Майбутнє університету: місія можлива, якщо вона сформульована

На 24-му Форумі видавців, що відбувся наприкінці вересня у Львові, освітній кластер, підготовлений Українським інститутом майбутнього разом із партнерами, став наймасштабнішим за кількістю подій та панельних дискусій.

Нова Українська Школа вже знайомила читачів з деякими ідеями, що обговорювалися на цьому тематичному кластері: розмова про шкільну педагогіку партнерства та чудова дискусія щодо проблем українського вчительства “Навчити вчителя”.

Проте кожен школяр, сьогодні чи за декілька років, зрештою стає випускником – і перед ним постає складний дорослий вибір подальшої освіти. Концепція реформи освіти передбачає, що випускник нової школи володітиме певним набором компетентностей та матиме сформований світогляд – і про це прямо записано у Формулі НУШ: “Усебічно розвинений, відповідальний громадянин і патріот, здатний до ризику та інновацій”.

 Але що далі? Який напрям та виш обрати? Чому навчатись? Хто навчатиме? Чи потрібна фундаментальна освіта “для всіх і кожного”? І головне, чи відповідають сучасні вищі навчальні заклади України викликам майбутнього?

Шкільна реформа тільки-но стартувала, однак про ці проблеми треба замислюватися вже сьогодні. Саме університетській освіті було присвячено цю дискусію. Формулювали місію майбутнього університету такі спікери:

Інна Совсун, віце-президент Київської школи економіки

Софія Опацька, декан і засновниця Львівської бізнес-школи Українського Католицького Університету

Михайло Крикунов, декан Київської бізнес-школи

Ярослав Притула, декан факультету прикладних наук Українського Католицького Університету

Експерт Українського інституту майбутнього, який організував цю подію спільно з форумом видавців, Микола Скиба підготував для НУШ найважливіше з цих виступів.

ПРО КЛЮЧОВІ ЗАВДАННЯ УНІВЕРСИТЕТУ

Інна Совсун. Ще в 1960-х роках дослідниками було сформульовано чотири ключових завдання університету. Я не думаю, що це втратило актуальність сьогодні.

Перше завдання полягає у формуванні навичок, необхідних для ринку праці. Саме про нього ми найчастіше дискутуємо в українському контексті.

Друге, і саме воно видається мені критично важливим як в Україні, так і світі загалом – promotion power of the mind, що можна перекласти як “поширення сили розумності”. В умовах тотальної істерії, зростання популізму університет має залишитися оплотом раціональності. В українському контексті ми втрачаємо цю ідею в поточних дискусіях, що стосуються проблем вищої школи, і від того ми втрачаємо ширшу картину – для чого потрібен університет, його будівлі, стіни, люди.

Третя роль університету полягає у створенні нових знань і пошуку істини. Ми про це більше чуємо в українському контексті, але в нашій країні університети цю роль не виконують у силу інституційного розділення освіти та науки.

Але важливо пам’ятати: університет не може існувати, якщо він не шукає істини.

Четверте завдання – це формування уявлення про те, якими мають бути громадяни в майбутньому. Ніхто, крім університету, не може дати достатньо повної відповіді на це питання.

Мені видається, що комбінація цих чотирьох компонентів формує основу для бачення, яким має бути університет.

Забувши про ці постулати і сконцентрувавшись на дуже вузькому завданні підготовки до ринку праці, ми втратили розуміння ширшої місії університетів. Бо в теперішніх умовах відповідь на запитання “Як нам краще підготувати студента до ринку праці” може бути такою: нам не потрібні університети, адже можна прослухати онлайн-курс.

Але щодо поширення раціональності і підготовки громадянина, який здатен якісно мислити – я не впевнена, чи є ще якась інституція, яка здатна з цим впоратися.

Саме в цьому слід шукати майбутнє університету.

Фото: автр – Element5 Digital, Unsplash

Софія Опацька. Дуже символічно, що дискусія про майбутнє університету відбувається саме в цьому приміщенні – Центрі Митрополита Андрія Шептицького.

Коли ми ведемо мову на таку тему, то маємо відповісти на такі запитання:

– Хто навчає (хто майбутній викладач)?
– Кого навчаємо (майбутній студент)?
– Чого навчаємо?
– Як навчаємо?
– Де навчаємо?
– Чи присутні у навчальному процесі такі компоненти як соціальне підприємництво, служіння громаді, місту, світові?

У доповіді “Освіта до 2030 року” є така дефініція: “Університет світового рівня – це університет, де є критична маса талантів (студентів і викладачів), які поділяють академічні цінності, усвідомлюють місію та мають модель ефективної автономії та самоуправління, але забезпечують усі умови для проведення провідних досліджень і просувать науки задля служіння людству”.

Додана вартість сьогодні дуже важко дається для наукових дисциплін, які домінують в індексі SCOPUS. Це статті на теми: Life science (науки про життя: біологія, фізіологія, біохімія тощо), Earth science (науки про землю: геологія, географія, мінералогія тощо), Computer science тощо. І лише 6% відведені на гуманітарні і соціальні науки. Щоби провести найновіші нанодослідження або дослідження мозку чи надр землі, потрібні добре обладнанні лабораторії.

У згаданому документі також сформульовані виклики майбутнього університету світового рівня – такі як вибухова академічна мобільність. Адже до 2025 року щороку 25 мільйонів мешканців Китаю та стільки ж мешканців Індії потребуватимуть вищої освіти. На сьогодні ці країни не можуть забезпечити цю освітню потребу своїх громадян.

Отже, питання, де навчатися, стає не таким важливим, бо університет стає відкритим, зокрема через масові онлайн-курси.

Якщо подивитися географічно, хто здобуде найбільше користі з відкритості та комунікаційних технологій, то це маленькі країни тихоокеанського регіону: Африка, Південна Азія. І це вже питання соціальної відповідальності.

Якщо ми відповімо в українському контексті “Хто навчає?” – то йтиметься про тих викладачів, які не хотіли запровадження В2 з англійської мови, бо казали, що їм це дорого.

Кого навчаємо? Це студенти, які набрали нижче 150 балів на ЗНО і йдуть до медуніверситету? Це ті, хто пішов на міжнародні відносини з балом 116 і то з географії, яку вони складали замість англійської? До кого адресувати це питання?

У доповіді ЮНЕСКО як однин з викликів означено, що університету майбутнього не буде без колективної згоди університету, суспільства, бізнесу.

І це особливо актуально для українського контексту.

Flickr / Dennis Skley / CC

Михайло Крикунов. Нині у світі народжується розуміння того, що є дві принципово різні моделі того, що тепер називають університетом.

Десять років тому я виконав дослідження щодо ролей, що їх відіграють сучасні університети. Так от, їх не чотири – а одинадцять. Потім я опитав колег, які працюють в різних ВНЗ України, і з’ясував, що українські університети більш менш-задовільно працюють лише з двома ролями.

Перша – це соціальна камера схову (на чотири–п’ять років); друга – це індоктринація. Остання здійснюється достатньо швидко, варто лише змінити прапори, і за рік-два машина починає працювати наповну. Йдеться не про свідоме сприйняття ідеології вільної правової держави та відповідального громадянина – а про використання риторики.

Яке слово в ректорського корпусу і деканів найпопулярніше? Ті, хто працює в системі, знають – “діти!”. Перепрошую, дорослість – це ж не про біологічний вік, а про готовність молодої людини брати відповідальність за власну поведінку і траєкторію життя. Можна скільки завгодно вести мову, що більшість абітурієнтів це ще майже підлітки за віком, але якщо до неї ставитися як до дитини і весь час застосовувати педагогічні методи, то це лише призводить до інфантильності.

Педагогіка має залишатися в школі. Університет має формувати розуміння, що я значу у світі й чого я хочу.

Але це модель розширеної соціалізації і розвитку людини, де гуманітарна складова відіграє колосальну роль. Недавно читав результати дослідження, де йдеться про те, що люди з liberal arts основою чудово тепер формують кістяк науково-технічного авангарду.

Є інша грань університету – професійна підготовка, те, що раніше зневажливо називалося “vocational”. Професійний вишкіл високого порядку має бути принципово платним. І випускник має за “гамбурзьким рахунком” відповідати вимогам професійної спільноти й власних навчальних результатів.

І ці виміри університету цілковито різні, їх не варто змішувати. Інакше виходить недієздатне утворення, що, як “тягни-штовхай’, намагається обидві моделі поєднати в одних стінах. Отже:

Університети – для дорослих людей. Способом існування університету є діалог.

Що відбувається в українських університетах? Кріпосне право! Викладачі закріпачені й нікуди не можуть відірватися. Не змінюючи суті відносин, ми прирікаємо вищу школу на стагнацію. На мій превеликий жаль, МОН не задає тут ні орієнтирів, ні пріоритетів.

Який вихід я бачу? Створення незалежного по суті англомовного університету. Усі посади в такій інституції мають бути предметом відкритого міжнародного конкурсу. Йдеться не про заснування ще одного навчального закладу, а про трансформацію підходу по суті.

Можливо, тоді ми започаткуємо – хай на початках і слабкий, але такий, що посилюватиметься згодом – тренд їхати за українською освітою.

Фото: автор – Cole Keister, Unsplash

ПРО ВИКЛИКИ ДЛЯ ТИХ, ХТО ФОРМУЄ МАЙБУТНЄ ВИЩОЇ ОСВІТИ В УКРАЇНІ

Інна Совсун. Насправді це дуже складно – створювати щось нове в умовах, коли немає великого суспільного запиту. Бо теоретично всі начебто й говорять, що потрібні нові університети, – але будьмо відвертими: це завжди дорого. І поки не зовсім зрозуміло, хто за це заплатить.

Наприклад, собівартість навчальної програми в Київській школі економіки складає із розрахунку на одного студента – у діапазоні 4–5 тисяч доларів. Такі гроші зможуть заплатити одиниці.

Університети не можуть існувати лише за рахунок сплати за навчання. Такого немає ніде у світі. У більшості країн Європи університети десь на 80% отримують публічне фінансування, у США публічне фінансування вкладає близько 40%, бо там достатньо великі вкладення у вищу освіту від бізнесу.

В Україні ж доводиться шукати кошти в меценатів, у міжнародних донорів, і це дуже утруднює управлінський процес. Але повторюся:

Питання “де брати гроші” є вторинним по відношенню до питання “навіщо нам це потрібно”.

Якщо відповідь полягатиме в тому, що університети мають навчати для підготовки до ринку праці – то, швидше за все, знайдуться контраргументи, мовляв, для цього достатньо онлайн-курсів. Або інший аргумент: хай студенти платять, скільки зможуть. Скажімо, закладено 30 тисяч гривень на студента, тож за ці кошти і навчатимемо, і це вважатиметься вищою освітою.

Софія Опацька. Собівартість бакалаврських програм в УКУ із розрахунку на одного студента складає 3 тисячі доларів. Скажімо, студенти за історичну програму в нас платять 19 тисяч гривень – і це вдвічі нижче за собівартість. Решту університет покриває за рахунок благодійних коштів.

Під час відкриття Центру Шептицького владика Борис Ґудзяк сказав: “Неможливе стало можливим”. Річ у тім, що за сім років УКУ зібрало понад 60 мільйонів доларів на проект Центру. Але десять років тому, коли владика Борис представляв свою ідею, озвучена ним цифра у 20–26 мільйонів доларів виглядала фантастичною і навіть у нас викликала скепсис.

Як це стало можливим? У світі є п’ятнадцять тисяч людей, які підтримують цей університет фінансово. Щодо ролі Української греко-католицької церкви, то для нас передусім важлива її моральна підтримка. Саме запит на високий інтелектуальний рівень підготовки дуже розвинув наш університет.

Завдання університету тепер: знайти хороших студентів, потім знайти хорошого викладача, який би студента цього навчав, і потім ще знайти гроші, щоби все це уможливити.

І це саме те, чим займається УКУ.

Ярослав Притула. Якщо ми хочемо повернути увагу бізнесу до університетів, їм слід мати певні пріоритети і певний базовий “продукт”. Далі на основі цього продукту ми можемо нарощувати: робити науку, служити суспільству і так далі.

Розвію один міф: не всім потрібно давати фундаментальну освіту.

Це те, що в свідомість нашого покоління заклали в Радянському Союзі. Але це вбило фундаментальну освіту – бо університет, умовно кажучи, пішов на завод працювати. Вимоги до спеціалістів були достатньо визначені, і потрібно було мати цей фундамент.

Тепер це має бути швидше бажання студента у відповідний час здобути те, що він вважає для себе за потрібне.

Отже, наша модель протилежна до підходу, коли два роки відпускати на освоєння фундаментальних знань, а потім відправляти студентів здобувати практичний досвід у компаніях. Наше завдання швидше полягає в тому, щоби з компанії притягнути найкращих фахівців і створити їм умови робити науку в університеті.

А перші ж два роки давати те, що я би назвав “новий liberal arts’, що має включати і комп’ютерну складову. Вважаю, що недостатньо лише математики та фізики, щоби ти став класним фахівцем – необхідно мати гуманітарну складову, розуміти історію тощо. Тепер запит на зовсім інших людей.

Фото: автор – Olu Eletu, Unsplash

Студенти, які до нас приходять (а це люди різного віку), потребують і нового змісту освіти, і нового ставлення до себе. Ми пропонуємо нашим магістрантам обирати собі викладачів – у тому числі з-за кордону. За таких обставин студент стає суб”єктом, у нього формується самозарядність.

У нас недавно була зустріч з Андріаном Сливоцьким, який жалівся на старі американські компанії, акції яких падають, бо менеджмент компаній більше думає про свої пенсії, ніж про розвиток.

У наших університетах також період середньовіччя. Адміністрація багатьох ВНЗ думає: після нас хай роблять реформи, а нам дайте добути три–чотири роки.

Якщо ми не робитимемо реформи щодня – ці “три роки” постійно продовжуватимуться.

Тож я бачу вихід у тому, щоби дати змогу студентам вирішувати – у тому числі зміст програм і наукових досліджень. І так сформується новий менеджмент університетів.

Титульне фото: Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення