“Разом ми створюємо людину”. Як у київській школі працюють з інклюзією

У столичній Середній загальноосвітній школі №50 – 10 інклюзивних класів та 15 дітей з особливими освітніми потребами. Усі перші класи у школі – інклюзивні. А ще тут принципово не називають діагнозів учнів. Кажуть, усі учні – однакові.

Марина Підгора, директорка навчального закладу, закінчила цю ж школу. І вже 35 років працює тут. Спочатку була піонервожатою, потім – вчителькою української мови та літератури, далі – заступницею. Зрештою, 4 роки тому, за результатами конкурсу, пані Марина стала директоркою.

Каже, ці стіни їй настільки рідні, що не робити для школи усе можливе – просто не може. Інклюзія – один з кроків. Так, мовляв, можна виховати людей, які відчувають та розуміють.

“Долати бар’єри треба ще в дитинстві, у школі. Ми перетворюємо спілкування між різними дітьми на абсолютно природний процес. Між ними не має виникати жодних труднощів. Якщо навчитися співчувати, розуміти та бути поруч ще в дитячому віці, то в дорослому буде так само”, – впевнена пані Марина.

Журналістка “Нової української школи” поговорила з директоркою, асистентами та батьками про те, як співпрацювати з батьками дітей з особливими освітніми потребами, як організувати співпрацю між дітьми та чому інклюзія – це важливо.

Як зробити так, щоб кожній дитині у цій школі було комфортно?

Пані Марина каже, що інклюзивна освіта – це вимога до всіх учителів бути творчими та мати індивідуальний підхід до кожної дитини. Такий педагог, мовляв, відчувається інтуїтивно.

“Найголовніше, чого я чекаю від учителів, – це любові до дітей. Бувало й таке, що люди не мали досвіду такої роботи. Але якщо я бачу бажання, то це не проблема. На сьогодні я ще не помилялась”, – ділиться директорка.

Марина Підгора, директорка школи

Усе почалось у 2016 році. Нині у школі є сенсорна та корекційна кімнати, а також кабінет психолога. Там працюють дефектолог, логопед та психолог. З ними та з асистентами вчителів директорка познайомилась на сайті пошуку роботи Work.ua та через відділ кадрів Святошинського районного управління. Усі педагоги мають відповідну освіту. Втім, пані Марина зізнається, що таких людей знайти важко.

“Коли ми починали, я постійно запитувала себе: як зробити так, щоб усім у цій школі  було комфортно? Тому і шукала людей, які переконані в тому, що кожна дитина має право на освіту, а різноманітність – це нормально, – розповідає пані Марина.

Заняття корекційних педагогів з однією дитиною триває 20-25 хвилин. Якщо група дітей – 40-45 хвилин. Асистент також може завести дитину в сенсорну кімнату, наприклад, тоді, коли учень з ООП не може включитися в тему уроку.

Побути в кімнаті з гірляндами, імітованим зоряним небом та класичною музикою має змогу кожен учень у школі. Тому, буває, діти приходять сюди просто відпочити. Як-от, тут пані Марина з 10-класниками вивчала “Інтермецо” Коцюбинського. Каже, так найкраще можна пояснити, що таке відпочинок та розслаблення.

“Разом ми створюємо людину”. Як у київській школі працюють з інклюзією

Учениця у сенсорній кімнаті

Про співпрацю з батьками

За словами пані Марини, за 3 роки інклюзії не було випадку, щоб батьки дітей з типовим розвитком переводили їх до інших класів, коли дізнавались, що там навчатиметься дитина з особливими освітніми потребами.

Директорка каже, що так відбувається через те, що психолог та педагоги часто влаштовують колективні бесіди та заходи з дітьми та батьками на тему інклюзії. Також школа запрошує шкільного офіцера. Минулого разу поліцейська розповідала про булінг, кримінальну відповідальність та наслідки.

До того ж, школа практикує тиждень самоврядування, коли вчителі, батьки та діти міняються ролями. Цього разу батьки дітей з особливими освітніми потребами проводили уроки замість вчителів.

“Ми кинули клич батькам, хто готовий викладати. Мати Андрія з 6 класу, перекладач,  проводила урок англійської у класі сина, а тато – лікар, тому викладав біологію. Так і діти, і батьки розуміють, що дуже важливий емоційний контакт та вміння враховувати чужі потреби”, – пояснює ідею пані Марина.

Директорка пригадує випадок, як кілька років тому до школи прийшла ще одна дитина з особливими освітніми потребами. Ситуація була трохи важча, бо йшлося про 6 клас – діти у цьому віці сильно демонструють власний характер.

“Найголовніше в інклюзії – це розуміння того, що цінність людини не залежить від її здібностей та досягнень”

“У нас тоді був досить важкий клас – багато дітей-порушників. Їхній класний керівник – молодий вчитель фізкультури. Ми йому так і сказали: “Серьога, тільки ти зможеш впоратись з цим класом”. Так-от, ми ризикнули і вирішили дитину з ООП розподілити саме туди. Тепер ми здивовані, як ці діти, яким часто-густо треба розповідати, як треба поводитися, сприйняли дитину. Вони допомагали йому пройти до вбиральні, подати речі, вчили з ним усе. Ми не очікували і раділи”, – розповідає директорка.

Пані Марина каже, що найголовніше в інклюзії – це розуміння того, що цінність людини не залежить від її здібностей та досягнень.

“Я спостерігаю, як діти, які боялись щось запитати, можуть вільно спілкуватись. Вони завжди усміхнені, вітаються. Коли дитина з аутизмом підходить і запитує, як справи, бере тебе за руку, я вважаю, це перемога”.

“У педагогіку йдуть ті, хто не бояться бути педагогами”

Йдемо до 1-А класу. На сходах директорка зупиняє учня:

“Дімо, зав’яжи шнурки, бо зараз впадеш. Розумієте, у мене педагогічний стаж з 1985 року, і ніби можна вже звикнути до того, що це нормальний звичайний день. Але якщо ти не гориш і не переживаєш, то день пройшов даремно”, – ділиться пані Марина.

У 1-А учні ставлять виставу за казкою “Ріпка”. Кожна дитина має свою роль.

“Взялись собачка за внучку, внучка – за бабу, баба – за діда, дід – за ріпку. Тягнуть, тягнуть, а витягнути не можуть”, – каже ведучий.

Діти ставлять виставу за казкою “Ріпка”

Поки малі показують нам виставу, асистент вчителя Наталя Харківська розповідає, що так працює перший рік. До цього протягом 25 років працювала вчителем та методистом. Каже, що діти, маючи можливість бути у колективі, самі швидко соціалізуються. Але місія вчителів, асистентів та адміністрації – підтримувати ці умови.

Запитую, чи вона не боялась вона перекваліфікації.

“У педагогіку йдуть ті, хто не бояться бути педагогами, – відповідає. – Якщо щось незрозуміло, то вас навчать діти. Найголовніше – відчувати, коли ти потрібен дитині і хотіти їй допомогти”.

До того ж, пояснює, інклюзія допомагає розвиватися і вчителям, і асистентам, і батькам. Адже треба читати літературу, про яку раніше навіть не чули: педагогічну, психологічну, медичну.

Для того, щоб діти з ООП відчували себе рівними, у цьому класі шукають різні ігрові форми роботи, аби залучити всіх.

“От ви сьогодні стали свідком лялькового театру. Діти в казці, у грі забувають про все інше. І ви навіть не помітили, що серед учнів був хлопчик з ООП. У грі зникають усі бар’єри, бо вона їх захоплює”, – каже асистентка вчителя.

Класна керівниця пані Тетяна Бондарчук натомість розповідає, що уривки діалогів на читанні діти завжди читають у ролях.

“Ми вигадуємо різні взаємодії. Наприклад, одна із наших мам – біолог. От коли нас забезпечили мікроскопом, я попросила у неї допомоги. Вона провела для нас майстер-клас. Навіть виростила для дітей спеціальних рачків, які вони розглядали. Вони потім ділились між собою враженнями. Дуже важливо – надавати їм теми для розмов”.

Асистентка вчителя додає, що діти, спостерігаючи за тим, що вона допомагає хлопчику з особливими освітніми потребами, і самі допомагають. Часом, каже, навіть не встигає підбігти.

1-А клас

Співпраця вчителя з асистентом така: коли дитині з ООП треба більше уваги вчителя, асистент дає їй знати. Вчитель підходить до дитини. Асистент тим часом може працювати з цілим класом. І навпаки.

Однак важливо, говорить пані Наталя, спостерігати за дітьми, втручатись, коли треба допомога, але не нав’язуватись. Дитина не повинна відчувати, що над нею стоять.

“Такий учень повинен розуміти, що увагу приділяють не тільки йому. Інакше ми виховуватимемо егоїста. Ця межа дуже важлива. Коли діти з типовим розвитком потребують допомоги, то я обов’язково це роблю”.

Класна керівниця не розголошує на загал перед дітьми, що у класі є дитина з особливими освітніми потребами

Також асистентка вчителя розповідає, що серед її обов’язків – зв’язок із батьками. Адже вчитель ні за тиждень, ні за місяць не може побачити того в дитині, про що розкажуть батьки.

“У нас з батьками такий зв’язок, як у батьків з дитиною”, – підсумовує пані Наталя.

Між іншим, класна керівниця розповідає, що не розголошує на загал перед дітьми, що у класі є дитина з особливими освітніми потребами. Каже, навіть не впевнена, що всі батьки знають, що клас інклюзивний.

Надія – батькам, шанс – дитині

Пані Люда, мама 2-класника Тараса, каже, що раніше все те, що говорив син, розуміла тільки вона. Те, що Тарас хотів сказати, і що вдавалось зрештою, дуже відрізнялось. У сина пані Люди – аутизм. Тепер малий може висловлювати власну думку. Мама каже, що це завдяки школі. Зміни, говорить, бачить щотижня. Хлопчик вже читає та пише.

Ліворуч – пані Люда, праворуч – пані Олена, мами учнів з ООП

Тарас не розказує про щось одразу, може розповісти про якусь подію, з якої минуло 2 тижні. І якби мама не спілкувалась зі вчителькою, то багато чого б не знала.

“Ми спілкуємось не тому, що я перевіряю її. А тому, що мені треба знати, про що треба розпитати сина, бо бачу, що його щось турбує”, – каже пані Люда.

Найголовніше те, що у сина з’явились друзі – впевена Людмила. А ще в тому, що в навчальний процес батькам втручатись не треба.

“Думаю, педагоги для того і є, щоб навчати. Ми, батьки, коректуємо поведінку, виховуємо. А всі разом ми створюємо людину. Це – тандем роботи вчителів та батьків”, – пояснює пані Люда.

Мама Тарасика впевнена, що до сприйняття дітей з ООП українському суспільству ще далеко, а от звичка вже випрацьовується. І випрацьовується завдяки інклюзії.

Пані Олена, мама 6-класника Андрія, особливо вдячна школі. Каже, надто вже негативним був минулий досвід навчання у приватній та загальноосвітній школах. Там, говорить, зовсім не були готові прийняти дитину з аутичним спектром. Мовляв, Андрій дістався цій школі у досить складному стані – після булінгу.

“Діти можуть бути жорсткими. У цій школі ми не зустрічались з таким. А от приватна установа не змогла скорегувати булінг. І батьки тих дітей не говорили з дітьми про те, якщо хлопець інакший, то його не треба зачиняти в роздягальні”, – розповідає мама Андрія.

Нині сім’я припинила їздити з сином до різних психологів – вистачає шкільного. Вона, мовляв, з першого погляду з’ясувала паттерн мислення дитини. Це – дитина-інструкція. Шкільний психолог легко може заспокоїти Андрія, коли той надто збуджений. Наприклад, за допомогою піскової терапії та асоціативних карток.

“Разом ми створюємо людину”. Як у київській школі працюють з інклюзією

“Мало – просто повісити вивіску, що це інклюзія. Інша справа – це ставлення, атмосфера, готовність, навички, інтерактив”

Відтак, пані Олена впевнена, що інклюзія вирішує великий спектр проблем. По-перше, надія – батькам, шанс – дитині. По-друге, для держави – це зменшення непрацездатного населення. По-третє, підвищення якості суспільства.

Мало – просто повісити вивіску, що це інклюзія. Інша справа – це ставлення, атмосфера, готовність, навички, інтерактив, – каже мама Андрія. – Дитина розквітає в умовах, де вони створені. Пробачте, ми щойно 2 години розмовляли з Людмилою і не плакали. Знаєте, коли слухають, просто емоції линуть”.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Усі фото: Дмитро Ларін

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Матеріали за темою

Обговорення

Розділ створено за підтримки Програмної ініціативи “Демократична практика” Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.