Співзасновниця Центру інноваційної освіти “Про.Світ”: В Україні немає індикаторів доброї школи

Про.Світ” починався із 12 вчителів і дитячих інтерактивних курсів, які базувались на методиці змішаного навчання. У 2014 році команда подалася на Спільнокошт, щоб оплатити роботу вчителів, і зібрала втричі більше необхідної суми – 45 тисяч гривень.

Згодом “Про.Світ” створив програму розвитку для вчителів, яка дає можливість опанувати нові методи викладання і вчить втілювати освітні проекти, і запустив краудфандингову платформу GoFundEd для шкільних проектів. Наразі на сайті 42 проекти. Профінансовано – 35.

Журналістка “Нової української школи” розпитала співзасновницю “Про.Світ” Лілію Боровець про те, якими мають бути сучасні українські вчителі, школи й директори, і що найбільше заважає змінам.

– В одному з інтерв’ю ти казала: “Щоб уможливити співпрацю різних освітніх гравців, усім учасникам процесу треба розуміти, куди ми рухаємося”. Чи є зараз таке розуміння?

У невеликих колах це обговорюють і приходять до висновку, що освіта потрібна для того, щоб бути кращими людьми в майбутньому, щоб бути самозарадними і створювати цінність для інших людей. Чи є таке розуміння в суспільстві ‒ поки питання.

– Чиє це завдання – сформулювати розуміння, куди ми рухаємося?

Людей з іншим світоглядом. Інноваторів. Вони формують дискурс у сфері освіти, бо намагаються думати на крок уперед. За дослідженням експертної компанії Pro.mova, виявилося, що таких людей у суспільстві 4%. Їх небагато, але часто меншість визначає, куди рухатися більшості.

Такі люди думають категоріями “яким буде завтра”, а не “яким було вчора”. І ці люди є на різних рівнях: можуть працювати в МОН, школах, ГО. Так само це можуть бути й активні батьки.

– Три роки тому ви запустили платформу для збору коштів на освітні проекти “Go Funded”. З того, на що збирають кошти, – які можна зробити висновки про освітнє середовище?

Сюди подаються люди, які розуміють необхідність змінити хоч щось у своїй школі. Вони не бояться діяти, не зважаючи на те, що часто отримують опір у колективі через пострадянську ментальність, коли будь-яка ініціатива карається.

Вчителі, які реалізували свої проекти, змінили підходи до навчання в одному класі. Але одна з цілей “GoFunded” ‒ поширення змін на всю школу. Оскільки цього не сталось, ми змінили підхід.

Якщо раніше “Про.Світ” надавав освітні послуги лише вчителям, то тепер залучає до програми (Школа 3.0, – прим. авт.) цілі школи, бо ми розуміємо, що один-два вчителі не змінять середовище.

– Це реалії ваших проектів, а якщо говорити про реформу, то існує думка, що варто орієнтуватися не на агентів змін, а на тих ‒ хто відстає. Що ти про це думаєш?

Логіка реформи зараз така, що спершу ми навчимо працювати по-новому вчителів початкової школи, а потім усіх решту. І це мене бентежить. Бо є ризик, що НУШ стикнеться з тим самим викликом, що й ми. Буде навчати кількох вчителів, а не середовище. Якщо не працювати з пасивною більшістю, навчання меншості буде розбиватися як хвиля об скелю.

Крім того, наша система освіти дуже неоптимізована. Наприклад, візьмемо школу в невеличкому містечку: це величезні приміщення, які можна перетворити в центр розвитку громади – курси англійської, відкрита бібліотека, коворкінговий простір, де народжується взаємодія.

Зараз ця школа одразу після обіду пустує. Шкільному лідерству бракує підприємницької логіки, логіки “власника”, щоб побачити ці можливості і, зрештою, багато речей не може відбутись через надмірне регулювання. Також відбувається демографічний спад, а кількість вчителів не оптимізовується. Ці процеси (оптимізації, – прим. авт.) вже запущені і для багатьох болісні. Але це дуже важливий крок, щоб реформа запрацювала.

– У своїх колонках ти кажеш, що ключову роль у змінах відіграє вчитель. Яким має бути цей вчитель?

Зараз це вже не людина, яка передає інформацію і навчає. Це людина, яка співтворить з учнем школу і навчальний процес. У найновіших школах у США і Європі вчитель створює навчальний контент або аналізує його і підбирає під конкретного учня. Тобто це дизайнер освітнього процесу. Він регулює темп, допомагає, коли виникають труднощі, створює проекти, в яких учень може реалізувати свої компетенції. Це зміна, яка скоро відбудеться в Україні.

–  Як?

Ми намагаємося впроваджувати змішане навчання. Це один з перших кроків, щоб інтегрувати технології і змінити роль учителя. Є школи, які дуже болісно переходять від формату “я ‒ вчитель, я даю матеріал і перевіряю” до “я створюю середовище, в якому вчаться”. Але учням настільки подобається працювати в новому форматі, що вони вимагають нових підходів від вчителів, які не брали участь у нашій програмі Про.Навички. І ці вчителі змушені змінювати свій підхід.

Учні можуть бути хорошими адвокатами змін. Будь-які рішення ми в Про.Світ аналізуємо, виходячи з позиції учнів, запрошуємо їх на методичні об’єднання і наради.

Фото: The Ukrainians

– Яка найбільша перешкода для вчителів на шляху до змін?

Це, звісно, інерція, бо коли є напрацьований досвід ‒ змінити себе і підхід – складно. З іншого боку – на які показники успіху орієнтується вчитель? У нас немає індикаторів доброї школи, немає єдиного бачення, як це вимірювати.

Саме тому вчителі орієнтується тільки на ЗНО, а це не завжди хороший показник. Тому що тести показують тільки академічний рівень, а зараз це лише одна зі складових освіти. Є ще життєві навички: навичка критично думати (це в світі пост-правди надважливо), навичка щось створювати. Ці показники поки не вимірюються, і вчителі бояться змінювати методи роботи, щоб не втратити академічні досягнення.

– А як визначають ефективність освіти за кордоном?

Наприклад, у США кожен штат має свою систему показників успішності школи. Є штати, де це кількість учнів, які вступили у ВНЗ. В інших, де є проблема з тим, що учні не закінчують школи, – це, відповідно, кількість тих, хто закінчив. Є школи, які оцінюють успішність випускників через 5-10 років після випуску. Там намагаються дивитися на життєву траєкторію людини. Є рейтинг, в якому оцінюють рівень знань і відгуки про школу учнів і батьків, враховують інфраструктурні показники (забезпечення обладнанням, наявність лабораторій).

Відгуки батьків і учнів ‒ це дуже важливо, бо вони є отримувачами освітніх послуг.

– Якщо говорити про директора: як має змінюватися його робота?

Директор є ключовим гравцем, який уможливлює або стримує зміни. Від директора залежить, чи є довіра в учителів між собою і до нього. Якщо є ‒ усім легше комунікувати, експерементувати й щось змінювати. Якщо ні ‒ то зберігається підхід, де директор дає вказівки, і все це ієрархічно спускається до учнів. Зараз роль директора зводиться до бюрократичних і господарських завдань. Часто в нього немає стратегії розвитку школи, він просто забезпечує процес.

Натомість його роль мала б стати більш лідерською, з фокусом на розвиток учителів. Бо показником успіху директора є те, наскільки успішні його вчителі.

‒ Чим є школа для суспільства зараз і чим може стати в майбутньому?

Школа все ще інституція, яка вчить фактів і не вчить вчитися. Але вже намагається вчити учнів на реальному досвіді. Наприклад, використовує партнерство з бізнесом, і на інформатиці учні можуть піти в ІТ-компанію і робити там проекти.

Школа ‒ центр розвитку громади. Особливо, якщо вона розташована в маленьких містечках чи селах. У школі акумулюється соціальний, культурний і інтелектуальний капітали.

Ми маємо хороший досвід співпраці з 24-ма пілотними опорними школами (школи, які обирало Міністерство фінансів). Кілька з них намагаються зробити свої середовища громадоорієнтованими: організували в себе кінотеатр під відкритим небом, відкриту бібліотеку, спортмайданчик для містян.

Коли громада починає розуміти, що школа створює для них певну цінність, то починає більше опікуватися нею. Виходить певний екосистемний підхід. Що більше людей буде долучатися до ініціатив школи, то швидше школа буде прогресувати. І навпаки: що більше школа буде створювати нові цінності, то більше прогресуватиме регіон.

‒ Назви три речі, які тебе не влаштовують у нашій школі.

Існує думка, що в кожної дитини є фіксований рівень інтелекту, який вона може досягнути впродовж життя. А є мислення зростання, яке говорить, що кожна людина має необмежений потенціал. У нас побутує думка про фіксоване мислення. І дуже боляче, коли вчитель каже дитині: “тобі не дано, можеш нічого не робити в цьому напряму”. Це перше, що вбиває бажання вчитися.

Друга проблема ‒ високий рівень недовіри. Батьки не довіряють учителям, а вчителі ‒ батькам. Всі бояться діалогу, а це діалог дає розуміння, що спільно можна робити, щоб учням було комфортніше навчатися. Так само немає довіри в учня до вчителя і його професійності. Бо вчитель не довіряє новим методам і технологіям, а натомість продовжує виконувати роль Google. Тому учні не відчувають цінності бути на уроках. Подолати цю проблему можна через співпрацю.

Третє ‒ ми не маємо evidence based policy. Бо багато рішень, які приймалися досі на різних рівнях (і МОН, і управлінь освіти), не базуються на фактах і не мають під собою досліджень і даних. Наприклад, управління освіти закуповує техніку до школи, в якій немає Wi-Fi, немає базової інфрастуктури, яка дозволяє учням гідно себе почувати. І це питання, чим обгрунтовані такі рішення.

‒ А що хорошого є в нашій школі? Що треба підтримувати і розвивати?

Багато вчителів наважуються експерементувати. Їх треба підтримувати і сприяти, щоб їх ставало більше. Треба, щоб вчителі ділилися досвідом з колегами й формували мережі взаємодії одне з одним. Ми проводили дослідження, і виявилося, що вчителі роблять це рідко. Дивно, бо найкраще люди навчаються одне в одного.

Також добре, що розуміємо до чого рухаємося. Що це компетентнісний підхід. Три роки тому цього усвідомлення не було.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Титульне фото: Christina Ong

Матеріали за темою

Обговорення