Як школа в Білій Церкві допомагає дітям з інвалідністю пізнавати нове

2006-й. Середина зими. Звичайна комунальна школа №20 в Білій Церкві – збудовані в радянський час три поверхи, прості коридори, класи й сходи.

Тоді, тобто 12 років тому, в школі з’являються пандуси і ліфт. Тепер діти з інвалідністю мають легкий доступ до вищих поверхів і можуть навчатися у звичайних класах.

Та почалося все за чотири роки до цього. Тоді міський реабілітаційний центр “Шанс” переїхав в інше приміщення і шукав у новому районі школу, яка б навчала його вихованців. Дві відмовились, а третя – школа №20 – погодилась.

Спочатку вчителі проводили заняття для дітей, приходячи в центр, потім учні почали відвідувати уроки в школі – займалися на першому поверсі. Їх намагались залучити в шкільне життя – на перервах учні вибігали до однокласників, щоб пограти, а на загальношкільні події старшокласники підіймали дітей на візках по сходах. Існував цілий волонтерський рух.

“Разом з колишнім директором ми писали міжнародні проекти. За рахунок цих коштів, а також допомоги спілки дружин дипломатів різних країн і народних депутатів, нам вдалося забезпечити архітектурну доступність школи”, – згадує заступниця директора з навчально-виховної роботи Ольга Чичикало.

Заступниця директора Ольга Чичикало

Так у школі розпочалося інклюзивне навчання. Тоді, коли в Україні про це майже не говорили.

“Того, що в нас є сьогодні, на той момент не було, – задумується пані Ольга. – Ми не знали, як працювати з такими дітьми. Ми як педагоги і психологи, вивчаючи у вузах психологію, розуміли, але не мали практичних знань. Ми уклали угоду з Інститутом спеціальної педагогіки НАПН України, і він організував нам навчання. А далі пішла практика”.

Навчити вчителів, і головне, мотивувати було першим викликом. Особливо тому, що за роботу в інклюзивних класах не доплачували. Пані Ольга каже, що вчителям просто пояснили, чому це важливо. Надія Михайлівна, вчителька початкових класів, підтверджує:

“Коли до нас прийшли ці діти, то Ольга Федорівна запитала всіх учителів: “Чи ви згодні?”. Звичайно, ми спочатку послухали, які це діти, почули їхні діагнози. Діти були різні – і з затримкою психічного розвитку, і інтелектом-норма (зі збереженим інтелектом – ред.). І ми вирішили, що вони також мають навчатися, бути в колективі”.

Вчителька Ольга Федорівна

Разом з вчителями все робила пані Ольга. Каже, що не могла пропонувати колегам щось, що не випробувала на собі.

З батьками – також говорили. Пояснювали. Запрошували на збори. Демонстрували повагу. Та головне зробили учні – прийняли дітей з інвалідністю у свої класи. Дивлячись на на них, батьки вже не можуть бути проти.

“Одна мама боялася віддавати дитину в школу, вона так плакала…, – розповідає заступниця директора. – Дитина хотіла в школу, а мама боялася, що над нею будуть знущатися. Та коли дівчина три дні побула в школі, мама плакала ще більше від радості – наскільки сприйняли її дитину”.

Школа прийняла дітей з інвалідністю.

“Ми не можемо взяти всіх дітей”

Зараз у 20-й школі є 24 інклюзивні класи (всього класів – 34). Загалом – 43 учні з інвалідністю. Серед цих дітей є і учні з ДЦП (як з порушеним, так і збеореженим інтелектом), і розладами аутичного спектру, затримкою психічного розвитку.

Ще 21 учень перебуває на індивідуальному навчанні. Чи може дитина навчатись у колективі, вирішує психолого-медико-педагогічна комісія (з нового навчального року ці обов’язки виконуватимуть інклюзивно-ресурсні центри, в які реорганізовують ПМПК).

“Зараз, якщо дають індивідуальне навчання – то на це точно є підстави, – пояснює директорка школи Ольга Борисюк. – Раніше до цього питання відносились поверхнево, а зараз – скурпульозно. Іноді дітей на індивідуальному навчанні привозять у школу. Також вони беруть участь у виховних заходах. У них таким чином відбувається соціалізація”.

Директорка школи Ольга Борисюк

Ця ж комісія дає рекомендації школі, що, наприклад, дитині потрібні корекційні заняття і визначає їхню кількість. Це можуть бути, наприклад, години з логопедом – якщо дитині потрібно розвивати мовлення, з психологом – якщо вона має складнощі в психічному розвитку, чи з дефектологом – якщо відчуває труднощі в навчанні. До прикладу, якщо дитині важко писати чи рахувати, то на таких заняттях дефектолог допомагає опанувати ці навички. За потреби – може допомогти й з домашнім завданням.

На основі висновку комісії, школа складає індивідуальний навчальний план (тобто список предметів із відведеною на них кількістю годин) та індивідуальну програму розвитку.

Індивідуальна програма розвитку – це документ, в якому визначено короткострокову і довгострокову цілі щодо розвитку дитини. Програму пише так звана мультидисциплінарна команда – асистент учителя, самі учителі, психолог, логопед, дефектолог та інші фахівці.

Короткострокова мета, як правло, – на семестр, довгострокова – на рік, – пояснює директорка. – Але короткострокова мета може переглядатися, якщо дитина, наприклад, досягла її за чверть. Відповідно довгострокова мета на кінець навчального року теж може змінитися. Отже, команда засідає після семестрів, але за потребою – між чвертями”.

А ще діти, які мають порушення опорно-рухового апарату, займаються у спеціальній залі з реабілітологами – так у них проходять уроки фізкультури.

Зараз у залі старшокласниця Наташа – займається на еліптичному тренажері. Побачивши фотоапарат, дівчина трохи соромиться та на моє “вважай, що мене тут немає” всміхається і продовжує рухи.

“У Наташі є легенька розкоординація – тож ми працюємо над координацією рухів. Також виконуємо силові вправи”, – пояснює реабілітолог Світлана Миколаївна.

Разом з дівчиною вони починають робити вправи із палицями: кладуть їх на плечі – повертають тулуб, нахиляються. Потім те саме, тільки із палицею за спиною.

У кожному інклюзивному класі вчаться по дві-три дитини з інвалідністю. Ольга Федорівна намагається розподіляти дітей таким чином, аби вчителю й асистенту було якомога легше працювати  садити в один клас дітей з однаковим діагнозом чи бодай слідкувати, аби в одному класі не було багато дітей із інтелектуальними порушеннями чи затримкою психічного розвитку.

“На наступний рік у перший клас уже записалися 12 дітей з особливими освітніми потребами. Тобто це максимум – по 3 дитини на клас. Ми не можемо взяти всіх дітей, тому іншим змушені відмовляти. У Білій Церкві є й інші інклюзивні школи, але всі хочуть до нас, бо тут є ліфт, і ми маємо досвід”.

Стоянка візків і ходунків біля ліфта.

Женіни горобці

“Як у кличному відмінку буде “мова”?”, – запитує вчителька Надія Михайлівна, яка навчає третій клас. Діти по черзі виходять до дошки, аби записати слово у відмінку.

“Мово!”, – підіймається рука на першій парти.

“Женю, кому ти даси написати?”, – звертається до хлопця вчителька.

“Оксанці”, – промовляє той. А з іншого ряду до дошки виходить дівчина, аби записати “мово”.

“Женя не може підійти до дошки, а дитині ж треба висловити свою думку”, – пізніше пояснює вчителька.

У Жені – церебральний параліч (зі збереженим інтелектом), тож він може пересуватись лише за допомогою ходунків.

“Він може вийти – але нам його треба буде тримати (а він важкий), і це займе багато часу”, – знову пояснює Надія Михайлівна.

Під час уроку за партою з Женею сидить жінка – це асистент учителя. Її завдання – допомогти учню якнайкраще опанувати навчальний матеріал. У цьому класі вона працює ще з Максимом – у нього аутизм. Але зараз цього хлопця немає в школі.

Женя з асистентом учителя

“Вчитель пояснює предмет, а асистент, спостерігаючи, що викладає вчитель, і розуміючи можливості дитини, вже може допомогти дати правильну відповідь. Але так, щоб дитина сама дійшла до цього”, – пізніше розказує про обов’язки асистента керівниця відповідного методичного об’єднання Лариса Олексіївна.

“Чи подобається тобі в школі, Женю?”, – запитую хлопця після уроку.

“Так”, – усміхається.

“Який предмет найбільше?”

“Природа, фізкультура і читання. Бо я люблю пізнавати все, що в природі нове: гриби, всякі рослини, тварини”.

“Він дуже любить готувати проекти, – втручається в розмову вчителька. – Ще в другому класі він прекрасно розказав про пташок, що навіть я такого не знала”.

“Так, про горобців! – підхоплює Женя. – Їх два види - хатній і польовий. Я їх навіть розрізняю. У польового є чорні цяточки, а в хатнього немає. А ще горобець є родичем африканського ткачика!”.

Хлопець промовляє це так, ніби це найцікавіше, що є в світі. І ні в кого в кімнаті не виникає сумнівів, що це не так.

Женя розказує, що потоваришував з Артуром і Діаною і що мріє літати в космос.

“А чому? Бо це щось нове і незвідане?”

“Та я ж до цього і веду. А ви вгадали якраз!”

Мама Жені, Леся, розповідає, що до школи її син навчався у дитячому садочку при реабілітаційному центрі “Шанс”. Тому питання, чи віддавати дитину в школу, вирішилось швидко.

Женя виходить з класу, аби піти в їдальню

Пані Леся бачить, що Женя стикається з труднощами в навчанні (поагно пише, лінується), й пов’язує це з діагнозом сина.

“Пам’ять у нього непогана, але треба трохи заставлять учитись, – розказує про сина мама Леся. – Бо йому більше хочеться погулять, відпочити, мультики подивиться. І письмо йому важко дається – він лівою рукою пише. Коли він був маленький, ми давали йому ручку в праву руку – ніяк. Лівою рукою він пише, але почерк у нас… Не дуже так получається, як у дітей. Але поки тягнемо, будемо вчитись у школі”.

“А чи бачите ви прогрес у спілкуванні з дітьми?”

“Я йому кажу: “Якщо в тебе щось упаде – попроси діток”. А він трошки стісняється, розумієте? Якщо до нього хтось підійде до парти – то він спілкується. А так щоб сам когось покликав… Але як у школу пішов, то спілкуватись стало легше. Я не жалію, що він пішов вчиться”.

“Боїмося переходити в іншу школу”

Школі №20 пощастило працювати саме в Білій Церкві. Якщо Київ відчуває нестачу асистентів учителів, бо мало хто погоджується працювати за малі гроші, то в районному місті з цим краще.

“У Києві є широкий спектр роботи. У Білій Церкві вибір трохи менший. Тому до нас часто приходять випускники нашого педучилища”, – розмірковує директорка школи.

Тож, школа не тільки має вибір, кого брати на посаду асистента, а й може дозволити собі наймати людей зі спеціальною освітою – наприклад, дефектологічною. Адже, на переконання директорки, для роботи з дітьми з особливими освітніми потребами педагогічної освіти недостатньо.

Окрім того, фаховість цих людей дозволяє влаштовувати їх одразу на дві посади й таким чином забезпечувати вищу зарплату.

До слова, асистенти вчителів були в цій школі не від початку інклюзивного навчання. У 2006 році в законодавстві такої посади ще не існувало, тож на уроках допомагали батьки.

“Ми розуміли, що на перших порах батьки можуть допомагати, але так не може бути постійно. І тому ми звернулися з клопотанням в управління освіти. І нам виділили п’ять посадових окладів для асистентів ще до того, як з’явилась нормативна база від МОН”, – зазначає заступниця директорки.

Корекційні педагоги, дефектологи, логопеди й інші спеціалісти з’явились тут ще пізніше – лише рік тому. Тоді з державного бюджету спрямовали так звану інклюзивну субвенцію, і школа змогла оплачувати роботу цих фахівців.

За рахунок субвенції зараз також облаштовують сенсорну кімнату – з сухим басейном і дощиком, гамаками, приладами, що розвивають дрібну моторику, орієнтацію в просторі або заспокоюють дітей.

Учителі кажуть, що для більш комфортної роботи їм не вистачає цілої ставки для асистента вчителя. Зараз він має півставки на клас, тому Ольга Федорівна складає розклад так, аби асистент був на найскладніших уроках – математиці, українській мові, а також фізиці й хімії у старших класах.

На запитання, чи складно працювати в інклюзивному класі, вчителька Надія Михайлівна відповідає, що складно було на початку. А зараз уже не уявляє роботу в звичайному класі.

А діти все йдуть і йдуть. Сім’я Жені мешкає далеко від школи, щодня його привозить спеціальний автобус. Але його мама не бачить можливості перевести сина в ближчу школу.

“Ми живемо далеко звідси, і мене питали, чи не хочу знайти школу поближче. Але я боюся. Він тут з першого класу, його знають діти, вчителі – він звик до всіх. А переведеш його в інший клас. Зараз діти жорстокими бувають. Поки в цій школі в нас нема проблем, то вчимося так”.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Фото авторки

Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Матеріали за темою

Обговорення