Зміст форми: про що насправді батл навколо одягу для школи

Ця тема виникає напередодні кожного 1 вересня – і 2-го про неї з полегшенням забувають. А дарма.

Адже вона набагато серйозніша, аніж видається на перший погляд. Тема зачіпає найважливіші, засадничі принципи шкільного життя – і не тільки шкільного – і насправді вартує того, щоб замислитися трохи більше.

Йдеться про шкільну форму. І я навмисно вирішила торкнутися цієї теми зараз, коли вщухли щорічні баталії, коли форму, так чи інакше, придбано (або ні) – отже, коли практична потреба задовільнена. Саме час зупинитись і подумати: чим є шкільна форма сьогодні в нашому суспільстві? Навіщо й кому вона потрібна?

Але спочатку пригадаймо, чим вона була з моменту свого виникнення. Історія появи української шкільної форми досить нетипова: її було впроваджено особистим Указом аж самого президента України (№ 417/96 від 12 червня 1996 року). Цей указ носив підкреслено соціальний, а з огляду на стан країни того часу, відверто популістський характер. Згідно з ним, шкільна форма впроваджувалась, аби в часи тотального дефіциту всього, і одягу зокрема, українські діти були, принаймні, забезпечені недорогим одягом для школи.

Зі свого боку указ спричинив виникнення постанови Кабінету міністрів від 22 серпня 1996 року “Про запровадження шкільної форми для учнів середніх закладів освіти”. У п.1 цієї постанови передбачалося “затвердити зразки шкільної форми для учнів середніх закладів освіти за моделями … згідно з додатком”.

У п.3 зазначалося: “…визначити підприємства, на яких буде виготовлятися шкільна форма і забезпечити пошиття із тканини вітчизняного виробництва”.

Більше того, в указі президента окремо зазначалося, що соціально незахищені категорії населення мали отримувати шкільну форму безкоштовно: “… установивши особливі умови для дітей з малозабезпечених сімей,  дітей-сиріт, дітей, які залишилися без піклування батьків та тих, що перебувають під опікою (піклуванням)”.

Уся ця історія про зразки, підприємства і тканини вітчизняного виробництва походила прямісінько від планової економіки СРСР, якого вже не існувало, і була просто нездійсненною в перехідній Україні.

Тому не дивно, що зразки, про які йшлося в п.1 Постанови, і до сьогодні не розроблено. І, звичайно, жодної копійки ніколи не було виділено на шкільну форму для так дбайливо перелічених в указі вразливих верств населення.

Але, попри відсутність інфраструктури для здійснення, указ мав величезні наслідки – щоправда, не такі, як планувалося. З одного боку, озброєні ним директори шкіл почали енергійно вимагати форми від нещасних батьків – подекуди особливого зразку, пошиту тільки там, де скажуть тощо. А з другого – цей указ зробив і робить досі щасливими сотні й тисячі підприємств та перекупників, які за ці роки заробили собі чималі статки на шкільній формі.

Це стало бізнесом, в якому обертаються великі гроші – гроші батьків.

Майже одразу з початком “ситих нульових” шкільна форма щороку дорожчала і ставала простором для все більш масштабних соціокультурних перформансів. Великі фабрики, що працювали ще за “совка’, продовжували шити незграбні вовняні сукні та квадратні піджаки все більш дикого дизайну – і люди, які звикли до цих фабрик і взагалі довіряли всьому “радянському’, продовжували купляти це своїм дітям. А діти, зі свого боку, помирали від спеки в цій вовні в натоплених, знов-таки за радянською традицією, класах без жодної надії на провітрювання.

Маленькі спритні фірми швидко почали сезонний відшив форми – усе більш фантазійних фасонів, що відображали всю безодню українського гламуру разом із втаємниченим бажанням мамусь мати живу ляльку-“принцесу” в приватному користуванні.

Усі вади нашого бідного суспільства – від сексуалізації дитинства до спраглого до аристокритичності люмпен-стайлу – знайшли своє відображення в шкільній формі. Тож людина, яка воліла придбати щось просте і практичне, часто залишалася ні з чим. До того ж, усе це коштувало шалених грошей, рік з року все більші.

У розквіті цього тренду порядна мамуся приводила свою доньку на 1 вересня в білій блузці з воланами, рюшами, мереживом та люрексом, у пишній спідниці та піджаку з оксамитовими бантами, вшитими стрічками, декорованими карманами та іншим оздобленням. До ансамблю неодмінно додавалися білі колготи і спеціальні капронові банти (два), кожен завбільшки з голову дитини, і ще з кожного банта на спеціальній стрічці звішувалися один-два маленьких бантика.

Шкільна форма

Порядна мамуся приводила свою доньку на 1 вересня в білій блузці з воланами, рюшами, мереживом та люрексом, у пишній спідниці та піджаку з оксамитовими бантами, вшитими стрічками, декорованими карманами та іншим оздобленням. Фото: автор – marishu, Depositphotos

Життєві стандарти виросли настільки, що часто-густо дитина ходила так у школу не лише на свята, а й щодня, не маючи можливості ані побігати, ані кудись залізти, ані просто стати навколішки за потреби – втім, така нерухомість дітей віталася і вчителями, і батьками. Поодинокі голоси супротивників цього безумства заглушав оргазмічно-щасливий стогін батьків і вчителів, що з однаково щасливою усмішкою милувалися цим квітником.

Тобто шкільна форма в період свого розквіту ані хвилини не враховувала потреби самих дітей – лише дорослих. Треба сказати, що цей тренд і зараз дуже потужний. “Нема проблем, що вдягати щоранку!”, “Гарно виглядає клас!” і просто “Це зручно” – типові відповіді вчителів і батьків на запитання, навіщо зараз потрібна форма.

Що ж, проблема ставлення до дітей як до об’єктів – це базова проблема нашої системи шкільної освіти й виховання взагалі. Отже, тут нема нічого дивного. Втім, в останні, післямайданні, роки в цьому парадізі стали помітні ознаки розпаду.

По-перше, грошей у людей стало помітно менше, і витрачати тисячу з гаком гривень лише на форму для багатьох стало просто скрутно. По-друге, хоча Майдан жодним чином не висловлювався щодо моди й стилю, він спричинив масовий занепад українського гламуру на всіх щабелях – від поп-зірок та гостей тижнів моди до дівчат, що гуляють Хрещатиком у вихідні.

Не оминув цей тренд і шкільну форму. Усе складніше нині знайти правдиву шкільну блузку одночасно з воланами, мереживом і люрексом, при тому пошиту з білого футболочного трикотажу. Усе більше захоплюють наш беззахисний ринок витримані в традиціях функціональної класики вироби з Польші та Туреччини, усе рідше можна побачити на шкільних лінійках великі капронові банти з маленькими бантиками, що стирчать з них. На наших очах закінчується епоха.

Але попри те, що фасони змінюються, сама форма залишається.

І тут ми підходимо до головного питання: навіщо вона нам? Навіщо в принципі вона може бути? Ми вже зрозуміли, що не йдеться ані про ощадливість, ані про зручність. Чому ж тоді форма сьогодні має стільки прихильників? Чи це тільки суто егоїстичні міркування дорослих, без жодної ідеї? Не зовсім.

Відкинувши батьків, яким просто зручно, відкинувши вчителів, яким просто приємно подивитись на клас, відкинувши всіх, для кого форма це сентиментальна гра, – ми почуємо притомні культурні голоси людей, які кажуть буквально таке: “Форма – це важлива річ. Адже за допомогою форми дитина відчує свою належність до певної спільноти – у цьому випадку школи. І це добре”. 

Це дуже важлива теза. Її важливість не усвідомлюють до кінця навіть деякі з тих, хто її промовляє. Часто під спільнотою мається на увазі конкретна школа, приміром, елітна, зі своєю формою або спеціальними емблемами, які треба нашивати на одяг. Тут зазвичай згадуються англійські елітні школи, учні яких носять однакову впізнавану форму і пишаються нею, бо вона демонструє їхню належність до кола обраних.

Шкільна форма

Деякі вдумливі коментатори (серед яких є освітяни) говорять саме про відчуття належності до колективу – не до конкретного елітного закладу, а до колективу як такого. Фото: автор – DesignPicsInc, Depositphotos

Ми, звичайно, не Англія, але в нас  також уже є престижні школи. І, мабуть, їхнім вихованцям приємно носити одяг з емблемою цих закладів. Але звичайна державна школа? Тут питання ширше, бо деякі вдумливі коментатори (серед яких є освітяни) говорять саме про відчуття належності до колективу – не до конкретного елітного закладу, а до колективу як такого.

І тут ми впритул підходимо до дуже важливих і складних питань, відповіді на які лежать точно не в площині одягу.

По-перше, хотілося б зауважити, що відчуття належності до колективу через однакову форму – це штучне нав’язування. Реальне відчуття єдності складається через спільну діяльність, ухвалення спільних рішень, працю на загальну користь тощо.

А друге – це привід поміркувати, в якій пропорції сучасна українська освіта – втім, як і українське суспільство загалом – має поєднувати колективістській примус, без якого, кінець-кінцем, неможливе існування будь-якої держави, з вихованням яскравої, вільної та самобутньої особистості ліберального зразку?

Зрозуміло, що після СРСР навіть слово “колектив” у багатьох викликає жах і відразу, а будь-які нав’язані норми та обмеження сприймаються як “клятий совок” – і недаремно, адже нашому пострадянському суспільству сьогодні не вистачає саме вміння поводитися з власною свободою, брати відповідальність на себе, самостійно мислити, вирішувати самому.

З іншого боку, більшість людей завжди і повсякчас хочуть бути причетними до чогось, що більше за них самих – така вже людська природа, і на цьому ґрунті базуються всі тоталітарні ідеології світу. Людям самотньо і страшно самим із собою, вони воліють бути частиною бодай якоїсь спільноти, це дає їм піднесення, почуття впевненості в майбутньому і додає сміливості.

Безперечно, всі ці питання не вирішують збереження або відміна шкільної форми. Але вони їх віддзеркалюють майже в повному обсязі.

Особисто я вважаю, що можливість привчити дітей до того, що вони є господарями хоча б свого тіла і в змозі формувати свій гардероб самі, можливість показати батькам, що вони можуть щось вирішувати – хоча б те, як вдягнути дитину в школу, – у посттоталітарній країні, громадяни якої тільки починають оговтуватися від навченого параліча волі, у сто разів важливіша за можливість для директора подивитися на вишукування 1 вересня (лінійка – ще один фейк штучної шкільної колективізації!), задоволено зітхнути і тихенько вимовити: “Яка краса!”

Можливість привчити дітей до того, що вони є господарями хоча б свого тіла і в змозі формувати свій гардероб самі, можливість показати батькам, що вони можуть щось вирішувати – хоча б те, як вдягнути дитину в школу, – у сто разів важливіша за можливість для директора 1 вересня задоволено зітхнути: “Яка краса!” Фото: автор – monkeybusiness, Depositphotos

14 березня 2017 року на сторінці офіційного інтернет-представництва президента України було зареєстровано електронну петицію №22/034887-еп “Відмінити обов’язкову шкільну форму та скасувати відповідний указ президента “Про шкільну форму для учнів середніх закладів освіти”. Петиція набрала 941 голос з потрібних 25000.

Чи є це якимось репрезентативним показником? Скоріш за все, ні. Можливо, просто мало людей знали, що таку петицію було зареєстровано, і ніхто належним чином не розповсюдив інформацію про неї. Але пропозиція від того не стає менш слушною.

Адже ви, сподіваюсь, уже зрозуміли, що кількість людей насправді неважлива. Якщо людина розуміє, що чинить правильно, що її діяльность на часі і відповідає сучасним цінностям – її не дуже обходить, наскільки багато осіб навкруги думають так само. Розумна, освічена і вільна у своїх думках людина цілком незалежна від колективу.

Настількі, що вона, наприклад, навіть одяг для себе може обирати самостійно.

Авторка: Зоя Звиняцьківська, мистецтвознавиця, історикиня моди, кураторка виставки “Дрес-код України’, співзасновниця ГО “Батьківський контроль”

Титульне фото: автор – evgeniyauvarova, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення