Чи справді дітям військовослужбовців потрібна особлива підтримка?

“У кожній школі сьогодні є діти й педагоги, рідні яких на передовій, у полоні, безвісти зникли, або, на превеликий жаль, загинули. Біль від цього не зменшити жодними словами, але тут – у школі – ми можемо робити спроби безпечно та відверто говорити про те, що з нами відбувається, і спільно шукати шляхи як справлятися” – каже Оксен Лісовий, міністр освіти і науки України

Нерідко соціальний дискурс сфокусований на підтримці дітей із родин військовослужбовців, оскільки щодня вони хвилюються за своїх рідних, або ж вчаться жити без них – без героїв, які віддали своє життя за свободу України. Та чи справді діти з родин військовослужбовців потребують якоїсь особливої підтримки, зокрема з боку закладів освіти?

Відповідь на це питання шукала команда ГО “Центр інноваційної освіти “Про.Світ” у межах проєкту “Спільна мета”. До речі, “Про.Світ” спільно з МОН пропонують вчителям долучитися до безплатного онлайн-курсу “Спільна мета: підтримка родин військовослужбовців”, аби підвищити рівень компетентності педагогів у наданні адаптивної психосоціальної підтримки дітям військовослужбовців.

А в колонці для “Нової української школи” голова ГО “Про.Світ” Олександра Пєтушкова розповіла:

• що про стан дітей військовослужбовців кажуть педагоги;
• чи мають вчителі труднощі в комунікації та підтримці цих дітей;
• чого потребують діти на думку опитаних мам;
• що кажуть освітяни про своїх колег, які теж мають рідних у війську/рідних, які загинули.

“ШКІЛЬНЕ СЕРЕДОВИЩЕ МАЄ ВСЕ БІЛЬШЕ НАБУВАТИ ОЗНАК ПІДТРИМУЮЧОГО”

Навесні 2024 року команда ГО “Про.Світ” опитала 133 педагогічних працівники з різних регіонів України про особливості комунікації в шкільному середовищі дітей та дорослих (вчителів), у родинах яких є військовослужбовці.

За спостереженням педагогів, стрес, психологічна травма дітей військовослужбовців впливає не лише на їхню успішність у навчанні (найчастіше, вона погіршується), але й на психічні процеси (діти стають менш уважними, гірше запам’ятовують інформацію, емоційно неврівноважені), комунікацію з однолітками й вчителями (усамітнюються, втрачають цікавість до спілкування, проявляють агресію тощо), адаптацію та соціалізацію.

• “Ці діти стали більш замкнуті. Рідко дозволяють собі сміятися і веселитися. Мало з ким спілкуються. Ніби бояться чогось. Під час хвилин мовчання в них часто сльози на очах”. Респондент 8
• “Деякі стають замкненими, інші – агресивними до тих дітей, чиї рідні не є учасниками війни”. Респондент 21

“Часто спостерігаю за цими дітьми. Діти молодшої ланки можуть плакати, підходять у пошуках обійм. Діти середньої школи стараються уникати розмов про особисте й ховають свої емоції за іншими розмовами, порушують дисципліну, підвищують голос”. Респондент 28

88 % респондентів відповіли, що найчастіше діти цієї категорії звертаються за підтримкою, порадою, консультацією саме до класного керівника. На другому місці за такими зверненнями – шкільний психолог. Тут важливо втримати баланс між ролями та завданнями фахівців, які працюють у школі:

вчитель не має стати психологом для дитини, а психолог натомість має своєчасно зреагувати за “сигналом” класного керівника. Добре, якщо в закладі освіти буде напрацьований алгоритм реагування на ці тривожні “дзвіночки”.

Ба більше, 56 % респондентів вказали, що, на перший погляд, не мають труднощів у комунікації з дітьми військовослужбовців, проте 84 % дійсно потребують додаткового навчання, консультацій, порад фахівців щодо комунікації з такими дітьми.

• “Як правильно побудувати комунікацію з такими дітьми? І підкажіть, чого не можна робити? Як працювати з класним колективом, де є такі діти?”. Респондент 44
• “Як правильно і якими словами спілкуватися з дитиною з приводу втрати рідних? Як поводити себе, коли заходить мова про загиблих батьків?“. Респондент 67
• “Як бути більш корисною для дітей із зазначених категорій, підвищити свій професійний рівень із теми допомоги таким дітям?“. Респондент 102

Дещо інша ситуація щодо комунікації з дорослими (колегами): лише 5 % опитаних відчувають труднощі в комунікації зі своїми колегами, у родинах яких є військовослужбовці, загиблі через війну, полонені, зниклі безвісти, та водночас 65 % респондентів потребують навчання та порад фахівців щодо комунікації з ними.

• “Як підтримати таких колег? Як говорити? Про що? Чи варто питати про рідних? Чи краще не питати, аби не ранити? А якщо не запитати, чи не буде це проявом байдужості?“. Респондент 14

“Іноді боїшся зайвий раз заговорити, щоб уникнути хвилювання чи сліз колеги. Як тут бути?”. Респондент 80

• “Як реагувати, коли колега проявляє агресію через втрату, чи участь своїх рідних на війні?“. Респондент 36
• “У колеги син перебував у полоні, потім загинув. Колега часто плаче, дуже нервує з будь-якого приводу, іноді агресивно відповідає на запитання. Чим можна їй допомогти?“. Респондент 122

У “Про.Світ” переконані, що саме шкільне середовище має можливості в природний спосіб надавати учнівству з родин військовослужбовців якісну психосоціальну підтримку. З початку повномасштабного вторгнення школа продемонструвала свою інституційну сталість та допомагала учасникам освітнього процесу підтримувати безперервність життя, адже попри війну, діти мають здобувати освіту. Спілкуючись з однолітками й вчителями в школі, діти можуть дати розраду своїй тривожності, самотності, поділитися болем. Саме тому шкільне середовище має все більше набувати ознак підтримуючого.

НОРМАЛІЗАЦІЯ ЖИТТЯ: ЧОГО САМЕ ПОТРЕБУЮТЬ ДІТИ З РОДИН ВІЙСЬКОВОСЛУЖБОВЦІВ

У межах дослідження тенденцій потреб членів родин військовослужбовців ГО “Про.Світ” провела 5 глибинних інтерв’ю з дружинами військових, які мають дітей шкільного віку.

Шукаючи відповідь на запитання, а які ж насправді є потреби в дітей із родин військовослужбовців, від мам цих дітей найчастіше звучала думка щодо нормалізації життя. А це, зокрема, означає, що дитину не виокремлюють серед інших, а в класі налагоджується дружня, підтримуюча атмосферу між однолітками та вчителями.

• “… виходить так, що він став на рівень нижчий у навчанні, тому що йому треба більше зусиль для того, щоб включитися… йому потрібно розуміння. Не те, що менше вимагати, а, наприклад, не смикати, коли він руку не піднімає. Або коли його щось запитують, і він, наприклад, став і завис, то просто його посадити, без ніяких коментарів. Бо досить часто чуємо в таких випадках “Що стоїш?”. (Відповідь респондентки 2 на запитання “Якої підтримки з боку школи вам би хотілось?”)

Психологиня ЦПР ПП однієї з громад в Україні поділилася ще таким кейсом:

“На останньому дзвонику під час лінійки хлопчика, який втратив батька на війні, викликали до мікрофона, щоб він публічно розповів свою історію. Це не було погоджено з родиною завчасно.У результаті це було травматично для дитини та навіть для всіх присутніх на лінійці”.

Аналізуючи результати анкетування, можна сказати, що, залежно від ситуації, педагоги та інші діти не завжди знають, як правильно комунікувати з такими категоріями дітей чи дорослих. У їхній взаємодії виникають непорозуміння, розбіжності, недосказаність. У педагогів та учнів у класі є бажання допомогти тим, хто цього потребує, проте вони не завжди можуть впоратися зі своїми емоціями й відчуттями.

Нагадуємо, що напередодні нового навчального року ГО “Про.Світ” у партнерстві з Міністерством освіти й науки України пропонують долучитися до безплатного онлайн-курсу “Спільна мета: підтримка родин військовослужбовців”. Мета курсу – підвищити рівень професійної компетентності педагогів у наданні адаптивної психосоціальної підтримки дітям військовослужбовців у шкільному середовищі.

Олександра Пєтушкова, голова ГО “Центр інноваційної освіти “Про.Світ”, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: авторка – Madonova, shutterstock.com

Онлайн-курс підготовлений у межах проєкту “СПІЛЬНА МЕТА. Проєкт підтримки родин військовослужбовців”, який реалізує громадська організація “Центр інноваційної освіти “Про.Світ” за підтримки Міжнародного Фонду “Відродження”. Матеріал представляє позицію авторів і необов’язково відображає позицію Міжнародного фонду “Відродження”.