Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

“Тепла й лампова школа – безжальний дорослий університет”: про проблеми адаптації школярів у вишах

Попри повномасштабну війну одинадцятикласники, їхні батьки й учителі заклопотані питанням вступу. Але те, що на абітурієнтів чекає у ЗВО, у публічному просторі майже не обговорюють. Так, ніби вступити – це головне, а там уже якось випливемо.

Адаптація першачків – важливий момент у роботі закладу вищої освіти. Натомість школи теж могли б проводити адаптаційні заняття, щоб зменшити прірву між середньою освітою та університетом у психологічному та організаційному аспектах.

За спостереженнями Ірини Пасько, ексвикладачки та доцентки кафедри української літератури Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара, новинарки “Нової української школи”, до не столичних вишів (особливо, якщо йдеться не про спеціалізовані заклади на кшталт медичних чи юридичних, а про багатопрофільні) вступають дуже різні студенти. Хтось справді горить майбутньою спеціальністю та має високі навчальні результати. Хтось амбітний і розумний, проте йому не вистачило балів до омріяного столичного університету. Хтось демонструє середній рівень знань, але здатний до систематичної праці. А хтось потрапив сюди випадково, бо більше нікуди не вступив, бо батьки так сказали, бо всі так роблять.

У колонці Ірини спеціально для “Нової української школи” читайте про таке:

  • з якими організаційними “новинками” стикаються першокурсники;
  • хто такий куратор та чому він не = класний керівник;
  • чому важливо розвивати вміння вчитися.

“КУРАТОР – ЦЕ НЕ КЛАСНИЙ КЕРІВНИК”: ПРО ОРГАНІЗАЦІЙНІ ПРОБЛЕМИ

Я вчилася в університеті вісім років, – бакалаврат, магістратура, аспірантура – а потім ще десять працювала: спочатку на посаді лаборанта, потім – викладача й доцента кафедри, була кураторкою академічної групи, яку “провела” від вступу до випуску. Не столичний виш відомий мені зсередини і як студентці, і як адміністративній працівниці, і як освітянці.

Звісно, у топових університетах випадкових людей значно менше. Але щодо провінційних ЗВО, то із суб’єктивного досвіду можу сказати, що з тих, хто вступив, до фінішу доходять приблизно 50–70 %. Не певна, що про це часто розповідають у школі.

В адаптації до навчання в університеті є, на мою думку, два основні аспекти – організаційний та психологічний.

З першим насправді дати раду легше, адже тут ідеться про конкретні речі:

  • структуру університету, яка дуже відрізняється від шкільної;
  • перехід від “середнього арифметичного” до накопичувальної системи балів (простіше кажучи, усе “зароблене” буде підсумоване);
  • перехід від 12- до 100-бальної системи оцінювання;
  • перехід від форми “урок 40–45 хвилин із різними видами роботи” до системи “лекція – практичне заняття/семінар” тривалістю по 80 хвилин;
  • уявлення про те, що таке залік, іспит, сесія, семестрова система навчання тощо.

Й от першачок намагається осягнути всю цю історію. А ще вишенька на несмачному торті – усе це відбувається під час повномасштабної війни.

Багато викладачів у нашому виші обмежувалися усними поясненнями, а деякі колеги, занурені в наукові глибини, взагалі нічого не пояснювали, тож щиро дивувалися, чому підготовка до семінару в першачків дорівнювала прочитанню статті у Вікіпедії.

В останні роки своєї роботи я практикувала “буклети” для першокурсників: роздруківки з основною інформацією щодо організації навчального процесу, інфографікою зі структурою ЗВО, порадами від старшокурсників. Поєднане зі вступним словом від завідувача кафедри, це до певної міри допомагало.

Якийсь час ішов у студентів на те, щоб зрозуміти: куратор їхньої академічної групи – це не те саме, що класний керівник. Безперечно, в ідеалі він має допомагати з адаптацією, але групам, у якій частина – повнолітні, мало хто насправді організовує ознайомчі екскурсії чи задушевні бесіди.

Коли навчалася я, у нас була кураторська година раз на два тижні. Наш куратор не дуже знав, що на ній робити, тож ми зазвичай виконували завдання на якісь дисципліни (або просто прогулювали).

Коли я почала викладати, цю форму роботи взагалі скасували. Отже, якщо за розподілом навантаження куратор не викладає у “своєї” групи жодної навчальної дисципліни, ймовірніше за все, вони можуть не бачитися взагалі. Чи будуть відбуватися якісь організаційні збори в таких умовах, залежить лише від конкретної людини (зазначу, що з дистанційкою ця ситуація почала змінюватися на краще, бо організувати зустріч онлайн значно легше).

Однак було б пречудово, якби пояснення того, що таке ЗВО і як він працює, починалися зі старшої школи. Уже зараз є ліцеї, які практикують пари замість уроків – це дає змогу підліткам звикнути до того, як відбуватиметься їхнє навчання в університеті. Можливо, варто було б подумати про хоч би розʼяснення щодо накопичувальної стобальної системи в 10–11 класах – у цій концепції немає геть нічого складного, а користь від поступового її усвідомлення була б, на мою думку, неабияка.

Один зі школярів, якого я готувала до ЗНО, розповідав, що в них у школі практикують “курсові” – проєкти з предмета за вибором, над якими діти в десятому класі працюють протягом семестру. Ця ідея, особливо якщо її втілювати не суто формально, викликає щирий захват: зазвичай слово “курсова” в студентів першого курсу провокує жах і позеленіння.

ШКІЛЬНЕ ПІКЛУВАННЯ VS УНІВЕРСИТЕТСЬКИЙ ДАРВІНІЗМ

Повернімося до думки про “випадкових” студентів у вишах – тих, хто прийшов із певної причини, не пов’язаної із власне здобуттям фаху. Як показує практика, вони мають “шкільні” очікування: що викладачі їм допоможуть, “розжують”, на щось заплющать очі – та, зрештою, як казала одна моя студентка на другому перескладанні, “якось же люди закінчували, то і я проскочу“.

Але насправді все виявляється трохи не так.

Провалля між середньою і вищою освітою пролягає не в організаційній площині. За моїми спостереженнями, школи максимально орієнтовані на те, щоб випустити всіх. Навіть якщо на словах учням обіцяють, що “не будуть із ними панькатися”, насправді суворі вчителі зроблять усе, щоб “дотягти” школярів якомога далі. В ідеалі – до випуску з 11 класу. Бо тут ідеться і про “честь школи”, і про “показники”, які досі лишаються такими важливими для освітніх управлінців.

У рік мого випуску, ще до ЗНО, класна керівниця радо прозвітувала у вищі інстанції, що четверо трієчників із мого класу вступили до вишів – хай на контракти, але вступили.

Після першої ж сесії їх усіх вигнали. Але це був уже не клопіт школи.

В університеті діють дві протилежні сили, які спричиняють турбулентність для всіх учасників процесу:

  • потреба “зберегти” студентів, адже з огляду на їхню кількість розраховують кількість ставок викладачів;
  • потреба сформувати адекватних фахівців, яким не можна “спускати” прогули й кричущі прогалини в знаннях.

Навіть якщо не говорити про такі ідеалістичні цілі – студент чи студентка мають якось скласти державний іспит наприкінці бакалаврату. І, якщо вони нічого так і не засвоїли, поблажливість викладачів їм не допоможе.

Отже, “панькання” зі здобувачем освіти – це радше виняток, ніж правило, на відміну від школи. Студенти самі відповідають за те, вивчили чи не вивчили тему до семінару, контрольної, іспиту. Самі повинні розподіляти свій час, шукати джерела для підготовки, читати потрібну літературу, виконувати завдання. Ключовим має бути вміння вчитися.

У цій точці, уже на першому курсі, багато хто розуміє, що просто не здатен на таку самоорганізацію – і здається. Бо в школі все було не так.

На окрему згадку заслуговує стипендія – це потужний мотиватор і демотиватор водночас. Отримати гроші за те, що навчаєшся, – привабливо. Не отримати, коли працював на межі сил, але хтось виявився успішнішим, – образливо й гірко. Із сучасною концепцією “дорахування” балів за участь у громадському житті, спорт, наукову діяльність тощо стає ще складніше. Просто вчитися – недостатньо. Ти маєш робити щось іще.

На цьому етапі багато хто теж “забиває” – може, і не до того, щоб виключили, але починає вчитися абияк.

А ще багато хто починає підробляти, а хтось розчаровується в спеціальності, а хтось народжує дитину, а комусь випадає нагода поїхати за кордон. Ми могли б сказати, що це життя, але все це – питання пріоритету.

ЯК ЗГЛАДИТИ КУТИ

Що нам робити, щоби подолати цю прірву між теплою і ламповою школою і безжальним дорослим університетом? Комусь із цих двох треба мінятися – але краще, аби цей процес був одночасним. В ідеальному світі школи мали б спрямовувати сили на те, щоб навчити вчитися, застосовувати знання на практиці, виховувати в дітях почуття відповідальності за власне майбутнє. Сподіваємося, що саме такими будуть підлітки, які зараз вчаться за програмами НУШ.

Але поки НУШ лише в 5 класі, вишам (особливо провінційним), куди йде такий різний контингент, – було б вигідно повернутися обличчям до “середнього” студента і присвятити увагу адаптації першачків. Запровадити інститут “менторів” – старших студентів, які все докладно пояснять. Викладачам – зціпити зуби й сотий раз пояснити, як писати курсову, щільно відкоментувати кожну сторінку. Не залишити жодного завдання без фідбеку. Ділитися інформацією про заходи, які дозволять “заробити додаткові бали” – ті самі, для нарахування стипендії. Мотивувати, спонукати, пояснювати. Доручати посильні завдання. Бути ввічливими й терплячими – без зверхності. Не для звіту, а для результату. Це потребує багато сил – але воно дійсно того варте.

Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне фото: НУШ

Матеріали за темою

Обговорення