Бібіліотека реформатора. Кен Робінсон про те, чому підвищувати стандарти освіти – неефективно

Короткий виклад книжки “Школа майбутнього“

“У божевільній гонитві за стандартизацією багато країн біжать туди, де, на їхню думку, перебуває шайба – замість того, щоби мчати туди, де вона скоро буде”.

Що не так з чинною системою освіти?

Існує освітянській міф, який заважає реформувати цю сферу: мовляв, діти народжуються з різним рівнем інтелекту, тому природно, що одні вчаться добре, а інші – ні. Діти з вищим рівнем інтелекту знайдуть добру роботу, а з нижчим – ні.

Цим міфом послуговуються прибічники так званого руху за стандартизацію освіти. Вони хочуть підвищити стандарти освіти – проте не беруть до уваги, що чинна освітня система просто не підходить під сучасні реалії, і підвищенням стандартів її не виправити.

Освіта в її нинішньому вигляді досі має “промисловий” характер. У більшості розвинених країн вона зародилася в середині 19 сторіччя і мала на меті забезпечення заводів і фабрик робітниками. Як підприємства штампували однакові вироби – так і школи мали штампувати робітників, які підлягають певному стандарту.

Сучасний рух за стандартизацію виходить з подібної філософії.

Він визначив певні критерії, яким мають відповідати учні, та оцінює дітей за єдиною міркою розумових здібностей. Ті, хто не відповідають цим міркам, автоматично отримують ярмо нерозумних, неталановитих, неуспішних. Як наслідок, прагнення карбувати людей за одним шаблоном вбиває в них творчість та інноваційність – а саме на цих поняттях і тримається сучасна економіка.

Рух за стандартизацію акцентує увагу на одних речах – грамотність, математика, аналітичне мислення, – але заплющує очі на інші людські риси. Він не визнає поділу на групи, навчання через гру та здатність дітей самостійно опановувати матеріал. Оцінювання відбувається за допомогою тестів – адже відповіді легко систематизувати та опрацювати.

Стаючи неуспішною в такій системі, людина доходить висновку, що проблема – у ній: вона недостатньо розумна.

Так, є люди, яким дійсно потрібна допомога у навчанні. Але в більшості випадків проблема не в тому, що людина не може вчитися – а в тому, як її змушують це робити.

Окрім того, що рух за стандартизацію витісняє дітей, які не відповідають заданим тою чи іншою освітньою системою параметрам, у цьому русі є суперечність, яка стосується ринку праці. Цей рух хоче бачити в школі більше академічних дисциплін – але водночас мати освіту, зорієнтовану на потреби економіки.

Незважаючи на те, що будь-які вміння ґрунтуються на знаннях, академічність може бути доброю для наукової роботи, але мало готує дітей до реального життя.

Як наслідок, засилля акценту на теорії призвело до того, що бути столяром, електриком, сантехніком тощо – не престижно, хоча люди можуть бути щасливими мати ці професії.

Що з цим можна зробити?

Персоналізація освіти

Це означає, що немає якогось взірця. Кожна дитина унікальна та може досягнути успіхів у тій чи іншій сфері. Школа ж має допомагати їй у цьому, а не утискати її таланти та прагнення.

Впровадження персоналізації складається з чотирьох кроків:

1. Визнати, що інтелект різноманітний та багатогранний.
2. Давати учням змогу розвивати власні інтереси та уміння.
3. Пристосовувати навчальний графік до різного темпу, за яким вчаться учні.
4. Оцінювати успішність учнів так, щоб сприяти особистому розвитку і досягненням.

Як люди не народжуються однакової форми та розміру – так і їхні здібності та риси характеру теж різні. Це головне, що треба збагнути, щоб зрозуміти, чому сучасна освітня система є невдалою для реалій, в яких ми живемо.

Натомість у дітей є одна спільна риса: усі вони – вроджені учні. У них є природна жага до пізнання та самонавчання, і завдання школи – підтримувати ці якості.

У підлітковому віці важливо дати дітям право вибору: чим ви хочете займатись, і чим я можу вам допомогти в цьому?

Спочатку діти можуть не знати відповіді на ці запитання, тож мають спробувати все. Можливо, на якийсь час їм навіть треба буде побайдикувати, аби зрозуміти, що трапляється в такому випадку.

Школярам потрібна гнучка програма, щоб вони могли вчити те, що потрібно саме їм, а не “те, що й усі”. Разом з нею має бути гнучкий розклад, щоб цікаві дитині заняття не збігалися, наприклад, з предметами, які за переконаннями школи є важливішими.

Проте в ідеалі програма має бути збалансованою та надавати однаковий статус як математиці, так і мистецтву. Кожна дисципліна охоплює важливі галузі інтелекту та культури. Такий підхід дасть можливість врахувати таланти та зацікавлення учнів.

Фото: автор – DmitryPoch, Deposiphotos

Не потрібно робити шкільний графік із чітким розділенням на уроки.

Уявіть, що на роботі вам що сорок п’ять хвилин потрібно переходити до іншого кабінету та починати інакшу справу. “Чи буде така робота ефективною?”, – запитує Робінсон.

Потрібно усвідомити, що всі діти навчаються з різним темпом. З цього погляду, дивним виглядає як поділ дня на уроки (одні учні можуть встигнути опанувати матеріал за один урок, а інші – ні, і показником успішності стає, чи встигає учень за іншими), так і розподіл на класи за віковими групами.

У школі діти змушені переходити на наступний рівень щороку, хоч можуть бути до цього й не готові.

Рівне ставлення до всіх учнів

Не варто махати рукою на школи в бідних районах, в яких діти зазвичай показують нижчі результати. За умови творчого підходу до навчання вони можуть досягнути чималих успіхів.

Так само не варто робити висновки про дитину, опираючись на те, з якого вона соціального прошарку.

Урізноманітнення процесу навчання

Не треба забувати про елемент гри у навчанні. Це дуже важливий чинник для інтелектуального, емоційного та фізичного розвитку дітей.

“Те, що дітлахи вивчають з власної ініціативи, – під час вільної гри, – неможливо навчити іншим способом”, – резюмує Робінсон.

Нікому не подобаються нудні лекції: дітям це нецікаво, а вчитель думає, що надсилає сигнали у вакуум.

Замість цього можна використати “перевернутий клас” – учитель не стоїть перед групою учнів і не читає лекції, учні опрацьовують матеріал вдома, а в класі працюють у форматі “взаємного викладання”: ті, хто краще зрозумів матеріал, пояснюють його іншим. А вчитель модерує процес та заохочує учнів ставити запитання.

Школа має бути прикладом та втілювати те, про що говорить. Наприклад, щоб виховати активних громадян, які будуть відстоювати свої та права інших і боротися з несправедливістю, не потрібно викладати теоретичні курси з громадянського права – школа має втілювати ці засади у своїй повсякденній роботі.

Комплексне оцінювання

Хороший результат оцінювання не може бути метою освіти. Метою школи має бути навчання, а не підготовка учнів до тестів.

Оцінювання має відбуватись у різних формах, а не лише у вигляді тестування. Проте зараз для того, щоб учні отримували вищі бали під час стандартизованого тестування, у класах найбільше звертають увагу саме на такий вид оцінювання.

Потрібно використовувати комплексне оцінювання, тому що букви чи бали майже нічого не пояснюють дитині, і вчитель часто не може обґрунтувати, чому поставив саме таку оцінку. Окрім того, одна літера чи цифра не може передати складність процесу навчання.

Оцінювати учнів можна, виходячи з багатьох критеріїв: участі в класній роботі, портфоліо творчих робіт, письмових творів і завдань у різних формах. Портфоліо дають змогу детально побачити, як працювали учні протягом року, навести приклади й коментарі.

Фото: автор – roobcio, Deposistphotos

Замість рейтингу краще використовувати шкалу прогресу, яка описує, яких вмінь набув учень на різних етапах навчання.

Перед тим, як обирати якусь модель оцінювання, шкільна громада має визначити, яким є ідеальний випускник школи – що він має знати та вміти.

Вчитель має зацікавлювати

Головні завдання вчителів:

– зацікавити;

– заохотити;

– сподіватися;

– мотивувати.

Учитель – найголовніше, що сприяє успішності школярів. Саме він може або мотивувати учня до навчання, або відбити до цього бажання.

Важливо, аби вчитель мав великі очікування щодо результатів учнів. Якщо він вірить у своїх підопічних, то й вони віритимуть у себе та досягнуть більшого.

Якщо вчитель хоче, щоб учні наполегливо працювали, то мусить стати для них прикладом.

Вчитель може співпрацювати із представниками інших професій. Вони можуть приходити щось викладати, навіть не маючи педагогічної освіти.

Участь батьків в освітньому процесі

Батьки допоможуть дітям, якщо будуть ставитись до них як до окремих особистостей.

Активна участь батьків в освітньому процесі впливає на рівень мотивації та успішності учнів. Потрібно розмовляти з дітьми про школу, сподіватись на гарні результати від них і дбати, аби позашкільні заняття були змістовними.

Школи й батьки мають співпрацювати. Співпрацюючи з батьками, вчителі можуть глибше зрозуміти інтереси та характери своїх учнів.

Окрім того, батьки – це джерело вдосконалення школи.

*   *   *

Для застосування цих порад не потрібно бути політиком, який впливає на освіту загалом у країні. З їхньою допомогою освітяни можуть змінювати навіть окремі школи.

Доказом того, що це працює, є, зокрема, те, що Кен Робінсон викристалізував ці поради з досвіду десятків колись неуспішних шкіл в США та Британії.

Ці школи робили те, про що пише Робінсон, і завдяки цьому змогли покращити успішність своїх учнів.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Купити книжку “Школа майбутнього” можна на сайті видавництва “Літопис”

Титульне фото: автор – olly18, Depositphotos