П’ять міфів про оптимізацію шкільної мережі і що з ними робити

“Нема школи – нема села”, “Не закривайте школу – діти будуть” – це та багато подібного можна почути в громадах, коли справа доходить до оптимізації шкільної мережі. Під час (не)конференції EdCamp у Харкові радниця з питань освітньої політики програми “U-LEAD з Європою” Ірина Когут розвінчала основні міфи навколо цього питання. Журналістка “Нової української школи” уважно записувала.

У НУШ мають змінитися не лише державні стандарти, програми, а й учителі, освітній простір, система управління. Та про останнє ми чуємо рідше, тому що це складне питання, ним займаються не освітяни безпосередньо і це не те, що відбувається в класі і школі. Але для того, щоб НУШ могла працювати, ця система повинна змінитися також.

Тим не менше те, як працюють місцеві управління освіти, змінюється найповільніше. Це складна річ, тому що їх, на відміну від учителів і директорів, ніхто не готує і не навчає, у них немає якогось державного стандарту. Вразливість цього місця можна продемонструвати на питанні оптимізації шкільної мережі.

Міф 1. Нема школи – нема села

Від прибічників цього можна почути, що школа – це осередок життя і центр громади, тож якщо її закрити, то село помре. Як сказала одна мешканка села, а хто ж нас буде ховати? Аргументація зазвичай така: школу не можна закривати, щоб люди не поїхали.

Раціональний контраргумент на це: якщо в селі залишилося настільки мало дітей, що школа стала категорично малокомплектною, то це не тому, що щось не так зі школою, а тому, що там немає робочих місць, і люди їдуть. З одного боку, є природний процес урбанізації, який існує в усьому світі і в Україні зокрема, – просто не потрібно стільки людей у сільському господарстві, тому що з’явилися нові технології. З іншого боку, у нас є проблеми з сільським господарством, і це залежить не від освіти, а від економіки, демографії, соціальних проблем тощо.

Другий контраргумент – про якість освіти. Насамперед, школа повинна давати дітям якісні знання. Уже потім це місце працевлаштування вчителів, громадський центр. Школа – це установа, яка фінансується з державного бюджету і повинна забезпечувати всіх дітей освітою на рівні Державного стандарту. Якщо вона цього не робить – треба щось з цією школою робити.

Зараз школи в сільській місцевості не справляються із цим завданням. Ми бачимо прості речі: початковий рівень навчальних досягнень у 2017 році з української мови (це рівень сліпого вгадування на ЗНО) у міській місцевості був у 3% дітей, у сільській – у 18% (майже 1/5 випускників, які складають ЗНО). Селища міського типу посіли проміжну ланку. І навпаки, високий рівень навчальних досягнень – у 28% випускників у місті і у 8% у селі. Тобто в дітей з сіл у понад три рази менші шанси потрапити в хороший виш і бути успішними.

Інфографіка з перезентації Ірини Когут

З математики картина ще більш невтішна: початковий рівень навчальних досягнень – у 21% випускників з сіл, достатній (що теж насправді не дуже добре) – у більше половини. Тобто разом три чверті дітей у сільській місцевості навіть математику знають максимум на шість балів. Про жодну рівність тут не може йтися.

Інфографіка з презентації Ірини Когут

На прикладах окремих шкіл ця картина виглядає ще більш моторошною. Я скажу пафосно: за цими цифрами стоять людські долі. Це діти, які потім не матимуть роботи, будуть зареєстровані в службі зайнятості, не зможуть бути щасливими і здоровими тощо.

Як забезпечити якість освіти? Ми маємо інструменти, що може застосовувати сама громада через виборних представників, посадових осіб, які ці виборні представники призначили, або безпосередньо. Це те, що повинна знати кожна людина, яка живе в громаді.

Якщо в моїй школі щось погано, і я не використовую ці інструменти – значить я недопрацював. Якщо я їх використав, але це не спрацювало, – погана система.

  • громада може вплинути на те, як призначається директор школи – лідер чи лідерка, який веде за собою колектив і від якого залежать управлініські освітні процеси. У конкурсі беруть участь обов’язково представники батьків, засновника (це рада, яку обирають самі громадяни) безпосередньо або через управління освіти, з правом дорадчого голосу представники громадських об’єднань та експерти у сфері загальної середньої освіти.
  • ініціювати інституційний аудит, який серед іншого може дати рекомендацію змінити директора. У виняткових випадках він може навіть рекомендувати засновнику закрити школу, тому що в неї немає матеріальної, організаційної, кадрової спроможності надавати якісну освіту. Наприклад, там не вистачає половини вчителів-предметників і взяти їх нема звідки. Така школа не може дати якісну освіту. Ініціювати позачерговий аудит може засновник або піклувальна рада, в якій можуть бути активними батьки, або вищий колегіальний орган самоврядування (де частину складають батьки, а частину – працівники школи).

Це інструменти для покращення якості освіти, які є у кожної людини і про які потрібно пам’ятати, щоб не перекладати відповідальність за те, що відбувається в громаді, на абстрактних інших. Чи то на уряд, який не дав гроші з бюджету, щоб утримувати малокомплектну школу, або на дорогу, чи то на поганих авторів Стандарту.

Міф 2. Не закривайте школу: зараз у нас нема дітей, але вони можуть прийти.

Це лікується просто: кожна місцева влада має інформацію про кількість народжених дітей за населеними пунктами. Проста табличка показує, що в цьому селі народилися 2 дитини, в іншому – 3. Тобто на всій території, яку обслуговує школа, народилися 5 дітей, і саме вони підуть у школу через 6 років. А минулого (тобто діти, які підуть до школи через 5 років) – народилися 2 дитини. І це – якщо вони не поїдуть. Ці речі очевидні, але зазвичай ніхто не завдає собі клопоту про це сказати.

Є статистика на рівні всієї держави. Синя лінія, яка найбільше впала – це кількість учнів з 1990 до 2017 року. Жовта лінія – наскільки зменшилася кількість шкіл. Це зовсім невідповідне зменшення. Сіра лінія – кількість учителів, яка зменшилась найменше.

Інфографіка з презентації Ірини Когут

І це пародоксальна ситуація, тому що кажуть, що в нас неможливо знайти вчителів. Але водночас кількість учнів на одного вчителя нижча майже в півтора рази, ніж середня в розвинених країнах. Якщо подивитися в статистичному розрізі, у нас більше ніж достатньо вчителів. Просто вони сидять по цих маленьких школах. Якби об’єднати їх в одній школі, то проблем зі штатом було б менше.

Це лінія, яка показує кількість народжених дітей. 2013-2014 рік – різкий спад через окуповані території, але спад продовжувався і далі.

Інфографіка з презентації Ірини Когут

За цим треба слідкувати та передбачати на 6 років наперед, скільки буде дітей у школі. Якщо демографія від’ємна, то очікувати, що якимось чарівним чином у школі з’являться учні, не варто.

У нас є школи, в яких офіційно залишилося 0 учнів. Вони існують, бо рада не проголосувала про їх закриття.

Міф 3. Індивідуальний підхід.

Люди кажуть, що в їхній маленькій школі вчителька знає кожного учня і може приділити їм багато уваги. Тому вони нібито навчають краще, ніж великі школи.

Тут можна сказати одну просту річ: відповідно до закону “Про загальну середню освіту” і до фінансових нормативів, якщо в класі менше 5 дітей, діє індивідуальна форма навчання. Кілька десятків тисяч дітей навчаються на цій формі не за станом здоров’я. Що це таке? У лівій колонці – орієнтовна кількість годин за такої форми навчання. Вона в 4-5 разів менша, ніж у класі.

Інфографіка з презентації Ірини Когут

Є чіткий взаємозв’язок між індивідуальною формою навчання і результатами навчання (за даними Держстату): найбільше дітей навчаються на індивідуальній формі в тих школах, які показують найгірші результати навчання.

У цивілізованих країнах індивідуальна форма навчання (не важливо, з якої причини) може існувати виключно як тимчасовий захід із чітким часовим обмеженням.

Адже це неефективно, не приносить жодних навичок, тож ми повинні від цього відмовитись. Особливо, якщо це не через стан здоров’я, а через економію коштів. За навчання 5 учнів у класі вчителю потрібно платити так само, як за будь-який клас, а 4 учні – це дешевше індивідуальне навчання.

Навіть якщо у класі 5-6 дітей, коли кілька не прийдуть, у ньому лишаться 2-3 дитини.

Серед компетентностей, визначених законом “Про освіту”, є соціальні. За такого навчання неможлива групова робота, навчання більшості навичок, окрім суто предметних. Це неможливість виконати Державний стандарт. Якби такі школи перевіряли на дотримання лінцензійних умов (тепер під час інституційного аудиту це буде), матеріальну базу (хоча вимоги щодо неї зараз розмиті), кадровий склад (наприклад, те, що вчитель німецької мови читає фізику) – це було б порушення всіх норм.

Міф 4. Створювати опорну школу потрібно тому, що на неї дають гроші.

Одним із інструментів вирішення оптимізації шкільної мережі є створення опорних шкіл – закладів освіти, в які довозять дітей і які отримують додаткові кошти.

Але з цим пов’язаний інший міф: нам сказали створити опорну школу – і ми створили. Або: нам сказали, що на це нам дадуть гроші.

Якось один з керівників управління освіти дуже обурено мені говорив: “Ми створили опорну школу, нам обіцяли гроші, а не дали! Так ми вернем її назад”. У мене було два запитання:

Чи цю опорну школу створювали для того, щоб дати дітям кращу освіту? Коли її створювали, чи понизили ступінь хоч однієї філії, закрили хоч одну школу?

Він з подивом на мене подивився, не дуже розуміючи, про що я. Тобто вони нічого не змінювали, не привезли жодну дитину в опорну школу, не створювали новий освітній простір, а просто дали назву школі, очікуючи, що їм за це дадуть гроші. Технічно це можливо зробити, бо в Положенні написано, що в опорну школу або мають підвозити учнів, або вона повинна мати мінімум дві філії. Але це дуже хибний підхід.

Додаткові гроші колись закінчаться, та це не означає, що опорні школи треба припинити створювати. Опорна школа – це насамперед про якість освіти, а не про кількість філій. Тобто з цієї школи учні мають вийти із навичками 21 століття.

Створювати опорну школу не можна через тикання пальцем у карту або тому, що там директорка чиясь кума. Так само це не можна робити зі словами “хороша ж школа, зробимо її опорною”. В ідеалі має бути детальний із залученням усіх зацікавлених сторін процес планування розвитку освіти в громаді загалом. Тому що створення опорної школи – лише маленький крок.

Створювати опорну школу не можна, просто тикаючи пальцем у карту. Фото: автор – Mizina, Depositphotos

Отже, планування мережі має включати в себе взагалі всі заклади освіти, які підпорядковані громаді. Спочатку треба подивитись, які є школи, скільки там дітей, скільки вчителів, які це вчителі, скільки їм років (чи їм скоро на пенсію), які вони ведуть предмети, і в ідеалі – чи добре роблять свою роботу. Так само подивитись, скільки учнів буде в майбутньому, де які дороги, чи є автобуси.

Після цього потрібно сформувати бачення, куди має рухатись освіта в громаді, а тоді – план: що робити. Десь реорганізувати школу, десь понизити ступінь, якусь за кілька років закрити, бо там нема дітей навіть на клас-комплект.

Міф 5. Потрібно з будь-якої проблеми писати в МОН.

Так само це відбувається з обласними управліннями освіти. Нещодавно керівник освіти у Вінницькій області їхав у село, тому що там недобудували вчасно школу і діти в НУШ підуть у теплицю, в якій розставили парти. Це відповідальність місцевої влади, але чомусь керівник обласного департаменту їде в цьому розбиратись. Вони просто звикли жити в авторитарній системі, коли відповідальність максимально знімається з себе кудись нагору.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – yustus, Depositphotos

Матеріали за темою

Обговорення