Перебороти страхи – як школа у Дніпрі шість років працює з дітьми з аутизмом

Досвід школи, яка працює лише з дітьми з розладами аутичного спектру і в якій асистенти дитини стали асистентами вчителів.

“Я роблю так, щоб у кожному класі була дитина з особливими освітніми потребами”, – Ніла Ломакіна, директорка 28-ї школи з російською мовою навчання у Дніпрі промовляє ці слова як маніфест. У її школі вже навчаються тринадцять дітей з розладами аутичного спектру (РАС), працюють тринадцять асистентів вчителя, є чотири ресурсні кімнати. В одному класі навчається не більше однієї дитини з аутизмом.

Одна з ресурсних кімнат. Фото надано школою.

Найперше я запитую про страх, і Ніла Михайлівна добре розуміє, про що йдеться: “Звичайно, у вчителів він є завжди. Щоправда щодо поведінки дітей, а не щодо навчання”.

Офіційно інклюзія у 28-ій школі почалася у 2012 році (до того були один учень на візку і один – з легкою формою РАС без асистента). На диво, батьків учнів переконувати не довелося і не доводиться досі, бо на тих, хто проти, формула “Не хочете в інклюзивний клас, то шкіл багато” – діє досконало. На початку складніше було саме з вчителями: одна не погодилась, друга. Третій Ніла Михайлівна сказала: “Хто допоможе цій дитині, якщо не ти?”. Спрацювало.

Так з’явився перший інклюзивний клас, а заступники директора звільнили свій кабінет для першої ресурсної кімнати. Там не тільки проводять заняття з психологом, логопедом чи корекційним педагогом, але й можуть прийти асистент учителя з учнем, коли той втомився на уроці.

“Ми зрозуміли, що у ресурсній кімнаті потрібні ігри, різні зони, і почали з батьками створювати умови під конкретну дитину. Такі кімнати не мають бути однаковими! Якщо перевести це на мову дорослих, то щоб розслабитися, мені потрібна кава, а вам – чай. Хоча ми й схожі. Тому для кожної дитини ми намагалися знайти зручний для неї простір. Так ми поступово створили різні ресурсні кімнати”, – розповідає директорка.

Інші кімнати вдалося зробити через перепланування простору та ущільнення в розкладі (уроки переносили на інший час в інші кабінети). Усі вони справді різні – в одній є спеціальне обладнання: батут, крісло-яйце, обтяжене покривало, сквізер, протиснувшись через який можна добре відчути свої межі. Там же – темна кімнатка для відпочинку від світла. А в іншій після обіду проводять гуртки. Кошти для облаштування шукали найрізноманітнішими шляхами: від аукціонів до звернень до мера. З двома допоміг БФ Порошенка.

Але, за словами Ніли Михайлівни, у школі змінився не тільки простір:

“Інклюзія впливає на моральну атмосферу і навчання. Ми, вчителі, тепер краще вчимо всіх дітей, бо починаємо розуміти, що таке індивідуальний підхід: одній дитині треба навчитися вийти до дошки, а іншій дати усну відповідь, не злякавшись”.

Втім, учителі 28-ої школи до роботи в інклюзивних класах готовими не були. Тобто не проходили спеціальних курсів чи тренінгів. Школа робить ставку на асистентів вчителя і в ідеалі чекає на таку посаду людей, які розуміються на поведінці дитини й можуть на неї впливати. Тобто найкраще, якщо це поведінкові аналітики. Четверо тутешніх асистентів учителя мають саме таку кваліфікацію.

Страх агресії

Коли на уроці поведінка дитини виходить з-під контролю, з цим працює асистент вчителя. “І якщо це поведінковий аналітик – він знає, що робити”, – говорить психолог і соціальний педагог Лілія Віталіївна, яка закінчила курс з прикладного аналізу поведінки і готується до іспиту міжнародного класу за кордоном (в Україні, каже, його ще ніхто не складав, а планують тільки перші шестеро спеціалістів).

Лілія Віталіївна з Тимофієм

Варто зауважити, що курс дорогий, а зарплатня асистента вчителя невелика – трохи більше трьох тисяч, тож усім асистентам 28-ї школи доплачують батьки учнів. (Це не розповсюджена практика для України, а спільне рішення цієї школи і батьків; частину асистентів учителя, які тут працюють, знайшли саме батьки – ред.)

Ліля Віталіївна чекає на свого підопічного, шестикласника Тимофія, в одній з ресурсних кімнат. Тут є зона з холодильником, плитою, умивальником і мікрохивльовкою для відпрацювання побутових навичок. Поряд – зона з кріслами-мішками та іграшками для відпочинку. Якщо дитина на уроці виходить з класу, то йде в одну з кімнат заспокоїтись чи займатися за індивідуальною програмою.

Крім того, кожен учень з особливими освітніми потребами має розклад індивідуальних занять з асистентом учителя, психологом, логопедом (останні з’явилися в школі два роки тому. Здебільшого ці заняття проводять ті ж асистенти, але ця робота оплачується з так званої інклюзивної субвенції).

Якщо у школі немає ресурсної кімнати, Лілія радить створити комфортний куточок для дитини в бібліотеці чи іншому місці.

Що робить асистент учителя, коли в дитини проблеми з поведінкою, Лілія Віталіївна має знати, бо дев’ять років тому через це її Тимофія вигнали з державного дитсадка і він перейшов у приватний, де з нею й зустрівся. Тамтешня директорка запитала в Лілії, чи спробує та працювати з хлопчиком. Хлопчик бився, кусався і кричав, а Лілія Віталіївна не мала педагогічного досвіду. Вона й досі не знає, чому погодилась.

“Може, тому що мій син такого ж віку? – каже тепер і дивується сама собі. – Я навіть не знала, що існує аутизм, що діти можуть так відрізнятися. Мені не запропонували великі гроші. Це було спонтанне рішення”.

Тимофій

До ресурсної кімнати саме заходить Тимофій – спокійний, відсторонений.

– Дай руку, поздоровайся, – просить Лілія Віталіївна.

– При-вет, На-дя, – Тимофій легко потискає руку. Говорити окремі слова він почав у десять. Лілія вважає, що він знає їх багато, тільки нікому невідомо скільки.

“Може, це зараз здається, що все прекрасно. Але до цього я ходила і покусана, і з вирваним волоссям. І штани прала, і все робила в дитсадку. Зараз у нас хороші зарплати, але все одно, якщо з десяти дівчат, які приходять після університету, залишається хоча б одна, – то вже добре”.

Найперше, на чому наголошує асистентка вчителя, – це те, що дитина не винна, що в неї агресія. Така поведінка, пояснює Лілія, закріпилася, бо нею можна було задовольнити потреби. А інших способів дитину не навчили. У таких випадках потрібна адаптація, і учня спершу ведуть не в клас, а в ресурсну кімнату та вмикають таймер. Таймер показує, скільки й за яку винагороду учень може сидіти спокійно. Можливо, за хорошу поведінку він збиратиме жетони, а потім отримає сік.

“Коли ми бачимо, що дитина в кімнаті може висидіти 5-7 хвилин, ми її беремо з жетонами і заохоченнями до класу. Наступного дня час у класі збільшується. І так за два місяці можна не наватажуючи своєю агресією клас, перейти на цілий урок”, – каже Лілія і зауважує, що демонструвати навчальну поведінку – така ж навичка, як і писати. Тільки діти з аутизмом не можуть її опанувати самостійно, як інші.

Тимофій сідає навпроти Лілії Віталіївни, береться за читання і письмо.

“Вся сім’я збирається виходити на вулицю”“Молодець. Тепер збери це речення з малюнків і прочитай”. Щоб продовжувати роботу, Тимофій потребує від Лілії кивка або схвалення. “Молодець. А тепер закриємо книжку і викладемо малюнками речення з пам’яті. (…) Молодець. Тепер виймемо зошит і запишемо. (…) Молодець”.

“За два місяці можна не наватажуючи своєю агресією клас, перейти на цілий урок”.

Після дзвоника Лілія йде разом з Тимофієм на урок російської літератури. Тимофій вчиться в одному класі з її сином.

Страх за дітей

У Максима ніколи не було агресії чи руйнівної поведінки, але він міг раптово розплакатися або лягти на підлогу. Серед 32-х дітей у другому класі є ті, які не хочуть сидіти з ним за одною партою, і вчителька приймає таке рішення. Серед 32-х дітей є також ті, хто хочуть бути поряд і допомагати. Тому коли всі об’єднуються в пари, хлопчик ніколи не залишається сам. І зараз важко повірити, що раніше йому було некомфортно серед дітей.

Для класної керівниці Олени Едуардівни це вже другий досвід роботи з дитиною з аутизомом. Найважче було на початку першого класу, найстрашніше – за реакцію решти учнів на якусь нестандартну поведінку. “Але обидва випадки показали, що діти все сприймають і приймають”, – ділиться вчителька.

Класна керівниця Олена Едуардівна

Її перший учень з аутизомом, теж Максим, на уроках кричав. Це заважало. Вимагало пояснень. Тому дітям розповіли, що Максим інакше розвивається і йому потрібно трохи допомогти. Ті зрозуміли і відповідали на уроці голосніше. А через тиждень Максим заспокоївся.

“Перший раз я викликала його до дошки у другому класі. Була мертва тиша. Він вирішив приклад, повернувся… А діти аплодують! – вчителька поспіхом пригадує історії, поки не закінчилася перерва і до класу не набігли учні. – Або одного разу Максим вийшов на поле, а там два класи грають у футбол. Коли інший клас почав його виганяти, однокласники заступились: “Його чіпати не можна”.

Батьки теж вважали, що добре, коли діти змалку бачать, що люди різні. Звичайно, їх попереджали про особливості поведінки. Був випадок, що Максим вкусив дівчинку. Вчителька тоді дзвонила батькам, вибачалася, визнавала провину. Але дівчинка сказала: “Ну, попала я, ну, попав би хтось інший. Нічого страшного”.

“Діти розуміють, що він не зі зла, – підсумовує Олена Едуардівна. – Щодо навчання, то з підготовленим асистентом вчителю комфортно. У мене акцент на клас. Натомість асистент учителя з підопічним самі показують, коли готові вирішити біля дошки приклад чи прочитати речення. Першого Максима мені було важко оцінювати. Більше достатнього рівня ставити не могла. А теперішнього Максима оцінювати можна, як всіх. Він все виконує. Тільки у нас зараз оцінок нема та й, здається, вони йому будуть нецікаві”.

“Теперішній” Максим має особливу місію у їдальні – роздає всім рідке мило. Такий обов’язок йому придумали вчителька разом з асистенткою Оленою Юріївною. В Олени педагогічна освіта і додаткова – корекційного педагога. З Максимом працює з його трьох років.

Перебороти страхи – як школа у Дніпрі шість років працює з дітьми з аутизмом

Макисм з асистенткою вчителя

Він добре знає математику і намагається бути на рівні з класом, але йому, як і іншим дітям з аутизмом, важко з предметами, які потрібно сприймати на слух. До уроку математики він готується самостійно і без підказок відкриває підручник на потрібній сторінці.

Максим не буде відповідати на запитання “що таке прямокутник?”, й ані на жодні інші, які потребують розлогих і абстрактних відповідей. Зате вийде до дошки записувати тризначні числа. “Триста двадцять три” й інші числа в такому форматі дадуться йому без проблем, важче буде з іншим форматом завдання: “шість сотень і три одиниці”. Вийде 63. Помилку виправлять діти.

На парті в Максима дворівнева система заохочення. Спершу за кожну правильну поведінку (як от скласти руки на парті, слухати вчителя, розв’язати приклад) він отримує магніт. Зібравши всі магніти – отримує смайлик. Якщо збере всі смайлики – винагороду. “У нас є меню, і він сам обирає, що отримає в кінці дня, – розповідає Олена. – Сьогодні це сік”. Це означає, що Максим візьме гаманець з грошима і сам купить його в буфеті. Можливо, йому допоможе Олена. Але тільки трішки, бо її завдання зробити свого підопічного якомога більш самостійним.

Поки що Максим не вміє реагувати на дітей, говорити “дякую”, коли хтось йому щось дає, просити. Тому це все – його цілі на цей навчальний рік. Тобто “спілкуватися на тому рівні, на якому він може”, каже Олена.

Страх звуків

Діти з аутизмом приходять до школи зокрема й за соціалізацією, хоча цього не завжди легко досягнути. Особливо, коли дитина не говорить чи говорить дуже мало.

Вова, учень четвертого класу, спілкується з дітьми через ігри. Цього хлопця легко впізнати за навушниками. Темні й масивні, вони потрібні йому не для музики, а навпаки для того, щоб відмежуватися від звуків, до яких він вразливий. Зараз Вова сидить за столиком під вікном у кімнаті психологічного розвантаження і щось зосереджено ліпить з пластиліну. Це його улюблене заняття. Інколи щось вигукує. За розкладом у класу Вови зараз українська мова, але цей урок він не відвідує.

Такі особливості розкладу на початку року визначає команда (психолого-педагогічного супроводу), в яку входять учитель, асистент учителя, батьки, психолог і заступник директора. Вона готує для Вови та інших дітей з особливими освітніми потребами індивідуальну програму розвитку (ІПР). У програмі є цілі на рік. Для кожної дитини вони можуть бути як академічними, так і побутовими – наприклад, навчитися правильно тримати ложку чи їсти разом з усіма.

Тетяна Вадимівна

25-річна Тетяна Вадимівна працює з Вовою вже чотири роки, зокрема й вдома навчає його самообслуговуванню. Каже, що вже йому як рідна. Почала займатися з хлопчиком ще в реабілітаційному центрі, має медичну освіту, здобуває психологічну і теж проходила курси з прикладного аналізу поведінки.

Завдяки поведінковому аналізу Тетяна змогла впоратися з небажаною поведінкою Вови. Без спеціальних знань, каже, це зайняло б набагато більше часу. Справа в тому, що коли Вова не хотів на урок або втомлювався – починав сміятися і зривав заняття. Тоді Тетяна вирахувала, що десять хвилин Вова може сидіти спокійно і на дев’ятій сама виводила його з класу. “І так це вже була моя ініціатива, а не його. Поступово я збільшувала час у класі й зараз ми сидимо вже весь урок. Погратися і поліпити можна тільки на перерві, і він це знає”.

Тепер, якщо Вова втомлюється – то показує це за допомогою карток. Замість кричати – викладає “Я хочу відпочити”. Через плече у нього перекинута сумка з наліпками, де можна скласти таке речення.

З кімнати психологічного розвантаження Тетяна і Вова йдуть на урок математики (у класі навчається 21 учень).

Хлопчик самостійно займає своє місце, Тетяна сідає збоку і розкладає на парті спеціальний заламінований аркуш з кольоровими кругами. На полях – кілька малюнків, які означають правильну поведінку: “сидіти тихо” чи “скласти руки на парті”. За потреби Тетяна показує на малюнок, і Вова слухняно виконує вказівку. За кожну правильну поведінку чи виконане завдання він отримує крапку в крузі. Коли всі круги заповнені, на нього чекає винагорода – похід у магазин.

“Коли всі круги заповнені, на нього чекає винагорода – похід у магазин”.

Вова старанно переписує з дошки дату (асистентка вчителя каже, що це – вже досягнення). Поки вчителька працює з класом, Тетяна тихенько підказує хлопцю кожну наступну дію: що і де записати, коли перейти на новий рядок, а коли подивитись на дошку. Через труднощі з розумінням слів задачі Тетяна одразу переформатовує в приклади.

“Ми намагаємося йти за програмою, але інколи я обираю те, що корисніше для життя. Нам важко рахувати, тому я даю Вові калькулятор. Бо інакше він засмучується і почувається неуспішним”.

Весь урок Вова проводить тихо і в своєму темпі, але записує і рахує все те саме, що й решта учнів. Інколи йому допомагає знайти потрібний номер чи сторінку сусід за партою.

“За потреби Тетяна показує на малюнок, і Вова слухняно виконує вказівку”.

На перерві Тетяна виймає з шафи настільні ігри, щоб показати, як Вова може взаємодіяти з однолітками. Діти по черзі кидають кубик і викладають фішки. Якщо в цей момент зайти до класу – він виглядатиме найзвичайнішим у світі.

Вова з однокласниками

Страх співпраці

Асистентки вчителів 28-ї школи, з якими вдалось поговорити, не уявляють роботи з більш ніж одним підопічним в інклюзивному класі. Крім допомоги учню, яка забирає весь час, особливість їхньої роботи ще й в тому, що вони мають працювати у зв’язці з вчителем.

Коли Анна Володимирівна завершила курс поведінкової терапії і прийшла з дитиною в перший клас, не приховує, що злякалась: “Нас вчили працювати з дітьми! А тут ще й вчитель. Вчитель має розуміти, що я орієнтуюсь на нього. Ми стараємося щодня зранку обговорювати, що відбуватиметься на уроках. Бо якщо у мене не буде розуміння – я не підлаштуюсь. Ігнорувати один одного не вийде. Треба вибудовувати стосунки, а це велика робота”.

Анна Володимирівна

Щоб ці стосунки вибудувати, Анна радить шукати спільні інтереси і ходити на каву, бо тільки через людський зв’язок зав’яжеться й професійний.

“Треба знаходити в іншому людину. Інклюзія стосується нас точно так само”, – каже Анна.

Асистентом вона працює сьомий рік. Зараз її підопічний, першокласник Ваня – саме невгамовно стрибає на батуті. Аня каже, що Вані поки мало що дається, але їй важко уявити щасливішу дитину.

На цей рік у Вані ціль – навчитися рахувати до п’яти в першому півріччі й працювати на чотирьох уроках. Зараз виходить на двох-трьох. Крім того, треба навчитися їсти в їдальні. Правильно тримати ложку вже вміє.

“Тут треба вміти радіти за мікрокроки, які робить дитина. Мені буває важко, бо я люблю зробити – і отримати результат. А тут робиш-робиш, а результату інколи й нема: не туди пішли, не ту форму вибрали. Без любові працювати неможливо. Я знаю одне: якщо поважати в людині людину, то все буде добре”.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото авторки

Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.

Матеріали за темою

Обговорення