Стрибати крізь полум’я. Чого не вистачає Україні для впровадження інклюзивної освіти

Як працює інклюзія в інших країнах та чого бракує Україні? Про це говорили під час освітнього хакатону “EduHack: Інклюзія. Як зробити школу приязною для всіх?”, організованого Центром інноваційної освіти “Pro.svit за підтримки ChildFund Deutschland e.V., Міжнародного фонду “Відроження” та Програми ґрантів Harald Binder Cultural Enterprises”.

Марина Гончаренко, співзасновниця Impact Hub Odessa, засновниця Лабораторія Освітніх Змін/Education Transformation Lab

Марина_Гончаренко

Фото: FB/Maryna Goncharenko

Норвегія

У 2015 році я навчалася в Львівській бізнес-школі, і в мене було стажування в Норвегії за темою інклюзивної освіти. У Норвегії усі школи інклюзивні. Для мене це було незрозуміло. Це як – немає спеціальних шкіл? А якщо дитина з важкими порушеннями?

В Ослен Сколе вся будівля архітектурно підлаштована під потреби людей з інвалідністю. Як мені розказала директорка, у Норвегії інклюзія в середній освіті працює за замовчуванням. Зазвичай дитина іде в школу за місцем проживання, і якщо вона має особливі освітні потреби, то вимагає від адміністрації школи, щоб та облаштувала необхідні умови для навчання.

Ця школа – одна з небагатьох в Осло, яка має інтегрований компонент. Тобто є окрема будівля для класів дітей з особливими освітніми потребами. Вони мають можливість на перерви і деякі уроки ходити в загальну школу. Це перехідний етап інклюзії. Саме до цієї школи потрапляють діти з дуже важкими порушеннями, і їх можна гармонійно включити в навчальний процес, надаючи водночас усю необхідну підтримку.

Я була на уроках у класі, де вчаться діти з різними типами порушень. У класі всі місця індивідуальні. Усього було 7 дітей і 11 дорослих. Це і вчитель, і асистент вчителя, і асистент для кожної дитини. Фронтальна робота з класом тривала 10 хвилин – який сьогодні день, яка пора року. Потім кожна дитина зі своїм асистентом працювала за індивідуальною програмою. Справа вчителя – координувати ці програми і стежити за їх виконанням.

У класі була дівчинка Мона, історію якої мені розповіла заступниця директора. Це історія про те, як може працювати інклюзія. Ця дівчина пішла до 1 класу, і десь під кінець 3-го стало зрозуміло, що вона не встигає за всіма, що в неї є особливі освітні потреби. Коли адміністрація запропонувала батькам перевести дівчину до цього класу, вони не погоджувалися. Аргументи, якими їх переконали: те, що дівчині психологічно було комфортніше в класі з дітьми, які були з нею на одному рівні. У неї вже були ознаки депресії, бо вона розуміла, що відрізняється. У цьому класі Мона була однією з лідерок, на багато предметів ходила в загальну школу. Це дуже гнучка модель.

Фото надане організаторами хакатону

Друга історія з цієї школи – про хлопчика Єспера. У школі в нього було реабілітаційне ліжко. Він не міг ані стояти, ані сидіти, навіть голову не дуже тримав. У наших реаліях дитина в такому стані взагалі б не потрапила до школи. Обладнання, яке допомагає йому в пристосуванні до середовища, надає місцева влада на замовлення. У кожній школі за замовченням не стоять реабілітаційні ліжка. Ні. Є дитина з певними потребами - це обладнання привозять, а коли воно вже не потрібне – віддають в інший заклад чи клас.

У Норвегії я не побачила жодної фантастики в організації інклюзивного середовища. Так, мають бути ресурси. Але має бути грамотна організація і розподіл цих ресурсів. А з точки зору супер-технологій чи фантастично-вишуканих речей – ні, це просто повсякденні процеси.

Фінляндія та Естонія

Нещодавно в межах проекту EdCamp ЕдМандри їздила у Фінляндію. Одна з ключових ознак фінської системи – майже всі школи державні і однаково добрі. Батьки мусять повести дитину в школу в тій громаді, де вони живуть.

Коли ми потрапили в школу Opinmaki School у Хельсінкі, одне з перших, що я побачила, – хлопчик з характерною поведінкою, який тікав від тьютора. Мені найбільше сподобалося те, що на це ніхто не звертав увагу. Тобто включення дітей є природним.

На початку 90-х у Фінляндії закрили або реформували майже всі спеціальні навчальні заклади. На всю країну є лише кілька шкіл для дітей, позбавлених зору – тому що там є спеціальне обладнання, яке допомагає їм адаптуватися, і дві спеціалізовані школи в Хельсінкі.

У кожній загальноосвітній школі є інклюзивні та інтегровані класи. Інклюзивні – в яких дитина з особливими освітніми потребами навчається з асистентом, інтегровані – де вчаться тільки діти з особливими освітніми потребами, але беруть участь в інших активностях у школі.

Що мене вразило, коли директорка розповідала про супровід? Вона взагалі не говорила про діагнози. У фінській системі є три типи підтримки дитини, яка не встигає: базовий (якщо дитина пропустила багато занять, і їй треба наздогнати); середній (якщо в дитини є якісь логопедичні порушення і вона потребує тривалого супроводу); інтенсивний – якщо має хронічні захворювання, порушення, що мають системний характер).

Але кілька разів директорка наголошувала, що діагноз значення не має, вони дивляться на дитину, а не на діагноз. Усі тестування мають на меті виявити труднощі, а не приклеїти ярличок.

Ми запитали, хто ухвалює рішення, чи дитина має іти до інтегрованого або інклюзивного класу? Директорка каже: “Як хто? Ми і батьки”. “А як же комісії?” – “А навіщо? Якщо ми розуміємо, що нам це треба, то проконсультуємось з медиком, який веде цю дитину”.

Після Фінляндії у нас було кілька днів в Естонії. Естонія набагато ближча до нас, ніж Фінляндія. Вона мені сподобалася тим, що це перехідний етап від наших реалій до космічного інклюзивного простору Норвегії чи Фінляндії. З кінця 90-х років у країні триває реформування спеціальних навчальних закладів. З них роблять або інклюзивно-ресурсні центри, або звичайні школи.

Учитель школи, в якій ми були, сказав: “Ми всі розуміємо, що інклюзія – це тренд. Але ми ще на півшляху”. Це для мене було про те, що ми зараз намагаємось подолати за кілька років той шлях, яким Норвегія, Фінляндія, Німеччина йдуть десь з 60-х років, і Естонія, Латвія, Литва, Польща – з 90-х. І більшість проблем, які ми маємо, саме через стрибок крізь полум’я.

Чого бракує Україні для розбудови справді інклюзивної освіти

Довіра та діалог. Ми не вміємо розмовляти один з одним. Я не знаю, як в інших містах, а в Одесі багато конфліктів через відкриття інклюзивних класів відбувалося саме тому, що ані директор, ані вчитель інклюзивного класу не пояснили батькам, чому цей клас такий.

З власного досвіду хочу сказати, що коли починаєш говорити спокійно, дуже багато проблем вирішуються.

Широке суспільне розуміння інклюзії. Що інклюзія – це не коли ми зігнали дітей в один окремий загончик. Це розумне пристосування кожного та кожної.

Розуміння інклюзивних технологій. Тобто – як саме це робиться. Інклюзивні технології – це три складові: доступ дітей до школи (тобто архітектурна та інша доступність), розумне пристосування в класі та зміна педагогіки. Вчителі часто запитують: “Я пояснюю матеріал, і якщо він не встигає, всі інші страждають”. То, можливо, потрібно відходити від фронтальної роботи з класом і застосовувати інші форми роботи?

Уляна Пчьолкіна, представниця Всеукраїнської громадської організації “Група активної реабілітації”

Фото надано організаторамти хакатону

Коли мені був 21 рік, я потрапила в ДТП і через травму хребта втратила можливість ходити. Два роки по тому я потрапила в табір активної реабілітації. Там я зрозуміла, насамперед, що я – не інвалід першої групи. Що я – Уляна, людина, в мене є такі самі права і обов’язки перед суспільством, як у всіх інших. Я не відокремлюю себе від суспільства, і мій інвалідний візок не визначає мене як особистість. Це лише засіб пересування.

Інвалідність – це виключно соціальний статус, який регулює твої відносини з державою. Так само – в освітньому процесі. Ми маємо розуміти, що в певної нозології є певні особливості, і ми коригуємо під них програму. І це не є проблемою людини.

Інвалідність – це бар’єри в суспільстві. Наприклад, зараз у мене немає інвалідності. Я просто стою перед вами і не маю перешкод. Але на вході, де сходинки, виникає моя інвалідність.

Інклюзивне навчання – це можливість для дитини від малечку навчатись на рівних зі всіма іншими. Зараз ми бачимо переважно дітей, інтегрованих у навчальний процес – коли дитина в 11 років іде в перший клас, тому що її оцінюють за розумовими здібностями.

За стереотипами людей з інвалідністю часто сприймають як “а що там вона розуміє, у неї ж інвалідність”. Насправді дитина розуміє, що в 11 років вона в першому класі. І це неприємно, навіть якщо людина має якісь ментальні порушення або затримку психічного розвитку.

Інклюзія говорить зовсім інше: діти мають іти в школу в один вік, але в кожної має бути скорегована програма, і дитина не має відчувати себе виключеною. Інклюзивна освіта виключає будь-яку дискримінацію дітей. Вона забезпечує однакове до всіх ставлення і створює умови для дітей з особливими освітніми потребами.

Завдання науковців, вчителів – розробити таку програму, щоб дитина її сприймала на рівні зі своїми однолітками.

Переважна більшість шкіл архітектурно недоступна. Але децентралізація дала нам можливість багато чого робити. Та люди не знають, з чого починати. Часом натрапляю на відповідь, яка мене вводить у ступор: “Навіщо нам архітектурна доступність? У нас немає дітей на візках”.

Найбільша проблема – коли директори шкіл вмовляють батьків віддавати дитину в спеціалізовані інтернати. Хоча вони не мають інтелектуальних порушень, лише порушення опорно-рухового апарату.

Батьки часто бояться віддавати дитину в звичайну школу: мою дитину будуть ображати, її не будуть розуміти, вона не встигне за програмою. Інша сторона – батьки дітей, які розвиваються типово, не хочуть, щоб з ними вчилися діти з особливими освітніми потребами: у нього інший колір шкіри – навіщо це?; моя дитина буде відставати через дитину з інвалідністю.

Як з цим боротися? Просвітницькою діяльністю. Адже через переломи і скандали справи не буде.

Якщо дитина, яка розвивається типово, буде навчатися на рівні з усіма, ми будемо виховувати більш толерантне суспільство, яке буде сприймати одне одного на рівних.

Насправді в дітей стереотипів немає, їх дітям нав’язують дорослі. Зазвичай діти звертають на мене увагу. У мене є фаворит з коментарів. Хлопчик років чотирьох подивився на мене великими очима і каже: “Мамо, а чого вона така стара і у візку?”. На візку – значить дитина, діти так сприймають. І від мами залежить, як ця дитина буде далі сприймати дорослих людей на візку. І коли мама смикає цю дитину і каже: “Відійди, не можна. Тьотя хвора”, – то я пояснюю простими словами. Багатьох дітей катаю на руках. Тому що ця дитина далі нестиме позитивне сприйняття людини на візку.

Ще один унікальний приклад: коли одна незряча дівчинка та інша, яка бачить, підходили до ігрового майданчика, одна сказала: “Дивися, скільки тут іграшок!”. Друга каже: “Я ж не бачу” – “То пішли, я тобі покажу”. І вона почала давати їй у руки іграшки, пояснювати. Ніхто цю дівчинку не вчив, їм по 5 років максимум було.

Я часто чую, що ми робимо інклюзію для дітей з інвалідністю. Насправді не тільки. Діти з особливими освітніми потребами – це й ті, які приїхали з інших країн, які пережили війну. Ці діти мають певні психологічні проблеми і також потребують іншої уваги від учителів і психологів. Говорити про дітей з інвалідністю важливо – вони більш незахищена категорія. Але потрібно не забувати, що йдеться не лише про них.

Змінити державу за кілька років ми не зможемо. Але наша сьогоднішня задача – закласти цеглинки у фундамент здорового ґлузду, рівного ставлення, інклюзії у суспільстві.

Вікторія Топол, “Нова українська школа”

Цей матеріал представлений ГО “Смарт освіта” в рамках проекту “Програма сприяння громадській активності “Долучайся!“, що фінансується Агентством США з міжнародного розвитку (USAID) та здійснюється Pact в Україні. Зміст матеріалу є винятковою відповідальністю Pact та його партнерiв i не обов’язково відображає погляди Агентства США з міжнародного розвитку (USAID) або уряду США.

Титульне фото: автор – Wavebreakmedia, Depositohotos

Матеріали за темою

Обговорення