У чужому сідлі: як у київських школах всі помінялись ролями

Варто переступити поріг гімназії “Введенська”, як Катерина Василівна, її директорка, захопить розповіддю про те, як зараз, прямісінько тут і зараз, освітній трикутник трансформується у коло. Бо що таке трикутник? Це кути, гострота, об яку можна зранитись. Коло – зовсім інша річ. У колі всі мають розуміти роботу одне одного.

Тому тринадцять київських шкіл придумали і вирішили провести хакатон. Себто поміняти всіх учасників навчального процесу місцями: сьогодні дітей вчитимуть діти, а вчителі після уроків робитимуть “домашку”, завтра роль вчителів візьмуть на себе батьки. Потім усі разом зберуться, щоб обговорити досвід і змінюватися на краще.

Вау-ефект, очі в одну точку і чотири приклади для вчителя

Катерина Спітковська стоїть перед шумним залом і легко перетягує його увагу на себе:

– Якби я вас попросила описати сьогоднішній день одним словом, яке б ви обрали?

“Вау!”, “незабутньо”, “кльово”, “амінь”, – сиплеться на Катерину Василівну дитяче багатоголосся. Тільки один вибивається, доносить більш стримане і менш гучне “тяжко”.

– Тя-а-а-а-жко! – виокремлює директорка. – А кому ще було важко? Підійміть руки.

Їх здіймається чимало. Діти охоче діляться:

– У старших класах складно тримати увагу, заспокоїти, бо кожен хоче показати свій характер!

– Складно на уроці зробити вау-ефект!

– Іноді нерви здають! Коли викладаєшся наповну, хочеш щось дати, а воно не сприймає! Дивиться в одну точку!

– О-о-о, – сміється директорка, – і що ви порадите робити вчителям, коли таке стається?

– Спуститися до їхнього рівня, говорити на нашій мові, розумієте? Тоді стає можливо вести діалог.

– Так, – погоджується Катерина Василівна, – знаєте, інколи достатньо просто присісти на рівень очей, щоб зрозуміти дитину. Чомусь вона ж дивиться в одну точку? Ну, в кого таке було?

Зал сміється. Руку підіймають усі. А Катерина Василівна – перша.

У старших класах складно тримати увагу, заспокоїти, бо кожен хоче показати свій характер

Рівно о четвертій годині в залі залишається з десяток вчителів, які по черзі тягнуть жереб. На маленьких аркушах – список домашніх завдань від 5 до 7 класу.

– Хоч би не сьомий-хоч би не сьомий!

– Сьомий! Ні-і-і-і!

Вчителі мають робити “домашку”, щоб зрозуміти, наскільки кожен з них вважає свій предмет найважливішим, і наскільки через це завантажені вдома їхні учні.

За столом, вкритим шкільними підручниками, шум і галас – не гірший ніж на перерві у будь-якому класі.

Вчителі мають робити “домашку”, щоб зрозуміти, наскільки кожен з них вважає свій предмет найважливішим, і наскільки через це завантажені вдома їхні учні.

Втім, найскладніше виявилося просто зібрати список завдань, бо виявилося, що діти їх в щоденники не записують. Максимум – фотографують з дошки і діляться у месенджерах.

– Що таке “пр.”?

– Параграф!

– Чотири номери? Хто так дітей не любить?!

– Хто поможе з німецькою – даю відгул, – сміється Катерина Василівна.

– Двадцять п’ять сторінок з літератури? Хто це читає?

Вчителям довелося визнати, що вони дійсно перевантажують учнів домашньою роботою

У гімназії східних мов, де відбувався такий самий мозковий штурм, вчителям довелося визнати, що вони дійсно перевантажують учнів домашньою роботою. І це підштовхнуло їх думати про інші підходи: обирати різні завдання, в залежності від дня тижня, враховувати ситуацію випускного марафону в одинадцятикласників і навіть зважати на осінню погоду.

Організатори зробили підсумкове опитування в школи (всього в ньому взяли участь 100 учнів, 96 батьків, 52 вчителі), яке виявило, що 40% дітей витрачають на виконання домашніх завдань понад дві години на день, 35% – від години до двох.

Понад половина опитаних вказали, що найважчим у домашньому завданні є його обсяг, ще 37% – що нецікавий зміст.

Майже половина опитаних визнали, що найважче для них у ролі вчителя виявилося тримати увагу класу.

Ось, наприклад, що розповіли батьки учнів гімназії східних мов:

Аня

Мені була дуже цікава підготовка дітей у п’ятому класі. Виявилося, що у них непоганий рівень. Вони багато ходять на додаткові, але не можуть розмовляти. Урок такий, що вчитель пояснює українською, запитує теж, і тільки те, що написано в книжці, дається англійською.

Я намагалася проводити все англійською. Це не дало успіхів. Вони не сприймають на слух. Потім казала речення українською і перекладала на англійську. Думаю, варто виділяти якусь годину раз на місяць чи тиждень і проводити інтерактивні ігри для розмов. Так діти будуть почуватися вільніше. Буде випрацьовуватися вимова.

Висновок, який я зробила: якщо питати кожного – пройти потрібний обсяг матеріалу неможливо. А ще інколи треба цікавитися, чи щось незрозуміло, чи щось недовчили у молодшій школі.

Оксана

У мене на уроці було мало дітей, і враження гарні. Але я ще побула на кількох уроках і дуже втомлена! (сміється) Я знала, що це важко, а тепер відчула, що це дуже велика праця!

Я навчаюся в аспірантурі і займаюся темою професійного вигорання, тому для мене це був корисний досвід. Я побачила, що вчителі не дуже з задоволенням ходять на роботу. Зарплата не відповідає їхньому труду: це ж велике фізичне і моральне навантаження.

І така професія вимагає постійного вдосконалення. Науки розвиваються стрімголов, а у вчителів немає часу ні почитати, ні курси відвідати. А за свою зарплату вони й не можуть цього зробити. Все тримається на ентузіазмі і немає стимулів. Треба це змінювати.

Галина

У мене був тільки один урок, і до нього я готувалася кілька днів. Було моторошно – не знала, чи слухатимуть мене діти. Зараз телефони, інтернет – стільки всього, що зацікавити важко.

Завдяки обміну ролями можна побачити, якими наші діти є в школі. І зрозуміти, чому вчитель на шостому уроці втомлений і не так усміхається, як на першому. Бо постійно говорити, підтримувати цікавість дітей, а ще коли їх 38 у класі – складно.

Які мої спостереження? Можливо, електронні книжки будуть більш доречними, ніж планшети з інтернетом. Там хочеться дитині мультик додивитися, селфі зробити і викласти в інстаграм. Це заважає.

Наталя

Моя донька, хоча вона у п’ятому класі, підходила до мене вдома: “Покажи, що ти будеш розказувати? Це дітям взагалі нецікаво, навіть якщо вони 11-класники!”. І так було в багатьох батьків, які готувалися до уроків.

Під час обміну ролями ми можемо оцінити не тільки одну дитину, а ціле покоління. І це покоління не схоже на нас. Вони ставлять багато практичних запитань: як писати роботи, який об’єм можна брати з джерел, щоб робота не вважалася плагіатом. Уміють вести дискусію, не перебивати, дослухати.

Ці діти дуже дорослі, і мені здалося, що дуже чуттєві: вимагають, щоб їм приділяли увагу. Таке враження, що їм не вистачає спілкування, і вони хочуть отримати його у шкільному середовищі: ставлять побутові питання, підходять до вчителів, намагаються доторкнутися, усміхаються і кожному треба усміхнутися у відповідь. Це дуже складно для вчителя.

Ще один плюс обміну: у нас з’явилася можливість поділитися професійними знаннями з поколінням, яке скоро ввійде в ринкові відносини і буде творити цей світ. Для цих дітей актуальні питання про штучний інтелект, про соцмережі. Вони підштовхують працювати у сферах, про які я не думала, але за якими – майбутнє.

Зняти вчительські мундири

Хакатон, який провели 13 київських шкіл, відтепер стане щорічним. Група організаторів розробить положення з описом дій так, щоб спосіб втілення кожна охоча школа обирала самостійно, виходячи з власних можливостей.

За словами директорки гімназії східних мов Оксани Проскури, вже під час першого хакатону було чимало шкіл, які хотіли долучитися, тому вона сподівається, що проект охопить всю Україну.

“Напевно, визнання і довіра були найважливішими відгуками батьків, – підсумовує директорка. – Вони побачили нашу роботу, віддачу, бажання. Думаю, це знизить негативний соціальний градус, який сьогодні є в освіті.

“Ми всі давно одягнені в учительські мундири, які періодично потрібно знімати. Бо сьогодні інші діти, інше суспільство. Ми маємо чути і довіряти одне одному. Навчитися визнавати помилки. Не потрібно їх соромитися”.

З Оксаною Іллівною погоджується вчитель Олександр Літаш.

“Завжди коли учень помічає помилку, ми намагаємось вигадати будь-яку підставу, щоб тільки він не здогадався, що ми дійсно помилилися. А вирішення цієї проблеми полягає в тому, що ми виховуємо учнів, а вони виховують нас – це процес взаємодії.

“Ми всі давно одягнені в учительські мундири, які періодично потрібно знімати”

Ми собі кажемо: “У нас багатий стаж, досвід, вища категорія, ми працюємо в школі вже понад 30 років і не вважаємо за потрібне вдосконалювати і поновлювати свої знання”. Але ми знаємо, що освітній процес є живим організмом, тому постійно маємо підгодовувати себе новими знаннями, збагачуватися інноваційними методиками і прислухатись до учнів з батьками”.

Надія Швадчак, Олег Твердь, “Нова українська школа”

Фото: Надія Швадчак