З новим Стандартом – як вчиться пілотний клас київської школи

Вчителька Лариса Григорівна може здатися дивачкою. З двадцяти трьох років педагогічного стажу – 18 вона провела в садочку. Потім прийшла в київську 106-ту школу з поглибленим вивченням англійської мови, провчила свій перший клас і вв’язалася в пілотування нового Стандарту початкової освіти.

Хтось з нових колег дорікав: “Нащо?”.

“Не можна стояти на місці. Треба щось змінювати”, – переконувала.

А про себе думала: “Не вийде – нову професію шукатиму”.

Ранкове коло. Ігрова кімната (невеличка, поруч з класом).

Ранкове коло

Лариса Григорівна починає свій день босоніж, навколішки (щоб бути на рівні з дітьми) на м’якому ковроліні.

І це для багатьох, каже, немислимо – вчитель на килимку. Не личить. Завдання вчителя – навчати, а не гратися. “Може, я щось неправильно зрозуміла, але перший клас – це адаптаційно-ігровий період…”, – знизує плечима.

Тож у ранковому колі діти записують дату, рахують, скільки їх прийшло на уроки, витягують з коробки вирізані з паперу цифри й діляться на групи.

Лариса Григорівна починає свій день босоніж, навколішки (щоб бути на рівні з дітьми) на м’якому ковроліні.

Увесь тиждень присвячений мандрівкам. Тому все, про що діти говорять, стосується подорожей. У групах учні намагаються виконувати завдання по черзі. Процес здебільшого саморегулюється. Тим, хто все хоче писати сам, колеги роблять зауваження і вимагають ділитися.

Так учні виконують кілька завдань: пишуть у спеціальному бланку імена героїв мультику “Дора-мандрівниця”, складають пазл (роздрукований і виданий вчителькою), обводять контури малюнка (хоча порядок руху фломастера вказаний цифрами, діти проводять лінії інтуїтивно, орієнтуючись на те, як малюнок мав би виглядати).

“А тепер, давайте подумаємо, що можна покласти в рюкзак для подорожі. Але будемо називати тільки те, що містить букву “р”, – пропонує вчителька.

“Фотоапарат”, “паспорт”, “карта” і “гроші” з підказками і без потрапляють до уявного рюкзака. Але найбільше увагу дітей захоплюють квитки на поїзд (які на перший погляд важко відрізнити від справжніх). Кожен отримує свій, метушиться зі взуттям, і урок переходить до класної кімнати.

“Це їм для життя пригодиться, – пояснює Лариса Григорівна. – Коли ми вивчали тему “Театр”, я їм так само роздруковувала квитки. А потім ми ходили на виставу. Я дала їм справжні і вони самостійно знайшли місця. До речі, ми їхали з паралельним класом, і ті діти сіли так, як їм сказала вчителька. Крім того, мої діти знали, як здавати одяг в гардероб, що вони мають отримати номерок. І просили його дати. Починали спілкуватися”.

Вчитель – не командир

Підприємець Дмитро Пашко навмисне віддав свого сина в державну, а не приватну школу. Не тому, що тут новий Стандарт, а щоб у дитини не було відчуття, ніби школа – це щось маленьке, а навколо тебе всі метушаться.

Але почуте на зборах все одно втішило: відхід від зазубрювання, мобільні парти. Фокус на індивідуалізацію – головний фактор, який викликав бажання бути в цьому процесі.

“Я розумів, що у Лариси Григорівни буде не армійський підхід, ми знали її ще з садку, – каже. – Нам хотілося, щоб вчителька була більше берегинею, ніж червоним командиром. Щоб дитину чули. Син майже весь час хоче до школи. Вдома вигадує загадки і завдання.

Почуте на зборах втішило: відхід від зазубрювання, мобільні парти, фокус на індивідуалізацію.

Взагалі нова програма передбачає зміну світогляду вчителя. Є шанс отримати нові знання, пройти перезавантаження і не реагувати так, як звик. З цими дітьми треба тонше. Вчитель має бути не передавачем інформації, а постійно навчатися. Тому ця програма цікава і сильна. Тут велика робота з деталями. У дітей є свій простір – поличка, ігрова кімната, індивідуальна папка. Є свобода і рух”.

Міністр класу

Справді, у класі Лариси Григорівни – сучасний ремонт, інтерактивна дошка, ноутбук, принтер, шафа з настільними іграми й навіть акваріум. Вся ця краса з’являлась в останні дні літа: над ремонтом чаклували сімейні підряди (вчителька, завуч, директорка і їхні чоловіки). Вчительці ту паніку згадувати не хочеться.

Але новий Стандарт змінив не тільки колір стін і меблі: “Я навчилася відходити від стандартної структури уроку. Раніше думала, що має бути так і не інакше. Тепер, коли директор заходить на урок, можу сказати: “Вибачте, на перерві”. Тренери (які готували вчителів пілотних шкіл, – авт.) навчили: я в своєму класі – міністр освіти“.

Крім міністра освіти, вчителька – багаторукий Шива: пояснює нове, міряє учениці температуру, допомагає комусь наздогнати записи в зошиті, питає, чи покращився настрій.

Помітно, що їй не вистачає помічника. Принаймні від допомоги вчителька не відмовилася б. Чи від поділу класу на групи під час уроків читання і письма, де справді до кожного треба підбігти, показати, розказати. І це дітей ще порівняно небагато – 24 (поділ на групи відбувається за наявності 28 і більше учнів).

На першому уроці учні сидять у групах по троє-четверо, шукають і зафарбовують свої місця на схемах вагонів. (Раніше роботу в групах вчителька починала з другого класу). І якщо зараз така співпраця виглядає природно, то перший досвід Лариса Григорівна згадує, закриваючи долонями обличчя: “Коли ми вийшли на вулицю малювати, думала: ніколи ці горошинки не позбираю – розкотилися по всьому подвір’ї. Я їм малюю квадратики, розказую, що малюймо спільну школу, а там кожен хоче свою!”.

Право виходити на вулицю вчителька цінує: каже, клас став більш рухливим, якщо нецікаво – можна знизити темп, втомилися – вийти.

На перерві (коли надворі надто холодно) майже всі діти переходять в ігрову кімнату. Складають конструктор, який спершу освоювала Лариса Григорівна: читала інструкцію, просила старшокласників, фотографувала. Зрештою навчилась і навчила дітей.

Шкодує, що ігрова кімната є лише в її учнів (її спеціально облаштували для пілотного класу). Наступного року готова передати приміщення новим першачкам. А для свого щось придумає – килимок можна буде розстелити біля дошки.

Після уроку в класі залишаються кілька дітей. Ось Ліза. Називає себе говорушкою. Гортає переписку у вайбері. Сміється, стрибає з теми на тему:

“Телефони – це все наше життя!” (захоплюється; однокласниця поруч хитає головою, смартфоном не користується), “найкращий тиждень був, коли вчили назви планет, вирізали, клеїли”, “я так люблю малювати принцес! Дивлюсь уроки на youtube!”, “мультик про Дору я бачила ще в три роки. Ну може, в чотири…Тепер нецікаво”, “показати, як дістаю ногою до голови?”.

 

Інша дівчинка в той час малює на дошці фантастичного птаха. Пізніше довкола нього з’являються небо, земля й горизонт.

Навчити помилятися

На уроках англійської клас ділиться на три групи: у кожній шестеро учнів. Аня вчителює другий рік і вперше у двох перших класах. З одним працює за новим Стандартом, з іншим – за старим (з поглибленим вивченням).

Каже, робота відрізняється.

“Зі спеціалізованим ми хоч і граємося, але більше уваги приділяємо вимові, фонетиці, тому, що є в програмі. А з цими (класом Лариси Григорівни, – авт.) я більше спілкуюся і хочу, щоб спілкувалися вони. За новою концепцією, діти мають вступати в діалог”.

На уроці все постійно рухається і змінюється. “How are you?”, – вчителька показує жестом кожному, яка має бути відповідь: “fine”, “bad”, “so-so”. Потім на дошці з’являються малюнки чи не всіх можливих членів сім’ї. Потім набирає гучності й стишується голос: і вчительки, і дітей під час називання всіх родичів.

На уроці все постійно рухається і змінюється.

Діти встигають двічі за урок потанцювати й поспівати (пісні допомагають краще запам’ятати слова). І навіть почитати реп, повторюючи за аудіокнижкою.

Під кінець всі записують до зошита зо три слова.

Для стороннього спостерігача урок закінчується раптово (хочеться перепитати: “що – вже? так швидко?”).

Аня пояснює, що спершу навчилася стандартній методиці, але згодом двічі відвідувала курси. І до роботи з новим Стандартом готувалася в British Council. Тому зміни їй не видалися важкими.

Відмінностей у досягненнях обох своїх класів не бачить і намагається застосовувати новий Стандарт і до спеціалізованого, бо це, на її думку, дає більше можливостей для розвитку дітей.

“Вони не повинні сидіти з підручником, а мають побігати, потанцювати. Пісня “Baby Shark” для них ікона. Я вже третій місяць не можу вимкнути! (сміється). Треба робити групінг, регрупінг, створювати проекти. Наприклад, ми створювали піцу з інгредієнтів, які знаємо. І кожен її презентував. Ми вчимо дітей не боятися виступати. Пам’ятаю себе – біля дошки мене трусило. А мої учні можуть спокійно вийти.

Навчання спрямоване на те, щоб дитина ставила запитання. І не треба гримати за помилки. Помилки – це нестрашно. Треба дітей вчити помилятися. Я їх виправила – вони мене почули. Це краще, ніж завжди робити досконало, але щоразу трястись зі страху”.

Велике в малому

Про таке ж ставлення до помилок можна почути й на уроці Лариси Григорівни: “Ми вчимося: якщо не буде помилок, ми нічого не будемо робити”, але водночас вчителька просить відступити три, а не дві клітинки, а букву “б” писати з хвилястим, а не прямим хвостиком. Інакше хвостик зіллється з лінією в зошиті і його не буде видно.

Урок малювання – схожий на фабрику виготовлення сніговичків. У кожного в робочому зошиті – поетапна схема народження малюнка і готовий його варіант. Вчителька теж пояснює все по кроках: починати з лінії горизонту (обов’язково з неї), потім коло на коло і готова сніговикова сім’я. Зрештою, Лариса Григорівна й сама сідає малювати з дітьми. Час від часу вирушає рятувати розлиту фарбу або давати поради.

“Чого в тебе такі маленькі сніговики?, – питає в учня. – Малюй більші, бо Дора їх не побачить”. Потім пояснить своє зауваження: хлопчик і сам дрібненький, і малює так. Так бачить світ.

Чи потребує це втручання?

З малої дошки на нас дивиться дивовижний птах, намальований без інструкцій.

Страхи і сподівання

Вже після уроків, коли діти залишають своїх різних сніговиків на підвіконнях, до класу по одній заходять вчительки, які вчитимуть перші класи за новим Стандартом наступного року – у всіх різне ставлення до реформи. Але найперше говорить Лариса Григорівна:

“Коли ми починали навчання, нам бракувало практики. Чотириденного тренінгу було замало. До того ж ми навчалися на дорослих. Якби в школі – було б краще.

Я спілкуюся з вчителями пілотних класів. Ми збираємося і ділимося, в кого-що-як відбулося, що нове з’явилося, як іде. Тренерка каже, що все прекрасно, але ніхто ж не знає, як повинно бути. Я читала, що звіт (про навчальні матеріали, – авт.) ми маємо писати вкінці четвертого класу, але краще було б робити проміжні. Бо період дуже великий.

Підготовка до уроку стала на години три довшою. Треба, наприклад, передивитися ці мультики, щоб знати, про що вони. Наступним вчителям буде краще – вони все бачать вже зараз.

Підготовка до уроку стала довшою.

Головний плюс – ранкові кола й інтегровані заняття. Але останніх має бути менше. Можна інтегрованим ставити образотворче мистецтво, бо ми багато малюємо, вирізаємо і за 45 хвилин не встигаємо. Мені б хотілося виділити інтегрований урок математики в окремий. Бо у нас лишаються тільки три повних, а з такою наповнюваністю класів важко навчити (зараз є три окремих уроки математики і один інтегрований, – авт.). Урок природознавства теж потрібно хоча б раз на два тижні робити окремим, бо у нас довготривалі спостереження.

Зараз мої учні дуже добре вчаться. Різниці в знаннях не бачу. Раніше математичні диктанти давалися важко. А зараз, коли і на вулиці працювали, малювали – рахувати легше.

Діти відкриті. Не бояться спілкуватися, сказати “ні”. Мій попередній набір слухав тільки те, що кажуть вчитель і батьки. А тут і дисципліни немає. Учні ходять, крутяться. Інколи кажуть до мене “Лариса”. Особливо в кімнаті відпочинку. А це колегам не дуже подобається, бо на групі подовженого дня буває важко тримати дисципліну.

Ще мені цікаво, як бути з дітьми, які пропускають. Раніше були домашні завдання (згідно з методичними рекомендаціямищодо викладання у початковій школі, домашніх завдань немає в усіх перших класах як цього, так і минулого року, – авт.) і батьки цікавилися. А зараз же ж вдома нічого не роблять. “Вчитель навчить”. А дитина приходить і соромиться, не йде на контакт”.

Катерина Сергіївна, вчителька четвертого класу:

“Я бачила уроки Лариси Григорівни, ходила на семінари і дивилася відеоуроки. Це все, звісно, відрізняється від того, як ми працюємо зараз. У новій програмі, порівняно зі старою, – більший зв’язок з життям. Не думаю, що двадцять варіантів, як помножити і поділити – дуже пригодяться.

Мені переходити на новий Стандарт нестрашно. Трішки треба буде змінити структуру уроку. А так – я молода, діти мене сприймають як вчителя, є межа – що я старша, але ми в дружніх стосунках.

Переживаю тільки за матеріальну базу: чи всім дадуть мультимедійну дошку, принтер… Сумніваюсь, що це все буде. Особливо в якомусь смт”.

Оксана Іванівна, вчителька четвертого класу:

“Підготовку я вже проходила: і конференцію відвідувала, і тренінги від методоб’єднання.

Чудово, що є інтеграція. Бо інколи діти не знають, що таке висівки, коли бачать це слово в задачі.

Тепер вчитель сам зможе вирішувати, як спланувати день, що зараз необхідно дітям, чи використовувати наявні матеріали, чи чимось їх доповнити, якщо цього вимагає ситуація.

Чому цього не можна було робити досі? Є план і програма, рамки уроку, відведений час, стандартна побудова етапів уроку, від якої не можеш відступити. Тобто можеш, але основне маєш зробити. Є вимоги, що маєш дітям подати. А наскільки це потрібно для життя – не розглядалося.

Я досвідчений вчитель і мене турбує, чи вистачить мені емоційної відкритості, щоденного натхнення, щоб все реалізувати. Це ж потрібно більше часу на підготовку. Нові види роботи і в ігровій формі. Але цікаво спробувати нове. Наше завдання – виховати дитину, яка буде мобільною в сучасному світі, буде розкриватися. Вчителю треба стрепенутися, подивитися на дітей по-іншому”.

Каріна Володимирівна, вчителька четвертого класу

“Була на одному семінарі і поки не можу зрозуміти, в чому новизна цього стандарту. Чим був поганий минулий? Реформа – це коли щось якісно змінюється. А що зміниться? Все одно два плюс два буде чотири. Радикальні зміни в початковій освіті були, тільки коли я прийшла на роботу у 1987 році – зменшили кількість дітей в класі.

Люди, які роблять реформу зараз, мають йти на кілька кроків вперед і знати, що хочуть на виході. А вони не знають і хочуть, щоб ми все переварили, розробили і потім буде результат.

Все красиво: і меблі, і парти. Але це атрибутика. Це не реформа. Реформа має покращити життя.

Я, наприклад, не впевнена, що всі школи зможуть зробити ігрові кімнати (це не є обов’язковою умовою НУШ, – авт.). А роботу в групах ми й так застосовували. Може, не настільки часто, але ж це не нове.

Тематичних тижнів не було, але все одно якісь теми ми розглядали. Не знаю, чому цілий тиждень треба прив’язувати до мандрівки. Може, я хочу щось зовсім інше, більш актуальне (за новим законом “Про освіту” вчителі можуть самі створювати програми на основі типових або на основі Стандарту, – авт.). Діти ж теж різні. Крім того, вони й так вільно висловлюють думки і показують характер. Вже давно все демократично.

Не бачу потреби все перекрутити. В початковій школі була хороша базова освіта.

Думаю, з новим Стандартом діти будуть знати менше. Більшість не хоче вчитися. Інколи їх треба трішки змушувати (не маю на увазі “ламати”) робити те, що вони не хочуть. Розумію, що інколи їм нецікаво вчитися прописувати букву М. Але що – цирк влаштовувати, коли вони її будуть вивчати? Будь-яке навчання – це кропітка праця. Розумієте?

Може, я й неправа, але поки немає результату – не можна сказати, що краще, а що гірше. От коли випустяться ці діти з четвертого класу – тоді можна буде порівняти.

Я не буду працювати з опором наступного року. Я люблю дітей і я їх навчу. Але якщо буду вважати щось для себе неприйнятним, робити цього не буду. І маю на це право”.

Юлія Василівна, завуч, вчителька третього класу

“Недоліки є. Мені хочеться більше інформації, як заповнювати журнал, документацію. Хочеться практики. Чи буде у нас матеріальне забезпечення – не знаю. Що дадуть – з тим працюватимемо.

Ще рік тому я попросила батьків своїх учнів принести каремати. Дітям часом хочеться прилягти. На групі подовженого дня вони і пікніки влаштовують, граються.

Діти (які вчаться в пілотних класах, – авт.) хочуть йти в школу, їм подобається все яскраве, можна почуватися, як вдома. Моя дитина, коли сюди приходить, завжди проситься до Лариси в клас – рибок погодувати чи в конструктор погратися. Це класно.

Завуч

Що будемо робити з вчителями, які не бачать доцільності змін? Роз’яснювати, посилати на семінари, щоб все стало доступніше, щоб вони хотіли працювати в НУШ.

У вчителів може бути проблема, бо банально хтось звик ходити на каблуках і в строгому костюмі, а тут вже треба перевзутися зайвий раз, одягнути джинси. І людина неготова. Як і сказати “я цього не знаю”. Скаже ж “Я проробила 40 років і знаю все”.

Прарвьомся! Ніхто крім нас! (сміється)“.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото автора

Прочитати текст про іншу пілотну школу можна за цим посиланням.

Матеріали за темою

Обговорення