Навчання у Новій українській школі: через “хочу” чи через “мушу”

У цьому (заголовку) – вузлове питання законопроекту “Про повну загальну середню освіту”, винесеного на публічне обговорення.

Закон – це документ, що регулює певні правовідносини: у соціумі, політиці, економіці. Але яким чином це відбувається на практиці? Якщо ви не є юристом, то навряд чи вчите напам’ять статті закону і подумки повторюєте всякий раз перед певними рішенням чи кроком. Це б неймовірно уповільнило всі процеси в суспільстві.

Не чіпатиму зараз тих, хто просто забиває на всі закони. Законослухняним же громадянам приходить на допомогу те, що когнітивіст Деніел Канеман називає “система 1”. Вона зчитує загальний контур системи і основні тригери та запускає потрібну поведінку. Наприклад, якщо ви бачите перед собою магістральну залізничну колію, вам навряд чи спаде на думку влаштувати там пікнік чи сієсту. Боксерський ринг навряд чи спонукатиме вас поставити шахову дошку і сподіватись, що хтось дозволить кілька хвилин чекати на хід у відповідь. Так само і на шаховому турнірі – навряд чи доцільно махати кулаками перед обличчям суперника і кидатися фігурами. Правда, якщо ви Остап Бендер, то все може відбутися з точністю до навпаки.

Поки майданчик, на якому взаємодіють школярі, педагоги, батьки, адміністрація шкіл лише розмічається проектом Закону “Про повну загальну середню освіту”, варто придивитися: які контури тут вимальовуються і до якої гри їх спонукатимуть. І головне – чи відповідатиме вона контурам, заданим концепцією Нової української школи?

Візьмемо ключові компоненти НУШ. Наприклад: “новий зміст освіти, заснований на формуванні компетентностей, потрібних для успішної самореалізації у суспільстві; педагогіка, що ґрунтується на партнерстві між учнем, учителем і батьками; орієнтація на потреби учня в освітньому процесі, дитиноцентрзм” тощо.

Однією з ключових у позиції рамкового Закону “Про освіту”, як на мене, є тема індивідуальних освітніх траєкторій. Запровадження цього інструменту може значною мірою оживити освітній процес: зробити його людянішим і справді дитиноцентричним, як нерідко полюбляють повторювати в Академії педагогічних наук.

Фото: автор – ArturVerkhovetskiy, Depositphotos

А тепер гляньмо на текст законопроекту “Про повну загальну середню освіту”. Словосполучення “потреби учня” тут використано аж один раз і то в контексті індивідуальних освітніх траєкторій, описаних у статті 14. Щоправда із застереженням, що ця опція “реалізується за умови наявності необхідних для цього ресурсів та на підставі індивідуального навчального плану, що розробляється педагогічними працівниками у взаємодії із учнем та/або його батьками, схвалюється педагогічною радою та затверджується керівником”.

Водночас відсутні зобов’язання і стимули щодо забезпечення закладів освіти ресурсами, необхідними для впровадження індивідуальних освітніх траєкторій. Отже, і в адміністрацій шкіл, і в засновників закладів освіти буде зручна відмовка: “немає коштів і умов”, “не на часі”. За таких умов навчання за індивідуальним навчальним планом буде радше винятком, ніж новою нормою. Такою собі дитячою залізницею в старому парку.

Але чи ті, хто навчатиметься в більш традиційний спосіб – за типовими навчальними програмами, або розробленими на їхній основі програмами – не мають потреб та індивідуальних запитів? Наважуся стверджувати: мають і потерпають, коли педагоги чи батьки ігнорують ці потреби. Це може бути потреба в ясності, коли звалюється великий обсяг інформації, підтримці і розумінні, коли дитину що називається “ковбасить”, і потреба у схваленні і заохоченні, коли щось не виходить. Ба більше – взаємодія, в якій потреби ігноруються, перетворюється на психологічне насильство.

Пізнавальний запит. В його основі “прошитий” у хімії мозку двигун допитливості. Навколо цього розвивається дослідницька поведінка, що посилюється інструментарієм логіки, креативного мислення, наукових експериментів тощо. І навпаки – весь інструментарій, що засвоюється з навчальними дисциплінами, стає тягарем, який ховає під собою рештки мотивації, якщо це йде врозріз із зацікавленнями та нахилами дитини, коли їй пропонують відповіді на непоставлені нею запитання. У такій моделі учень сприймається суто як функція школи, яка має працювати незалежно від суб’єктивних чинників.

“Метою освіти є всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства”, – декларує рамковий Законі “Про освіту”, ухвалений у вересні минулого року. Становлення особистості – це усвідомлення людиною своїх відмінностей, своєї самоцінності й цінності для інших, формування характеру, суб’єктивного погляду на світ. Натомість автори законопроекту якість повної загальної середньої освіти намагаються звести до “відповідності результатів навчання, здобутих особою на відповідних рівнях повної загальної середньої освіти, державним стандартам загальної середньої освіти” (принаймні, так в глосарії).

З огляду на це і відсутність акценту на потреби дитини, про мету освіти – “всебічний розвиток людини як особистості”, визначену в законі “Про освіту”, – тут навряд чи може йтися. Адже особистість – це унікальність і суб’єктність, а стандарт – щось на кшталт “середньої температури по лікарні”.

Стандарт пропонується ухвалювати раз на дванадцять років. За цей час у світі зміняться кілька технологічних укладів і з’являться професії та відповідні кваліфікаційні вимоги, яких ми тепер навіть не уявляємо. У таких динамічних обставинах неможливо навчитися раз і назавжди. Відповідно, якісна освіта – це коли учасник процесу не просто отримує знання, а може і вміє застосувати їх на практиці і головне – має мотивацію і навички розвиватися і навчатися далі.

Про яку успішну самореалізацію в суспільстві може йтися, якщо виховний процес, що позиціонується у законопроекті як невід’ємна складова освіти, спрямовується відразу на формування “відповідальних громадян”, оминаючи стадію відповідальної особистості. Не розуміючи свої потреби і права, людина навряд чи зрозуміє потреби та права інших і навчиться з ними ефективно взаємодіяти. Це схоже на басейн, в якому наявність води – не базова умова, а опція “за наявності ресурсів”.

Так, на тренінгах, що тепер відбуваються для педагогів НУШ, які у вересні мають прийняти перші класи, значну увагу приділено емоційному інтелекту, а значить – і розумінню потреб учнів. Але за такої законодавчої рамки є значний ризик, що емпатія так і не стане частиною внутрішньої культури школи. Адже адміністрація буде вимушена орієнтуватися на знеособлені показники якості освіти, де найголовніше – відповідність негнучкому стандарту. Та й де гарантія, що в наступні роки спеціалістів, які володіють навичками емоційного інтелекту, запросять до програм з підвищення кваліфікації, якщо розуміння і врахування потреб дитини в навчанні є чимось необов’язковим і факультативним?

Фото: автор – luminastock, Depositphotos

Але, певно, найбільше впливатиме на індивідуалізацію навчання система оцінювання. У тексті законопроекту вона залишається доволі “пласкою” і лінійною, зведеною до 12-бальної системи. Як за такої моделі оцінити такі компетентності як вміння працювати в команді, підприємливість, критичне мислення тощо? Виходом могло би стати запровадження оцінювання на основі індивідуальних освітніх профайлів, в яких учасники освітнього процесу зазначають свої цінності, цілі, пріоритети, розкривають їх через проекти, збирають зворотний зв’язок та тренуються в саморефлексії тощо. (Я зараз готую текст про індивідуальні освітні профайли учнів).

Що я пропоную

1. Доповнити глосарій законопроекту (стаття 1) такими термінами:

а) “Адаптивність державного стандарту” з визначенням, що це – “сукупність методів і заходів, що дозволяє корелювати очікувані результати навчання і компетентності, якими має оволодіти особа, із актуальними процесами в суспільстві, економіці та глобальними цивілізаційними викликами, з якими стикаються суспільство та особистість”.

б) Потреби учасників освітнього процесу – стан фізичної, емоційної, моральної напруги, що виникає на основі суперечності між наявним і необхідним, спонукає людей до відповідної діяльності, наявність та необхідність усунення згаданої напруги має бути врахована під час організації освітнього процесу, влаштуванні освітнього простору та складанні навчальних програм.

г) Пізнавальний запит – різновид потреби учасників освітнього процесу, когнітивний стан людини, який виникає на основі суперечності між наявним і необхідним спонукає її до діяльності щодо усунення цієї суперечності шляхом отримання відповідних навичок і знань та виховання, і яка має бути врахована під час складання державних стандартів, навчальних програм і планів та індивідуальних освітніх траєкторій.

г) Якість повної загальної середньої освіти – відповідність результатів навчання, здобутих особою на відповідних рівнях повної загальної середньої освіти, актуальним викликам цивілізаційного розвитку та пізнавальними потребам і запитам цієї особи на основі адаптивних державних стандартів загальної середньої освіти.

2. Статті, що описують освітній процес, слід доповнити поняттям “потреби і пізнавальні запити освітнього процесу“. Зокрема, статтю 10, виклавши її у такій редакції: “На кожному рівні загальної середньої освіти освітній процес організовується та здійснюється з урахуванням потреб і запитів учнів, а також – вікових особливостей, фізичного, психічного та інтелектуального розвитку дітей”.

3. Передбачити перегляд і за необхідності – корекцію державних стандартів хоча б раз на два роки.

4. Доповнити глосарій та статтю 14 формулюванням: “Особистий освітній профайл є інструментом реалізації індивідуальних освітніх траєкторій здобувачів освіти, передбачених Законом України “Про освіту”, що базується на компетентнісному та ціннісно орієнтованому підході до навчання”.

Що таке “цивілізаційні виклики”, які змушують робити стандарти, як і всі процеси в освіті, адаптивними? Щоб краще це зрозуміти, раджу почитати Арнольда Тойнбі та Насіма Талеба. Уявіть, що, займаючись звичними справами, наприклад викладанням чи написанням текстів, ви отримуєте штормове попередження. Глобальне потепління, забруднення поверхні Землі пластиком, зменшення запасів питної води і зростання кількості населення планети – це теж виклики, до розв’язання яких доречно залучати й тих хто зараз ще тільки за партами. Чи будете ви продовжувати свої заняття за розкладом чи інерцією, чи все ж скоригуєте їх відповідно до рівня загроз? Інстинкт самозбереження найімовірніше спонукатиме вас приготуватися до натиску стихій.

Втім, виклики можуть бути й позитивним. Наприклад, плани перебудови сторічного мосту, який розташований неподалік (так було в Нью-Йорку із реконструкцією Tappan zee bridge), де учнів заохочували надати свої пропозиції щодо матеріалів, конструкції, бюджету цієї грандіозної споруди). Або уявіть, що до вашого міста завітав Ілон Маск і не проти поспілкуватися з молоддю.

Отже виклик – це сукупність обставин і процесів, що мають безпрецедентний характер та потенціал суттєвих змін для соціуму, економіки, безпеки, способу життя і мислення та потребують нестандартного підходу до ухвалення рішень.

Микола Скиба, експерт напряму “Освіта” “Українського інституту майбутнього” (UIF)

Титульне фото: автор – Wavebreakmedia, Depositphotos