Мої шкільні роки припали на постсовок і перебудову.

І якщо зараз прогорнути ті сторінки історії назад, то калейдоскопом пронесуться пізні жовтенята, якими нам таки після численних обговорень і прийняття рішень, на щастя, не судилося стати (хоча вайб і шлейф ностальгії переслідував ще довго), страшенно кусюча коричнева шкільна сукня з білим ажурним фартухом на свята, а вже через рік – зелений пінжак і чорна спідниця (для елітного А-класу чомусь пінжак був бордовий), дивне перестрибування четвертого класу, введення 12-бальної системи оцінювання, китайські гелеві ручки і щоденники від сірих, з шорсткими неприємними сторінками, до лискучих, з такими, якщо памʼятаєте, двома крапочками позаду, віддаляючи які можеш побачити тривимірне зображення планет, коней чи Тадж-Махалу.

Ми випробували на собі каральні методи радянської школи у вигляді техніки читання і поділу учнів на розумних і не дуже, залежно від того, прочитав ти 20 слів на хвилину, чи 120, указки і стояння всі 45 хвилин уроку, якщо, не доведи боже, не можеш всидіти на місці і крутишся, горохове пюре і компот із сухофруктів через не хочу і багато всякого іншого, що зараз здається дивним, обурливим, смішним, утім, що природним чином могло і мало статися на шляху переходу від однієї системи до іншої, яка лишень починала формуватися.

А потім, разом із підлітковим віком, юнацьким максималізмом і бунтом, в Україні зʼявилася програма FLEX, а на телевізорах – серіал Беверлі Гіллз 90210. Твої однокласники, яким пощастило потрапити до старших шкіл Массачусетса,  Флориди, Іллінойса, слали листи і розповідали, як препарують жаб на уроках біології і місяць носять всюди за собою пупса-немовля, за яким мають доглядати, як за живим. А в цей час Ділан з Брендою спокійнісінько всідаються на зелену каліфорнійську траву поруч зі школою і в колі друзів жують свої сендвічі з куркою і листям салату. Яке нахабство!

Я зараз не ідеалізую, це всього лишень жартівливий контекст. Бо не існує в світі нічого ідеального і кожна освітня система має свої виклики. Але крізь призму підлітковості  ти хоч-не-хоч, але, бачачи геть інше і значно більш різнобарвне, ставиш собі запитання: “Ні, а якого дідька в мене й на десяту частину не так?!“

З тих часів минуло 25 років. Чверть століття. Чи щось змінилося глобально? Насмілюся стверджувати, що, попри купу проблем і “але“, так. Діти стали розкутішими і вільнішими у висловлюванні власної думки (хоча, підозрюю, подобається це не всім), школи почали очолювати прогресивні директори, які перебудували екосистему і створили сприятливу атмосферу, учителі вийшли з бульбашок власних закладів освіти і отримали доступ до різних досвідів і практик… Та головне – ми як суспільство точно стали більш зрілим.

Ми краще розуміємо свої запити, вчимося вести діалоги на рівних, а не з позиції “вищий-нижчий“, ми потихеньку приймаємо різності, а не намагаємося все і всіх під один гребінь стригти, батьки все рідше й рідше вимагають золотих медалей і вступів на бюджет, бо усвідомлюють, що неможливо бути вищими, спритнішими, кращими в усьому на світі і що засмикана і емоційно нестабільна дитина протягне в нон-стоп режимі недовго, а наслідки розгрібати доведеться роками. Словом, ми точно стали більш емпатійними, мислячими і тубротливими.

Але за ці 20 з гаком років з часів мого закінчення школи і за 33 роки незалежності ми все ще послуговуємося старою радянською системою в старшій школі, де в голови неодмінно потрібно напхати тонни інформації і знань, де предметів від 15 до 22 (кому як пощастить) і кожен, звісно ж, найважливіший, де ти на однаковому рівні мусиш впахуватися в математику, фізику, українську, англійську, історію, біологію й хімію, аби виправдати чиїсь очікування, де немає, за поодинокими винятками, простору для заглиблення, прояву креативності, взаємодії. А значна частина наших дітей у принципі обмежена в пересуванні і доступі до живого навчання і контактів з учителями і однокласниками через близькість до лінії фронту і постійні дронові, артилерійські і ракетні обстріли.

Я чую чимало критики на предмет того, що недоцільно зараз спрямовувати гроші на будь-що, окрім як на війну. Що зміни не на часі. Що всі виснажені. Що вкладатися в освітні трансформації, відкриття наукових інтерактивних просторів на кшталт Музею математики безглуздо. Що відновлювати школи немає сенсу, бо завтра може знову прилетіти. Що нехай усе буде як є, не мучте нікого, а після перемоги розберемося. Але я категорично не згодна з такою позицією. Бо слушного часу не буде ніколи. Тобто ні, не так. Бо слушний час тут і зараз, коли виростають цілі покоління українців, для яких не може нічого не змінюватися лишень через те, що їх дитинство минає в часи широкомасштабної війни.

У нас війна триває 11 років. І хто зна, чи з таким сусідом ми станемо свідками її завершення. А дітей не народжується більше, на жаль. Нагадаю дані Держстату. У вересні 2024-го до сьомого класу пішло 409 тисяч дітей, до першого – 281 тисяча. Знаєте, скільки дітей піде в перший клас у вересні 2029-го? Добре, якщо 187 тисяч. Бо саме стільки малюків народилися в Україні в 2023-му році. Україна посідає перше місце в світі за рівнем смертності, який становить 18,6 смертей на 1000 осіб, і останнє за народжуваністю з показником 6 народжень на 1000 осіб. Саме цього й прагне наш ворог. Аби нас не стало як нації. І саме тому ми не маємо права чекати на кращі часи, у тому числі й щодо запуску реформи старшої профільної школи. Бо для наших дітей кращі часи самі ці. Іншого дитинства вони не матимуть.

Тому нині найкраще, що ми, дорослі, можемо зробити – це єднатись, взаємодіяти, слухати і чути те саме молоде покоління та щиро вболівати за них (без упереджень щодо свого власного  комфорту).

Реформи — це непросто. Особливо в часи невизначеності. Але з усіх втрат втрата часу, як казав Григорій Савич Сковорода, найтяжча. І рухатися вперед, робити помилки й висновки, але не втрачати дорогоцінний час і створювати сприятливі для майбутніх поколінь, які творитимуть нашу країну, умови – точно краща і виграшніша стратегія, аніж чекати більш слушних часів. Бо ніхто не знає напевне, коли вони будуть. І чи будуть у принципі.

Оленка Северенчук, cтратегічна кураторка проєкту “ЗМІСТ”

Матеріали, які розміщуються у рубриці “Погляд”, відображають особисту позицію автора. Думки і оцінки, які висловлені автором у цій рубриці, не обов’язково поділяються редакцією медіа “Нова українська школа”. У випадку, якщо в авторській публікації згадуються конкретні установи чи особи, медіа “Нова українська школа” готове надати їм можливість висловити свою позицію.

Фото – freepik

Мої шкільні роки припали на постсовок і перебудову.

І якщо зараз прогорнути ті сторінки історії назад, то калейдоскопом пронесуться пізні жовтенята, якими нам таки після численних обговорень і прийняття рішень, на щастя, не судилося стати (хоча вайб і шлейф ностальгії переслідував ще довго), страшенно кусюча коричнева шкільна сукня з білим ажурним фартухом на свята, а вже через рік – зелений пінжак і чорна спідниця (для елітного А-класу чомусь пінжак був бордовий), дивне перестрибування четвертого класу, введення 12-бальної системи оцінювання, китайські гелеві ручки і щоденники від сірих, з шорсткими неприємними сторінками, до лискучих, з такими, якщо памʼятаєте, двома крапочками позаду, віддаляючи які можеш побачити тривимірне зображення планет, коней чи Тадж-Махалу.

Ми випробували на собі каральні методи радянської школи у вигляді техніки читання і поділу учнів на розумних і не дуже, залежно від того, прочитав ти 20 слів на хвилину, чи 120, указки і стояння всі 45 хвилин уроку, якщо, не доведи боже, не можеш всидіти на місці і крутишся, горохове пюре і компот із сухофруктів через не хочу і багато всякого іншого, що зараз здається дивним, обурливим, смішним, утім, що природним чином могло і мало статися на шляху переходу від однієї системи до іншої, яка лишень починала формуватися.

А потім, разом із підлітковим віком, юнацьким максималізмом і бунтом, в Україні зʼявилася програма FLEX, а на телевізорах – серіал Беверлі Гіллз 90210. Твої однокласники, яким пощастило потрапити до старших шкіл Массачусетса,  Флориди, Іллінойса, слали листи і розповідали, як препарують жаб на уроках біології і місяць носять всюди за собою пупса-немовля, за яким мають доглядати, як за живим. А в цей час Ділан з Брендою спокійнісінько всідаються на зелену каліфорнійську траву поруч зі школою і в колі друзів жують свої сендвічі з куркою і листям салату. Яке нахабство!

Я зараз не ідеалізую, це всього лишень жартівливий контекст. Бо не існує в світі нічого ідеального і кожна освітня система має свої виклики. Але крізь призму підлітковості  ти хоч-не-хоч, але, бачачи геть інше і значно більш різнобарвне, ставиш собі запитання: “Ні, а якого дідька в мене й на десяту частину не так?!“

З тих часів минуло 25 років. Чверть століття. Чи щось змінилося глобально? Насмілюся стверджувати, що, попри купу проблем і “але“, так. Діти стали розкутішими і вільнішими у висловлюванні власної думки (хоча, підозрюю, подобається це не всім), школи почали очолювати прогресивні директори, які перебудували екосистему і створили сприятливу атмосферу, учителі вийшли з бульбашок власних закладів освіти і отримали доступ до різних досвідів і практик… Та головне – ми як суспільство точно стали більш зрілим.

Ми краще розуміємо свої запити, вчимося вести діалоги на рівних, а не з позиції “вищий-нижчий“, ми потихеньку приймаємо різності, а не намагаємося все і всіх під один гребінь стригти, батьки все рідше й рідше вимагають золотих медалей і вступів на бюджет, бо усвідомлюють, що неможливо бути вищими, спритнішими, кращими в усьому на світі і що засмикана і емоційно нестабільна дитина протягне в нон-стоп режимі недовго, а наслідки розгрібати доведеться роками. Словом, ми точно стали більш емпатійними, мислячими і тубротливими.

Але за ці 20 з гаком років з часів мого закінчення школи і за 33 роки незалежності ми все ще послуговуємося старою радянською системою в старшій школі, де в голови неодмінно потрібно напхати тонни інформації і знань, де предметів від 15 до 22 (кому як пощастить) і кожен, звісно ж, найважливіший, де ти на однаковому рівні мусиш впахуватися в математику, фізику, українську, англійську, історію, біологію й хімію, аби виправдати чиїсь очікування, де немає, за поодинокими винятками, простору для заглиблення, прояву креативності, взаємодії. А значна частина наших дітей у принципі обмежена в пересуванні і доступі до живого навчання і контактів з учителями і однокласниками через близькість до лінії фронту і постійні дронові, артилерійські і ракетні обстріли.

Я чую чимало критики на предмет того, що недоцільно зараз спрямовувати гроші на будь-що, окрім як на війну. Що зміни не на часі. Що всі виснажені. Що вкладатися в освітні трансформації, відкриття наукових інтерактивних просторів на кшталт Музею математики безглуздо. Що відновлювати школи немає сенсу, бо завтра може знову прилетіти. Що нехай усе буде як є, не мучте нікого, а після перемоги розберемося. Але я категорично не згодна з такою позицією. Бо слушного часу не буде ніколи. Тобто ні, не так. Бо слушний час тут і зараз, коли виростають цілі покоління українців, для яких не може нічого не змінюватися лишень через те, що їх дитинство минає в часи широкомасштабної війни.

У нас війна триває 11 років. І хто зна, чи з таким сусідом ми станемо свідками її завершення. А дітей не народжується більше, на жаль. Нагадаю дані Держстату. У вересні 2024-го до сьомого класу пішло 409 тисяч дітей, до першого – 281 тисяча. Знаєте, скільки дітей піде в перший клас у вересні 2029-го? Добре, якщо 187 тисяч. Бо саме стільки малюків народилися в Україні в 2023-му році. Україна посідає перше місце в світі за рівнем смертності, який становить 18,6 смертей на 1000 осіб, і останнє за народжуваністю з показником 6 народжень на 1000 осіб. Саме цього й прагне наш ворог. Аби нас не стало як нації. І саме тому ми не маємо права чекати на кращі часи, у тому числі й щодо запуску реформи старшої профільної школи. Бо для наших дітей кращі часи самі ці. Іншого дитинства вони не матимуть.

Тому нині найкраще, що ми, дорослі, можемо зробити – це єднатись, взаємодіяти, слухати і чути те саме молоде покоління та щиро вболівати за них (без упереджень щодо свого власного  комфорту).

Реформи — це непросто. Особливо в часи невизначеності. Але з усіх втрат втрата часу, як казав Григорій Савич Сковорода, найтяжча. І рухатися вперед, робити помилки й висновки, але не втрачати дорогоцінний час і створювати сприятливі для майбутніх поколінь, які творитимуть нашу країну, умови – точно краща і виграшніша стратегія, аніж чекати більш слушних часів. Бо ніхто не знає напевне, коли вони будуть. І чи будуть у принципі.

Оленка Северенчук, cтратегічна кураторка проєкту “ЗМІСТ”

Матеріали, які розміщуються у рубриці “Погляд”, відображають особисту позицію автора. Думки і оцінки, які висловлені автором у цій рубриці, не обов’язково поділяються редакцією медіа “Нова українська школа”. У випадку, якщо в авторській публікації згадуються конкретні установи чи особи, медіа “Нова українська школа” готове надати їм можливість висловити свою позицію.

Фото – freepik