Марія Воротило: “Навчіть дітей сумніватися”. Подкаст “Що там з НУШ”

Модний нині сторітейлінг, за описом ще більш модернового ШІ, - це “мистецтво розповіді історій для передачі повідомлення, навчання, розваги чи переконання аудиторії”. Зовсім не штучний, а цілком живий інтелект 27-річної вчительки, Марії Воротило практикує сторітейлінг на уроках історії і поза ними з безпрецедентною продуктивністю. Тож, нова розмова в подкасті “Що там з НУШ” про те, як викладати дітям історіями, щоб вони полюбили Історію.

• Навіщо та як перетворювати уроки історії в гарячий диспут?
• Чому після 2022 року українські діти стали цікавитися історією Росії?
• Яку спільну стратегію варто обрати вчителю української літератури та історії?
• Як у сучасному світі виглядали б Леся Українка, Тарас Шевченко та Іван Франко, і чому цим “іконам” час переодягнутися?
• За що вартий зневаги Винниченко, поваги Скоропадський, уваги Петлюра?
• Про що зарано писати у новому підручнику з історії за 11 клас? І навіщо це написали?
• Як говорити, і про що не говорити з дітьми про теперішню російсько-українську війну

Про це в подкасті “Що там з НУШ” говорили очільниця ГО “Смарт освіта” Іванна Коберник та вчителька історії Марія Воротило, яка працює в школі, але також ще самостійно, як репетитор, вчить 170 учнів та учениць.

Медіа НУШ пропонує текстову версію розмови. Відео версія доступна на YouTube каналі Нова українська школа, переглянути випуск можна тут

Іванна Коберник (ІК) З того, що всіх найбільше вражає у вашій роботі - 170 дітей в однієї вчительки. Це взагалі реально?

Марія Воротило (МВ) Це реально, хоч не дуже просто з точки зору організації процесу. Тут має бути непоганий менеджмент. У мене 170 дітей, яких я ділю на групи. Тобто це не є індивідуальні заняття. Тож в мене є 17 груп, з якими я працюю щотижня, з деякими двічі.

ІК: Я лише зазначу, що цього року ці 170 дітей вже набрані, і без жодного оголошення. А скільки годин у вас в школі?

МВ: Кожного тижня вісім пар. Це 16 годин, якщо в термінах державної школи.

ІК: Моя донька була вашою ученицею. Я знаю, що ви вмієте мотивувати дітей на вивчення історії. Як ви це суміщаєте з офіційною шкільною програмою?

МВ: Коли я починаю підготовку до роботи влітку, я дивлюся на підручники і для себе в голові відсікаю те, що вважаю водою. Дітям, які в мене на репетиторстві, я не задаю домашніх робіт, не роблю ніяких самостійних, контрольних. Ми з ними працюємо 60 хвилин. Перші 10 хвилин я витрачаю на те, аби спитати, як їхні справи. Для мене це важливо почути. Враховуючи, що ці діти з усієї України або живуть і поза Україною. Вони справді щиро хочуть поділитися. Пожалітися на когось, або щось. Якась несправедливість сталася, або ця “русня” втомила тощо. І мені важливо, аби вони це проговорювали. Бо вони таким чином знайомляться одне з одним. І вже потім ми починаємо говорити безпосередньо про саму історію.

Я не користуюся підручниками, якимись там робочими зошитами. Я їм розповідаю історії, як storytelling. Я прекрасно розумію, які дати, факти я їм повинна надати. До чого я їх повинна підвести. Найчастіше наш урок складається з якоїсь сценки. Тобто, коли вони в мене грають певну роль, я їм описую життя навколо них. Наприклад, ви селяни якогось там століття, 100, 200, 500 років назад. А я ваш пан, який приїхав до вас знайомитися і повідомити, що таке панщина, кріпацтво і в що ви влипли. Тобто діти самі повинні дійти до якоїсь логічної розв’язки. А саме, ухвалити якесь рішення. Я їм кажу: “Добре, з усіх цих варіантів люди в той час обрали ось цей шлях, і були от такі-то результати”. І ми з ними обговорюємо, зокрема чи це був, на їхню теперішню думку, правильний варіант, чи очікували вони цього?

ІК: От нас зараз дивиться консервативна вчителька і вона може сказати: все чудово, прекрасні історії, тільки програма не про це.

МВ: Чому не про це? Якщо ви будете дітям давати виключно тести, де є тільки кілька правильних відповідей, тоді дитина буде думати виключно в межах цих тестів, а це не годиться. У себе в школі я тести майже не даю. Я даю виключно відкриті питання, де задача - пояснити логіку події. Опиши, коли вона сталася, що їй передувало, що було перед цим, чому, так склалися події в світі, що було після цього. Мені важливо чути логіку дітей.

І насправді діти, коли вони чують історію, як історію, як story, то це набагато легше запам’ятовується. Ми всі з вами читали Білосніжку останній раз багато-багато років тому, але чомусь ми пам’ятаємо всі сценарні моменти цієї історії. Так само я дивлюся насправді і на історію. Ми можемо в кожний сюжет ввести якогось персонажа, який, можливо, буде вигаданий, але який буде цікавий, буде через себе проносити події епохи. І діти можуть також грати роль цього персонажа. Для мене тут немає якихось суперечностей. Програма, на мою думку, непогано лягає на це все.

ІК: Одне з питань, яке дуже важливе для України в контексті виживання нас як держави в сучасних умовах - це питання Київської Русі, історію якої привласнила собі Росія. Як ви пояснюєте зв’язок Київської Русі з нинішньою Україною?

МВ: Взагалі питання Росії - це одне з найпопулярніших питань, яке мені ставлять діти після 2022 року. Коли почалася повномасштабна війна, Путін пояснив, немов атака на Україну це відновлення історичної справедливості. І у дітей картинка в голові не склалася. Вони намагалися зрозуміти, чому дві різні країни по різному трактують одні і ті самі події? Як так сталося, і де ми повинні самі намацати правду.

От якраз з Руссю в мене особливих проблем немає. На мою користь грають факти. Коли Київ з’явився, Москви в принципі і близько не було. Між Києвом та Москвою різниця в 300 років. І це дуже важливо. Коли тільки-тільки Москва будувалася, в Києві вже була ціла купа церков, величезний пласт культури, величезна кількість цікавих персонажів і так далі. В Києві встановилася династія Рюриковичів. Саме з Києва йшли всі наші посольства до сусідніх країн, торгові договори і так далі, і тому подібне. І ми не можемо ігнорувати те, що Москва часи Русі особливо і не застала. Бо Москва увійшла в історію відразу з монголо-татарами. І те, як монголи ставилися до місцевого населення в Москві, і те, як монголи ставилися до наших територій, це абсолютно дві різні історії.

ІК: Розкажіть про це.

МВ На території Московії були набагато жорсткіші правила і закони. Там була насаджена повноцінна монгольська влада, яка дуже ретельно слідкувала за тим, щоб не було ніякого непослуху, жодного вільнодумства. Тільки те, що каже хан або його представник. Наші ж території були далі від монголів. На наших територіях було багато людей, які були норовливі. І монголи відверто побоювалися, якщо занадто сильно натиснути, тут може бути повстання, і не факт, що його вдасться швидко і легко погасити.

І тому монголи домовилися, що місцеві князі, які раніше правили, і далі будуть правити. Просто від імені хана. Будуть платити трохи інші податки, і все. І більш нічого особливо не зміниться. Ми там через вас будемо ходити далі на Європу, але вас чіпати не будемо. Це не зрівняно з тим, що було в Московії. І Московія значно довше була під оцим контролем монголів. В мене склалося таке враження, що оцей їхній страх перед владою, він аж з тих часів.

ІК: Чи є відмінність в тих питаннях, які ставлять діти з різних регіонів України? А саме, чи відрізняються питання дітей із Заходу України від питань дітей зі Сходу?

МВ: Мені так не здається.

Просто у дітей зі Сходу, у них важча історія, вони дивляться глибше з точки зору емоцій, вони трохи краще розуміють людей, коли ми, приміром, обговорюємо Першу світову або Другу світову війну.

Я проводжу аналогії з сучасною війною. Бо важливо зрозуміти, що за 100 років щось та змінилося. Якщо ми не говоримо про зміни, то дуже легко впасти в оцю думку, що все повторюється і, типу, немає сенсу боротися, бо ми знову вийдемо в результаті на новий виток, на нову війну. Коли ми говоримо про звичайних людей, які переживали великі страхи, пов’язані з війнами, то часто діти із східних регіонів, з півдня, вони трошки глибше і краще розуміють, що саме ті переживали. Їм всім болить. Вони дуже чутливі зараз. Їм дуже хочеться почути, що в них все буде добре, і що їх чекає майбутнє, гарне, цікаве, і що вони будуть грати в ньому свою роль.

ІК: І вам теж це болить.

МВ: Ой, чекайте, ми не будемо зараз про це говорити.

ІК: Я вже боюсь питати, але спробуємо. А діти з окупованих територій є у вас? Можете щось розповісти?

МВ: Це окрема історія. Історія про те, як, в якому приміщенні вони це роблять. Всі вікна, двері повинні бути закритими, максимальне сприяння від батьків. Це повинно бути рішенням дитини, батьків - і все. Ніхто інший, ні брати, ні сестри, ні родичі, ні не дай боже, друзі, ніхто не повинен про це знати. [Заняття] треба проводити в абсолютно закритому приміщенні, і це робиться часто вночі.

ІК: А ви займаєтеся з ними окремо, чи вони просто переглядають відео?

МВ: В кого як виходить насправді. Це дуже окрема історія. В мене таких дітей небагато. Є кілька таких дітей, які змогли виїхати до України, тільки-но з’явилася можливість. Вони часто застрягають там не тому, що вони умовні “ждуни”, не тому, що вони хочуть в Росію, часто це супроводжується проблемою. Але коли вони трошки підростають і якщо в них з’являється можливість виїхати, то вони намагаються цією можливістю скористатися. І неважливо, чи з батьками, чи самі, головне дітей звідти забрати. І знову ж таки, коли вони спілкуються з іншими дітьми, які є в групах, вони ніколи не кажуть звідки вони, хто вони, і що переживають. В принципі, вони дуже мало про себе говорять. Я розумію, що вони ризикують.

facebook/Bring Kids Back UA

ІК: Зрозуміло. Тож повернемося до НУШ. [Освітня] реформа передбачає інтеграцію, це означає щонайменше паралельне вивчення на різних періодах однакових історичних відтінків. Наприклад, якщо ми вивчаємо розстріляне відродження, то вивчати треба це паралельно з тим, як період 1930-х вивчається в курсі історії. Яке місце інтеграція займає в вашій роботі?

МВ: Це важко дуже реалізувати, насправді. По-перше, тому що вчителі перевантажені роботою. І вчителі не мають ресурсу відстежувати, чим займаються, наприклад, вчитель літератури. Тобто часто ця дискомунікація присутня. Як це виглядає з мого боку найчастіше? Ми проходимо якусь епоху, і я знаю класну книжку, не обов’язково з української літератури, можливо з всесвітньої. І я цілеспрямовано йду до вчителя літератури і кажу: “От ми зараз проходимо цей етап, є ось така книжка. Наскільки можна нам провести спільний урок?”. Ми узгоджуємо наші плани, наскільки це реалістично. І найчастіше це так відбувається: ми сідаємо в класі великим колом. Діти прочитали книжку і вчитель літератури з ними обговорює це з точки зору літератури. А я розповідаю про епоху, в якій жив автор чи відбувалися події.

ІК: А з якою книжкою це вдалося, наприклад?

МВ: Наприклад, ми обговорювали Орвелла, “Колгосп тварин”. Це дуже класно, що ми обговорюємо в контексті, як з точки зору іноземного журналіста виглядало створення Радянського Союзу. Це насправді прикольно. А коли ми обговорюємо Другу світову війну, я з ними відкрила книжку, теж іноземну, Найщасливіша людина на землі [Едді Яку]. Це від людини, яка пережила єврейські концтабори. І він вижив, і він описує свій шлях. І він справді вважає себе найщасливішою людиною на землі. І це теж дуже цікаво обговорити і з точки зору минулого, з точки зору літератури, з точки зору сучасності теж. Є можливість порівняти його досвід, наш досвід, і що змінилося насправді.

З українською літературою теж бувають такі моменти. Мені далеко не всі твори, які даються в школі, імпонують. Наприклад, я пам’ятаю, коли сама вчилася в школі, і література особливо не змінилася з тих часів, я відмовилася читати всю літературу, яка була в 11-му класі. Не змогла. Я прочитала “Хіба ревуть воли, як ясла повні”, і сказала після цього: до побачення, я більше нічого читати не буду.

ІК: В мене точно та сама історія щодо “Федька-халамидника”. Це мій біль.

МВ: “Федько-халамидник” – це величезна психологічна травма всіх наших поколінь, тому що [голова генсекретаріату Української Центральної Ради, Володимир] Винниченко писав цей твір для дорослих. Для дорослих, звичайно, і “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.

ІК: Коли ми вивчали цей період, а я вчилась в Українському гуманітарному ліцеї, де УНР досить докладно розглядалася, то для мене не було більш огидного персонажа, ніж Винниченко. Як ви про це говорите з дітьми і про його роль?

МВ: Так само. Я його не люблю, але це вже моє особисте. Тобто я дітей попереджаю, коли ми входимо в цей етап: дивіться, ми зараз з вами будемо говорити про кількох персонажів і до кількох із них я відчуваю відразу. І ви це повинні розуміти, це лише мої людські емоції. Як історикиня, я звичайно повинна бути спокійнішою, виваженою. Але я не можу. Мене рве на шматки від деяких рішень, ідей, думок, які мені здаються дуже наївними.

Ну, наприклад, ідея про те, що в УНР не повинна бути армія. Тобто, у вас під боком Ленін, який захоплює величезні території Російської колишньої імперії. Вже створюється цей комунізм. Тут Перша світова тільки-тільки відгуркотіла. А ці виходять і кажуть: “А нащо нам армія?” І дітей це також рве на шмаття, тому що для дітей зараз очевидно, для чого армія. Гарна, ефективна армія - це, перш за все, “лякалочка” для таких перспективних агресорів, що якщо ти сюди попрешь, тобі дадуть по зубам, і доволі сильно. Це не означає, що ми на когось йдемо. Це означає, що ми хочемо, щоб в нашій країні все було добре. І коли вони чують оцю от історію про те, що навколо війна, і тут виходять ці прекрасні пацифісти і кажуть: “В нас буде тільки поліція”, - то дітей, звичайно, це все злить.

Але через цих персонажів, які давали відверто дивні думки на той час, я намагаюсь підсвітити інших, які намагалися щось зробити. Наприклад [громадський діяч, адвокат, Микола] Міхновський, який, в принципі, ідеолог незалежної України. Він намагався сказати: шановні, у нас тут Російська імперія розвалилася. Ідеальна можливість створити незалежну Україну. Нащо ви їдете до того Петрограду? Що ви будете в них просити? Про що з ними говорити? Вони зараз сидять, як миші. Їм страшно. Доки в нас є можливість, слід тут і зараз робити незалежну Україну. І вони нам нічого не зроблять, тому що вони не знають, що їм собі робити.

І мені таких персонажів, як Міхновський, відверто шкода, але я їм вдячна, що вони намагалися зробити хоч щось. І вони зіграли в результаті свою роль. Можливо, не так швидко, але на перспективу. І в результаті ми з вами зараз про це говоримо в незалежній Україні.

ІК: А що ви дітям розказуєте про [гетьмана України Павла] Скоропадського?

МВ: Дуже цікавий персонаж. Коли я з дітьми починаю говорити про Скоропадського, я їм скидаю кілька подкастів. Це людина, яка ідентифікувала себе російським офіцером. Так, він із гетьманської сім’ї, але він, його сім’я не вірили в Україну. Він не вірив, доки не почалася Перша світова війна і доки Російська імперія не схлопнулась. І він, шокований, побачив, що Україна відроджується. І це цікаво, бо це криза ідентичності. Криза у людини, яка розуміє, що в нього є можливість щось зробити. В нього є армія. Він може скористатися зв’язками з Німецькою імперією, може скористатися зв’язками з нашими [місцевими] мільйонерами.

Знову ж таки, я дітям кидаю цей подкаст, і ми з ними зустрічаємося на наступному уроці. І це вже зовсім інший рівень розуміння, тому що ми говоримо про людину, яка радикально змінила свою точку зору, яка не побоялася взяти за себе відповідальність. А я, насправді, таких людей люблю, які беруть на себе відповідальність. Те саме і [голова директорії УНР Симон] Петлюра. Абсолютно для мене те саме.

ІК: Що ви говорите дітям про Петлюру?

Фото Інституту національної пам’яті

МВ: Та сама історія. Людина, яка закликала під час Першої світової війни воювати і захищати Російську імперію, який був біля Винниченка і грав таку собі незрозумілу роль. Але коли Винниченко та Грушевський втекли, саме Петлюра взяв на себе відповідальність за залишки Української Народної Республіки. І він до останнього намагався скористатися кожним шансом, який в нього був, аби УНР зберегти.

ІК: А в чому тоді була, на вашу думку, причина їхнього конфлікту зі Скоропадським?

МВ: Це вже треба в них спитати. Я думаю, що в них мета була одна, але підходи різні. Скоропадський сильно підтримував співпрацю з Німеччиною. Петлюра сумнівався. В мене складається таке враження, що Петлюра не мав позиції, доки він не залишився один.

ІК: У 2022 році ви зробили курс для дорослих. Я була його слухачкою. Оцінила, що непогано мене вчили. Багато що пригадала і структурувала завдяки вам. Але була одна річ, на яку ніхто не звертав моєї уваги. Ви говорили про роль діячів з Центральної і Східної України в українському державотворенні, бо є такий певний міф, що більше до цього доклалися діячі з Заходу України.

МВ: Ми маємо говорити про дві зовсім різні України. В нас є Україна в Російській імперії і Україна в Австро-Угорській імперії. Україні в Російській імперії намагалися закрити рота абсолютно всіма можливими шляхами. Повна заборона української мови. Якщо людина ідентифікувала себе українцем, для неї професійного розвитку не було в Російській імперії.

Австро-Угорщина інакше на це все дивилася. Австро-Угорщина виглядає як така велика ковдрочка, дуже-дуже багато клаптиків з різних народів. Вони співпрацювали з різними народами, і до українців хоч трохи, але дослухалися. Наприклад, в Галичині у нас були свої друкарні. Наші українці в Російській імперії пишуть рукописи, тексти, це все контрабандою переправляють в Галичину. В Галичині їхні колеги то все забирають, йдуть у друкарні, все друкують і потім контрабандою переправляють назад.

Це велика піратська історія насправді. І вона теж по-своєму дуже класна. Того самого [Тараса] Шевченка, наприклад, не друкували в Російській імперії після його смерті. На Галичині друкували. Панаса Мирного не друкували в Російській імперії, на Галичині друкували. Насправді для мене це історія про красу співпраці, про красу кооперативу, коли люди, які жили в Російській імперії і яких розпирало від їхнього таланту, вони хотіли писати, вони хотіли бути почутими - знайшли людей, які їх зрозуміли по той бік кордону і з ними зв’язалися. І для мене це про красу того, що українці гарно вміють домовлятися.

ІК: Тож, незважаючи на шалений тиск століттями, на заборони, на заслання, на тюрми, українська ідея була дуже привабливою.

МВ: Виходить, так. Тобто це ж те, з чим постійно боролася Росія, кажучи, що це там щось випадкове, нікому не потрібне, маргінальне. В Російській імперії було чимало народів, про яких ми зараз і не згадаємо, на жаль. А в нас історія про державність - вона така яскрава. У нас була Русь, потім Галицько-Волинська держава, дуже цікава. У Великому князівстві Литовському ми мали дуже гарну співпрацю з литовцями. Під час Речі Посполитої вийшли козаки з Богданом Хмельницьким, створили країну. По факту Гетьманщина - це країна, яка непогано протрималася.

ІК: Ви були тою людиною, яка витягла на світ божий історію з підручником з історії України за 11-й клас, який, по-перше, дуже пізно надійшов до школи, і по-друге, де з’явився розділ про повномасштабне вторгнення. Суть дискусії була в тому, чи події останніх років повинні бути в підручнику історії.

На вашу думку, де та межа? Бо з одного боку, діти, як ви говорили, не дивляться карти Deepstate, не слідкують за новинними каналами, не занурені в перебіг бойових дій. Але, з іншого боку, школа - це місце, де вони б могли дізнатися про ті історичні події, в яких вони живуть і від яких залежить їхнє майбутнє. Тож як говорити про це в школі, але не робити дітей частиною політичного процесу?

МВ: В тому і проблема, що ми повинні говорити про історичні факти. А вони нам невідомі. Ну, тобто в істориків є правило. Ми не обговорюємо події, яким менше п’яти років.

ІК: Є нюанс. У деяких країнах оновлюються підручники, і певні сучасні події з такими, так би мовити, найбільш беззаперечними фактами все ж таки включаються в освітній процес. Наприклад, на мою думку, початок повномасштабного вторгнення - дата, яку всі мають знати.

МВ: Напевне, якщо ми говоримо там про облогу Маріуполя чи про звільнення Херсона, звільнення Харківщини, це ті події, які в хронологічному порядку непогано би знати сучасним дітям.

ІК: Так. Але у нас історія не про хронологічні події, а про що?

МВ: Про те, щоб зрозуміти, чому так сталося. Ми можемо їм дати подію, рік, дату, людей, фотографії, але ми не можемо зараз пояснити, що цьому передувало з точки зору підготовки до процесів, і які там були внутрішні історії, бо дуже багато документів засекречені, принаймні до кінця війни.

З моєї точки зору, про що повинна бути історія? Історія повинна бути про обговорення подій і давати зрозуміти: та чи інша людина, яка мала вибір, до чого призвів її цей вибір, і чи був у неї якийсь інший. Станом на зараз, якщо ми говоримо про повномасштабну війну, у нас такої можливості для обговорень немає. Тобто, якщо ми говоримо про повномасштабну, це справді перетворюється в офіціоз: дата, подія, результат якийсь умовний, який нам дозволять сказати. Вона не буде про людей та їхні рішення.

Я, навпаки, дітей намагаюсь підштовхувати до того, щоб вони самі читали новини. Я наприклад, розповідаю їм про ресурс Deepstate. Скидаю посилання на кілька Telegram-каналів, де розповідають люди, які живуть на окупованих територіях, про партизанські рухи, що вони роблять, які в них спротиви тощо. Діти, які виїхали з окупованих територій, або діти, які не змогли виїхати з окупованих територій, або чиї родичі там зараз сидять, вже 3-4 роки, живуть в іншій країні, і далеко не всі діти з цими змогли змиритися. Ми не знаємо, що було у цієї дитини, які в неї думки. І тому, якщо ми говоримо про нинішню повномасштабну війну, яка є дуже болючою точкою, я не маю якогось загального рецепту, як про це говорити, це дуже індивідуально і це насправді покладається окремо на кожного вчителя , який знає дітей, з якими він працює. Тому що найгірше, що ми можемо зробити в контексті наших уроків - це створити нову травму. Ми цього не можемо допустити, тому що, на жаль, коли ми говоримо про сучасні події, ми можемо зробити багато шкоди.

ІК: Ви ще придумали “Історичний двіж”. Розкажіть коротко, що це і як ви думаєте, чому він такий популярний у підлітків?

Фото - gluzd.org

МВ: У мене був дуже близький друг моєї сім’ї, яким я дуже сильно надихалася. Він мене дуже сильно підтримував, коли я почала свою кар’єру викладача. Це Юра [Дадак] Руф [український поет, видавець, сценарист, засновник концептуального літературного проєкту “Дух Нації”]. В мене з ним дуже було багато розмов про те, яким чином давати дітям уроки історії. Це були дуже цікаві такі обговорення. Але 1 квітня 2022 року він загинув на війні. І для мене це великий біль. І я собі сказала, що я можу принаймні спробувати [щось зробити] хоча б для невеликої частини дітей. Але яка була проблема? Перш за все - проблема з екзаменами. На екзамен дітям дається дуже багато локацій, які діти вивчають виключно за картинками.

ІК: Ви маєте на увазі завдання на візуальне впізнання НМТ/ЗНО?

МВ: Так. І це було дуже важко і незручно вчити. Насправді у нас в Україні дуже багато цікавих, історичних локацій, до яких діти просто не доїжджають. В певний момент я собі сказала: “Принаймні я спробую, і моя совість буде чиста”. Я зв’язалася зі своєю подругою, яка працює туристичною агенткою: “Слухай, в мене є така ідея. Спробуємо провести хоча б для тих дітей, яких я знаю. Ну і можливо з Фейсбуку хтось погодиться віддати свою дитину майже на тиждень в подорож людині, яку знаєш тільки по Фейсбуку”. І таким чином в нас з’явився Історичний двіж. От вже в кінці жовтня у нас буде наш 10-й заїзд. Станом на зараз ми беремо по 50 дітей в поїздку.

ІК: Скільки дітей вже пройшло через це? Майже 500?

На фото - Музей лицарства у Надвірній, травень 2025 рік, фото з facebook Марії Воротило

МВ: В мене немає точних підрахунків, оскільки багато дітей були в нас і попередні рази. Вони погоджуються їхати другий, третій, четвертий, п’ятий раз. Є декілька дітей, які не пропустили жодного заїзду. Наша ціль - покататись Україною, ми шукаємо цікаві локації, які даються на екзамен [НМТ з історії України], тобто ми намагаємося їх за можливістю всі проїхати, побувати на екскурсіях в цих локаціях від місцевих екскурсоводів, музейників. І в процесі цього всього ми з ними постійно говоримо.

Ми приїжджаємо до якоїсь цікавої локації, де розповідається про певну епоху, і я з ними постійно говорю про неї. Розповідаю про деталі, про людей, про тих же самих Шевченка, Івана Франка, Лесю Українку, про їхні цікаві історії, які не розкажуть на уроках в школі, але які оживляють насправді цих персонажів, знімають їх з “ікон” і перетворюють на живих людей зі своїми приколами. І це спілкування дуже цінне для цих дітей. Вони можуть собі знайти знайомих, друзів в Інстаграмі, в Телеграмі, де завгодно. Але щоб познайомитися з людиною в реальному житті - для них це виклик, тому що вони не мають такої навички. В них велика частина дитинства була закрита в чотирьох стінах. І тут я їх знайомлю між собою. Вони потім ходять на фестивалі, концерти, слухають разом спільну музику.

1. Печера Атлантида, липень 2024 рік

2. Ґедзьо - парку легенд. липень 2024 рік

Фото з facebook Марії Воротило

ІК: Розкажіть ще про ваш проект Скарб. Що це таке, і як би це вчителі могли використовувати на уроках?

МВ: Це цікава історія. Мені написала представниця нашої меценатки Христі Храновської: ми хочемо створювати мультики, які можна буде ефективно використовувати на уроках історії, в школах, на домашньому навчанні, просто заради цікавості. Ми будемо створювати додаткові матеріали, які можуть використовувати вчителі. І їм потрібні були вчителі-практики. І вийшло доволі-таки цікаво, станом на зараз у нас вийшов мультик про розселення давніх слов’ян. Мене це цікавить, тому що я як вчитель можу співпрацювати з істориками, які мають доволі вузьку тему.

Наша історія дуже велика, і одна людина не може детально знати всі етапи. Тому мені дуже важливо, що ми шукаємо гарних спеціалістів вузького профілю. Ми можемо до цих людей прийти, показати їм матеріал, як виглядатимуть персонажі, будиночки, все інше. І ми реагуємо на кожне їхнє зауваження. Тобі доступні матеріали, за якими ти можеш робити будь-яку презентацію, орієнтуючись саме на твоїх дітей, які є в твоєму класі. Тому що комусь подобається мода, комусь війна, історія з якоюсь військовою справою, історія з язичництвом і так далі. І ти береш весь цей матеріал, який ми даємо безкоштовно, і використовуєш під себе.

І мені здається, що це дає гнучкість, яку вчителі наші потребують. Але також це дуже спрощує процес, тому що одну таку презентацію на 45 хвилин ти можеш зробити за 10-15 хвилин. І це дуже економить час насправді.

ІК: Яких би ви персонажів візуалізували інакше в програмі історії? Наприклад, тих же літературних митців чи режисерів.

МВ: Я би не вигадувала велосипед. Просто дістала б з умовних ікон наших класиків. Франко, який є не лише цікавим письменником, він дуже цікавий політик. І мені наприклад, дуже прикро, що не знають діти його текст про місто Борислав.

ІК: Борислав сміється.

МВ: Так. Тому що цей текст дуже класно описав епоху, яку ми вивчаємо в певний період. І там дуже класно подається в цьому тексті історія про людей на Галичині і їхнє життя. Мені би дуже хотілося, щоб діти детальніше говорили про Лесю не як про бідну дівчину, яка захворіла, жила і вмерла такою молодою і красивою. Мені було б цікаво про неї говорити більше як про феміністку і про людину, у якої дуже цікава сім’я.

Діти дуже люблять говорити про гроші. І оце питання, звідки гроші щодо Лесі Українки, тобто спитати у дітей: “Як ти думаєш, звідки в неї були гроші, щоб подорожувати до Єгипту, Грузії, публікувати свої тексти, навчатися?” Тут відкривається дуже багато шарів історії.

Так само говорити про Шевченка - не як про батька нації. Але як про чоловіка, який був зі своїми приколами в голові, який мав гарне уявлення про моду, дуже багато подорожував, брав цікаві проєкти до роботи.

Я думаю, що для нашого покоління, як і для будь-якого насправді, важливо чути про дуже крутих людей, як про живих, які самі себе склали по шматочках, і які в результаті стали такими, що ми про них хочемо говорити, бо вони цікаві.

ІК: Якщо ми помріємо, якою би на вашу думку була б ідеальна історична освіта в Україні? Шкільна історична освіта.

МВ: Насправді, це непросте питання. У нас уроки не повинні бути перетворені на лекції, коли записується на дошці дата, подія і все. Це повинні бути обговорення, дебати, включені перегляд фільмів, прослуховування подкастів і так далі. Це важливо дуже чути думку інших і розвивати у дітей критичне мислення. Треба навчити дітей сумніватися. Залишати оцей простір для сумніву. Так, ми повинні дітей навчити сумніватися, і це було би дуже добре. Розвивати критичне мислення. Я дуже хотіла би якомога більше різних подорожей. Шукати невідоме і робити максимально багато обговорень, аби можна було почути думки кожного і аби дитина вчилася формулювати свою особисту думку.

ІК: Власне, це і є засадничі ідеї НУШ, тої реформи, яка мала б зробити більш практичною, більш сучасною українську освіту.

Нагадаємо, раніше в подкасті “Що там з НУШ?” - розмова про освіту з послом України у Великобританії Валерієм Залужним

Фото - Фейсбук Марії Воротило, скріни з відео подкасту