Діти не мають бути частиною статистики

Відома українська блогерка, юристка, правозахисниця та мама чотирьох дітей Інна Мірошниченко виступила перед освітянами, відкриваючи форум “Доброчесність та освіта: нові орієнтири”.

Вона звернулася до вчительства як мама, у якої двоє дітей мають особливі освітні потреби. Її промова була настільки емоційною, щирою, проникливою, що викликала аплодисменти.

З дозволу авторки, публікуємо текст виступу Інни Мірошниченко зі скороченнями.

У мене четверо дітей, і вони настільки різноманітні, що навчають мене усього з різних боків. У мене два хлопчики і дві дівчинки. Двоє дітей народжені біологічно, і двоє дітей, народжених серцем - всиновлених дітей.

У мене двоє нормотипових дітей і двоє нейровідмінних дітей. У мене двоє дітей, які мають загальні освітні потреби, і двоє дітей, які мають особливі освітні потреби. І завдяки своїм дітям, я в освітній процес включена на всі 100%.

Всі мої діти є споживачами освітніх послуг. Двоє хлопчиків відвідують дошкільні навчальні заклади і двоє дівчаток навчаються в школі.

Ми забирали Ангеліну (народжену серцем – прим.ред), коли їй було 9 років. Зараз їй 10. Ми забирали її у сім’ю із закладу інституційного догляду.

Це дитина з інтелектуальними порушеннями. Коли ми її забирали, вона у 9 років вперше в своєму житті пішла до школи в перший клас. І для мене, як для мами, було дуже важливо, щоб моя дитина пішла в загальноосвітню школу. Не тільки задля того, щоб вона отримала диплом, як всі. Ні, мені не так важливо, чи навчиться Ангеліна читати та рахувати, чи, на жаль, не зможе.

Ні, я хотіла, щоб моя дитина була членом суспільства. Щоб вона була там, де вона зростає, серед тих дітей, з якими вона грається на майданчику, серед тих же дітей, з якими вона зустрічається в магазинах, в кінотеатрах і так далі. Я дуже хотіла, щоб інші діти, їхні батьки і вчителі побачили на прикладі моїх дітей, що світ є дуже різним. І ми не маємо ділити його на правильний і неправильний.

Світ є дуже гармонійним, де кожна дитина в ньому - унікальна.

Але задля того, щоб моя дитина змогла навчатися в школі, ми провели з чоловіком титанічну роботу. Коли ми познайомилися з Ангеліною, вона була евакуйована у Польщу. І коли нам сказали, що зможемо її забрати, перше місце, куди я прийшла по поверненню в Україну, це була школа, в якій ми планували, що буде навчатися наша донька. Ми прийшли до школи і сказали, що ми хочемо прийняти у сім’ю дитину, в якої є інтелектуальні порушення, і ми дуже хочемо, щоб вона спробувала навчатися.

Ми пояснювали вчителям, які не мають жодного досвіду і розуміння, яких травм набувають діти в закладах інституційного догляду (а це набагато більше, ніж просто травма покинутості).

Ми з вами дорослі люди і можемо відверто говорити, що діти в стінах таких закладів зазнають постійного психологічного, фізичного і сексуального насилля. Це діти, які постійно живуть у форматі невизначеності, недовіри і страху смерті.

Діти не можуть навчатися не тому, що не хочуть, не тому, що в них погана генетика, не тому, що вони щось успадкували від своїх батьків, а тому, що мозок не може навчатися, коли він виживає щомиті. Ми пояснювали це працівникам школи, ми зібрали батьків, які планували віддати дітей до першого класу, і я розповіла їм, чому ми хочемо, щоб Ангеліна навчалася з їхніми дітьми.

Мені треба було зробити спільниками всіх батьків, всіх дітей, таких саме малюків, які так само хочуть любити це життя, всіх працівників в освітньому закладі, щоб моя дитина могла там навчатися.

Наша школа, не будучи інклюзивною, на прикладі моєї дитини, вчилася, що таке інклюзія. Бо інклюзія – це не просто про те, що моя дитина може вчитися в одному класі з іншими дітьми, а про те, що школа постійно, як і я, намагається зрозуміти, як спростити моїй дитині життя, щоб вона могла навчатися на рівні з усіма.

І це не просто про мою дитину. Це ще й про те, що інші діти теж можуть бачити, що всі ми можемо бути відмінними, унікальними. І від цього не втрачаємо право бути частиною суспільства. Від цього ми не стаємо менш значущими його членами.

Кожна дитина є унікальною. Ми всі відрізняємось один від одного. Немає двох однакових дітей. Навіть близнюки є різними. І тому те, що дитина не така, як загальностатистична норма, не означає, що її треба відсіювати від цієї норми.

Але мені, як мамі, як людині нормотиповій, дуже важко насправді зрозуміти, як працює мозок нормонетипових, як твоя нормонетипова дитина бачить світ. Це щосекундний виклик. І я зрозуміла, що стандартні методи подачі інформації тут не працюють.

Мені було дуже складно. Я бачила, що нічого не виходить. Я втрачала сили, втрачала віру, і я прийшла забирати документи своєї дитини, щоб перевести її в спеціальну школу для дітей з особливими освітніми потребами, тому що бачу, що ані соціально, ані інтелектуально моя дитина школу не тягне. І знаєте, хто став тут мені опорою та підтримкою? Весь освітній заклад!

Всі вчителі, директори, психологи, всі спеціалісти викликали мене на бесіду і сказали: “Будь ласка, не робіть цього. Ми віримо в свої сили. Ми віримо в сили Ангеліни. Ми вже стільки зробили, вклали в неї. Так, може зараз немає результатів, але вони точно будуть. Тому що, коли ти поливаєш дитину, як квітку, любов’ю, вірою, коли ти постійно кажеш: “В тебе все вийде”, і оцінюєш її не в порівнянні з іншими, а в порівнянні з нею вчорашньою, результатів не може не бути. Вчителі попросили мене не забирати складну дитину зі школи.

Я розплакалася. Мені було настільки цінно і приємно - мамі, яка у відчаї - відчути цю опору, знати, що освітній заклад, в якому моя дитина проводить часу більше, ніж вдома, є моїм другом.

Бо вчителі — це не тільки друзі дітей, це коучі, ментори, психологи батьків. Це ті люди, які розкривають батькам очі на власних дітей.

Ми, батьки, часто не усвідомлюємо, насправді, якою є наша дитина. Тому ми можемо нашаровувати свої уявлення про неї. Наприклад, що вона мусить у вас класно вчитися математиці чи знати кілька іноземних мов. А вчитель, який взаємодіє з дитиною, зверне увагу: “Дійсно, іноземні мови вашій дитині не даються. Але подивіться, як круто вона складає “Лего”. У неї точно є таланти в технічній частині”. Батьки часто цього не бачать.

І саме вчителі, представники освітнього процесу, є тими провідниками, хто може показати батькам, ким є їхні діти.

Для мене наша школа – це та опора, яка не дала мені зламатися в моменті, коли було дуже і дуже важко. Вони тільки попросили додати їм спеціалістів, найняти тьютора, нейропсихолога, дефектолога. І тепер це велика команда, яка працює над моєю дитиною.

Але у чому є великий плюс? Вся школа, на прикладі моєї Ангеліни, бачить, що не всі йдуть в першій клас в 9 років. Не всі вміють так швидко рахувати. Не всі вміють писати чи вчити англійську мову в однаковому темпі. Але всі - унікальні, особливі і любимі. І кожна дитина отримує підтримку.

Чому це важливо особливо зараз? Тому що українські діти живуть в часи, які навряд зможе навіть уявити собі будь-яка інша європейська дитина. Це часи, коли ти вже чітко усвідомлюєш, що повітряна тривога - це не просто звук. Це сигнал смерті. І скоріш за все, хтось з українців вже не прокинеться вранці. Ти можеш ночувати всю ніч в метро і боятися за своїх родичів в інших містах, боятися за своїх близьких, які воюють за Україну. А на ранок ти йдеш і долучаєшся до освітнього процесу.

Діти у будь-якій країні - це приблизно 20% населення, але це завжди 100% - майбутнє. І нам дуже важливо, і мені як мамі, донести до тих, хто взаємодіє з моїми дітьми, що кожна дитина унікальна для соціуму. І абсолютно неважливо, наскільки вона геніальна в чомусь.

Важливо бачити в дитині душу. І бачити її таланти, дозволяти їй розвиватися. Мені здається, найголовніше, що ми маємо зробити, - це виростити щасливих українців.

Я дивилася інтерв’ю Артура Пройдакова. Він сказав одну річ, на яку я раніше не звертала уваги.

Він спитав, якщо, наприклад, у дитини 12 з української мови, і 8 з математики і хімії, на які додаткові заняття поведе його мама? Напевно, на математику. Але це неправильний підхід. Бо дитина - посередня в математиці, а в українській мові демонструє геніальність. Це означає, що там захований її талант. І саме українську мову треба вкладати в дитину.

Нам треба змінити це, треба бачити в кожній дитині її індивідуальність і пам’ятати, що тільки коли ми будемо плекати цю геніальність, з дитини виросте геній.

Мій син, наприклад, постійно розмальовує своє тіло і обличчя. Він так відчуває. Він такий щасливий від цього. Може прийти до школи в костюмі гарбуза. Він так бачить світ.

Сьогодні він помалював своє обличчя чорним фломастером. Я уявила, що б було, якщо б я свого часу прийшла до школи з таким обличчям. Мене б відправили додому вмиватися, маму викликали б до директора, а вдома ввечері мене, ймовірно, покарали.

Але, можливо, мій син - майбутня творча особистість. Можливо, він художник чи дизайнер. І коли освітній заклад не відправляє його вмиватися, а каже “вау, це ефектно. А що ти хотів цим сказати?” І розкриває його поведінку такими питаннями. Вона ж не протестна, він не малює стіни, меблі в школі. Він знає правила. Він малює своє тіло.

Такий підхід дозволяє розкрити унікальність кожної людини.

Я проводжу зі своїми дітьми 1 годину вранці і чотири години ввечері, а ви – ті, хто проводить з ними більшість часу. Ви - ті, хто розкриває їхні таланти, хто підтримує і хто скаже, коли не виходить: “Я поруч! Не здавайся! У тебе все вийде. А навіть якщо і не виходить, можливо, це просто не твоє”.

Світ – такий різноманітний, і школа має просто показати дитині, які у неї є можливості в цьому світі. Якщо кожен вчитель буде не просто викладати математику, чи хімію, чи розповідати, що автор хотів сказати в якомусь тексті, а буде показувати через призму освіти, який багатогранний світ, буде казати дітям: “Знайди тут свою унікальність”, - потім кожна дитина буде робити у житті те, що їй по душі.

Я не буду сьогодні поринати у проблеми закладів інституційного догляду, скажу лише, що проблеми, з якими стикаються такі мами, як я, які мають всиновлених дітей, насправді полягають в тому, що більшість освітніх закладів дуже не готові до дітей, які відрізняються від інших, які травмовані, які потребують уваги.

Наша тьюторка працювала перед нами в інших школах, в тому числі приватних, і часто міняла роботу. Я запитала, чого вона так часто звільняється, майже кожні три місяці. І вона мені чесно сказала: тому що школи дуже часто просять батьків складних дітей піти зі школи. Їхня дитина є складною, і вона псує статистику.

І мені стало так сумно, що дитина має стояти на одних вагах зі статистикою. Це те, з чим я борюся в реформі деінституалізації. Є стіни, а є душа дитини. І ми маємо бачити душу дитини, а не стіни.

Є дитина. Вона так потребує підтримки від того, до кого вона приходить щодня о 9 ранку, а їй кажуть, що вона – незручна. І ось йде нещаслива дитина, йде її втомлена нещаслива мама, йде її нещасливий тато. І вони вимушені відмежовуватися від світу і примкнути до таких же нещасливих людей, як вони.

Так ми сепаруємо світ на нормальних і нібито щасливих і на ненормальних і нещасливих. Але насправді, чи буде цей соціум, який нібито щасливий, нормальний, дійсно щасливим і нормальним, якщо він відмежовує частину світу?

Подивіться навколо: природа така прекрасна, всі дерева прекрасні, є високі, і є низькі – але прекрасні. Листя жовтні, зелені, багряні – такі різні, але прекрасні. І ви – прекрасні. Ви всі такі різні, але всі – такі красиві, і очі у вас сяють, ви всі жадаєте нової інформації. А це і є – кожна дитина.

Тому я дуже прошу вас починати з себе.

Сьогодні ми виховуємо те покоління, яким ми хочемо насправді бачити себе, але вже не можемо ним бути. Навчіть кожну дитину, яка до вас приходить, тому, що світ різноманітний: ти унікальний і інший – унікальний. Навчіть любити одне одного, поважати одне одного, приймати і підтримувати. Навчіть найважливішому - що головне бути опорою і підтримкою. Коли тобі погано, у тебе завжди є до кого звернутися. І це ті зміни, які не будуть помітні завтра. Але за 20 років, коли наші діти виростуть і підуть працювати, уявіть суспільство, в якому ми будемо жити!

Це те суспільство, в якому буде дуже комфортно зустрічати старість, бо ми будемо знати, що ми зробили все для того, щоб наш світ був щасливим.

Я щодня дуже багато працюю над тим, щоб мої діти були такими, як можна сказати, “піддослідними кроликами”, але я вчу світ приймати інакшість на прикладі своїх дітей.

Я вчу своїх дітей йти у світ і показувати: я не такий, як ти, але я маю такі ж права, як і ти, маю право бути поважним і любимим. Я вчу дітей комунікувати зі світом.

І я впевнена, що той успіх, який є в нашій школі, в нашому класі, він, насправді, не за замовчанням. Ми досягли його разом, через те, що я прийшла і підготувала спочатку своїх дітей, потім всіх батьків, вчителів. І це не так складно. І це саме те, на мою думку, що мають робити всі ті, кому болить душа за майбутнє наших дітей. Бо всі наші діти зараз чимось відрізняються. І давайте навчимо наших унікальних дітей не тим патернам, які прищепили колись нам, а новим: про доброчесність, про рівність, про інклюзію. Про Україну, де абсолютно всі заслуговують на любов і повагу, незалежно від кольору шкіри, волосся, кількості пальців на руках, від того, чи говориш чи не говориш, ти чуєш чи ні.

Ти душа, яка заслуговує на любов.

Фото - Інстаграм Інни Мірошниченко, скрін з відео