Про найбільший виклик для учнів у школі

В світі, де вчителю щодня доводиться конкурувати із гаджетами і буквально боротися з ними за увагу дитини, мотивація перестає бути основним викликом для педагога. Набагато складніше - не просто мотивувати дитину, а переконати її в необхідності системної роботи, вважає засновниця приватної школи “Домініон”, PhD з публічного управління та адміністрування, вчителька біології, хімії та інтегрованих курсів з природничих наук Інна Дьоміна.

Про це вона написала на своїй сторінці у фейсбуці. З дозволу авторки, наводимо її текст.

Який найбільший виклик я бачу сьогодні для учнів у школі?

Ви знаєте, це точно вже не мотивація! Знову таки, кажу через свою призму. Замотивувати дитину – це не таке вже і складне завдання, а от налагодити системне навчання – ось це складно. Тобто, зробити так, щоб сьогодні дитина, яка вчора не хотіла нічого на світі, натхненно робила лабораторку і радісно описувала хід роботи у зошиті, роблячи висновки, а потім ще і кілька задач розвʼязала, – це можливо, так працює, а от так, щоб це було не “раз на свято”, а системно – ось те, на що найбільше витрачається енергії.

Мотивація – це така “муза”, яка має підкріплюватися дисципліною і рутиною, яка не завжди така весела і захоплююча, як хімічні реакції чи творчі моделі клітин, але без щоденних маленьких кроків неможливо пройти велику дистанцію.

Уявимо, що дитина дуже загорілася навчанням, але великим викликом є те, що вона просто не знає, як навчатися! В умовах, коли все таке інтерактивне, діти просто не вміють працювати з текстами, причому будь-якими. Я навчаю цьому на своїх уроках природничої галузі, бо що мені з того, що вони зроблять правильно тести, якщо не зможуть самостійно працювати з науковою інформацією?! Як вони навчатимуться в університетах? А серед моїх учнів багато майбутніх медиків і науковців.

Опорні конспекти – це окрема біда! Дітям дійсно складно виділяти головне і другорядне, створювати власні схеми і зображення… Я не знаю, звідки пішла ця практика просто переписати параграф у зошит. Для чого?

Я і решта моїх колег у школі з інших галузей вчимо вчитися, бо життя жити – це не тести НМТ щотижня писати.

Уміння висловити думку, використовуючи наукову мову, – для частини дітей це надскладне завдання, бо звикли до тестів, які не зобовʼязують формулювати речення, часом достатньо знайти просто знайомий термін.

Що ми робимо? Складаємо план грамотної відповіді на відкриті запитання і вчимося ГОВОРИТИ.

Але і це все не найскладніше, хоча, звісно, є важливими складовими якісного, ефективного, а головне – системного навчання. Найскладніше - допомогти дитині “не здутися” одразу, як стало складно! А чому? Тому що ендорфіни і інші компоненти коктейлю щастя аж надто доступні! Переглянути тік-токи чи розібрати будову мітохондрії, полистати інстаграм чи хоча б спробувати розвʼязати задачу? У більшості відповіді очевидні. Часто діти навіть не пробують робити складне.

І ось справжній виклик – вибудувати навчальний простір так, щоб гаджети не були важливіші за те, що відбувається на уроці. Я не вірю у “несвідоме навчання”. Заборони працюють тільки як швидке, тимчасове рішення. Бо як тільки закінчується час “без гаджетів”, починається не самонавчання, а спроба надолужити гаджети. У когось — навіть “переїдання”.

І ось це і є найбільший виклик сьогодні: не мотивація, а системність. Не “надихнути”, а допомогти дитині втриматися і рухатися вперед, коли стало складно.

Фото - з фейсбук-сторінки Інни Дьоміної