Навчання дітей з особливими освітніми потребами, або як відкрити інклюзивний клас в приватній школі

Продовжуємо цикл публікацій, у яких розповідатиме про досвід сімей, які обрали різні способи навчання для своїх дітей з особливими освітніми потребами (ООП). Поговоримо про особливості законодавчої бази, покроковий алгоритм дій, плюси та мінуси процесів, про які говоритимуть батьки та діти.

Сьогодні пропонуємо дослідити шлях відомої юристки та блогерки Інни Мірошниченко, яка змогла організувати для Ангеліни, своєї 10-річної доньки, інклюзивний клас в приватній школі, де до цього не було учнів з особливими освітніми потребами.

У цій статті ви можете дізнатися про таке:

• Чи оплачує держава освітні послуги для дитини ООП, якщо заклад приватний.
• Як запобігти негативному ставленню батьків учнів, з якими навчається дитина з ООП.
• Що радить і від чого застерігає вчителька, яка пройшла цей шлях вперше.
• Як не втрачати надію на те, що все вийде.

Хто ми

Відоме подружжя Мірошниченків - телеведучого Тимура та блогерки Інни - виховують чотирьох дітей. У них є біологічні діти - донька Мія та син Марко, а також двоє, народжених серцем, - хлопчик Марсель та дівчинка Ангеліна.

Інна публічно виступає за деінституалізацію, як юрист, допомагає відстоювати права дітей, і власним прикладом показує, що діти в родину можуть приходити у різний спосіб. Першим був Марсель – чарівний хлопчик, який має особливості розвитку. Коли Інна та Тимур ознайомилися з анкетою Ангеліни, вона мала піти тільки у перший клас попри вік – на той момент їй було вже вісім з половиною. Тим же вереснем мала вперше сісти за парту й Мія. Тому, звісно, батьки хотіли, щоб обидві дівчинки навчалися поруч одна з одною. А рішення віддати дівчат у школу того приватного комплексу, де й малюки відвідували садочок, полегшувало зокрема й непросту логістику багатодітної родини.

Але досвід інституційного виховання, так чи так, має наслідки: в інтернатах чи Будинках малюка діти навіть умовно шкільного віку часто не опановують навички, котрі інші зазвичай мають вже у два-три роки, їм важко комунікувати, в них підвищена тривожність щодо всього нового – а новим в житті поза державних закладів для них виявляється практично все. Тому Ангеліні були потрібні особливі умови для навчання. Які довелося створювати там, де їх до цього не було.

Зараз Ангеліна – звичайна другокласниця, яка інколи лінується робити завдання, буває, злиться, якщо щось не виходить або занадто гучно навколо. Але вона вивчає цей світ у всьому його різноманітті, не обмежуючи себе стигмами та стереотипами.

Що каже законодавство

Використання субвенції з державного бюджету місцевими бюджетами на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами (далі — субвенція) визначають Порядок та умови надання субвенції з державного бюджету місцевим бюджетам на надання державної підтримки особам з особливими освітніми потребами, затверджені постановою Кабінету Міністрів України від 14 лютого 2017 року № 88 (далі — Порядок), а також стаття 103-3 Бюджетного кодексу України.

Субвенція надається дітям з особливими освітніми потребами. Пункт 3 Порядку та частина 1 статті 103-3 Бюджетного кодексу України встановлюють, що субвенція надає державну підтримку дітям з особливими освітніми потребами: сліпим та зі зниженим зором, глухим та зі зниженим слухом, з тяжкими порушеннями мовлення, із затримкою психічного розвитку, з порушеннями опорно-рухового апарату, з порушенням інтелектуального розвитку, зі складними порушеннями розвитку (зокрема, з розладами аутичного спектра).

Але обов’язковою умовою надання субвенції є навчання зазначених груп дітей у державних та комунальних закладах:

• дошкільної освіти (крім закладів дошкільної освіти (ясел-садків) компенсуючого типу;
• будинків дитини;
• закладів дошкільної освіти (дитячих будинків) інтернатного типу);
• загальної середньої освіти (крім спеціальних та санаторних шкіл, навчально-реабілітаційних центрів);
• професійної (професійно-технічної) освіти.

Це визначено пунктом 3 Порядку.

“Це приватна школа, тож, в них немає посади помічника вчителя, але вони готові приймати до себе тюторів, яких ми приведемо. Думаю, просто асистент вчителя нам не зовсім підійшов би, тому що Ангеліні потрібна була людина, яка розуміє виклики саме з нею, готова з нею працювати. Тобто, не просто сидіти поруч, а підтягувати Ангеліну максимально, щоб потреба в тьюторі відпала якомога швидше, - каже Інна. - І зрозуміло, що наразі ті вчителі, які зазвичай школа може надати, навряд чи відповідатимуть таким умовам”.

Вибір для Ангеліни

“Ми, власне, не обирали інклюзивний клас. Ми обрали для Ангеліни заклад, в яку мала вступити наша вже тоді наявна дитина. Це школа і садочок в одному місці, там були й наші молодші. Там нас добре знають, їм відома наша історія усиновлення Марселя, у якого теж особливі освітні потреби, але він ще маленький, - розповідає Інна. - Ми проговорили, що, скоріше за все, будемо брати дівчинку в сім’ю. І спитали: чи готові взяти цю дівчинку до школи, бо є певні виклики”.

І школа відповіла, що, звісно, вони готові до відкриття інклюзивного класу, хоча на той момент не мали спеціальних знань. Але головне – запевнили батьків, що готові навчатися разом із ними.

“Попросили максимум інформації, щоб вони могли зібрати консиліум спеціалістів і допомогти дитині. Саме тому ми обрали цю школу: якщо ти знаєш, що школа готова міняти всі свої протоколи, йти на поступки, щоб допомогти одній дитині, це безцінно”, - зізнається Інна.

Вона каже, що перші пів року мала сумніви, чи зробила вона правильний вибір. Бо Ангеліні було важко навчатися на рівні з усіма дітьми - ці виклики для неї були надто сильні. Вона дуже багато чого пропустила. І те, що діти звичайні в сім’ї вже опановують у два роки, їй незрозуміло було в її дев’ять. І це все дуже накладалося на темпи навчання.

“Дитина не знає пори року, бо банально ніхто їй про це ніколи не казав, тому їй дуже важко вивчити місяці, тижні, - каже Інна. - Але ми не складали руки, додатково займалися, знайшли дефектолога, додали його в цю команду, яка працює разом зі школою”.

Але коли закінчився перший семестр, стало зрозуміло, що ситуація надто складна.

“І я прийшла забирати дитину зі школи зі словами, що напевно загальноосвітня школа нам не світить. Бачу, що не тягне, нащо ці страждання в школі, і моїй дитині, - згадує Інна. - Мені здавалося, що я створюю дуже багато незручностей закладу і всім іншим дітям, бо адаптація була і поведінкова: багато агресії, поведінки, до якої інші діти не звикли. І вже думала, що, напевно, все ж потрібен спеціалізований заклад, де люди готові до такого”.

Але вчителі та адміністрація попросили цього не робити, бо вони бачать перспективи, потенціал. Вони дуже полюбили Ангеліну і сказали, що перший рік неможливо оцінювати, тому що це дуже стресовий рік.

“Кажуть, давайте спробуємо ще раз. І це мене дуже розчулило, тому що це точно про людяність. - Коли вся школа каже: “Ми зможемо, ми віримо в себе, ми віримо в дитину, дайте нам ще часу”, –то я більше ні про що не думала”, – згадує Інна.

Тож, школа інклюзивною стала виключно завдяки людському фактору.

“І це й про те, що вони класні, й про те, що ми до них одразу пішли, й про те, що ми прийшли не з запитом - маємо право, вимагаємо, а пояснили, чому ми хочемо, що шукаємо тих, хто буде робити це з нами від душі”, - каже Інна.

З чого починати?

Коли Мірошниченки вже забрали Ангеліну в сім’ю, у них з’явилося більше інформації про її стан здоров’я, дівчинка пройшла тестування у нейропсихолога, який, до речі, очолив групу спеціалістів, яку створили для Ангеліни в школі.

“Вона пояснювала, які саме потреби є в Ангеліни, чим вони відрізняються від потреб дітей, яких зазвичай вчаться у школі, які виклики можуть бути й що нам із цим робити, - згадує Інна. - І, звісно, вся увага на адаптацію дівчинки до освітнього процесу, бо усі розуміли: це буде той показник, який підкаже, що робити далі”.

Далі вони пішли в школу поговорити з батьками учнів, які будуть вчитися разом з Ангеліною.

“Я розумію, що у загальноосвітній школі, яка раніше не стикалася з дітьми з ООП, батьки теж можуть до цього не бути готовими, - каже Інна. – Тож, я з усіма батьками переговорила про те, що в моєї дитини є така потреба. І це мій єдиний шанс, щоб дитина здобувала освіту в загальноосвітній школі. Бо я за те, щоб всі діти з особливими освітніми потребами навчалися на рівні з усіма дітьми, а потреби були не особливими, а для всіх. Що таким чином відбувалася соціалізація, і всі одне до одного підтягувалися і розвивали свої таланти”.

І батьки підтримали Інну, довірили обрати тьютора, який буде знаходиться разом з учнями у класі, хоча вона навіть пропонувала обирати його разом з ними.

“Бо задача тьютора у цьому класі не просто розбити матеріал, щоб він став доступним для Ангеліни, а, якщо є потреба, змінити навчальний процес так, щоб він був доступний зокрема Ангеліні та усьому класу загалом, - пояснює Інна. - Нашого помічника школа прийняла була дуже добре. Вони працюють, як одна команда”.

Тож, одним з етапів впровадження інклюзивного навчання став пошук людини, яка не просто б допомагала вчителю чи слідкувала за безпекою дитини, а надавала комплексну послугу. Цей процес займає доволі багато часу, тому в Ангеліни тьютор знайшовся тільки в березні минулого року. І, як стверджує Інна, з того моменту дитина показує стабільні результати навчання, хоча рухається у своєму темпі.

Як педагогам бачити в дитині не діагноз, а особистість

Для Дар’ї Литвишко, яка зараз навчає Ангеліну, це перший досвід роботи з дитиною з особливими освітніми потребами. І вона радить, в першу чергу, працюючи в інклюзивному класі, бачити в дитині не діагноз, а особистість із власними сильними сторонами.

“Дитина з ООП дуже добре відчуває атмосферу - тому щире прийняття, повага й готовність бути поруч за будь-яких обставин, працюють краще за методики, - каже вчителька. - Здається банальним, але найважливіше це - встановити довіру, підтримувати успіхи, бути послідовними та стабільними. Дитина з ООП в класі - це не про додаткові труднощі, це про можливість для всього класу навчитися людяності”.

З найважливіших умов для успішного навчання вона виділяє розклад та стабільність дня в школі: незмінний розклад уроків, схожі види роботи, адже невизначеність та непередбачуваність може ввести дитину в ступор.

Далі - поділ завдання на короткі зрозумілі етапи, обсяг роботи також може налякати та вбити бажання виконувати цю роботу.

За виконану навіть мінімальну роботу має бути похвала, дитина з ООП докладає надзвичайно багато сил для навчання, тож тут діє один принцип - похвали багато не буває.

“В моменти, коли дійсно бачите, що дитина зараз не в ресурсі виконувати роботу, не треба тиснути”, - попереджає викладачка. - Ситуації бувають різні, і тут треба навчитись відрізняти небажання працювати від перевтоми”.

Діти, впевнена Дар’я, чудово відчувають дорослого і вміють розрізняти, коли ти не щирий. Тож, любов до дітей, терпіння, розуміння, правила класу/школи, до яких можна звернутися для пояснень, чому так - все це в купі приносить результати.

Суб’єктивні плюси і мінуси

Соціалізацію дитини серед однолітків Інна ставить на перше місце у переліку плюсів. Бо це, на її погляд, найважливіше завдання школи. І з цього виходять усі подальші переваги навчання в інклюзивному класі.

Плюси

+ Дитина набуває того досвіду, який вона пропустила до цього через свій стан здоров’я чи через обмежене коло спілкування. У випадку Ангеліни - через інституційний догляд. І саме в школі спілкування з різними дітьми, які можуть приймати, не приймати, бути активними, пасивними, додає дитині шанс відчути різноманіття світу.

+ Вона бачить, що для неї не спростовують програму, а роблять зрозумілішою чинну. Тобто, вона отримує усе різноманіття знань, які є. Зараз, на щастя, в системі НУШ у початковій школі знання подаються не сухо, а в ігровій формі, щоб зацікавити, показувати дитині, чому їй це важливо.

“Наприклад, математику ми вивчаємо через магазин. В Ангеліни є реальні паперові гроші, і коли вона хоче купити цукерку і іграшку, має заплатити касиру певну суму. Тоді у тебе з’являється розуміння, що таке математика і де вона тобі в житті знадобиться. Мені дуже це подобається”, - каже Інна.

+ Для сім’ї Мірошниченків особистий плюс, що в цій же школі вчиться Мія, хоча вони й у різних класах за порадою психологів, щоб кожна мала свій простір і ніхто не потрапляв в тінь іншого. Але Ангеліна знає, що в неї є близька людина в школі. У них є спільні теми для розмов, є спільні предмети, спільні вчителі, вони діляться фідбеком.

“Мія може допомогти Ангеліні з якимось завданням, бо “домашку” діти роблять виключно самостійно, - каже Інна. – Ну і ми не витрачаємо час, щоб розвозити усіх по різних локаціях, це зручно”.

+ Отримання комунікативних навичок через спілкування з однолітками.

“Коло спілкування в 10 років - це не батьки, це діти навколо. Ангеліна дуже погано говорила, в неї були короткі речення, схожі на фрази, - згадує Інна. - Завдяки тому, що вона постійно комунікує з дітьми, в неї розширився лексикон, і вона вже набагато більше говорить: вони діляться враженнями про якісь мультики, вподобання, героїв, розваги дитячі, вигадують якісь ігри і таким чином розвивають творчість. Бо вони на одному рівні, вони однаково фантазують, однаково мріють і підтримують одне одного.

+ Розширення світу. Ангеліна й так все життя прожила в чотирьох стінах з дуже обмеженим колом спілкування, вона бачила постійно одні й ті самі обличчя. Чула ті самі слова, бачила одні й ті самі стіни – у мозку немає потреби в розвитку.

“Коли дитина виходить на вулицю, навіть дорога до цієї школи - це вже певна пригода: машини, трафік, різна погода. Все це розвиток, якого ми не бачимо, але він дуже потрібен дітям, - зізнається Інна. - Я забирала дитину з закладу, яка боялася вийти з під’їзду, бо вона в житті не бачила автобусів, машин, поїздів. Вона не знала, що це, її це вводило в транс, вона дуже сильно лякалася. Всього цього в її житті не було. І мені не хотілося забрати її з одних чотирьох стін і закрити в інших”.

+ Глобальний вплив. Задача школи показати усім дітям, що ми буваємо різними.

“Ми можемо, наприклад, навчити дітей комунікувати з тими, хто робить це не через мову. Діти мають розуміти, що світ дуже різноманітний. Саме тоді й народиться по-справжньому, інклюзивний світ. Бо я чесно не розумію, як стане інклюзивною країна, яка дітей виокремлює в один простір, - зізнається Інна. - Мені дуже боляче чути, коли дітей з РДУГ просять піти зі школи, бо вони заважають вчитися. Дитина не може заважати вчитися! Бо це проблема вчителя, який не може впоратися. Бо насправді, вчитися заважає усе навколо: тривоги, обстріли, думки про обід. А задача вчителя - навчити дитину фокусуватися, попри те, що навколо все відвертає увагу”.

Мінуси

- Це може стати занадто важким навантаженням, і нервова система дитини не витримає. І це питання потребує дуже ретельного планування спеціалістами.

“Але Ангеліні у школі дозволяють відставати. Не вимагають, а просто очікують розвитку в її темпі. І я вважаю, якщо у дитини є хоча б маленький шанс навчатися в загальноосвітній школі, його треба використовувати, тому що дитина потім потрапить у різноманітний світ, де тим, кого штучно обмежували та спрощували, буде важко”.

- Варто зважати на стан дитини. Зрозуміло, що бувають важчі порушення, тоді загальноосвітня школа не зможе задовільнити потреби дитини. Тоді потрібен спеціалізований заклад, спеціальна школа.

“Якщо стан здоров’я дозволяє, я точно за те, щоб дитина ходила в школу. Може їздити там на кріслі колісному, нехай їде до школи. Вміє комунікувати хоч мінімально, окремими словами, жестами тощо, теж має ходити з усіма дітьми в школу”, - впевнена Інна.

- Матеріальне навантаження. Родина Мірошниченків має змогу і фінансову спроможність оплачувати навчання саме у приватній школі, самостійно підбирати помічників, які будуть найкращим для дитини.

“Але у більшості батьків дітей з особливими освітніми потребами немає такої можливості. Це реально дуже дорого, - каже жінка. - Я не приховую, що саме виховання Ангеліни для нас обходиться дорожче, ніж трьох інших дітей, бо її особливі освітні потреби, її стан здоров’я потребує дуже великих вкладень”.

Які документи треба мати?

У приватних закладах зарахування дитини з ООП та відкриття інклюзивного класу відбувається за таким самих алгоритмом, як і у державних, але без додаткових бюрократичних дозволів. Рішення про відкриття інклюзивного класу приймає адміністрація закладу. Мірошниченки подали звичайні документи, які подають, коли влаштовують дитину до школи.

Вони також не оформлювали Ангеліні інвалідність, бо, на їхній погляд, це ні на що зараз не впливає. Вони не зверталися в ІРЦ, не отримували офіційного статусу і Ангеліні не визначали групу підтримки: діагностикою займалися приватні спеціалісти. У них й не вимагали цей висновок, хоча в алгоритмі МОН він є обов’язковим.

“Так, це особлива історія, так, це приватна школа. Але я розповідаю про наш досвід з Ангеліною публічно, щоб люди розуміли, що є такий індивідуальний підхід, який працює. І це мала б забезпечувати держава, - каже Інна. – Бо інклюзія зафіксована на папері, але немає наповнення потрібними кадрами. Не стане такий спеціаліст, як наш тьютор, працювати за мінімальну оплату! У них навчання коштувало в десятки разів дорожче!”

Пані Інна впевнена, що реформа має бути не тільки на папірцях і не тільки про статистику. А має показувати конкретні результати, досягнення дітей, отриманні навички, шлях дитини до самостійності.

“Ось це має робити реформа. А в нас поки виходить, що усі незадоволені: батьки незадоволені, діти незадоволені, працівники незадоволені, школа незадоволена. Якесь просто коло незадоволених людей”, - підсумовує Інна Мірошниченко.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало як “Створити інтегровані онлайн-уроки в інклюзивних класах: поради та ідеї для роботи з дітьми з ООП”.

Фото надано родиною Мірошниченко