Реформа, яку вже зупиняли: що зробив Табачник — і що підозріло нагадує 2026 рік

Замість того, щоб відповісти на кадрову кризу інвестиціями в професію, оновленням педагогічної освіти, підтримкою молодих учителів і модернізацією школи, сьогодні суспільству знов запропонували простіше політичне рішення — відступити від реформи. Фактично проблему системи використали як виправдання, щоб нічого системно не змінювати.

Хоча ми все це вже проходили в 2010-му, коли інвестувати в освіту було значно легше, ніж у 2026-му. Утім, каже Олена Северенчук, стратегічна кураторка проєкту “Зміст” БФ savED, радниця міністра освіти і науки України, і тоді це нікому не було потрібно, а зараз буцімто не на часі і хочеться сказати: “Так це ж уже було!”

Як Табачник лишив Україну в системі освіти, синхронізованій з Росією

Сьогодні важко уявити, але ще в не такому далекому 2013-му році ворог українців, тодішній міністр освіти Дмитро Табачник, ультимативно наполягав і робив усе можливе, щоб одна з найбільших шкіл на столичних Осокорках, новозбудована гімназія “Київська Русь” в найбільш густонаселеному районі Києва була школою з російською мовою викладання, на будівництві якої накрали мільйони і нахалтурили так, що сьогодні там не можуть навчатися діти.

Я дуже добре памʼятаю, як тоді, лише завдяки тиску дуже невеликої групи батьків і вже хиткому фундаменту під ногами влади, цього вдалося уникнути.

До слова, в 2013-му кількість шкіл з російською мовою навчання або таких де російська — одна з мов навчання, було 1100+.

У вересні 2021-го року понад 450 000 дітей, а це 15% учнів країни, все ще навчалися російською.

У вересні 2022-го ця кількість, з причин усім зрозумілих, скоротилася більше як у 100 разів.

Сьогодні більшості з нас у принципі складно уявити, що притомна людина може мати запит на навчання своєї дитини російською мовою. А непритомні знаходять шляхи, звісно, але таких — крапля в морі. Сьогодні є сотні тисяч дітей, які не розуміють російської в принципі, а ще 5 років тому це було складно уявити.

Так-так, звісно, батьки все ще вмикають своїм дітям “Машу і мєдвєді” чи “Фіксики” і не вбачають в цьому нічого поганого. Але з кожним роком цього все менше й менше.

13 років в історичному вимірі — термін дуже й дуже маленький.

Але за моїми відчуттями ці 13 років в історії становлення нашої нації тягнуть на щонайменше 50, а може й 100.

Щоразу, коли мене охоплює біль, гнів, заперечення, нерозуміння, незгода чи інші подібні емоції, я повертаю себе на 10 чи 15 років назад, згадую про все, що було можливим тоді і не є можливим сьогодні, і кажу, що на все потрібен час. Ще трішки часу і ми точно зможемо.

І як би ми не ставилися до політиків (хоча, звісно, хіба до них у принципі в будь-які часи можна було ставитися добре?), але я вірю, що серед них сьогодні значно менше зрадників і значно більше патріотів, які люблять свою державу і бажають їй кращого.

Я хочу лишити тут кілька цитат з виступу Дмитра Табачника в Комітеті з питань освіти і науки від 9 червня 2010 року, де він і його друзі наводять аргументи на користь згортання реформи старшої профільної школи і відміни переходу на 12-річний термін навчання, який почався в 2000-му році і вже тоді передбачав синхронізацію з європейським освітнім простором.

Нагадаю, що в серпні, напередодні початку нового 2010/2011-го року, 18000 шкіл отримали повідомлення про те, що реформу зупинено.

Ось так Табачник виконав вимогу президента РФ і лишив Україну в системі освіти, синхронізованій з Росією.

Усі ми сьогодні знаємо, навіщо це було зроблено. І попри те, що минуло 16 років, наративи, які зараз розносять в суспільстві деякі “добрі” люди, значна частина з яких — державні, до слова, службовці, взяті з цього самого виступу.

Бо навіщо вигадувати велосипед, якщо за нас його давно вигадав східний сусід.

А ще в цих цитатах купа перекручувань, маніпулювань і брехні.

Але в 2010-му ми ще не мали аж такого швидкого доступу до інформації, аби все це перевірити, Facebook ще не знав, що колись перетвориться на майданчик для полеміки, про критичне мислення чув мало хто, а людям у принципі було не до того. Мабуть, вони були щасливішими, бо живе спілкування в їх житті все ще переважало.

Вслухайтесь в наративи

• “Безумовно, позитивним нововведенням стало запровадження профільного навчання, адже саме профілізація старшої школи дає шанс створити найсприятливіші умови для диференційованого навчання старшокласників, забезпечити їм осмислений вибір професії, допомогти школі перебороти певну закритість, об’єднавши ресурси та зусилля з іншими навчальними закладами — професійнотехнічними, вищими, міжшкільними навчальновиробничими комбінатами тощо, а в перспективі і з потенційними роботодавцями.

Громадськість позитивно ставиться до впровадження профільного навчання, вважаючи, що профілізація позитивно впливає на якість освітніх послуг, оскільки пов’язана з підвищенням готовності випускників шкіл здобувати вищу освіту та із свідомим вибором професії. На підтримку профільного навчання висловилися більше 60% вчителів та батьків.

Водночас переважна більшість опитуваних керівників шкіл стверджують, що рівень готовності до переходу старшої школи на профільне навчання недостатній. Серед основних чинників, що впливають на формування такої точки зору керівників шкіл:

• незадовільний стан матеріальнотехнічної бази шкіл, що не дає змоги якісно та в повному обсязі реалізувати завдання профільного навчання;
• недостатня підготовленість вчителів до викладання профільних предметів і особливо до роботи з учнями 18–19 років, враховуючи їх психологічні та фізіологічні особливості;
• невиправдано велика кількість обов’язкових шкільних предметів для вивчення у профільних школах, що призводить до значного перевантаження учнів та зменшення часу на профільні дисципліни…”

Просто один в один те, що чуємо сьогодні. Хіба ми проти змін і реформи? Авжеж ні! Це потрібно! Але не так! Як? Ну я не знаю, але не так. Ми ще не готові. Тоді просто були не готові. Сьогодні не готові, бо війна, треба зачекати її завершення. Бо МОН нічого не зробило. Бо…

Якби 6 липня 2010-го в народних депутатів вистачило сміливості заблокувати рішення про згортання реформи, сьогодні уже б навіть не стояло питання про доцільність цих змін.

А в червні 2026-го ми б мали 14-й випуск з 12-річної школи.

Так, ми б долали виклики й кризи, сварилися б в соцмережах, продовжували б шукати винних, цей перехід не був би простим.

Але він би був.

Утім тоді 248 з 426-ти зареєстрованих у залі нардепів проголосували за згортання реформи, 163 не голосували чомусь і 1 утримався, 14 були проти.

Я хочу лишити тут список цих 14-х людей і сьогодні, через 16 років, подякувати їм.

Двом — уже, на жаль, посмертно.

• Петро Петрович Гасюк
• Степан Антонович Давимука
• Олег Іванович Гуменюк
• Ярослав Михайлович Кендзьор
• В’ячеслав Анатолійович Кириленко
• Микола Георгійович Кульчинський
• Володимир Романович Мойсик
• Леся Юріївна Оробець
• Андрій Володимирович Парубій
• Іван Михайлович Стойко
• Роман Володимирович Ткач
• Олександр Віленович Чорноволенко
• Зіновій Васильович Шкутяк
• Петро Андрійович Ющенко.

Продовжуємо читати цитати з минулого з відголосками у сучасному

• “Успіх роботи школи залежить від готовності вчителів до якісних змін у своїй професійній діяльності. У вчителя профільної школи фахова підготовка має відповідати профілю навчального закладу. Він передовсім має забезпечити особистісно орієнтоване навчання, практичну спрямованість навчального процесу та профільне самовизначення старшокласників, формування в них відповідних компетенцій. Проте на даний час діяльність вищих педагогічних навчальних закладів та інститутів післядипломної освіти все ще спрямована на підготовку вчителя до роботи у звичайній загальноосвітній школі. Відверто кажучи, по-новому вчителя ніхто не готує.

Щоб виправити ситуацію, слід кардинально перебудувати роботу педагогічних університетів та інститутів післядипломної освіти. Відповідне реформування — в найближчих планах Міністерства освіти і науки України”.

Знову-таки, до болю знайомі наративи. Учителі не готові. Університети не готують як треба. А віз і нині там.

• “Є ще одна не менш гостра проблема — старіння педагогічних кадрів. Кількість вчителів у віці до 30 років з кожним роком зменшується, за останніх чотири роки вона впала з 21 до 17%. А ось кількість педагогічних працівників пенсійного віку щороку збільшується, наприклад, порівняно з минулим роком вона збільшилася на 2,5 тисячі осіб.

На сьогодні в навчальних закладах працюють майже 79 тисяч педагогічних працівників пенсійного віку, тобто більше 16%. Окрім того 58,5% вчителів України старші 41 року. Причому більша половина з них — пенсіонери за віком або які можуть вийти на пенсію за вислугою

років. Зрозуміло, що це також невтішні цифри. Така ситуація збільшує ще й віковий розрив між поколіннями дорослих і дітей, що ускладнює процес комунікації вчителів та учнів. За даними

психологів, збільшення віку учнів з 16 до 18–19 років потребуватиме додаткової психологічної підготовки вчителів, передовсім саме в підходах до комунікацій з молодими людьми”.

Ну тут узагалі маніпуляція на маніпуляції. Українська школа вже тоді стикалася зі старінням педагогічних працівників, браком молодих учителів і потребою в кращій підготовці вчительства. Так було, так є і так, на жаль, ще буде певний час. Принаймні поки наша країна воює і вирішує більш гострі проблеми.

• “Перехід школи на 12-річний термін навчання збільшує кількість учнів та вчителів, яких необхідно підвозити до місць навчання. На сьогодні необхідно забезпечити організацію підвезення 276 тисяч учнів та майже 42 тисяч вчителів. Дванадцятий рік навчання у загальноосвітніх навчальних закладах збільшить орієнтовно на 2530 тисяч кількість учнів, які потребують перевезення. Окрім того, за результатами інвентаризації, доведеться оновити близько 800 автобусів, термін експлуатації яких уже завершується. За інформацією з регіонів, для реалізації в повному обсязі програми “Шкільний автобус” загальна потреба в транспортних засобах для 11-річки становить 5900 автобусів, для 12-річної школи — майже 6500. Для вирішення означеного питання, з урахуванням потреб 12річної школи, необхідно також ще більше 1 мільярда гривень”.

Автобусів немає, доріг немає, грошей немає. Громади не готові. Знайомо?

Але ось те, що буде нижче – болить найбільше.

• “За інформацією місцевих органів виконавчої влади, збільшення учнівського контингенту, а це орієнтовно більш як 300 тисяч осіб, призведе до зростання кількості учнів, які будуть навчатися у другу зміну. Цей показник може становити до 5%, а це не багато, не мало — більш як 220 тисяч дітей”.

Болить найбільше, бо саме ці виродки і їх друзі-зрадники по партії, які тоді проголошували свої промови за згортання освітньої реформи, досягли за 16 років того, про що, мабуть, лише мріяти могли — скорочення народжуваності і, відповідно, чисельності учнів України вдвічі!

Дарма Дмитро Табачник хвилювався тоді – навряд чи тепер бодай десь доведеться навчатися в дві зміни. Нам не варто забувати, як воно було тоді, в 2010-му і ці цитати – це вже історичне джерело.

Мене моя прекрасна вчителька історії в школі вчила трьом речам: ненавидіти москалів, читати й аналізувати історичні джерела і не повторювати помилок історії. Дякую їй за це.

Фото автора надано Оленою Северенчук