Штучний інтелект у школі: де закінчується “помічник” і починається маніпуляція?

Пам’ятаєте, як на початку 1970-х років у школах точилися запеклі дискусії щодо заборони кишенькових калькуляторів? Педагоги та батьки панікували: “Учні розучаться рахувати в умі!”, “Це кінець арифметики!”.

Сьогодні ми маємо калькулятор у кожному смартфоні, але чи скасувало це потребу вчити дитину усній лічбі? Аж ніяк. Ми знаємо: без розуміння логіки числа, без письмових та усних обчислень мозок не отримує того нейронного навантаження, яке формує інтелект.

Чи не опинилися ми в тій самій точці зі штучним інтелектом (ШІ)? ШІ — це інструмент, який підсилює розумну людину, чи замінник, який робить нас інтелектуально ледачими? Олег Паска, директор департаменту освіти і науки Львівської ОВА в інтерв’ю медіа НУШ говорить про ефект Вакарчука, деперсоналізацію даних та збереження “душі” освітнього процесу, а також про те, чи піде розвиток цивілізації природним шляхом.

Світовий контекст: цифри, про які мовчать

Поки ми в Україні дискутуємо, світ уже летить на швидкості ШІ. Ось кілька фактів, які варто знати кожному вчителю НУШ:

• Китайський феномен: 80% учнів у Китаї у захваті від використання ШІ в навчанні. Для порівняння: у США та Британії цей показник лише близько 35-38%.
• Студентський прорив: якщо у 2024 році ШІ-інструментами користувалися 66% студентів світу, то у 2025-му ця цифра підскочила до 92%.
• Вчительський дефіцит: 68% вчителів у містах світу досі не отримали жодного профільного навчання з ШІ, хоча 90% учнів хочуть вивчати це в школі.
• Економіка: ринок ШІ в освіті зростає на 40% щороку. Це вже не тренд, це нова інфраструктура.

Ми в Україні не просто спостерігаємо — ми шукаємо свій, “людиноцентричний” шлях. Чи може алгоритм замінити вчителя? Чи маємо ми право віддати формування освітньої траєкторії дитини машині, яка лише “імітує” розум?

Саме про ці небезпеки та етичні запобіжники йшлося на Українсько-польсько-німецькій конференції у Жешуві. Олег Паска підняв питання, які змушують подивитися на ШІ не як на “іграшку”, а як на виклик для нашої особистої та національної безпеки.

Океан “синтетики” та український серфінг

Чи замислювалися ви, що ми — останнє покоління вчителів, яке пам’ятає інтернет, створений людьми? Europol попереджає: вже за три роки 90% контенту в мережі буде продуктом алгоритмів. Ми буквально тонемо в “синтетиці”.

Україна тут не просто спостерігач, а один із лідерів “цифрового серфінгу”. Ми одними з перших розробили “Дорожню карту з впровадження ШІ в освіту” та видали методичні рекомендації (лист МОН №1/20386-25). Наші вчителі на тренінгах клацають ChatGPT швидше, ніж учні встигають відкрити підручник.

Але чи не перетвориться наш драйв на пастку? Коли ШІ стає не інструментом, а “лінивим замінником” домашки, де закінчується навчання і починається імітація? Як навчити дитину не просто “копіпастити”, а ставити машині такі запитання, які змусять її саму рости?

Запитання на подумати:

Що ми насправді оцінюємо сьогодні — знання учня чи його вміння формулювати промпти?

Ефект Вакарчука: чому “душа” — це питання безпеки

Коли ми говоримо про ШІ, ми часто обговорюємо “залізо”, але рідко — пам’ять. Видатний фізик Іван Вакарчук математично обґрунтував: надлишок інформації веде до того, що ми починаємо ходити по колу. Якщо ми довіримо навчання лише алгоритмам, чи не замкнемо ми наших дітей у “колесі повторів”, де немає місця для справжнього прориву? Саме про це ми детальніше розпитаємо Олега Паску далі.

Але тут важливо повернутися до того, про що пан Олег нагадав під час виступу в Жешуві: вчитель — це не ретранслятор інформації, а охоронець людського в дитині. Ми можемо сказати: “Нехай батьки вирішують, чи можна їхній дитині користуватися ШІ”. Юридично — так, згода батьків є обов’язковою. Але поклавши руку на серце: чи не ми, вчителі, є тими навігаторами, які мають пояснити батькам, чому “тепла ванна” цифрового комфорту може бути небезпечною для майбутньої стійкості дитини?

Ці тези, вперше озвучені Олегом Паскою на сторінках Facebook, на міжнародній конференції, стали для багатьох освітян справжнім “ковтком свіжого повітря” у потоці нескінченних закликів до тотальної цифровізації. Погляд практика, який поєднує в собі логіку фізика та глибину педагога-гуманіста, змусив нас зупинитися і замислитися: а чи не надто швидко ми біжимо туди, де ще не розставлені знаки безпеки?

Олег Паска - директор департаменту освіти і науки Львівської ОДА, кандидат наук з державного управління.

- Пане Олеже, якби ви мали окреслити власну візію 2026 року: чим насправді є штучний інтелект для сучасної школи?

- Найперше, штучний інтелект з одного боку — це можливість позбутися великої рутинної роботи, а вивільнений час використати для глибших речей, для змісту, реалізації різних проєктів та задумів. З іншого боку, ШІ — це виклик. Як я вже згадував у виступі, до 2029-го року ми будемо мати в інформаційному просторі понад 90% інформації, сконструйованої штучним інтелектом.

Є дуже цікава стаття Івана Вакарчука від 2011 року — “Пам’ять, повторюваність подій”. Але “пам’ять” там розглядається в контексті обсягу інформації. Суть статті в тому, що обсяг інформації з певного питання впливає на те, як люди ухвалюють рішення. Простішими словами: якщо ми вивчаємо історію України глибоко й отримуємо багато інформації, то періоди відновлення нашої державності або оновлення сили повторюються частіше. Не раз на 300 років, як було раніше, а через значно коротші проміжки — скажімо, кожні 7 років. І це стосується всього: моди, технологій, будь-яких питань.

Тобто, якщо ми можемо впливати на розвиток країни й цивілізації обсягом інформації в інтернет-просторі, а ШІ буде конструювати цей обсяг замість людей, то й рішення ми прийматимемо на основі цієї “машинної” інформації. Тут постає питання: чи піде розвиток цивілізації природним шляхом?

Тому мають бути запобіжники. Напевно, варто робити так, як в окремих IT-компаніях: використовувати ШІ лише на окремих комп’ютерах без персоналізації та внесення особистих даних. Нам треба думати про цифрову гігієну. Правила роботи з ШІ не мають програмувати чи підштовхувати нас до певного напрямку, а просто допомагати людині керуватися власними висновками. В освіті ми мусимо звертати увагу на ці небезпеки.

- Якщо алгоритми побудовані переважно на чужих шаблонах, а не українських — чи може це вплинути на нашу свідомість та історію?

- Це важко дослідити, бо інтернет глобальний. Усе залежить від того, яку саме інформацію використовуватимуть користувачі українського сегмента. Питання в тому, чим цікавляться люди.

Мене насторожує один факт — часті розмови вчителів про специфіку навчання. Досвідчені педагоги кажуть, що раніше вони могли довше тримати увагу дітей, встигали зацікавити темою й закласти проблематику в свідомість. Зараз ми мусимо перемикати увагу дуже швидко. За кілька секунд вчитель має встигнути привернути увагу дитини до найважливішого. Це вимагає неймовірної майстерності. Навчальне навантаження збільшилося. Можливо, це наслідок кліпового мислення, бо діти більше споживають відеоформат, короткі ролики.

Питання в тому, як використати цю особливість психіки, сформовану сучасними нейромережами, щоб зацікавити дітей предметом, щоб вони хотіли вчитися.

- З одного боку ШІ прибирає рутину, а з іншого — нам треба не втратити “любов до людських душ”. Де, на вашу думку, та межа делегування рутини, за якою починається деградація живого спілкування? Як вчителю це відчути?

- Головну роль завжди гратиме особистість вчителя, незалежно від технічних засобів. Ми не запам’ятовуємо тему уроку — ми запам’ятовуємо особистість. Сучасні учні так само цікавляться особистістю вчителя. Якщо вона їх захоплює, учень природно намагається вникнути в специфіку предмета.

Тому держава має думати, як залучати особистості в освітню систему. Зарплата — це надто проста відповідь. Має бути відповідь складніша: чи культивуємо ми в суспільстві образ вчителя як людини, що заслуговує на пошану? Чи продукуємо ми фільми та книжки про найкращих вчителів? Коли я запитував студентів, що б їх спонукало стати вчителем, вони відповіли — любов до професії. Якщо співставити це з глобальними рейтингами освіти, то найвищі показники мають ті країни, де є традиційна повага та довіра до вчителя.

- Зараз вчитель і сам активно користується ШІ. Чи є загрози в тому, що він делегує авторитету нейромереж створення завдань чи аналіз тем?

- Це спрощує роботу й допомагає вчителю підходити до справи більш творчо, бо з’являється більше варіантів для вибору. ШІ — це помічник. Єдина умова — жодної персоналізації даних.

Я думаю, ми швидко дійдемо до того, що найбільше цінуватимуться інтелектуальні роботи, створені особисто людиною, без використання ШІ. Оскільки ШІ може продукувати все — від музики до наукових праць, — цього “добра” набереться дуже багато. У людини завжди є вибір, що обирати.

- Деякі країни, наприклад Франція, забороняють ШІ в освіті до 13–15 років. Україна ж обрала шлях впровадження на рівні тренінгів та рекомендацій. Чи не занадто ми ризикуємо?

- Знаєте, кожного разу, як запроваджували щось нове — калькулятори, комп’ютери, робототехніку — казали, що це буде дуже погано. Я вважаю, що ці інструменти не замінять людину в творчих або робітничих професіях. Будинки, дороги, сфера обслуговування — це завжди буде в тренді.

Найбільше проблем буде у тих, хто виконує певні формальні функції в освіті чи держуправлінні. Добру роботу отримають ті, хто реально добре вчитиметься. Це мають бути високоінтелектуальні люди. Треба не боятися, а вивчати ШІ, дотримуючись правил безпеки, як у хімічній лабораторії. Методичні рекомендації МОН непогані, але треба йти далі — прописувати конкретні правила для вчителів, учнів та батьків. І це потребує великої роботи.

Гостро стоїть питання справжньої академічної доброчесності. Хто буде недоброчесним — той пройде “природний відбір” і потрапить у пастку утопії. Хто буде доброчесним — стане чудовим фахівцем. ШІ — це індикатор: якщо ми робимо завдання лише через нього — це звичайне списування, крадіжка. А якщо працюємо самі — наш мозок вдосконалюється і тренується для складніших завдань.

- Отже, перед вчителями постає ще один виклик — змінювати підходи до оцінювання, шукати завдання, які ШІ не зможе виконати.

- Без виховання і цінностей ми не обійдемося. Якщо ми виховуємо правильну культуру вдома і в школі, то академічна доброчесність стане ключовим поняттям. Тоді не знадобляться жодні контролі чи нові методи перевірки, які лише перевантажують систему. Вихід один — особистість вчителя і цінності, які ми виховуємо своїм прикладом.

- Але чи можемо ми покладатися лише на свідомість суспільства? Чи, все ж таки, цей шлях до гуманних цінностей і поваги має бути закріплений на законодавчому рівні?

- Це спільна робота. Держава сама цього не зробить. Якось ми обговорювали з Іваном Вакарчуком зміни до законодавства, і він сказав: “До цієї норми суспільство ще не готове, тому вона не буде впроваджена”. Тобто можна записати багато чого, але без усвідомлення потреби воно не працюватиме. Мають бути залучені всі: держава, громадські організації, церква, батьки. Коли ми пишатимемося найкращим науковцем так само, як найкращим футболістом, — тоді ми станемо по-справжньому крутим суспільством.

Знаєте, архітектор чи будівельник може бути поганою людиною, але звести гарний дім чи міст. А “вчитель — погана людина” — це протиріччя в самому терміні. Такий вчитель залишиться чужим для учня. Бо суть вчительського покликання — це любов до людських душ.

Ми часто чуємо про нові методики, обладнання та розцяцьковані класи. Але все це — лише декорації. Наріжним каменем якості освіти є особистість вчителя. Сьогодні вчителі стали “в’язнями” тенденції на комфорт, де “мати” переважає над “бути”. Але школа не може бути місцем лише веселощів та гри. Вона має бути школою зусиль. Нам потрібне сильне майбутнє, і ми маємо бути вдячні вчителям за те, що вони, як наші хлопці на фронті, розуміють: позаду — Україна. І сучасна, і майбутня.

Наша розмова з Олегом Паскою залишила тривкий післясмак: штучний інтелект — це лише дзеркало, а не світло. Він ніколи не замінить живий погляд педагога. Він дарує нам найцінніший ресурс — час. Час, який ми нарешті зможемо витратити на людину. На ту саму “любов до людських душ”, у якій народжується майбутнє цілої нації.

Від коду до серця: чия рука веде дитину крізь цифрові лабіринти?

Проте, поки вчителі шукають баланс між кодом та серцем, за спиною кожного учня стоїть ще одна надважлива сила — батьки.

• Як пояснити мамі другокласника, чому “тепла ванна” цифрового комфорту може бути небезпечною?
• Як на батьківських зборах перетворити ШІ з “ворога” на інструмент розвитку?
• І головне — які “бронебійні” аргументи та практичні кейси допоможуть родині стати справжнім цифровим навігатором для дитини?

Про це читайте у нашому наступному матеріалі: “Цифрова гігієна в родині: що вчитель має пояснити батькам уже сьогодні”. Ми підготували для вас 6 готових кейсів та конкретні поради, які можна використати вже на найближчих батьківських зборах.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало, “як українські вчителі опановують штучний інтелект у школі”.

Фото створено ШІ, презентація медіа НУШ