Світлана Меркулова: “Коли кажуть, що вчитель несе світло, це не про те, що навколо суцільна темрява. Треба визнавати темряву, але мати можливість зробити наступний крок”

Вчителька англійської мови з Ірпеня Світлана Меркулова, яка стала переможницею десятої ювілейної Global Teacher Prize Ukraine, не з тих, хто зупиняється, коли дорога до омріяної вершини стає все крутішою і навіть часом зникає за обрієм. Вона просто вдягає більш зручні кросівки, бере більш сучасну екіпіровку і знову йде у гори, щоб підкорити сяючу вершину. А там — відчуття щастя від досягнення, велична краса широкої долини можливостей і впевненість, що попереду ціла гряда, яка чекає свого часу.

На церемонії нагородження переможців премії Світлана Меркулова відзначила: “Бути вчителем сьогодні — це тримати світло, коли навколо повна темрява, це бути тим надійним дорослим, який допоможе дитині відчути землю під ногами, поверне віру у власні сили.”

В інтерв’ю Світлани Меркулової для медіа “Нова українська школа” читайте про таке:

✔ яким був шлях до вершини Global Teacher Prize Ukraine;

✔ як з роками для українців змінилися цілі вивчення англійської мови;

✔ як пережите під час окупації вплинуло на дорослішання дітей;

✔ як перетворити травму на силу і чи є під час війни місце для радості;

✔ на що переможниця планує витратити свій мільйон;

✔ про що вона спілкувалася з представниками Уряду України.

Дуже важливо, щоб англійська була не предметом, а інструментом життя

- Пані Світлано, коли ви вирішили обрати для себе професію педагога?

- Взагалі-то вчителем я захотіла стати, як тільки сама пішла у школу. Це власне про приклад, як педагоги впливають на своїх учнів. У мене була моя перша, до того ж дуже особлива вчителька, яку я завжди з вдячністю згадую, особливо в день професійного свята.

Вже через тиждень після першого уроку я, повернувшись зі школи додому, проводила власні уроки для своїх іграшок. Шикувала їх рядочком, виставляла оцінки в журнал, який розкреслила із звичайного зошита, робила з ними домашню роботу. А коли підросла, подумала, можливо, моєю професією все ж таки буде перекладацька діяльність, бо відкриває більше можливостей, в тому числі для подорожей і пізнання світу. Проте врешті-решт повернулася думками до школи, бо хочу не тільки побудувати місточок між мною та світом, а й допомогти зробити це ще й певній кількості людей.

Народилася я в Івано-Франківську, вищу освіту отримала в Прикарпатському педагогічному університеті. Потім за направленням поїхала в Ірпінь, там і залишилася. Це був 1996 рік. Нас дуже добре сприймали як спеціалістів, тож враження були чудові.

- Як і чому ви прийняли рішення взяти участь в Global Teacher Prize Ukraine?

Ім’я переможниці з’явилось на славнозвісному київському монументі “Батьківщина-мати”

- Насправді, це не перший проєкт, куди я подавалася або мене номінували. А щодо Global Teacher Prize Ukraine, у мене вже було три спроби, тому цей шлях дуже довгий. Я брала участь в цій премії в 2019, 2020 та 2021 роках. Входила в топ-50, але далі не просувалась. В якийсь момент подумала, що напевно досить. Почала шукати себе в чомусь іншому. А потім вирішила, що слово “no” означає “next opportunity” – наступна можливість. Що треба ще раз спробувати, тим більш, коли ти це робиш через якийсь проміжок часу, з’являється інше бачення, інший досвід і розуміння, що треба це робити якось по-іншому. Тож цього року я знов спробувала і вийшло дуже успішно.

- Що саме змінилося у вашому баченні після тих невдалих спроб?

- Тривалий час мені здавалось достатнім бути просто вчителькою, яка якісно виконує свою роботу. Так, зі застосуванням різних методів, інструментів. Але незмінним було основне - діти вчили мову, перше за все, щоби здати іспит. З часом багато чого змінилося, в тому числі сам світ. І зараз я хочу, щоб дитина вивчала іноземну мову не для іспиту, а щоб мова була для неї інструментом свободи. Давала, наприклад, можливість читати інформацію в оригіналі, що є дуже цінним, бо розвиває критичне мислення, запобігає дезінформації. А ще - аналізувати, про що йдеться в прочитаному джерелі, спілкуватися відповідно з друзями, однолітками. Органічно споживаючи англомовний контент, людина почуватиметься набагато вільніше. Дуже важливо, щоб англійська була не предметом, а інструментом життя.

- У ваших учнів чудові успіхи. Серед них є 200-бальники й призери обласних олімпіад. Як Ви цього досягаєте? Чула, що ви навчаєте англійської мови в тому числі через створення реальних ігрових продуктів.

Зі своїми дівчатами під час урочистої церемонії нагородження найкращих учнів та педагогів “Освітній Олімп Ірпеня — 2026“

- Так, це моя інтерпретація. Просто вчити словничок — морквочка, бурячок, хліб, масло, риба, це робиться ще в початковій школі. В тому числі за допомогою картинок. А коли діти вже в п’ятому класі, то чому не запропонувати їм приготувати якусь страву, яку вони потім принесуть на урок і ясна річ, разом зможуть почаювати, перекусити. Але що тут класного для навчання? По-перше, учні роблять це завдання разом з батьками. Дуже важливо, що ті залучені і підтримують дитину. Я іноді питаю: “Ну що, батьки мене сильно сварили?”, відповідають: “Так!” Але це ж саме вони приймали рішення готувати за складними рецептами, я була б рада і бутерброду.

Уявіть собі скільки лексики діти опрацьовують, коли готуються до цього проекту! Згідно моїх умов обов’язково має бути назва страви та процесів, які відбуваються при її приготуванні, перелік інгредієнтів і кінцева фраза “Enjoy your meal”.

Ви би бачили ті рецепти! Є такі, що їжу треба випікати в духовці, діти навіть вказують при якій температурі. Це ж і є практичне використання мови! По-друге, кожен з них вже точно зможе замовити за кордоном ті страви, які в нас були.

Коли діти стають трошки старші, я їм дозволяю самим вибирати тему. І одного разу вони обрали “Святкові страви різних країн”. В цій темі завдання вже мало більш культурне наповнення: коли діти представляли якусь країну, ми не обмежували їх тільки стравами. Так з’явилася Японія з національним театром, дівчатами в кімоно і характерним макіяжем, передбачення на стаканчиках зеленого чаю з ієрогліфами. А хлопці, що представляли Швецію, принесли лижі, гірське спорядження, розповідали про традиції країни, хоча я їм цього не задавала.

Країна Японія. Занурення

А в минулому навчальному році ми з восьмим класом на першому уроці робили світове кафе (ефективна інтерактивна методологія фасилітації — ред.), де діти писали теми, які хочуть вивчити поза межами програми.

Знаєте, після гастрономічного дослідження країн учні виявили бажання поспілкуватися з реальними англійцями. А у мене був контакт з волонтеркою із Англії, і вона спілкувалася з учнями в Телеграмі. Що важливо — діти тоді відчули, що носій мови їх розуміє, а значить, ми вчимо сучасну правильну мову. Розуміння цього дуже мотивує.

Коли мінус перетворюється на плюс

- Хочу запитати вас про трагічні події в Ірпені на початку повномасштабного вторгнення. Ви можете про це говорити?

- Я викладаю в Ірпені, але живу в Бучі. Історія окупації це моя власна історія, бо мені не одразу вдалося виїхати. Насправді я вам вдячна про це запитання, бо чим частіше ми говоримо про ці речі, тим краще їх опрацьовує наша біографічне пам’ять і тим більше ми позбавляємося того стресу. Зі своїми учнями я мала зв’язок. Це дуже цікава історія, я її ніде не висвітлювала, зараз згадала вперше. В мій дев’ятиповерховий будинок було потрапляння, яке повністю спростовує твердження, що бомба чи куля не влучають в одне місце двічі. Спочатку вразило сьомий поверх, потім перший. Ми, мешканці, в цей час були в підвалі і ні про що не знали. Тільки коли почалось агресивне задимлення, зрозуміли, що щось відбувається і почали виходити. На наш виклик тоді не зреагувала жодна пожежна частина, тому що машини вже були блоковані, тож люди виходили десь шукати воду, хоч страшно, всюди стріляють. Будинок почав горіти і я стала писати про це у соцмережах, з проханням викликати пожежну за такою то адресою. Потім зв’язок почав пропадати і тільки з часом я узнала, скільки людей (в тому числі учні та їх близькі) дзвонили в пожежні частини різних міст, навіть з-за кордону, щоб передати виклики на Ірпінь і Бучу. Стільки людей долучилися до цього, дуже вдячна всім!

- Скільки днів у вашому місті були незвані гості?

Окупанти були в Бучі до другого квітня. Мені вдалося виїхати раніше, 10 березня. Але більше трьох тижнів окупації я захопила.

- Мабуть, не варто питати про враження?

- Якраз навпаки - варто питати, бо будь-який досвід цінний, так, він болючий, але ж був для чогось даний. Наприклад, в результаті переосмислення цього досвіду я зрозуміла, що особисто не хочу жити з цим болем, що треба робити крок далі. І коли кажуть, що вчитель несе світло, це не про те, що навколо суцільна темрява, а ти такий з ліхтариком бігаєш: “Овва, я вам свічу”! Ні, це якраз визнавати темряву, але мати можливість зробити наступний крок. Саме через цей досвід я долучилася до проєкту “Стійкі вчителі — стійкі діти”.

Дуже люблю помічати, і не тільки в своєму житті, історії, коли мінус перетворюється на плюс. Коли можеш перетворити важкий, травматичний досвід на силу і допомагати іншим позбавлятися болю від подібного ж досвіду. Так я стала тренеркою освітнього проєкту “Травмапедагогіка для українських шкіл”.

- Ви були в Бучі, ваші учні — в Ірпені, чи відчули ви зміну в дітях після того, що відбулося?

- Навіть коли Ірпінь та Буча були ще окуповані, десь після 20 березня ми відновили наше онлайн-навчання. Багато дітей тоді виїхало за кордон, хтось відразу повернувся, бо виїжджав недалеко, хтось опинився далі, у зовсім безпечних регіонах.

Ось як я пам’ятаю наш перший урок — коли ввімкнули відеокамери, хвилини дві ми просто дивилися одне на одного і плакали. Тому що, по-перше, ти не знав хто, де і як, а по-друге, ти не думав, що сам колись побачиш себе серед живих. Тому діти змінилися. Стали більш дорослими, більш емпатійними. Хоча прийнято думати, що саме доросла людина повинна більш розуміти дитину, давати підтримку, відчувати весь її біль. І так воно і є. Але зараз діти теж проявляють емпатію та підтримку, і саме це - вплив війни. Бо ми живемо в однакових історіях, в однакових ситуаціях, сиренах, тривогах, прильотах і проживаємо однаковий досвід. І якщо ми раніше говорили: “От виростеш, зрозумієш!”, зараз це сказати вже не зможемо, бо діти в цій же системі.

- Розкажіть, будь ласка, про ваш проєкт “Сильні вчителі — сильні діти”.

- Він впроваджується Агенцією розвитку освітньої політики. З цією агенцією я давно співпрацюю, тому що її проєкти максимально практичні і реалізуються офлайн, що дуже цінно для дітей і для вчителів.

На тренінг до Варшави приїздять вчителі з усіх куточків України

В лютому 2023 року нас, українських вчителів, запросили до Варшави на тренінг для кризових інтервентів. Було досить багато освітян, ми пройшли навчання, зрозумівши, наскільки ця тема зараз актуальна для нашого суспільства. Зібралася команда тренерів з двох пар, в кожній один педагог, другий психолог. Це важливо, бо для вчителів є дуже цінним, що з ними працює педагог - людина, яка знає зсередини їх проблеми і що найбільше болить.

Є й друга фішка в цьому проєкті: усі чотири тренери мають досвід війни. В моїй парі, наприклад, у мене досвід окупації, а у мого котренера Тетяни - чоловік в 2022 році пішов служити в ЗСУ, змінивши професію адвоката на військового. У другій парі психологиня Оленка теж з Бучі, а у педагогині - чоловік в ЗСУ.

Серед вчителів величезна кількість тих, у кого діти, батьки або чоловіки на війні, і їм зрозумілі ці теми. З урахуванням цього ми побудували п’ятиденну програму тренінгів, які відбуваються (і це дуже суттєво) в Варшаві. За підтримки німецької організації “Dialogue for Understanding e.V” та Варшавської асоціації адвокатів. Це міжнародний проект, і те, що він відбувається у Варшаві, дуже важливо, тому що таким чином вчителі з різних куточків України, в тому числі з прифронтових територій, мають можливість побути в безпеці.

П’ять днів тренінгів присвячені виключно вчителям і роботі в школі. В перший день учасники у великому колі довіри розповідають про виклики, з якими стикається школа, про пережитий досвід. Багато сліз, дуже важкі історії, але це дозволяє почути одне одного, зрозуміти і звільнитися від болю. Наступного дня говоримо про найголовніше: як запобігати вигоранню, як дбати про свій ресурс, як завчасно зрозуміти, що в тебе стрес, а також про те, що важливо відновлюватися. Робимо абсолютно практичні вправи. Життя рятують не знання, а навички! Зі стресом можна справлятися, можна мати стресостійкість, тоді ти просто переходиш в період посттравматичного зростання. А на питання, що мені далі робити, відповідь одна: “Зростай далі!”

Радість - єдина емоція, що розблоковує інші почуття

- Ви розповідали, як лікувати вчительський стрес, як перетворювати слабкість в силу, а як в цьому плані ви працюєте з дітьми?

- Так само. Ми ж під час проєкту “Сильні вчителі — сильні діти” надаємо вчителям інструменти, з якими вони потім йдуть до учнів. Якщо ж говорити про мене особисто, звісно, я спочатку сама застосовую всі ті методи, якими потім ділимося з колегами. Взагалі-то не хочеться говорити про такі банальні речі, як техніка заземлення чи дихання. Мені зараз більш подобається про радість та майндфулнес - вміння бути тут і зараз. Якщо у вас є песик, згадайте ваші прогулянки. Як гуляє він? Бігає, насолоджується й не думає про те, де взяти їжу і чи любить його хазяйка. А як гуляєте ви? Рухаєтесь, а в голові купа думок: чи виключила праску, що приготувати на вечерю, які ще є справи по роботі. Мозок продовжує працювати. Майндфулнес про те, щоб трошки зупинити його діяльність і надати простір для відновлення. Це дуже допомагає при стресі. В школі я не вживаю термін “майндфулнес”, але намагаюсь застосовувати невеличкі практики в ігровому форматі.

Багато хто бачив відео, коли діти весело грають чарівним парашутом, яскравим, антистресовим. В цей час вони відпочивають, ні про що не думають, так розвантажується їх нервова система і психіка Це про радість, яка зцілює. Тому мій меседж — про радість, єдину емоцію, яка розблоковує всі інші наші почуття, що щодня придавлюються стресом.

Карпати - то є місце сили

- Якщо мова вже зайшла про радість, в рамках якого проєкту ви організовуєте кількаденні тренінги для вчителів, запрошуєте їх в Карпати чи Трускавець?

- Проєкти тут ні до чого. Це моя особиста ініціатива. Увесь колектив, в якому я працюю, знає, що я люблю гори. Вони моє місце сили і засіб для відновлення, і я не бачу нічого поганого в тому, щоб не тільки самій відпочити й надихнутися, а й поділитися такою можливістю з іншими. Спочатку ми їздили разом з двома, трьома вчителями, потім нас ставало все більше. І тепер щороку, під час весняних чи осінніх канікул і обов’язково — літніх, ми намагаємося кудись поїхати. На жаль, я не знаю державної програми з ресурсного відновлення вчителів, а це їм вкрай потрібно.

- Як переможниця Global Teacher Prize Ukraine ви отримали приз в мільйон гривень на реалізацію освітньої мрії. Яка вона ваша мрія?

- О так, мене вже запитували, як це прокинутися мільйонером? По-перше, я мільйон ще не отримала. Як й інші фіналісти, поки що маю тільки великий красивий сертифікат, як символ грошового призу. Насправді, премії та нагороди по-різному використовуються. Якщо це освітня подорож, то іноді чітко прописано, до якої саме країни, а іноді — ні.

Стосовно мого ще не отриманого мільйона, якщо ще два роки тому ці кошти дозволено було витрачати лише на масштабні освітні ініціативи чи інновації в школах, то зараз правила стали гнучкішими, вчитель може використовувати призові гроші на власний розсуд, в тому числі й на особисті потреби.

Чесно кажучи, я ще не думала, що буду робити з призом, бо не сподівалася, що переможу, ставила собі за мету потрапити в десятку. Але я точно не хотіла би стати вчителькою, яка виграла мільйон і на цьому все закінчилося. Перш за все, розумію важливість мого проекту “Стійкі вчителі — стійкі діти”, які ми з колегами впроваджуємо і який потребує дофінансування, тому однозначно якусь частину спрямую саме туди. Буде класно, якщо завдяки премії ще більше колег зможуть відвідати Варшаву, наповнитися ресурсом і знову повернутися до своєї громади. Це означає, що вони передадуть ці знання ще більшій кількості вчителів, а далі — дітям. Відбудеться такий собі мультиплікативний ефект.

Педагоги вчаться наповнюватися силою і позитивними емоціями

- Повернемося до вашого шкільного предмету - англійської мови, бо навчання - основне призначення вчителя. Мені здається, що в Україні зараз бум вивчення іноземних мов. І охоплені ним не тільки школярі та студенти. Скільки дорослих і навіть літніх людей відвідують різні курси!

- Так, і я теж скоро хочу піти. Якраз скористуюся подарованим сертифікатом. Чому ви дивуєтеся? Що то за вчитель, який не вчиться? Бо, по-перше, з’являється щось нове, якась сучасна лексика, якої я не отримую. І ще одна особливість: коли у мене, наприклад, старші класи, ми з учнями спілкується на рівні В1, В2 і навіть трішки вище, а коли дають початкову школу, то за декілька років, поки учні виростуть, вчитель в певній мірі втрачає лексику. А мова, як м’язи, які потрібно постійно накачувати і відновлювати.

- Чула, як одна вчителька розповідала, що в Радянському Союзі, коли викладали іноземну мову, не мали на меті навчити людей розмовляти, бо залізна завіса відділяла країну від решти світу. А яка зараз мета? Для чого вчити іноземні мови - щоб спілкуватися, мандрувати чи зростати?

- Так, раніше ми всі вчилися за підручником Старкова і цього було достатньо. Вчилися просто, щоб скласти випускний іспит в школі чи вступний у виші. Зараз все по-іншому. І мене дуже радує, що більший уклін робиться на комунікативну методику. Наприклад, коли родини з нашими учнями поверталися з-за кордону, мені дуже приємно було чути від батьків: “А ви знаєте, що саме діти там все вивозили. Ми англійської не знаємо, а вони вирішували питання з урядовими та муніципальними організаціями, заповнювали анкети”.

Дуже багато чого змінилося із цифровізацією, з доступністю різних онлайн-ресурсів. З одного боку, я б сказала, напевне це добре, що вчитель перестав бути єдиним джерелом знань, зараз діти часто кажуть, що побачили або почули щось корисне у ТікТоку чи в Ютубі. З другого боку, це виклик для вчителя, а з третього — профілактика для його зіркового его, бо щоб відповідати вимогам часу, треба докладати зусиль. Є ще четверта сторона: напевно якщо дитина після уроків заходить в соцмережі, дивиться англомовне відео і розуміє, про що йде мова, значить, вчитель робить усе правильно.

- Вже декілька років українці користуються безвізом. Для нас відкриті кордони багатьох країн. Чи спостерігаєте ви зростання популярності вивчення іноземних мов?

- Звісно, і з початком повномасштабної війни його відчули абсолютно всі, тому що це зараз є одним з критеріїв безпеки - людина має можливість поїхати в більш спокійну країну, навіть не знаючи її мови, і спілкуватися англійською. У молоді, яка нею володіє, для онлайн-навчання є доступ до будь-яких університетів, які відкриті для українців.

Попит зріс, бо й батьки розуміють, що зараз володіння англійською мовою це не тільки перепустка за кордон, а ще й новий світогляд, зростання певної свободи. Єдине, що мене дуже непокоїть - щоб англійську не сприймали виключно як перепустку за кордон. Мені б хотілося що ця свобода, яку діти отримають, давала їм також відповідальність повертатися в Україну. Бо коріння все-таки тут. І менталітет наш тут. Нам потрібні їх знання і енергія.

- Відомо, що вчителі, які потрапили в ТОП-10, завдяки освітній спілці “Освіторія, мали можливість спілкуватися з членами українського уряду. В тому числі — під час церемонії нагородження. Ви у своїй промові зі сцени прямо звернулася до присутніх у залі керівників, наголосивши, що підтримка педагогів — це питання національної безпеки. А про що ви розмовляли з міністрами в особистій розмові?

- Перш за все, про свій проєкт “Сильні вчителі — сильні діти”, який не відбувається в Україні не тільки через безпекову ситуацію, а й через деякі специфічні внутрішні вимоги. З прем’єр-міністром Сергієм Корецьким і з міністром освіти і науки Андрієм Бутенко говорила про те, що було б добре, якщо б в систему атестації вчителів зо всіх предметів, не тільки з англійської мови, в якості обов’язкових умов були передбачені якісь ретрити. Мова поки не йде про ретритні центри, але знаю, що декілька країн такі вже впроваджують. Бо це вкрай важливо, який психоемоційний стан має вчитель. У Варшаві, наприклад, під час таких ретритів учасники можуть займатися арттерапією або просто гуляти по лісу.

Разом з міністром освіти і науки Андрієм Бутенко

Я бачила, що мене дійсно почули. Міністр освіти і науки навіть дав відносно мого питання якісь доручення своїм асистентам. Приємно відзначити, що і пан Сергій, і пан Андрій насправді дуже відкриті та щирі в спілкуванні. Під час якоїсь щемливої історії у одного з них на очах навіть з’явилися сльози. Ти дивишся і розумієш: це щира людина, яка готова з тобою співпрацювати. Доречи, пан Андрій запропонував створити чат з десяткою, щоб мати такий собі зріз про освіту й розмовляти про потреби, які є зараз у вчителів. Тому що завжди освіту реформують зверху, а інколи рішення проблем знаходяться всередині самих шкіл. Запитайте, що треба вчителям та учням, і ви зрозумієте, як реформувати освіту.

В день, коли відбувалося це інтерв’ю стало відомо, що переможниці ювілейної Global Teacher Prize Ukraine Світлані Меркуловій, вчительці Ірпінського ліцею № 2 Ірпінської міської ради Бучанського району, Київської області присвоєно Почесне звання “Заслужений учитель України”.

Медіа НУШ щиро вітає нашу героїну з високою нагородою і бажає подальших успіхів в розвитку вітчизняної освіти та втіленні цікавих та ефективних проєктів на користь педагогів, учнів, а значить — і всього суспільства!

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало, як проходила церемонія нагородження: “Global Teacher Prize Ukraine назвала найкращих вчителів України”.

Титульне фото: Global Teacher Prize Ukraine, інші фото - з особистого архіву Світлани Меркуловой та її сторінки у Фейсбуці.