Які основні проблеми з освітою в громадах та чому на місцях не хочуть реорганізувати мережу – розмова з Данилом Ящуком

Процес децентралізації в Україні триває з 2014 року. Він передбачає низку заходів, наприклад, укрупнення районів і створення спроможних ОТГ (об’єднаних територіальних громад), державну підтримку економічного й соціального розвитку територій тощо. Децентралізація торкнулася фінансової сфери, повноважень місцевої влади й багатьох інших аспектів.

Зміни відбулися й у сфері освіти – органи місцевого самоврядування отримали більше повноважень і відповідальності. Йдеться, зокрема, про умови для здобуття дошкільної освіти, створення й утримання мережі закладів загальної середньої освіти (і філій), підвезення дітей до закладу й назад з урахуванням потреб ОТГ (і забезпечення пільгового проїзду з видатків місцевого бюджету). Також до сфери повноважень самоврядування належать замовлення підготовки педагогічних працівників, програми неформальної освіти для батьків, формування освітньої політики на місцевому рівні тощо.

Саме децентралізація в освіті стала темою десятого епізоду подкасту “Дофамін для освіти” від медіа “НУШ” та ГО “Смарт освіта”.

Що відбувається в освіті на місцях, як впроваджують освітню реформу і з якими викликами стикаються громади в умовах повномасштабної війни? Про все це нам розповів аналітик громадської організації “Центр спільних дій” Данило Ящук, який брав участь у відповідному дослідженні на матеріалі опитування в шести областях України.

Послухати розмову з ним можна на сторінці подкасту (там є посилання на інші подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом. У цьому матеріалі ви дізнаєтеся:

• про основні результати дослідження “Громади воєнного часу: витривалі та спроможні” щодо освіти;
• проблеми фінансування освіти й способи їх розвʼязання в ОТГ;
• реорганізацію та оптимізацію мережі закладів освіти й причини опору цьому процесу в громадах;
• про проблеми в комунікації реформи й способи їх подолання на місцях;
• про брак кадрів у сільських школах і надбавки до зарплат учителів;
• про те, як у найскрутніших обставинах школи допомагають одна одній, а місцеві управлінці забезпечують вчасні рішення.

БРАК ГРОШЕЙ ТА ОПІР МІСЦЕВИХ ДЕПУТАТІВ: ПРОБЛЕМИ РЕОРГАНІЗАЦІЇ ТА ОПТИМІЗАЦІЇ ШКІЛ У ГРОМАДАХ

• Нещодавно “Центр спільних дій” опублікував звіт за результатами дослідження про стійкість місцевого самоврядування в умовах повномасштабної війни. У межах цього дослідження Данило Ящук і його колеги проводили величезну кількість інтерв’ю, якщо я правильно пам’ятаю, 60. Спілкувалися з 12 громадами в 6 областях України. Серед спікерів були керівники громад, їхні заступники, керівники місцевих рад. Про все цікаве, що їм вдалося дізнатися, можна прочитати у звіті, який розміщений на сайті Центру спільних дій.

Цей звіт торкається багатьох сфер: і охорони здоров’я, і питань комунальної сфери, і демографічних питань. Що вдалося з’ясувати саме в частині освіти – про це будемо говорити в епізоді.

Скажіть, будь ласка, провівши таку величезну роботу, що вдалося з’ясувати? Почнімо з ключових інсайтів.

Насамперед громади попри повномасштабну війну залишаються стійкими й намагаються впроваджувати реформу у сфері освіти, наскільки це можливо. Тобто вони однаково шукають якісь додаткові ресурси, можливості для того, щоб залишити своїх вчителів, учнів, щоб підтримувати зв’язок з батьками, щоб забезпечувати учнівство якісними освітніми послугами. Максимально працюють у цьому напрямі, попри всі ті виклики, які у них з’явилися, починаючи з лютого 2022 року.

• І це вже добра новина. Стійкі громади – це прекрасне формулювання. А які виклики у них є? Про що найчастіше вони говорять? Я читала звіт і пам’ятаю про виклики із фінансуванням: одне з ключових питань – це те, що військовий ПДФО [податок на доходи фізичних осіб – ред.] з громад забрали, їм критично не вистачає грошей. Їм максимально передають повноваження, щоб громади щось робили, однак ці повноваження не підкріплені фінансами. І громади кажуть: ми розуміємо, так, але за які гроші нам це все робити? Поділіться, будь ласка, деталями.

💡Безпосередньо фінансування – це найбільша проблема, тому що від грошей залежить все інше. Умовно, якщо в тебе немає коштів, ти не можеш побудувати укриття, відремонтувати наявне, не можеш закупити нові навчальні матеріали, не можеш провести ремонт у кабінетах. Абсолютно зупиняється будь-який розвиток у сфері освіти.

Відповідно, це негативно відображається на семи громадах, які ми опитали: без коштів на сьогодні вони не можуть планувати своє завтра. У нас були випадки, як розповідала одна з керівниць відділів освіти, що вони вимушені були призупинити ремонт своїх класів з уроків “Захисту України”, тому що просто припинило надходити фінансування. Вони запланували на 2023–2024 рік провести певну кількість закупівель, дообладнати свої заклади, аби навчати дітей дійсно важливих і корисних навичок передусім у напрямі безпеки. Але це призупинилося, тому що фінансування перестало надходити.

Так само це позначається на питаннях забезпечення вчителів, тому що громади можуть стимулювати педагогів шляхом надання їм додаткових надбавок, за престижність зокрема. Але коли немає коштів, то доводиться десь урізати видатки. І це так само позначається на зарплатах – і, відповідно, престижність роботи вчителя теж знижується.

• І ще одне питання. Я пригадую з тексту звіту, що є брак кадрів: там прямо так і написано, що громадам важко залучати вчителів, тому що низькі зарплати. Очевидно, доплачувати громади освітянам не можуть, і частина вчителів повиїжджала за кордон. Це пов’язано з демографічною кризою, з тим, що діти повиїжджали – тож і вчителі теж.

Пропоную спершу намалювати палітру проблем, з якими громади стикаються, а потім подивитися на те, як же вони собі дають ради.

Дійсно, не може все бути настільки погано. Але другий великий виклик – це питання безпеки, це облаштування наявних укриттів або будівництво нових.

Згідно з вимогами Кабінету міністрів, навчання не може відбуватися в школах, які не забезпечені укриттями. Ба більше, укриття має покривати потребу всіх учнів, які навчаються в закладі. Тобто, умовно, якщо школа на 400 дітей, всі 400 дітей повинні поміщатися в цьому укритті у випадку оголошення повітряної тривоги. Зрозуміло, що не у всіх школах є такі укриття, не всі школи мають приміщення, які можна дообладнати.

💡Однак, вони намагаються якось виходити із цих ситуацій, зокрема, домовляються або з іншими закладами освіти й організовують підвезення, або організовують навчання у дві, іноді навіть у три зміни для того, щоб не втратити цей важливий компонент – офлайн-навчання. І обов’язково, звичайно, шукають додаткове фінансування, додаткові кошти, щоб обладнати ті приміщення, які в них є.

Тому один із важливих напрямів співпраці громад з партнерами, зокрема, із західними нашими колегами, з різними благодійними фондами, – це залучення фінансування для того, щоб обладнати укриття згідно з чинними вимогами. Вони якраз-таки в цьому напрямі дуже активно справляються. Більшість з тих громад, з якими ми спілкувалися, говорили, що вони або повністю обладнали свої школи необхідними укриттями, або намагаються знайти додаткові кошти, щоб закупити модульні укриття. Так чи так, проблема поступово рухається з місця, але, мабуть, не в тому темпі й не в достатній кількості, як цього хотілося б і громадам, і учням, і батькам.

• Тут ще додаймо про те, які громади ви досліджували. Це 12 громад у 6 областях, але ви не вказуєте у своєму звіті, які саме громади, тобто ви тримаєте їх анонімними, ця інформація абсолютно конфіденційна, але згадані області.

Це Київська, Чернігівська, Сумська, Харківська, Дніпропетровська та Одеська, тобто ті області, які безпосередньо постраждали від бойових дій або є дуже близько до безпосередньої зони активних бойових дій, стали таким “першим тилом”, якщо це можна так описати. Вони прийняли найбільшу кількість вимушених переселенців, ставали різними соціальними хабами.

Це ті області, які стикнулися з великим напливом нових мешканців, і це, зокрема, позначалося на їхніх мережах закладів освіти, адже треба було забезпечувати додаткові навчальні потреби одразу великої кількості дітей. Але вони успішно з цим справлялися.

• У звіті вказано: деокуповані, постраждалі від бойових дій і тилові області. Ви їх називаєте “тилові”, я подивилася: окей, які тут тилові області? Київська, мабуть, з усіх, які ви перелічили. Яку ви мали на увазі під “тиловою”?

Ця розбивка стосувалася не областей, а безпосередньо громад. Тобто в самих областях ми дивилися, які громади можна плюс-мінус зарахувати до тих, що не постраждали від бойових дій, але, на жаль, таких залишається дедалі менше.

• Повернімося спочатку до визначення всіх проблемних моментів. У громад стало менше коштів. Водночас нікуди не зникли їхні обов’язки з утримання будівель, із забезпечення вчителів надбавками – тобто те, аби якось утримувати цей людський капітал, вчителів, які залишаються працювати в школі. Плюс громади мають ремонтувати укриття.

Вони також мають займатися відбудовою, тому що ми говорили про те, що частина громад є деокупованими або тими, які постраждали від бойових дій. У них є знищені будівлі або пошкоджені, тобто дуже багато викликів, фінансування мало, з кадрами також проблеми. Частина вчителів виїжджає, громади намагаються шукати гроші від іноземних партнерів і громадських організацій в Україні, від міжнародних фондів.

Які ще проблеми? Від чого ще вони найбільше страждають? Безпековий чинник, ми розуміємо, залишається тим, що називається, by default. Тобто він є, всі це розуміють. На жаль, скаженого сусіда не можемо прибрати, поки що мусимо з тим усім рахуватися.

Тут якраз трохи повернемося до питання відновлення. Це так здається, що розбомбили школу, але ніхто не постраждав, всі залишилися живі, то можна легко перенаправити дітей кудись до іншого закладу – і все, проблема вирішена.

💡Насправді це теж один з великих викликів для тих громад, які безпосередньо постраждали, в яких частково або повністю зруйновано мережі закладів освіти, тому що треба переспрямувати якось навчання цих дітей. Це, з одного боку, додатковий логістичний виклик: якщо громади хочуть забезпечувати офлайн-навчання дітям, якісно їх виховувати й навчати, то потрібно їх якось довезти до закладів освіти – найближчих, які вціліли.

По-друге, це питання забезпечення кадрів – вчителів. Як їх працевлаштувати на новому місці, як їх документально оформити? Адже школа зруйнована одна, а вони працюють в іншій. Це теж певний бюрократичний момент. Ну і, власне, що ж робити з тими школами, які стоять напівзруйновані? Як їх відновлювати, де шукати на це фінансування? Здавалося б, випадає одна ланка в цій загальній мережі закладів освіти в громаді, але це створює купу додаткових проблем.

І, крім того, те, що стосується загалом питання освіти на рівні громад, – це, звичайно, питання підвезення. Воно частково актуалізувалося для тих громад, які постраждали від бойових дій, у яких зруйновані заклади освіти. Але це, з нашого спостереження, загалом проблема для всієї України, тому що за чинними нормами має відбуватися підвезення учнів до профільного ліцею, які мають бути створені в межах реформування мереж закладів освіти. І тут, здавалося б, два звичайні чинники: треба просто автобус і просто хороша дорога. Схема доволі проста, правда, воно ж так працює.

💡Але нюанс починається з цих двох “просто”, тому що закупівля автобусів – це повернення до фінансування: де взяти на це кошти? Це перший момент. Другий момент – якісні дороги. З цим так само є велика проблема, тому що ремонт доріг – це, знову ж таки, укотре повертаємося до проблеми фінансування. Плюс питання: хто відповідальний за конкретну дорогу?

Здавалося б, на папері: зробіть один ліцей, підвозьте до нього всіх дітей громади – і буде вам щастя. Але на практиці виходить, що, за даними минулого року, закупівля одного автобуса – два мільйони гривень, і, з огляду на інфляцію, ціни виросли ще більше. І це ще більше навантаження на місцеві бюджети. Плюс – як дітей возити по тих розбитих дорогах, до яких, на жаль, не змогла дістатися ні місцева, ні державна влада, щоб їх вчасно відремонтувати?

Це глобальний виклик, з яким стикалися громади навіть до повномасштабного вторгнення, а з огляду на складну безпекову ситуацію і ведення бойових дій в частині громад, усе тільки загострилося.

• І як вони це вирішують зараз? Є проблема: доріг немає, автобусів немає. Така реальність. Що роблять громади?

На жаль, тут є два варіанти розвитку подій, які може обрати громада: позитивний і негативний. Позитивний: вони все ж таки намагаються шукати фінансування на місцевому рівні, додатково від своїх партнерів – і закуповувати ці нові автобуси. Також є окрема субвенція з державного бюджету, якраз спрямована на закупівлю. Здається, цього року на цю потребу було виділено один мільярд гривень.

Але, з іншого боку, такі реформування частково припиняються. Зі слів представників частини громад, з якими ми спілкувалися, на початку повномасштабного вторгнення вони вирішили призупинити реформування мереж закладів освіти в принципі. І дехто з них має цілком раціональне обґрунтування.

💡Але насправді зрозуміло, що вони просто з 2027 року зіткнуться з питанням того, що будуть самі дофінансовувати ті заклади, які були неоптимізовані. Це доволі складне насправді етично, психологічно і в плані розвитку питання, але громади вирішили для себе, що вони поки не будуть оптимізовувати мережу, тому що тут виникає інша проблема – проблема ставлення мешканців громад до того, щоб оптимізовувати школи. Це те, про що говорила частина місцевих мешканців: батьки й місцеві управлінці, старости в селах виступають проти того, щоб в селі закрили школу, яка має бути оптимізована через малу кількість учнів.

• Хочу трохи навести фокус. З одного боку, ми говоримо про оптимізацію. Це коли закриваються малокомплектні школи, де дуже мало учнів, так? З іншого боку, ми зараз почали говорити й про реорганізацію, коли в межах профільної освіти, в межах реформи НУШ, розділяються початкова школа, гімназія і ліцей.

І коли ми говоримо про створення ліцею, то говоримо вже про реорганізацію, яка може включати, зокрема, оптимізацію із закриттям малокомплектних шкіл. Які саме процеси зупиняються або припиняються? Чи правильно я розумію, що малокомплектні школи громади вирішують залишити? І що просто будь-яку школу називають профільним ліцеєм?

Так, вони зробили це технічно. І це поширене для всієї України явище:

у 2022 році чи навіть у 2021-му просто технічно перейменували всі школи, які були на рівні громади, у ліцеї. Були просто загальноосвітні школи – і всі стали ліцеями. Фактично громади виконали вимогу законодавства і почали відповідати нормі.

Адже визначитися з профільним ліцеєм вони мають до 2027 року.

Громади створили собі такий буфер у 5-6 років для того, щоб ухвалити рішення. Але потім, коли надходить час усе-таки щось робити, коли доводиться-таки оптимізувати мережу, то тут частина громад дійсно ухвалює для себе це складне рішення: вони починають оптимізувати малокомплектні школи. Але частина просто зупиняється: не оптимізують і не реорганізують. Як нам це пояснювали: реформа була створена до початку повномасштабної війни, до таких складних соціальних викликів, напливу вимушених переселенців до громад. Тож “нагорі” ніби й не знають актуального стану справ: умовно, коли почнеться відновлення й відбудова держави, усі ті школи, які ще не були закриті, будуть потрібні, тому що є прифронтові території, з яких будуть виїздити люди.

Пояснення полягає в тому, що в майбутньому весь цей ресурс, який громади зберегли, буде все одно необхідний. Тому який сенс закривати зараз?

• Коли я вас слухала, то подумала про те, що закриття малокомплектних шкіл – це фінансова вигода для громади, тому що малокомплектні школи, їхнє утримання – це додаткове навантаження для громади, так? Коли вони такі школи закривають, то автоматично, скажімо так, економлять кошти. Враховуючи, що грошей у громад мало, логічним рішенням було б навпаки закривати ці школи й дітей відправляти до найближчих шкіл. І це було би й громаді вигідно, і дітям теж, бо ми говоримо про якість освіти.

Але тут одразу є певний контраргумент. На ваш аргумент щодо такої логічності виступає, наприклад, староста якогось із сіл, у якому є малокомплектна школа, або батьки дітей із цього села. І так говорить: “Ми платимо податки в місцевий бюджет. Чому вони не можуть бути спрямовані на те, щоб ми утримували цю малокомплектну школу? Щоб вона забезпечувалась із місцевого бюджету, і наші діти вчились тут, а не їздили кудись”.

💡І, відповідно, виникає уже проблема на рівні місцевого самоврядування, аби правильно пояснити людям, чому важливо, щоб все-таки відбувалося підвезення, чому важливо оптимізувати мережу й забезпечити дітей якісними освітніми послугами. Реформа – це передусім для того, щоб надати якісні послуги, щоб у профільних ліцеях діти вже з 10, 11 класу могли навчатися й обирати свій профіль – куди вони будуть рухатися далі. Зробити це в маленьких, малокомплектних школах просто неможливо. Для цього і створюють профільні ліцеї.

Але, на жаль, батьки або не хочуть цього чути, або просто ігнорують цей факт, бо їм зручно, що дитина в селі пішла до школи зранку, після обіду повернулася – і могла допомагати їм по домогосподарству.

• Чи правильно я розумію те, що ви зараз говорите: фактично для них якість освіти не є цінністю? Для них важливо просто віддати дітей кудись, де б вони собі трохи повчилися, потім повернулися й допомагали їм по господарству? Батьки не розуміють, навіщо їй, дитині, оця якісна освіта. Чи вони розуміють, але не готові жертвувати нинішнім комфортом?

Можливо, частково розуміють, але тут іще вступає чинник наявності школи в селі як такої. Тому що ще який важливий аргумент звучить: село загине, зникне, якщо в ньому закриється школа. Є уявлення, що навколо школи крутиться все життя. І частково нам це пояснювали управлінці місцевого рівня, не лише в селах, а й у містах. Скажімо, є віддалений район, і в ньому життя крутиться саме навколо школи. Там збирається молодь, відбуваються якісь зустрічі, можливо, в школі працюють якісь гуртки. І, відповідно, якщо оптимізувати школу, то це все зникне.

І тут ми підходимо до другого важливого питання: як зберегти оцей культурний складник, як дати можливість місцевим мешканцям продовжувати розвиватися, як забезпечити дітей якимось позакласним навчанням – і водночас надати їм якісну освіту.

ДЕМОГРАФІЧНА КРИЗА, БРАК КАДРІВ І ВІДБУДОВА: ЯК ДАЮТЬ РАДУ Й НА ЩО СПОДІВАЮТЬСЯ ГРОМАДИ

• Хочу повернутися до питання демографії. У звіті ви також вказуєте, що громади говорять: багато людей виїхало. У них уже є розуміння демографічної кризи. Скажімо, школа була малокомплектною. А ще частина дітей, частина родин виїхали (і не факт, що вони планують повернутися) – але попри це громада вирішує утримувати школу. Вони розраховують, що люди реально потім приїдуть до них? Чи вони бачать, що є притік уже зараз? Тобто яка логіка, що дає їм підґрунтя сподіватися на те, що до них ще додатково приїдуть люди?

Сказати про те, що зараз повертаються, можна лише частково. У деяких громадах дійсно близько 80% людей повернулося. Це стосується, зокрема, Київщини. Але така ситуація не у всіх регіонах. Тут насправді відповісти на ваше питання – на чому ґрунтуються такі очікування – доволі складно. Можливо, в їхньому уявленні все ж таки є ще надія, що закінчиться повномасштабна війна, люди повернуться (ті, які виїхали), плюс залишаться ті, які приїхали з прифронтових територій. І через це збільшиться кількість населення, отже, нічого змінювати не треба буде. Тобто це спроба схопитися за примарну надію, що робити змінити не потрібно, мовляв, ми трішки перечекаємо цю нестабільну ситуацію, а далі все налагодиться, і ми будемо жити так, як жили.

• Мабуть, це така спроба створення безпечного простору, який зрозумілий: ось він зараз уже є – і хочеться його утримати.

Так, тому що впровадження змін на місцевому рівні – це доволі складний процес, якої б сфери це не стосувалося. Місцеві управлінці, які по 20, іноді по 30 років працюють у сільських, селищних, міських радах, звикли до того укладу життя, який у них був. І питання втілення реформ передусім наштовхується на опір від них самих: вони шукають якусь аргументацію для того, щоб не змінювати той порядок, до якого звикли.

• Ви вже почали говорити про реформу, про сильний опір з боку громад. Як вони це аргументують? Щодо чого саме в них опір? До реорганізації чи оптимізації мережі? До змістовної частини? Що саме їх не задовольняє в реформі? Чи просто зміни, в принципі, як такі?

💡Передусім, зміни як такі. І тут основним аргументом для управлінців, яких обирають до місцевих рад, наприклад, є те, що їх не підтримають жителі. От вони балотувалися від якогось села, від якогось округу – і тепер в цьому окрузі мають закрити свою школу. Що їхні виборці про це скажуть, як депутати їм будуть аргументувати своє рішення?

З іншого боку, є доволі складні випадки, коли в селі була побудована дійсно якісна, гарна школа, ще до початку реформи. Вона повністю обладнана, але її за планом трансформації, який був ухвалений на місцевому рівні, мають оптимізувати до 9-річної. Село доволі велике, там живе багато людей, і вони також не розуміють: ми в цю школу вклали велику кількістю коштів з місцевого бюджету заради того, щоб зараз її реорганізувати? Яка була логіка? Виникає обурення: ми вклали сюди багато, а тепер звідси ще й будемо щось вивозити? Є певне нерозуміння цієї непослідовності дій, непрокомунікованість. Чому, наприклад, потрібно проводити цю реформу? Чому дітям усе ж таки буде краще проїхати, умовно, 10 кілометрів і навчатися в ще кращому, ще більш обладнаному ліцеї, ніж у цій хорошій школі? А вона, в принципі, може стати хорошою гімназією.

• Що не так з комунікацією? Який зв’язок у місцевих громад з Міністерством освіти і науки, з поясненням реформи? Що конкретно їм не зрозуміло?

Мабуть, тут є передусім нерозуміння, що в принципі треба робити, з чого починати. От, умовно, є певні вимоги й певні терміни, до яких вимоги треба виконати, але як це зробити – немає конкретного роз’яснення. А громади доволі різні бувають. Є частина тих, хто дійсно прогресивні: намагаються шукати відповіді, мають ресурс, щоб здобувати інформацію, їздити на тренінги, спілкуватися зі своїми колегами із сусідніх громад, мати постійний зв’язок з обласним рівнем, тому що перш ніж звертатися до міністерства, вони спілкуються спочатку з департаментами освіти своєї області. А є навпаки, менш спроможні громади, де дві людини займаються сферою освіти в принципі, а мережа складається з десяти шкіл. І ці двоє просто фізично не встигають опрацювати всю ту інформацію, ті нові вимоги. Тож ми приходимо до них, починаємо щось розпитувати, роз’яснювати, щоб вони отримували відповіді, як зробити краще, де почитати тощо. Тобто є проблема навіть з таким певним базовим розумінням, що треба робити, з чого починати і який кінцевий результат буде.

• Ці питання – що робити і як діяти – стосуються реорганізації чи змістовної частини впровадження реформи? Що саме викликає в них найбільше нерозуміння?

Реорганізація. Тобто як зробити цей процес так, щоб він відповідав вимогам, і водночас вкластися в терміни, як отримати якусь підтримку на місцевому рівні й не розгнівити виборців. Це дуже важливий момент. Тобто їх цікавить технічний складник. Умовно, є реформа. Якраз-таки більшість місцевих управлінців розуміє: реформуватися треба. Але водночас вони шукають іноді можливості, щоб цього не робити, або навпаки, просто не знають, як це правильно зробити.

💡І ми помітили у своєму дослідженні, що є проблема саме з комунікованістю реформ. Не лише у сфері освіти, а в принципі змін, які відбуваються в державі. Тобто, умовно, якщо ми стежимо за новинами, читаємо різні сайти, слідкуємо за діяльністю різних міністерств, ми, в принципі, перебуваємо в контексті.

Але місцевим управлінцям треба чіткі інструкції, плани дій, поради, рекомендації, як це все втілювати, тому що вони стикаються безпосередньо з практичним складником. І, на превеликий жаль, таке відбувається не на рівні всіх громад і всіх областей.

Там, де департаменти мали бути зв’язковою ланкою між міністерством і громадою, вони іноді не виконують цю роль. Якось частково в комунікації персональні знайомства можуть допомогти місцевим управлінцям, але, знову ж таки, це треба мати контакт когось з області, кому можна швидко подзвонити, запитати й швидко отримати рекомендацію.

• Тобто вони потребують якихось дуже конкретних інструкцій, як їм втілювати те, що, в принципі, як вони розуміють, потрібно втілювати. Тобто в них немає спротиву?

Перепрошую, тут треба розрізняти. Є різні управлінці й люди, які працюють в місцевих радах. Умовно, від депутатів, які ухвалюють остаточне рішення і щодо планів трансформації, і щодо реформування мереж закладів освіти, є такий спротив, тому що, знову ж таки, повертаємося до питання “мене обрали, як я у своєму селі школу закрию”.

Місцеві управлінці, які працюють безпосередньо в сільських, селищних радах у сфері освіти, у департаментах, у відділах освіти, якихось структурних підрозділах, зазвичай розуміють, що змінюватися потрібно, тому що вони бачать і витрати, і кількість учнів, і кількість вчителів – повністю перебувають у контексті.

Але, з іншого боку, у них немає цього інструменту, як це зробити. Тобто немає якогось гайдлайну або інструкції: починайте з того, робіть це. Вони вимушені якось самостійно розбиратися в законодавстві. І, знову ж таки, повертаємося до питання кадрів: їх працює доволі мало в самому відділі освіти, вони мають стежити за тим, щоб освітній процес рухався, усе було налагоджено й працювало, – і водночас ще й втілювати реформу. Це велике навантаження на невеличке коло людей, які вимушені цю реформу втілювати.

• А вони не мають можливості, наприклад, спитати колег з інших областей, з інших регіонів, як їм вдається втілювати цю реорганізацію? Чи як їм вдається оптимізувати свою мережу? Це різні процеси, але вони пов’язані з тим, що ми називаємо якістю освіти, з доступом усіх учнів до якісної освіти.

Частина так і робить. Ті громади, які більш спроможні, наприклад, міські, у яких просто більша кількість штату, що працює у сфері освіти, їздять на різні форуми, тренінги, спілкуються зі своїми колегами. Частина громад навіть може розвиватися в цьому напрямі.

Під час дослідження ми спілкувалися з представником однієї з громад на Харківщині, то вони розповідали, що навіть ввели посаду людини, яка стежитиме за інноваціями саме безпосередньо у сфері освіти.

Тобто вони взяли конкретну людину в штат, яка відстежуватиме зміни, моніторитиме різні можливості для розвитку, якісь тренінги, курси тощо – і суто в цьому полягатиме її робота.

Є різні випадки. Але, знову ж таки, є частина тих громад – це безпосередньо сільські громади, – у яких невеличкі бюджети, невеличкі штати, на яких теж впало це навантаження. І саме їм потрібна допомога.

• Чи є в тих громадах, які ви досліджували, приклади того, як давати собі раду із цими кейсами? Позитивні історії, історії успіху? Можливо, у маленьких громад, з великими ми вже зрозуміли: вони самозарадні, у них навіть є експерти з інновацій.

Так, вони, попри всі ці складнощі, труднощі й виклики, мабуть, завдяки своїй ідейності й бажанню, однаково впроваджують зміни. Частково з деякими з них ми зараз працюємо, супроводжуємо їх аналітично, надаємо їм певні консультації, допомогу. Вони шукають можливість для того, щоб втілити зміни, хапаються за будь-яку таку нагоду, а ми зі свого боку пропонуємо їм співпрацю. Громади на це активно погоджуються. Якщо є можливість, якщо шукають додаткові ресурси для розвитку, то навіть двох людей іноді достатньо для того, щоб якось зрушити питання з мертвої точки. Опір змінам об’єктивно є, але з плином часу, зі спробами знайти якісь додаткові аргументи, усе-таки змінювати щось виходить.

• Перейдімо до питання кадрів. Ми розуміємо, що місцеві громади відчувають брак кадрів: людей, які могли би займатися темою освіти, інноваціями, реорганізацією, писанням планів, залученням коштів тощо. Вони також мають брак учителів – безпосередньо тих, хто має працювати з учнівством.

Як вони розвʼязують ці проблеми? Яка кількість громад все-таки знаходить змогу доплачувати надбавки вчителям для того, щоб їх стимулювати? Тому що 7 000 гривень, як сказано у вашому дослідженні, “це трохи мало навіть для села”. Як вони дають собі ради? Скільки з них насправді знаходять можливості доплачувати, тому що розуміють важливість вчительської професії?

Наскільки я пам’ятаю з нашого дослідження, то якраз-таки мінімальний рівень доплат зберігається в усіх громадах. Шукають ресурси, переплановують свої бюджети, але так чи так питання забезпечення вчителів залишається актуальним для всіх. Усі прекрасно розуміють, що не можна забрати й так мізерну зарплату вчителя, зробити її ще меншою.

💡Але те, що ми помітили: навіть не в доплатах іноді буває проблема. Наведу приклад: одна з громад, набагато спроможніша, тилова, у Дніпропетровській області. Управлінці розповідали: вони ставили рівень доплат у 150%. Вони змогли коштом місцевого бюджету виділити додаткове фінансування на те, щоб доплачувати вчителям таку суму до їхньої основної зарплати, яку вони отримують через міністерство. Але вони однаково не могли знайти кадри. Навіть попри достатньо велике забезпечення, як для селищної громади, як для навантаження вчителя з такими додатковими доплатами від селищної ради, їм не вистачало людей. Просто не погоджувалися фахівці йти працювати в школи. Тут питання більш глибинне, ніж просто в забезпеченні.

• Тобто фактичний брак кадрів. Це вчителі-природничники? Які саме це вчителі, не пам’ятаєте? Цікаво.

Різних напрямів. Зокрема, нам говорили в одній з громад на Харківщині, що з початком повномасштабної війни виїхали вчителі природничого циклу, іноземних мов, які змогли доволі швидко реалізувати себе за кордоном. Плюс, звичайно, страждає математика, фізика – знайти цих спеціалістів доволі складно. І це насправді продовження загальнодержавного тренду, який почався багато років тому: у нас дійсно проблеми з такими кадрами, зокрема і в школах.

• Так, це загальна ситуація… У Києві також є проблеми з пошуком вчителів природничого циклу, це правда. Як школи дають ради цій ситуації?

💡Починають безпосередньо співпрацювати з педучилищами, коледжами. Нам розповідали, що виходять відділи освіти до закладів освіти, які розташовані в їхньому регіоні, намагаються працювати з другим, третім курсом, залучати ще студентів до роботи в школах, показувати їм, що є такі можливості для розвитку, тощо. Шукають, займаються хантингом ще до моменту, як ці майбутні вчителі випустяться із закладів освіти. І частково це вдається, плюс, що важливо, що відіграє роль, – це саме якість освітнього середовища, якщо це можна так описати. Наскільки проведений ремонт у школах, наскільки якісне забезпечення навчальними матеріалами, технікою, проведені всі закупівлі. Іноді це спрацьовує як додатковий чинник і мотиватор для вчителів.

Знову ж таки, був приклад у нашій співпраці (не з дослідження) з громадою на Львівщині, яка змогла провести ремонт у сільській школі. І вони кажуть, що буквально за декілька років змогли вдвічі підняти контингент учнів, тобто діти з інших сіл почали приїздити до них. І залучили нових молодих педагогів, які побачили для себе можливості тут і розвиватися, і якісно працювати, і надавати якісні послуги, – вони так само почали приїздити до цієї школи.

• Тобто йдеться про комфортне середовище, у якому вчителям добре і хочеться навчати й працювати. Чи залучають громади спеціалістів, які би працювали онлайн/у змішаному форматі? Гаразд, немає вчителя, який може очно викладати цей предмет, – значить, можна долучити когось, хто може викладати дистанційно, в онлайні.

Якраз про це ми не питали в представників громад. Але з онлайном є інша проблема: школам доводиться переплановувати навіть свою діяльність у такий спосіб, щоб ті учні, які повноцінно навчаються в онлайні, могли це робити, тому що більшість все ж таки прагне навчатися офлайн. Поєднувати офлайн [у країні перебування – ред.] і онлайн для учнів, які виїхали й перебувають за кордоном, але продовжують навчання тут, доволі складно. І для таких дітей громади знаходять різні можливості. Декого виокремлюють у заклад освіти, який продовжує навчання в онлайні, зважаючи на свою специфіку, дехто продовжує навчання за індивідуальним графіком. Можливо, залучати спеціалістів додатково громади не можуть, але і втратити тих дітей, хто в них продовжує навчатися онлайн, теж не хочуть, тож шукають можливості, щоб забезпечити учнів.

• Гаразд. Ми почали розмову з того, що наші громади, які ви досліджували (12 у 6 областях України), є і стійкими, і спроможними, і дають ради із забезпеченням освіти на місцях, навіть зараз, під час повномасштабної війни.

Поділіться історіями: як саме, що саме роблять ці громади? Хочеться позитиву насамкінець нашої розмови, щоб побачити, як вони це роблять, і надихнути інших втілювати зміни попри все.

Є абсолютно унікальна історія, яка мені припала до душі, і я з трепетом згадую кожного разу про неї. Це про прифронтову громаду на Харківщині, яка постраждала буквально з перших днів повномасштабної війни. У громаді повністю зруйнований один із закладів освіти – під нуль. Приїздили спеціалісти, сказали, що відновити його неможливо – лише будувати школу заново. І, як розповідала нам одна з управлінців, всіх дітей перевели на онлайн-навчання. Протягом 2023 року вони навчалися в онлайні – при тому, що було втрачене абсолютно все технічне забезпечення. Знищена школа: якісь комп’ютери, проєктори, навчальні матеріали – не було нічого. Але школі вдалося налагодити в онлайн-форматі настільки якісне навчання, що вони за рейтингом успішності на НМТ вийшли на третій показник в області й потрапили в топ-200 шкіл України за результатами тестів з української мови та літератури.

Попри фантастично складні вимоги й проблеми, громада якось налагодила цей процес комунікації й навчання так, що стала ледь не найкращою. А з огляду на умови, мабуть, найкращою в Україні. Люди змогли зберегти якість освіти.

Інші приклади – про те, як місцеві управлінці намагаються давати школам можливість для розвитку. Частково тут ідеться про перекладання відповідальності – але це ще й можливість. Нам розповідали про декілька таких практик: місцеві управлінці й керівники відділу освіти передають на школи повноваження самостійно шукати можливості для розвитку, для закупівлі різного обладнання. Вони кажуть: “От є постанова Кабінету міністрів, дивіться, що ви в принципі можете закуповувати, що ви можете розвивати. Формуєте список на школу, передаєте його нам – і далі ми це робимо – самостійно шукаємо кошти, закуповуємо”. У тих умовах, коли дійсно збільшилося навантаження, є така часткова передача повноважень на рівень шкіл, і директори радо на це погоджуються, тому що відчувають: місцеві управлінці їх чують, вони бачать їхні запити, їхні потреби. Директори активно включаються, шукають додаткове фінансування самостійно, беруть участь у цьому процесі – і в покращенні якості освіти, і в залученні коштів на своєму рівні.

Є ще одна історія в іншій міській громаді, яка теж була деокупована. Там, знову ж таки, одна зі шкіл була повністю зруйнована, постраждала внаслідок активних бойових дій. Але навчання якось треба було продовжувати, і місцеві управлінці дуже старалися. Раніше [до повномасштабної війни – ред.] у шкіл на рівні міста доволі часто була конкуренція, якась боротьба за престижність, за перше місце, а якщо школи в різних районах, то ще й додавався локальний чинник: хто буде кращий? Але після початку повномасштабного вторгнення, як розповідала керівниця відділу освіти, вона просто прийшла до керівників закладів освіти, по-людськи попросила, мовляв, будь ласка, у нас склалася така ситуація – прийміть цих учнів до себе, дайте їм змогу продовжувати навчатися в офлайні. І, на диво, директори всіх шкіл міста, до яких звернулися з таким запитом, на це погодилися. Попри те, що заклад стоїть напівзруйнований і чекає свого ремонту й відновлення, вдалося організувати офлайн-навчання для цих дітей. Їх тепер підвозять автобусами до найближчих закладів освіти, інших шкіл, і вони можуть вчитися зі своїми однолітками повноцінно, попри те, що їхня школа постраждала.

• У мене є останнє питання. Воно стосується централізації в децентралізації. Децентралізація – це добре. Вона робить громади спроможними й відповідальними за забезпечення якості освіти. Люди, які відчули цей смак свободи, дуже її цінують. Але водночас зараз відбувається процес більшої централізації. У вас у звіті про це теж йдеться.

У чому конкретно це виявляється і як на це реагують громади? І як ви це для себе самі пояснюєте? Це добре і це такий тимчасовий етап під час повномасштабної війни, ми це розуміємо – чи це вже наступ на самостійність громад і децентралізацію?

Скажу загалом, а потім конкретно щодо сфери освіти. Загалом це виявляється в тому, що центр, тобто Київ, обласні державні адміністрації, військові адміністрації, все ж таки намагаються зробити крок назад у процесі децентралізації, трохи перебрати на себе повноваження, які були віддані на громади. Це те, що ми говорили про фінансування, військовий ПДФО, який було переспрямовано в державний бюджет минулого року, – це якраз яскравий вияв.

💡У громад був ресурс – його знову забирають назад. Це, зрозуміло, необхідність в умовах повномасштабної війни, але якщо державні управлінці захопляться, вони можуть і далі поступово забирати ці повноваження, які були надані місцевому самоврядуванню. На щастя, саме у сфері освіти такого не спостерігається. Разом з мережами закладів освіти, необхідністю їх трансформувати, втілювати реформу, громадам були передані обов’язки й ресурси. Державні субвенції продовжують надходити саме в місцеві бюджети, спрямовуватись безпосередньо на громади.

Обласні департаменти аж ніяк не прагнуть перетягти на себе ковдру й почати відповідати за ті мережі закладів освіти, які існують в області. Вони, навпаки, залишаються таким консультаційно-дорадчим органом і спрямовують громади, але точно не хочуть в них забрати якусь частку повноважень і обов’язків. Тому тут, на щастя, саме у сфері освіти, проблеми централізації не спостерігаємо.

І, я думаю, що самі громади вже не віддадуть [своїх повноважень – ред.]. Якщо вони почали потом і кров’ю вибивати собі якісь додаткові зміни й реформи, покращувати свою систему освіти попри всі виклики, то вони, вибачте, кістьми ляжуть за те, щоб їхні школи залишились їхніми школами.

• Дякую вам за цю розмову, дякую, що поділилися інсайтами й результатами дослідження. Я дуже сподіваюся, що вони надихнуть інші громади ділитися своїм досвідом, освітніх управлінців – вивчати досвід інших громад і розбудовувати, впроваджувати децентралізацію, працювати над забезпеченням якості освіти. Якісна освіта для наших дітей – це ключ в майбутнє, це інвестиція в їхній розвиток, і мені би страшенно хотілося, аби всі це розуміли.

Текстову версію підготувала Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне зображення: linkedin.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. Фонд Фрідріха Науманна за Свободу – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Докладніше за посиланням.