Маяк для маріупольських “кораблів”. Як учні та вчителі релокованого ліцею відновлюються в Києві

Навколо світло-жовтої іграшкової лами, обплетеної гірляндою, колом сидять другокурсники Маріупольського ліцею Києва (тут вчаться учні 8–11-х класів, а в ліцеї це 1–4 курси). Одна ліцеїстка — в капелюшці Санти, поруч із нею — однокурсниця з обручем із ріжками оленя. Але говорять дівчата не про Різдво чи Новий рік, до яких декілька днів. А про те, що означає намальований на дошці корабель. На аркушах паперу, що лежать перед учнями, намальовані сірі, сині або жовті кораблі.

Така арттехніка, через метафору (образ корабля) та малювання, допомагає дітям визначитися з майбутньою професією. Корабель — це кожен з учнів, яким треба обрати, за яким маршрутом рухатися. Психологиня Світлана Федорченко каже, що запланувала для другокурсників 8 занять із профорієнтації, але підбирає завдання так, щоб діти могли розкритися, за потреби виговоритися і заспокоїтися.

Світлана Федорченко, психологиня Маріупольського ліцею Києва

Світлана хоче створити в ліцеї атмосферу комфорту та безпеки, наскільки це можливо. Більшість учнів та вчителів закладу — із Маріуполя, великого портового міста, де кораблі були звичайним явищем у мирному житті. До того, як місто захопили й знищили росіяни.

Тепер до Маріупольського ліцею, який два роки працює в Пущі-Водиці на околиці Києва, спливаються “кораблі” з тимчасового втраченого міста на березі Азовського моря. Щоб навчатися і бути своїми серед своїх — в одному порту.

ЯК ЛІЦЕЙ РОЗШУКУВАВ УЧНІВ ТА ВЧИТЕЛІВ

Маріупольський ліцей працює з 1996 року як заклад для академічно здібного учнівства. Щоб вступити в нього, треба пройти співбесіду. На одне місце до 2022 року претендувало по п’ять осіб. Ті восьмикласники, яким вдалося пройти добір, одразу обирали профілі: фізмат, інформатику або іноземні мови [за реформою НУШ профільне навчання та вибір предметів почнеться у 2027 році для учнів 10–12-х класів — ред.]. На ці предмети в дітей більше годин ніж у стандартній програмі. Це дає змогу якісніше та ретельніше готуватися до вступу в університети.

Для мотивації учнів у ліцеї щороку визначали найкращого ліцеїста та найкращу групу року. Переможці одержували грошові нагороди або вигравали поїздку Україною. Враховувалися й оцінки, й участь та перемоги в олімпіадах і конкурсах від Малої академії наук.

Усі здобутки закладу довелося відроджувати з нуля. З осені 2022 року Маріупольський міський ліцей має іншу назву — Маріупольський ліцей міста Києва. А також іншу адресу — замість проспекту Миру в Маріуполі ліцей працює на вулиці Юнкерова в Пущі-Водиці, одному зі спально-санаторних районів Києва.

Нове місцеперебування Маріупольського ліцею — київська Пуща-Водиця

На початку повномасштабного вторгнення директор ліцею Андрій Голютяк був у Німеччині. Повертатися додому було небезпечно – навряд чи росіяни поблажливо поставилися б до проукраїнського освітянина. Тож вирішив розшукувати учителів та батьків із дітьми на відстані.

[Маріупольці одні з перших відчули, що розпочалося повномасштабне вторгнення росії на територію України. Перші вибухи пролунали вже о другій ночі 24 лютого 2022 року. Відтоді щодня до середини травня російські військові наступали з різних напрямків та обстрілювали місто з артилерії й літаків. Виїхати з Маріуполя було неможливо, евакуаційні колони могли обстрілювати окупанти, росіяни не випускали людей на пунктах пропуску. Мешканці Маріуполя жили без води, світла та тепла].

“Ми завжди були з учителями та батьками на зв’язку, це допомогло нам знайти одне одного на початку війни, — каже Андрій Голютяк. — Десь до 6 квітня більшість учителів виїхала з Маріуполя. Знаю, що дехто жив у підвалі ліцею. Наша будівля ще з 1939 року, у ній кімнати з високими стелями й дуже великим підвалом. Першими сюди прийшли мої заступниці. У Наталії Лучаніної квартира була вщент розбита. Вона жила на 9 поверсі. Коли прилетіла бомба, слава Богу, її вже не було вдома. Ірина Цинкуш жила в приватному секторі. Вони з чоловіком наче відчували — сіли в машину й поїхали. Через пару хвилин у їхній будинок прилетіла бомба”.

Андрій Голютяк, директор релокованого ліцею

Учителі та діти з батьками жили в ліцейному підвалі до того, як росіяни 16 березня скинули бомби на драмтеатр. Ліцей розташований за метрів 300–400 від нього. Заклад освіти добряче струсонуло, але будівля вціліла. Відтоді ті, хто був у підвалі ліцею, почали активніше шукати, як виїхати з міста.

“Зараз ми про це говоримо й навіть сміємося з якихось ситуацій. Але однаково в певні моменти спогади навертають.

Ми згадуємо, як наша вчителька Катерина Смірнова проривалася через мінні поля, під бомбардуваннями, через трупи. Вона виїжджала зі своїм чоловіком тоді, коли ще ніхто не пробував виїхати з Маріуполя.

Катерина першою вийшла зі мною на зв’язок, і разом ми почали по одному витягувати інших вчителів, розказувати їм, де які є перевізники”, — розповідає директор.

Найдовше не було ніяких новин про вчителя англійської мови Олександра Дибка. Виявилося, зі своєю сім’єю він два місяці був у підвалах металургійного комбінату “Азовсталь”. Тут переховувалося чимало маріупольців, а також вели оборону українські військові. Територія комбінату настільки велика, що бійці не знали про всі його закутки й про те, що там можуть бути люди.

Один із таких сховків, де переховувалося від бомбардувань 80 осіб, знайшов військовий і записав про це відео. Його підхопили українські та міжнародні медіа. Завдяки відео в ліцеї дізналися, що Олександр живий — разом із дружиною вони давали військовому інтерв’ю.

Учитель зміг виїхати з Маріуполя 2 травня, коли росіяни разом із Червоним хрестом відкрили чи не єдиний на той час “зелений коридор“.

ЧОМУ ЗАКЛАД ІЗ ПРИАЗОВ’Я ОПИНИВСЯ В КИЄВІ

Коли всі вчителі були знайдені, а більшість учнів із батьками вийшли на зв’язок, бо роз’їхалися у 28 країн світу, колектив вирішив відновлювати онлайн-навчання. Це був квітень 2022 року. Ліцей став єдиним закладом середньої освіти Маріуполя, якому вдалося відновити роботу. Однак з огляду на ситуацію в місті, коли російські війська продовжували наступ та обстріли, міська влада планувала розформувати всі маріупольські школи.

“Я звернувся до мера Маріуполя Вадима Бойченка, що колектив готовий працювати, ми знайшли учнів і вже ведемо дистанційні уроки. Наш мер зв’язався з мером Києва Віталієм Кличком. На початку вересня Київська міська рада ухвалила рішення, що ліцей стає закладом Києва, у нас буде своє приміщення і ми зможемо працювати офлайн”, — каже Андрій Голютяк.

На третьому поверсі спеціальної школи № 4 Оболонського району Києва раніше були спальні, а в кімнатах не було жодної розетки

Замість обіцяного повноцінного приміщення заклад отримав третій поверх у спеціальній школі № 4 в Пущі-Водиці. Раніше тут були спальні, які довелося перероблювати під навчальні кабінети. Всю осінь та грудень йшов ремонт, купували шкільні парти, стільці, комп’ютери та інтерактивні дошки (коштом Маріупольської та Київської міських рад).

Директор шукав аргументи, як переконати вчителів переїхати до Києва, бо офіційно ліцей працював, а насправді в ньому йшов ремонт. Також у ліцеї мав з’явитися пансіон для проживання учнів.

Такого досвіду не має жоден заклад середньої освіти в Україні. Маріупольський ліцей — це перша школа, якій вдалося виїхати з тимчасово окупованої території й відновити роботу в новому місті. А також єдина релокована школа, яка працює як бордингова, тобто має у своїй структурі пансіон.

[Досвід Маріупольського ліцею в Міністерстві освіти і науки розглядають як приклад бордингових шкіл, де зможуть навчатися діти з тимчасово окупованих територій і в такий спосіб вивчати предмети за українськими програмами, а не за російськими. До речі, у захопленому росіянами Маріуполі з 80 шкіл зараз працює п’ять, де, звісно, викладаються лише предмети російської програми в комплексі з пропагандистськими та мілітарними виховними заходами – ред.].

На очне навчання ліцей зміг вийти в січні 2023 року. Тоді на офлайні було 30 учнів, зараз на очні уроки ходить понад сто дітей. Ще стільки ж вчиться на дистанційці (приєднуються на уроки з-за кордону або інших регіонів України). Здебільшого учні ліцею — це діти з Маріуполя, Нової Каховки та інших куточків Херсонщини. Останнім часом додаються діти з Харківщини та Київщини.

Діти-пансіонери можуть їхати самі додому, якщо є відповідні заяви від батьків. Якщо йдуть на прогулянку чи екскурсію, то в супроводі вихователів. Вихователі чергують у пансіоні з 15:00 до 10:00 наступної доби

У пансіоні живе 32 учні, ще 30 стоїть у черзі. Одна з першокурсниць розповідає, у чому його переваги: більше часу на спілкування, п’ятиразове харчування, гуртки з боксу, волейболу та театрального мистецтва, які працюють у ліцеї. І, мабуть, швидше дорослішання. Бо пансіонери (ті, хто живе в пансіоні) 5 днів на тиждень живуть окремо від батьків під наглядом вихователів, а додому їздять на вихідні.

“Коли відкривали пансіон, не розуміли, як це працюватиме, як нам розмістити й спальні, і навчальні кабінети на одному поверсі. Після пережитого наші учні були в стресі, та і вчителі теж. Та зрештою, нам вдалося розпочати навчання, але тут я розумію, що в мене [в ліцеї – ред.] немає психолога”, — згадує Андрій Голютяк.

ЯК ПСИХОЛОГІЧНА СЛУЖБА ЛІЦЕЮ ПІДТРИМУЄ УЧНІВ ТА ВЧИТЕЛІВ

Під одним дахом в абсолютно новому для всіх місті опинилися діти з різними досвідами. У когось усе залишилося майже без змін — є дім, батьки, друзі. А хтось втратив усе через війну. Є учні, які бачили, як загинула мама, як на вулицях Маріуполя лежали частини людських тіл. У когось рідні досі в полоні…

Через такий досвід діти були замкнені та неактивні, не хотіли вчитися. Деякі восьмикласники вживали антидепресанти, а батьки не знали, як їм допомогти.

Водночас психологиня ліцею виїхала до Німеччини. Без психологічної служби важко уявлялося, як налагодити роботу ліцею та пансіону, підтримувати учнів та вчителів, у кожного з яких своя травма та втрата.

Зараз психологічна служба ліцею — це психологиня Світлана Федорченко, яка прийшла сюди за порадою знайомої, та соціальна педагогиня Наталія Кацман. Директор розшукав її завдяки особистим контактам. Раніше освітянка працювала в Маріупольському ліцеї вчителькою історії, а останні роки перед повномасштабним вторгненням була директоркою однієї зі шкіл у Маріуполі. Класні керівники допомагають психологічній службі з адаптацією дітей, а також повідомляють про форс-мажори, коли потрібна допомога психологині.

Наталія Кацман, соціальна педагогиня ліцею

Наталія Кацман викладає в ліцеї історію та громадянську освіту. Часто поєднує теми громадянської освіти з тими, які збігаються із соціальною педагогікою, наприклад, права людини, медіаграмотність, самоідентифікація

Світлана Федорченко проводить з учнями індивідуальні та групові години психолога. Планує їх так, щоб за навчальний рік охопити всі групи ліцею й пропрацювати з кожною однакову кількість занять. З пансіонерами за потреби організовує індивідуальні заняття ввечері, коли інші учні розходяться по домівках. Основну увагу психологиня присвячує колам примирення, порозуміння та відновлення. Такі техніки дають змогу невимушено розв’язати якусь проблему чи конфлікт.

“Я починаю таке заняття з вітання, кажу про те, як почуття дітей впливають на їхню поведінку та дії. Наприклад, коли говорили з ними про взаємини в групі, почали з того, чому вони вступили в ліцей, чи відчувають себе членами команди, у якій прислухаються до їхньої думки, що є цінним для учнів, чи може людина, яка вчинила не дуже добре, розраховувати на підтримку. Кожен із присутніх висловлює свою думку, якщо хоче. І так у процесі обговорення ми знаходимо якийсь компроміс”, — розповідає Світлана.

Кожна група на курсі ділиться на декілька підгруп, наприклад, на уроці іноземної мови з однієї групи утворюється три — з англійської, французької та німецької. Через дефіцит кабінетів уроки проводять в учительській і в кабінеті директора

Щоб узяти учнів на годину психолога, Світлана Федорченко просить у колег “поділитися” уроками, бо офіційно в розкладі такого заняття не передбачено

Двічі на рік психологиня моніторить, як почуваються учні, як відбувається їхня адаптація, які предмети спричиняють труднощі тощо. Постійно проводить психологічні спостереження — як учні поводяться на уроках, перервах, які емоції та відчуття їх наповнюють. Це дає змогу виявити проблеми, з якими зустрічаються діти. Найчастіше це непорозуміння з батьками, втрата дому чи рідних, неможливість підтримувати зв’язок із родичами та друзями, бо перебувають у різних країнах. А також побутові проблеми. Якщо раніше в дитини була своя кімната, а зараз із батьками має ділити один простір, це теж спричиняє конфлікти.

Психологиня каже, що над спільним щастям має працювати вся родина. Так само й у ліцеї. Як тільки він відновив свою роботу, Світлана провела для учнів та вчителів тренінги з абетки безпеки, на яких розповіла про основи стресостійкості та як її можна зміцнити. А також познайомила освітян із травмапедагогікою – напрямом психології, що допомагає в роботі з дітьми та підлітками, які мають втрати. Завдяки цьому вчителі знають, як діяти, якщо дитина переживає стрес чи панічну атаку — які саме техніки стабілізації застосувати.

Працюючи з дітьми, Світлана помітила, що їм та батькам треба вчитися будувати стосунки. Щоб допомогти з цим, упродовж першого семестру збирала батьків щосуботи на психологічні вітальні. Підказувала, як зрозуміти своїх підлітків, і чому спочатку треба одягнути кисневу маску на себе (це дає змогу бути в ресурсі й мати сили на підтримку дітей).

Президентка ліцею, другокурсниця Анна Житникова каже, що ліцеїстам хочеться ще більше активностей на дозвіллі. Дівчина вже організувала майстер-клас зі створення новорічних гномиків, а далі планує запустити проєкт із дизайну одягу

У другому семестрі Світлана Федорченко планує набирати дитячі групи, щоб навчити дітей почуватися щасливими. Хоча учні вже вміють дати собі раду. Наприклад, якщо треба відповідати, а дитина відчуває хвилювання, або щось тригернуло (слово чи звук) під час повітряної тривоги, то знає, що треба попити води маленькими ковтками або постукати по парті, відчути її на дотик, тобто повернути себе в стан “тут і зараз”.

Поступова й системна робота психологічної служби дає свої результати. Діти не бояться висловлювати свої думки, вміють захищати власні кордони. Зараз, за словами Наталії Кацман, “дітей не можна випхати додому”. Вони залишаються в ліцеї після уроків, щоби просто поговорити або піти на гуртки.

“Перебуваючи в ліцеї, де дружня та тепла атмосфера, плюс потужна психологічна служба, учні й учителі змінилися, особливо діти, — каже Андрій Голютяк. — Вони почали сміятися, реготати й бігати. Діти знову ожили”.

ЯК ЛІЦЕЙ ЗБИРАЄ СВОЇХ В ОДНОМУ ЧОВНІ

Техніки відновлення та медіації добре прижилися в ліцеї. Світлана Федорченко “принесла” їх зі свого попереднього місця роботи — санаторної школи в Маріуполі. Заклад працював як школа повного дня, а у Світлани було більше часу на роботу з дітьми. Після уроків учні могли обирати, на яке психологічне заняття піти — з арттерапії, комунікації чи посередництва [тут діти вчилися розв’язувати конфлікти чи суперечки, як нейтральні особи, з огляду на думки різних сторін – ред.].

Саме в санаторній школі Світлана з колегами ховалася від російських обстрілів навесні 2022 року. Звідси ж на початку квітня виїжджала разом із колегами та рідними з Маріуполя. Їхали трьома машинами, а четверту тягли на буксирі.

Психологиня практикує відновні практики та медіацію з 2015 року, вивчала їх як тренерка громадської правозахисної організації “Ла Страда Україна”

“Усю дорогу, якою ми їхали через Запорізьку область до Дніпра, бачили, як емпатійно нас зустрічають люди, – усі готові були допомогти та підтримати. Це дуже щемко”, — каже Світлана.

У Дніпрі група маріупольських освітян розділилася, кожен вирушив туди, де запропонували прихисток родичі або знайомі. Світлана з рідними поїхала до Чернівців. Тут упродовж двох місяців намагалася знайти роботу, але вакансій не було. Після повномасштабного вторгнення санаторна школа, в якій вона працювала, була зруйнована й не відновила навчання ні очно, ні дистанційно.

Щоб чимось себе зайняти, психологиня проводила заняття з чернівецькими студентами. Зрештою, вирішили з родиною змінити місцепроживання й опинилися у Василькові (Київщина).

“Мені надходили різні пропозиції роботи в Києві, але не дуже хотілося кататися містом. Та коли почула від знайомої, що Маріупольський ліцей шукає психолога, подзвонила директору й пройшла співбесіду. Мене підкупило те, що в нас спільний досвід і ми в одному човні”, — розповідає психологиня.

Світлана Федорченко два роки живе на Київщині, але каже, що досі не має відчуття заземленості

Хоч як не хотілося їздити на роботу в Київ, зараз на дорогу до ліцею з Василькова психологиня витрачає 2–3 години в один бік. Двічі на тиждень залишається тут на нічні чергування як вихователька пансіону.

Її досвід роботи в школі повного дня допоміг налагодити роботу пансіону. Адже коли діти проводять багато часу в одному місці, треба знати, чим їх зайняти, як об’єднати та як згладжувати конфлікти.

Нині Світлана не знає, чи Васильків — це остаточне місце проживання. Каже, що шукає місце, де зможе зустріти старість, але не квапиться ухвалювати фінальне рішення.

Зараз у неї є робота, дружній колектив, натхненні учні, свій кабінет, у який діти збігаються на заняття. З вікна видно гілля високого дуба. Світлана спостерігає за ним у різні пори року й каже, що природа навколо ліцею — це її релакс.

“МАЯК” НА ЦЕНТРАЛЬНІЙ ПЛОЩІ МАРІУПОЛЯ

“Що допомагає кораблю бути в морі?” — запитує в другокурсників наприкінці заняття Світлана Федорченко. Діти називають вітер, течію, погоду… Зрештою, згадують про маяк.

[Для вибору професії маяком можуть бути дорослі, які поділяться досвідом, або освітні платформи – ред.].

Другокурсникам пощастило — їхнє заняття з психологинею вже шосте за перший семестр (в інших груп їх було два-три). Діти мали більше часу, щоби поділитися наболілим і пропрацювати свої тривоги. Однак у кожного свій темп. На жодному із занять 2 курсу не працює одна дівчина. Вона сидить мовчки на дивані, окремо від інших учнів, не малює, не пише, навіть не дивиться, як працюють однокурсники. Робота в групі для неї — додатковий стрес. Ні психологиня, ні вчителі не змушують робити те, чого дівчина не хоче.

“Один із хлопців торік так само був сам по собі, а зараз вільно висловлює свою думку, коментує і включається в роботу, — каже Світлана. — Якщо торік діти спілкувалися окремими групами, то зараз цього немає — усі згуртовані”.

До 25-річчя ліцею, у 2021 році, видали журнал, у якому зібрана вся історія закладу. Один із примірників журналу вдалося вивезти з окупованого Маріуполя

Учні ліцею знову змагаються за звання кращої групи та ліцеїстів року так, як це було до окупації Маріуполя

Учні та вчителі ліцею поступово обживаються на новому місці. За можливості, вчителі з дітьми їдуть на екскурсії в центр Києва, знайомляться з іншими школами столиці та ходять до них у гості для обміну досвідом. Як каже Світлана Федорченко, заклад ще молодий, бо в новому статусі працює лише два роки. Але адаптується до Києва та стає стійкішим.

Директор Андрій Голютяк додає, що про ліцей дізнається більше людей, зростає запит на навчання в ньому. Учні знову змагаються за звання кращого ліцеїста та кращої групи року, здобувають перемоги в олімпіадах та конкурсах.

Поступово маріупольські традиції пускають коріння в київський ґрунт. Однак ліцей ще не став цілком столичним. Його перше історичне приміщення дивом вціліло на центральній площі Маріуполя. Поруч – зруйновані пологовий будинок та драмтеатр, на які росіяни скидали авіабомби. Житлові будинки навколо ліцею теж знесли окупанти. А Маріупольський міський ліцей стоїть. У перші місяці окупації росіяни проводили там свої ставки [зустрічі представників окупаційної влади – ред.], але як заклад освіти ліцей у центрі Маріуполя так і не запрацював.

Андрій Голютяк каже своїм учителям, що ліцей чекає на їхнє повернення. Уціліла будівля, як маяк, подає сигнали з Маріуполя в Київ.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Фото: Марія Брикимова, ГО “Смарт освіта”