Коли дитина мовчить або відмахується від питань: як батькам перевірити, чи все добре. Поради психолога

– Сонечко, як твій день у садочку?
Мовчанка.
– Що ти робив сьогодні?
– Грався.
– Як ви гралися? Що було цікавого?
Знову мовчанка і відвертання голови.

***

– Доню, як справи у школі?
– Норм.
– Що нового?
– Нічого.

***

У цих діалогах себе впізнають тисячі батьків, які хочуть дізнатися більше, як у дитини справи, адже це також спосіб переконатися, чи все в житті дитини гаразд поза домом.

Але що робити, якщо прямі запитання батьків до дітей не працюють? Пояснює і розповідає психолог благодійного фонду “Голоси дітей” Сергій Михайлик.

Маленькі діти

За віком та особистісними характеристиками не завжди і не всі діти вміють прямо розповідати батькам про свої переживання. У певний період розвитку дитина може ще не мати в своєму арсеналі необхідних їй емоційних або мисленнєвих ресурсів – ще не розвинулося розуміння причинно-наслідкових зв’язків, через що виник, наприклад, конфлікт.

У малюків до 3 років можна звернути увагу на раптові істерики без причини, не відпускання одного з батьків від себе, коли у дитини зберігається відчуття безпеки тільки у прямому фізичному контакті з одним з них. Порушення сну, відмова від їжі.

Слід ставити їм прості запитання: “Тобі погано? Так чи ні”, “Тобі все подобається? Так чи ні”, “Тобі сумно, як цій крапельці в мультику? Так чи ні”. І так, перебираючи варіанти, потроху пробувати зʼясувати. “Що в тебе болить?”, “Що тебе зараз може порадувати?”, “Яка іграшка тобі зараз подобається?”.

Можете вивезти дитину в місце, де вона ніколи не була раніше, повести до тварин в зоопарк. І тут дитина може сказати: “Ой, який спокійний жираф. Мені б таким бути, бо в групі часто смикають”. Тобто, з малюками це робити слід через дослідження світу. Також підходить кінестетика – щось разом ліпити, чи мазати пальчиками.

Ці правила підходять і для старших малюків.

З дітьми 3-6 років краще ставити закриті питання, тобто на які відповідь односкладна, на кшталт: “Чи все тобі подобається?”, “Віталік хороший?” тощо. Зрозуміти, що щось йде не так, тільки у розмові з дітьми цього віку складніше, тому слід звертати увагу й на фізіологічні прояви. Наприклад, чи стискаються руки, коли дитина відповідає, чи бігають в неї очі і чи напружується міміка. Також можуть бути часті скарги на здоров’я, якщо потрібно кудись йти, хоча фізіологічно дитина в нормі. Діти цього віку можуть відмовлятися йти в садочок чи школу, бо їм там некомфортно.

Як варіант, можна завести розмову, коли дитина грається, тоді їй важче буде ухилятися від правди, або вона робитиме нетипові довгі паузи і так ви зрозумієте, що вона щось не договорює і варто допитати глибше.

З дітьми цього віку допоможуть такі ігри як малювання власних емоцій і свого настрою. І краще, аби це відбувалося разом з батьками: “Давай ми намалюємо наш настрій: я свій, ти – свій, і подивимося. Я розкажу про свій, ти – про свій”.

Якщо ви просто підійдете до дитини і скажете: “Давай, намалюй свій настрій”, може бути відмова. Цікавість дитина прямо пропорційна силам, які ви вклали, щоб це дізнатися, і винахідливості, з якою підійшли до цього.

Можна сказати ще: “Давай розкажемо по одній речі, яка робила тебе веселим і сумним впродовж тижня”.

Тут можна давати приклади, якщо ви підозрюєте, що з дитиною щось сталося. Діліться спочатку своїм. Якщо у вас не ставалося чогось поганого, брехати не потрібно, просто підвищіть рівень значущості того, що у вас відбувалося.

Школярі

Поради вище можуть допомогти у спілкуванні і з учнями молодшої і середньої школи.

З шести років дитина починає активно досліджувати власні емоції та сприймати емоційний фон навколишнього середовища. У цей період діти часто стикаються зі страхами у побуті, які можуть посилюватися під впливом зовнішніх факторів, наприклад, таких як вірусні відео з “жахастиками”, що легко сприймаються дитячою психікою.

Після перегляду таких відео діти можуть не лише боятися, наприклад темряви, а й уявляти, що в ній “хтось є” – це явище називається проєкційним страхом, коли мозок домальовує образи до вже знайомих тривожних переживань.

У такому випадку варто зменшити кількість страшного контенту, обов’язково запропонувавши альтернативні розваги, які будуть цікавими та безпечними.

Також бажано обговорити страхи без осуду. Запитайте дитину: “Що саме тобі здається страшним? Як ти уявляєш цього персонажа? Що він робить?” – це допоможе перевести страх із неусвідомленої сфери у більш контрольований простір.

З дитиною до 9 років можна використати емоційні ігри. Наприклад, “Покажи емоцію”, варіації “Еліаса”, або “Крокодила”, “Картки емоцій” – їх можна придбати вже готовими, чи зробити самим. Наприклад, підготувати заздалегідь нарізані шматочки паперу і разом з дитиною намалювати на них емоції, а потім розповісти, коли востаннє ви їх відчували, за яких обставин і чому.

Серед дітей 9-12 років здебільшого найкрутіший той, у кого все вдається на уроках, кого хвалять вчителі, хто найспритніший на фізрі, або найкмітливіший на фізиці. Тому різкий спад успішності у навчанні може свідчити про те, що щось не в порядку.

Наприклад, хлопець займався карате і завжди там був у топі. І тут він різко або відмовляється ходити на тренування, або його показники стрімко падають і це помічає тренер. Або зʼявляється протест проти діяльності, яка раніше подобалося. Виходили після обіду на прогулянку разом, купували морозиво, а тут різко – відмова. Саме збирання викликає бунт, із трьохгодинним натягуваням штанів.

Батькам слід бути готовими, що відвертість дитини вартуватиме зусиль. Якщо дитина говорить, що у школі стався конфлікт через перевищення повноважень вчителем, батькам слід спитати себе, чи готові вони піти до школи на розмову з ним? Або навпаки - висловили рішучість і готовність розібратися у ситуації, але через заклопотаність на роботі банально забули і не зробили цього. Скоріш за все, дитина більше ніколи не довіриться, допоки ситуація не буде виправлена.

Підлітки

Підлітки, скоріш за все, можуть пояснити, які емоції відчувають і чому, але оскільки вони входять у процес сепарації від батьків, то не надто хочуть ділитися переживаннями з ними.

Це ера типового конфлікту з батьками. Цей конфлікт завжди відбувається двома методами або їхнім поєднанням – ізоляція і конфронтація. Ізоляція – це “Не заходь в мою кімнату, не чіпай мій телефон!”; конфронтація – “Я ніколи не буду такою як ти!”.

Якщо вони поєднуються, то разом менш інтенсивні. Наприклад: “Телефон не чіпай, але в кімнату хоча б стукай”, а не “взагалі не заходь”. Або: “Я не буду так, як ти, готувати їжу, що потім доводиться мити всю кухню”, а не “я взагалі не хочу бути, як ти”.

Батькам слід дати підліткам трішки поконфліктувати, адже це спроба навчитися відстоювати власні кордони. Не обовʼзяково дозволяти все, але трішки послаблення не завадить, от-як можливість усамітнитися у своїй кімнаті.

Найрозповсюдженіша причина, чому підлітки не хочуть ділитися переживаннями з батьками – побоювання, що батьки не зрозуміють їхніх переживань, або, що ще гірше, сказане підлітком буде використане проти нього у подальших конфліктах. Наприклад, дитина розповіла, що в школі бувають сварки, бо її не розуміють. Скажімо, через її хобі. І потім, коли вона не прибирає у своїй кімнаті, батьки можуть почати “бити” саме в це місце: “Ти зі своїм хобі не бачиш світу навколо”, “У тебе брудно, тому тебе і в школі не розуміють”. Більшість батьків такі дії роблять несвідомо.

Найбільш розповсюджена ознака, що з підлітками щось не ОК – суїцидальна поведінка і самоушкодження. Наприклад, ви помічаєте, що дитина носить переважно закритий одяг, прикриває руки навіть удома, і цьому немає сенсу. Наприклад, спекотно, а вона у кофті. Є відмова від їжі, сну, або навпаки надто сонлива.

Аби перевірити, чи все гаразд, з підлітками гарно проводити сімейні збори. Це можна робити щовечора пʼятниці, або у котрийсь з вихідних. Можна спробувати зіграти у рольові ігри. “Мафія”, “Підземелля і дракони” тощо. Або гра, де меми накидають на влучне висловлювання чи ситуацію.

Особливість ще й в тому, що підлітки швидко змінюються. Те, що їх влаштовує сьогодні, може жорстко дратувати завтра. А такі ритуали додають стабільності і зміцнюють сімейні стосунки. Тут можна розказати, як минув тиждень – кожен про своє, по колу. Запитати, що б хотілося змінити? Це непоганий спосіб пошуку компромісів. До прикладу, вас дратують брудні чашки, розкидані по кімнатах. Можна сказати: “Дивись, мене це непокоїть, бо я сприймаю цю ситуацію як знецінення своїх зусиль. Мию посуд, а потім ще маю збирати чашки докупи. Давай так: ти можеш не прибирати, поки їх не скупчиться більше трьох”. Тобто дайте певну свободу, але і певні правила.

А якщо старання батьків не спрацьовують?

У дітей можуть спрацьовувати захисні механізми: мовчання, ігнорування питання, зміна теми, або навіть агресія. Коли зустрічаєтесь із цими реакціями, краще не продовжувати тиск і копання в дитині. Наприклад, запитання: “Чому ти завжди закриваєшся, коли я тебе питаю?” – тиск, який накладає на дитину відповідальність, та звинувачує, ніби вона так поводить себе завжди, а це здебільшого неправда.

Натомість варто змістити фокус уваги на себе і сказати: “Дивись, мене непокоїть, що я не можу захистити своїх найближчих людей – тебе, брата твого. І я хочу розібратися, у чому справа. Якщо ти зараз не хочеш говорити зі мною, можемо зробити це пізніше, коли тобі буде легше і ти захочеш”. За таких умов дитина перестає сприймати дорослого як “дізнавача”, від якого треба захищатися.

Також захисний механізм може спрацьовувати, коли скажімо, у дитини завʼязалися нові дружні стосунки і вам цікаво, як там справи. “Як подруга?”, – питаєте ви, але замість конкретики отримуєте різку зміну теми. Тут тиснути не слід, краще сказати: “Якщо щось не так, ти завжди можеш зі мною поговорити. Просто знай, що ти можеш це зробити”. Імовірно, дитина зараз переживає якийсь конфлікт, сварку, або й розрив стосунків з подругою і ще не визначилася зі своєю позицією щодо цієї ситуації.

Діти сприймають соціалізацію як певний успіх. Якщо у тебе багато друзів — ти класний. Якщо у тебе щось з друзями не клеїться — це може свідчити про протилежне. Дитина може сприймати зменшення кількості друзів або конфліктні ситуації з ними як свій особистий провал та відчувати за це сором.

Зробити крок назад – найкраща тактика й у випадках, коли дитина уникає розмови, змінює тему, бо починає відповідати шаблонно – так, як для неї не характерно. Приміром, на запитання про школу дитина видає заготовлені відповіді і навіть промовляє їх тоном та у контексті, які сильно вибиваються: “Все нормально”, “Мені байдуже”. Тут ваша задача – сказати, якщо щось сталося і дитина захоче це обговорити, може до вас підійти. Зазвичай проходить умовних 15 хв боротьби дитини з самою собою і вона вирішує вам довіритися. Але вона вирішує це не тому, що ви розхитали її нервову систему до стану, що вона вже кричить про те, що її ненавидять у школі. Це про рішення вам довіритись.

Ненавмисні помилки батьків

Не всі батьки можуть екологічно вислухати позицію дитини, її переживання, не перемикаючись на якісь дії. Цим вони можуть підірвати свій авторитет, відчуття безпеки у дитини та її бажання ділитися з батьками.

Наприклад, виникає в класі конфлікт. Школяр про це розказує, батьки запалюються, що вимагатимуть пояснень у класного керівника, або в однокласника, з яким дитина посварилася. Цього ніколи не можна робити. Бо у майбутньому дитина, скоріш за все, не буде ділитися такими речами. Чому? Бо її не дослухали, з нею не договорили, її переживання належно не проаналізували, а діяли за шаблоном, який не завжди є правильним. Тоді дитина не відчуватиме себе в безпеці, остерігатиметься, що за кожною розповіддю підуть дії, яких вона, можливо, не хоче.

Батькам слід звернути увагу на власну спроможність адекватно і екологічно вислухати. І, за потреби, попрацювати над цим.

Батькам дуже важливо враховувати, що вони не можуть бути з дитиною 24/7. Тому задача – дати дитині зрозуміти, що поряд з батьками вона в безпеці.

Її завжди вислухають і до сказаного нею ставитимуться серйозно, а не “Не вигадуй!”. Натомість буде очікувана підтримка близьких людей, що допоможе сформувати віру у себе, свої навички та сили.

Фото – БФ “Голоси дітей”