Про концептуальні засади професійного зростання вчительства. Змістовна промова Лілії Гриневич

Вчитель, його роль та місце в освітньому процесі, а також траєкторія професійного зростання стали головною темою Серпневої педагогічної конференції - 2025, де був презентований документ “Концептуальні засади професійного розвитку вчительства”.

Лілія Гриневич, міністерка освіти та науки в 2016-2019 роках, ініціаторка реформи “Нова українська школа” (НУШ), проректорка Харківського національного університету ім. В. Н. Каразіна, експертка Проєктного офісу впровадження Нової української школи вважає тему професійного розвитку вчительства дуже чутливою.

“Я вважаю, що створення і впровадження концептуальних засад професійного зростання вчительства мало би насправді поставити нас і наше вчительство на твердий ґрунт. Тому що будь-які реформи можуть відбутися тільки тоді, коли ми підтримуємо вчителя”, - стверджує вона.

Її промова на Серпневій конференції базувалась на дослідженнях і ґрунтовному аналізі поточної ситуації та надихала на зміни.

Пропонуємо вам ознайомитися з повним текстом виступу Лілії Гриневич.

Міжнародні дослідження свідчать: якщо для поліпшення якості освіти потрібно обрати, у що саме інвестувати, то насамперед варто інвестувати в учителя. Цей документ – Концептуальні засади професійного зростання вчительства – народжувався в результаті напрацювань широкої робочої групи. Крім того, Організація економічної співпраці і розвитку (ОЕСР) підготувала великий аналітичний документ “Підготовка і професійне зростання вчительства: досягнення, виклики та рекомендації”, де описано кращий міжнародний досвід та проаналізовано український контекст для можливих змін. Він ще не опублікований, але є його робочі матеріали, які взяла до уваги робоча група. А також нещодавно було проведено репрезентативне масштабне національне дослідження за підтримки ЮНЕСКО “Новий український вчитель”.

Отже, “Концептуальні засади” побудовані на напрацюваннях робочої групи та враховують положення цих важливих документів.

В якому контексті зараз працює українське вчительство?

Йдеться насамперед про реформу “Нова українська школа”, яка спрямована на впровадження компетентнісного підходу, розвиток м’яких навичок і практико орієнтованого навчання. І є ціла низка фундаментальних змін щодо змісту, методик навчання, організації навчального простору, які українському вчителю слід опанувати. Тому прийнято новий професійний стандарт “Вчитель закладу загальної середньої освіти”.

Але як відповідати цьому стандарту? Чи можемо ми бути впевнені, що майбутні вчителі, яких зараз готують університети, і ті, хто вже працює в системі, здатні відповідати йому в таких складних умовах?

Без сумніву, критично ставлячи це питання, ми розуміємо: без додаткових зусиль виконати вимоги нового професійного стандарту неможливо.

Освіта в умовах війни

Перед вчителями з’явилися нові виклики, пов’язані з війною. Тепер їм доводиться працювати в умовах значних навчальних втрат і здійснювати психокорекційну підтримку учнів. Раніше таких завдань у вчителя не було, а сьогодні він опиняється на першій лінії контакту з дітьми, які мають власний травматичний досвід війни. Це цілком нові компетентності для педагогів.

Війна також загострила проблеми з рівнем оплати праці вчителя. Соціальний статус педагога та престиж професії в суспільстві відіграють важливу роль: вони впливають на те, хто обирає професію, і яку мотивацію має для професійного розвитку.

Сьогодні заробітна плата вчителя нижча за середню по економіці на 39%.

Наразі заробітна плата вчителя на 39% нижча за середню по економіці – такого глибокого відставання, ймовірно, не спостерігалося за останні десять років. Це означає, що держава має вжити певних заходів.

Добре, що такі кроки вже розпочато: на конференції було анонсовано зміну політики щодо оплати праці вчителів. Проте справа не лише в грошах.

Навіщо взагалі зараз цей документ?

По-перше, ми хочемо не просто підняти проблему, а й запропонувати визнати роль вчителя як ключового провідника освітніх змін. Тому що всі потенційні позитивні освітні зміни залишаться в теорії, якщо вчитель не сприйме їх і не матиме належних умов для впровадження.

Слід забезпечити вчителю, з одного боку, широкі можливості для безперервного професійного зростання, а з іншого – підтримувати його тоді, коли він опиняється в умовах викликів.

Ми застосували поняття безперервного професійного зростання. Що в це входить? Тут є фактично 5 ключових напрямків, які наскрізно висвітлені в цьому документі:

1. Підготовка педагогічних працівників в університетах, педагогічних коледжах.
2. Входження в професію.
3. Кар’єрна траєкторія.
4. Професійний розвиток.
5. Професійна підтримка.

Документ передбачає ключові кроки за кожним із напрямків.

Пропоную звернути увагу на деяку статистику, яка відображає ситуацію з майбутніми вчителями. Це результати опитування студентів університетів за програмами середньої освіти.

З-поміж бакалаврів лише 33% планують працювати за фахом, 41% ще не визначились, а 26% вже не планують. Серед магістрів тих, хто не планує працювати за професією, 35%. Майже всі вони навчаються за кошти державного бюджету, оскільки ці спеціальності користуються особливою державною підтримкою.

На що вказують ці дані? З одного боку, вони свідчать про мало мотивуючий соціальний статус вчителя. З іншого – вони демонструють, що ці люди все ж обрали професію вчителя та прагнули її опанувати, але під час навчання отримали додаткову порцію розчарування. Тобто сам процес здобуття вищої освіти на цих спеціальностях інколи демотивує майбутніх учителів.

Тому, говорячи про основні виклики підготовки педагогічних працівників, поки що можна виділити три головні.

По-перше, досі не існує стандарту вищої освіти за спеціальністю “Середня освіта”. Аналіз університетських програм показав, що вони досить розрізнені: педагогічної практики недостатньо, а про ключові особливості реформи “Нова українська школа” студенти іноді навіть не чують під час навчання. На жаль, сьогодні ми не можемо стверджувати, що університетська підготовка випереджає знання вчителів, які вже впроваджують реформи на практиці.

По-друге, кількість вступників на педагогічні спеціальності зменшується. Наприклад, порівняно з 2021 роком, на спеціальність “Середня освіта” вона знизилася вдвічі, а на “Початкову освіту” – порівняно з 2019 роком – на 40%. Тобто необхідно проводити активну профорієнтаційну роботу та шукати нових вступників, що може бути успішним на тлі зростання соціального статусу професії.

Наостанок варто наголосити на необхідності створення альтернативних шляхів здобуття психолого-педагогічної підготовки для всіх нових учителів. Зараз у школах працюють люди з вищою освітою, які, відповідно до Закону України “Про освіту”, можуть заходити в професію без жодної психолого-педагогічної підготовки. Ми радіємо, що серед учителів з’являються чоловіки та фахівці з інших галузей. Проте коли починається навчальна рутина і виникають питання вікової психології та методики навчання, на жаль, вони часто не справляються. Це означає, що підходи треба змінювати: кожна людина, яка приходить у школу, повинна мати психолого-педагогічну підготовку, для чого потрібно створити альтернативні шляхи її здобуття.

Наша мета – забезпечити, щоб професійна підготовка вчителя та директора відповідала сучасним потребам школи та викликам майбутнього.

Що робити? Пропозиції такі:

По-перше, як я вже зазначала, необхідно розробити нові стандарти вищої освіти.

По-друге, слід збільшити час навчальної практики у програмах та забезпечити дуальну форму підготовки, зокрема на короткострокових програмах.

У більшості країн особи з непедагогічною вищою освітою проходять рік підготовки, з яких три місяці – теорія. Після цього вони приходять у школу частково готовими, отримують підтримку університету й поєднують навчання з роботою.

Обов’язкове проходження таких програм необхідно запровадити і нам.

Директор, який приходить на свою посаду, не має жодної управлінської підготовки в Україні. Разом з тим, він повинен бути готовий до виконання своїх функцій відповідно до професійного стандарту. Тому такі короткострокові програми треба запровадити і для кандидатів на директорів.

Ще один шлях – це здобуття мікрокваліфікацій, який зараз набирає популярності в країнах Європейського Союзу. Оскільки це відносно новий термін, наведемо його визначення: мікрокваліфікація – документально підтверджений результат короткострокового, цілеспрямованого навчання, під час якого людина здобуває нові компетентності, навички або знання, формалізовані та оцінені навчальним закладом чи іншою організацією. Він вже згадувався у проєкті Закону України “Про освіту дорослих”, який, на жаль, поки не розглядається в парламенті.

Говорячи простою мовою, мікрокваліфікацією може вважатися результат короткого навчання, який ви підтверджуєте через тестування або практичне застосування нового вміння. Це чіткий доказ, що ви не просто прослухали курс, а справді опанували нові навички. Такі мікрокваліфікації можна накопичувати, і інколи вони дають змогу виконувати нові додаткові функції, які можуть оплачуватися.

Наступний крок – це входження в професію

Ми повинні усвідомити, що маємо чіткий вектор входження в Європейський Союз. І це безпосередньо стосується професії вчителя. В ЄС професія вчителя регульована: ніхто не може працювати з неповнолітніми дітьми, не маючи психолого-педагогічної підготовки. Це може бути коротка програма чи будь-яка інша форма навчання – не обов’язково бакалаврат чи магістратура, але людина має бути підготовлена.

У багатьох країнах існують кваліфікаційні іспити, які засвідчують, що людина здатна виконувати необхідні педагогічні функції. У нас законодавство поки що такого не вимагає.

Інтернатура, яка номінально передбачена, на практиці існує здебільшого формально, і її реальна реалізація залишається серйозною проблемою.

Коли попросили молодих вчителів прорейтингувати чинники впливу на якість інтернатури від 1 до 5 (1 – найменший вплив чинника, 5 – найбільший вплив), вони відповіли, що найбільший вплив має відсутність додаткової оплати наставника, яка на папері є, але по факту сьогодні не здійснюється. Далі називали формалізм, низьку мотивацію наставника.І тільки на останніх місцях йдуть відсутність індивідуального підходу, слабка інтеграція рефлексії, відсутність зворотного зв’язку.

Тобто фактично нам в дослідженні описали основні чинники поліпшення інтернатури.

Проблемним є і надання необхідної освіти для претендентів на посаду директора. Вони входять в професію (фактично це не просто посада – це новий професійний стандарт) без належних компетентностей.

До речі, за результатами опитування, деякі кандидати на посаду керівників зазначили, що не проходили жодного навчання з управління закладом освіти до призначення. Ще велика частина директорів повідомила, що їм бракує управлінського досвіду. Лише 11% отримали спеціалізовану підготовку на магістерському рівні, а 74% пройшли лише короткі курси в закладах післядипломної освіти.

Ми ставимо за ціль, щоб система освіти забезпечувала гнучкий, якісний і прозорий механізм входження до професії, створюючи умови для залучення і утримання вмотивованих фахівців. У цьому контексті важливі рішення про обов’язкову психолого-педагогічну підготовку та кваліфікаційний іспит, який ми можемо запроваджувати як зовнішній, тільки за умови суттєвого підвищення соціального статусу вчителя.

Хочу наголосити, щоб ніхто не сприймав це як обтяження чи додатковий тиск на вчителя у нинішніх умовах. Насправді ідея зовсім інша: вона полягає у підтримці, наданні додаткових можливостей для вчителя і в тому, щоб держава зафіксувала чіткий рух до зростання соціального статусу професії вчителя.

Але коли ми виконаємо Статтю 61 Закону України “Про освіту” в частині оплати праці вчителів, ми можемо запроваджувати додаткове регулювання для професії, зокрема, зовнішній кваліфікаційний іспит.

Наступний критично важливий напрямок пов’язаний з кар’єрою вчителя

Сьогодні велика проблема – оплата праці молодих вчителів, які найбільше потерпають. Нам потрібні ці молоді кадри. Але низька зарплата відразу знижує їхню мотивацію, і багато хто не витримує й п’яти років у школі. Таким чином, ми їх втрачаємо.

Тому, говорячи про підвищення статусу вчителя та конкретні кроки для цього, насамперед слід збільшувати заробітну плату молодим учителям у відсотковому вираженні, якщо ми не можемо одразу підвищити її пропорційно для всіх.

З іншого боку, чинна вертикальна структура кар’єри – система кваліфікаційних категорій – вичерпала себе. Горизонтальні можливості розвитку сьогодні розвиваються лише обмежено.

Нині 58% учителів мають вищу кваліфікаційну категорію, тобто більша частина педагогів вже досягла її межі, і вертикальна структура більше не стимулює кар’єрного зростання.

Часто можна почути, що підвищення кваліфікаційної категорії – єдиний спосіб для вчителя збільшити зарплату. Через це система атестації іноді стає ліберальною для одних і водночас несправедливою для інших. Основним виправданням такої ситуації є відсутність адекватного підвищення заробітної плати, і тоді вчителі прагнуть “просунутися по кар’єрі” хоч якимось чином.

Найважливішими аспектами кар’єри вчителі самі вважають, по-перше, достатню заробітну плату, це очевидно, а по-друге, – можливість професійного зростання, тобто просування по кар’єрних щаблях, а також соціальну стабільність.

І тут важливо ще раз сказати про атестацію, яка може бути різною завдяки тому, як ставиться керівництво школи безпосереднього до конкретного вчителя. І не дивно, що більша половина вчителів не задоволені процесом атестації.

Отже, з одного боку у нас атестація, якою більша половина вчительства не задоволена, з іншого боку її альтернатива – це сертифікація. Але сертифікація теж має свої обмеження, бо вона доволі дорога.

Наше основне рішення – кар’єра вчителя має передбачати мотивуючу вертикальну та горизонтальну структуру професійного зростання.

Концептуальні засади професійного зростання вчителя передбачають:

1. Поетапне збільшення заробітної плати і одночасний перегляд системи нарахування оплати праці.
2. Оновлення вертикальної структури кар’єри.
3. Створення умов для розвитку горизонтальної кар’єру.

Що таке горизонтальна структура? Це коли вчитель може виконувати додаткові функції та отримувати за це відповідну оплату, перебуваючи на тій же посаді.

Це додаткові професійні ролі. Наприклад, кар’єрний радник. Сьогодні цю роль часто виконує класний керівник.

Але нам треба подумати при впровадженні реформи над такими новими ролями, як наприклад, творці навчальної програми, або керівник предметного напрямку, який допомагає вчителям певних предметів.

Зважаючи на складні часи і особливості роботи вчителя, після широкого громадського обговорення, держава цим документом і майбутніми відповідними кроками має визначити напрямок підвищення статусу педагогічної професії та забезпечити підтримку можливостей для професійного зростання українського вчительства.

Детально ознайомитися з презентацією нової концептуальної моделі професійного зростання ви зможете на медіа НУШ завтра. Стежте за нашими публікаціями.

Фото - медіа НУШ