Чого має навчати школа? Що про це думають учнівство, батьківство та вчительство, - дослідження

Абсолютна більшість підлітків хочуть, щоб школа навчила їх приймати рішення, вирішувати повсякденні проблеми та бути готовими до реального світу. Але в реальності лише 26% учнів вважають, що школа готує їх до самостійного життя.

Такі результати масштабного дослідження “Освіта як інструмент формування особистої стійкості, соціального капіталу країни та культури миру”, яке було проведене у вересні 2025 року.

Фактично, досліджень було два.  Перше — міжнародне, охопило 14 країн (США, Велика Британія, Японія, ОАЕ, Туреччина, ПАР, Мексика, Литва, Естонія, Фінляндія, Данія, Чехія, Австрія та Україна). Друге — спеціальне українське, зосереджене на досвіді учнів 15–17 років у воєнний час.

Опитування охопило так званий “освітній трикутник” – учнів, учителів і батьків, підкреслюючи партнерство між цими трьома сторонами у навчальному процесі. Кількісні дані були доповнені якісними інсайтами, зокрема фокус-групами в Україні, щоб глибше зрозуміти контекст воєнного часу.

Загалом в опитуванні взяли участь 2800 підлітків 15–17 років, які стали центральними голосами дослідження. Своїм досвідом поділилися 1400 учителів та 1400 батьків, які активно підтримують навчання дітей та взаємодіють зі школою.

Видання НУШ провело аналітичний огляд основних результатів цих досліджень – від того, які функції освіти респонденти вважають найважливішими, до бачення майбутнього освіти та ролі школи у формуванні культури миру. Огляд структурується за ключовими темами та порівнює погляди учнів, педагогів і батьків, а також акцентує спільні тенденції та відмінності між країнами.

НАВІЩО ПОТРІБНА ОСВІТА

Для учнів

“Сучасна молодь очікує від освіти здатності забезпечити самостійність — життєву, професійну, цифрову”. Цитата з українського звіту

Для самих учнів головна функція сучасної освіти полягає у підготовці до самостійного дорослого життя.

Фокус на набутті автономності – життєвої, професійної, цифрової – чітко проглядається серед молоді. Вони хочуть, щоб школа навчила їх приймати рішення, вирішувати повсякденні проблеми та бути готовими до реального світу. На другому місці за значущістю для учнів стоїть отримання знань і навичок для майбутнього працевлаштування. Близько третини учнів відзначили також такі функції, як доступ до сучасних технологій та розвиток уміння спілкуватися і працювати в команді, серед головних завдань школи. Натомість аспекти виховання громадянськості чи емоційної грамотності опинилися в тіні: відносно небагато учнів обрали підтримку емоційного розвитку або формування соціальних цінностей як першочергову мету освіти. Це свідчить, що підлітки наразі більше очікують від школи практичних навичок і знань, корисних “тут і зараз”, ніж, скажімо, уроків громадянської відповідальності чи екологічної свідомості.

Для вчителів

Педагоги дещо інакше розставляють акценти, проте їхні пріоритети в цілому узгоджуються з учнівськими запитами. Вчителі прагнуть, щоб освіта в першу чергу готувала молодь до реального життя і роботи. Значна частка вчителів (за наявними даними, близько 45%) вважає найважливішою функцією школи саме набуття учнями знань і навичок, необхідних для майбутньої професії. Це навіть дещо перевершує увагу вчителів до загальної життєвої самостійності учнів – підготовку до дорослого життя як пріоритет відзначили трохи менше опитаних вчителів, ніж учнів. Ймовірно, педагоги відчувають відповідальність саме за академічну та професійну підготовку школярів.

Водночас учительська спільнота також визнає важливість інших задач школи: впровадження сучасних технологій в освітній процес, розвиток комунікації та командної роботи, підтримка ментального здоров’я учнів розглядаються вчителями як вагомі, хоч і не головні, функції освіти. Примітно, що саме вчителі найменше з-поміж усіх груп наголошують на вихованні громадянських компетентностей через школу – ці аспекти (наприклад, освіта в дусі демократії чи екології) для них не в пріоритеті, подібно до думки самих учнів.

В Україні цей розрив ще відчутніший: учні хочуть підтримки й стійкості, а вчителі продовжують мислити категоріями “знань і навичок”.

Це вказує на потребу у професійній перепідготовці педагогів, щоб вони могли поєднувати академічну і соціально-емоційну місію.

Для батьків

Батьки здебільшого поділяють точку зору дітей щодо цілей освіти. Для них на першому місці також стоїть підготовка дитини до самостійного і успішного життя – цю функцію школи назвали найважливішою практично так само часто, як і самі учні (понад 40% батьківських відповідей). Батьки хочуть, щоб школа дала їхнім дітям базу для впевненого входження в доросле життя. Другою за важливістю батьки вважають освітню підготовку для майбутньої кар’єри, набуття знань і вмінь, потрібних на ринку праці. Це збігається з пріоритетами педагогів і означає спільне розуміння: школа має озброїти молодь знаннями, які конвертуються в професійний успіх. Третій блок функцій, на який звертають увагу батьки, – це технологічна та соціальна складові освіти. Батьки хочуть, аби школа забезпечила їхнім дітям доступ до сучасних технологій та навчила ними користуватися, а також розвивала вміння працювати з іншими, спілкуватися, проявляти відповідальність у колективі. Питання ж емоційного благополуччя та виховання цінностей для багатьох батьків дещо менш пріоритетні – вони рідше називали підтримку емоційного розвитку або формування інтересів і прагнень дитини головною метою освіти.

Загалом, і учні, і вчителі, і батьки сходяться на тому, що школа передусім повинна давати молоді путівку в життя – забезпечувати базу знань, навичок та самостійності, необхідних для успіху в дорослому світі. Інші функції освіти теж визнаються важливими, але вже як супутні до цієї головної місії.

Дослідження по країнах

Дослідження в Україні

РОЛЬ ОСВІТИ У ВЛАСНОМУ ЖИТТІ

Для учнів

Роль освіти у власному житті учні оцінюють високо, передусім у контексті особистісного розвитку та підготовки до майбутнього. Більшість опитаних підлітків погоджуються, що “освіта має готувати учнів до життя у світі, що швидко змінюється” – причому понад половину з них повністю підтримують це твердження. Таким чином, учні усвідомлюють, що сучасна школа повинна навчити їх адаптуватися до динамічного світу. Також молодь дуже цінує освіту як чинник свого особистого зростання: понад 50% учнів цілком згодні, що “освіта необхідна для особистого розвитку”. Ці цифри свідчать про розуміння учнями важливої ідеї – навчання допомагає розкрити власний потенціал і стати кращою версією себе.

Близько двох третин учнів (63% повністю згодні) підтримують думку, що школи мають виховувати емпатію та толерантність у дітей. Дещо менша, але все одно вагома частка учнів (понад половину) вважає, що “освіта необхідна для демократичного суспільства”.

Отже, для учнів освіта – це не просто школа як буденність, а фундамент їхнього майбутнього і важливий інститут формування цінностей. Вони хочуть, щоб школа навчала їх жити у складному світі, допомагала їм ставати зрілими особистостями і закладала підвалини для мирного, толерантного суспільства.

Для вчителів

“Освіта — це не лише знання, а й фундамент демократії та соціальної згуртованості”. Цитата з міжнародного звіту

Учителі ще глибше усвідомлюють багатогранну роль освіти і покладають на неї, можна сказати, стратегічні завдання. Педагоги майже одностайні в тому, що школа повинна готувати молоде покоління до життя у світі змін – 60% опитаних учителів повністю погоджуються з цим твердженням. Вони розуміють, що знання швидко старіють, і найважливіше – навчити дітей учитися та пристосовуватися до нових умов. Ще більш показово, 69% учителів цілковито згодні, що школа має виховувати в учнів емпатію і толерантність. Жодна інша група респондентів не проявила такої високої підтримки цього твердження. Це свідчить про те, що педагоги бачать у школі простір для формування соціально значущих цінностей – співчуття, поваги, прийняття різноманітності. Крім того, вчителі твердо переконані у суспільній необхідності освіти: понад 60% повністю погоджуються, що освіта є необхідною для існування демократичного суспільства. Вони як освітяни розуміють, що без освічених, критично мислячих громадян демократія не зможе функціонувати належним чином. Так само і для особистого розвитку людини вчителі вважають освіту незамінною – більшість з них впевнені, що без освіти особистість не реалізує себе повною мірою.

Для батьків

“Через освіту закладаються основи мирного і стабільного суспільства, в якому житимуть наші діти”.Цитата з міжнародного дослідження

Батьки дивляться на роль освіти крізь призму благополуччя своїх дітей і стабільності суспільства, і їхні оцінки в цілому оптимістичні. Більшість батьків згодні з тим, що освіта готує дітей до життя у швидкозмінному світі – близько половини повністю погоджуються з цим. Вони хочуть, щоб школа навчила їхніх дітей орієнтуватися у сучасних реаліях і дала їм універсальні вміння. Майже стільки ж батьків (54% цілком згодні) вважають, що освіта необхідна для особистого розвитку їхньої дитини. Тобто батьки розглядають освіту як шлях до самореалізації: хороша школа допоможе дитині розкрити свої таланти, сформувати характер. Дуже важливо, що батьки підтримують і виховну місію школи. 53% із них повністю погоджуються, що школи повинні виховувати в дітях емпатію та толерантність, а 54% – що освіта важлива для існування демократичного суспільства. Тобто понад половина батьків очікує від школи не тільки академічних знань, а й формування моральних цінностей та громадянської свідомості. Вони усвідомлюють, що через освіту закладаються основи мирного і стабільного суспільства, в якому житимуть їхні діти. Водночас, порівняно з учителями, батьки дещо скептичніші щодо того, наскільки школа нині справляється з цими завданнями – рівень повної підтримки тверджень у них трохи нижчий. Проте загальний тренд зрозумілий: для батьків освіта – один з головних чинників успіху їхньої дитини та запорука прогресу суспільства. Вони хочуть, щоб школа і навчила дитину бути конкурентоспроможною, і виховала з неї хорошу людину та відповідального громадянина.

В Україні батьки особливо очікують, що школа компенсує нестабільність суспільства і дасть дітям відчуття впевненості. Це створює додатковий тиск на школу: вона має бути і академічною інституцією, і соціальним “якорем”.

Дослідження по країнам світу

ШКОЛА ОЧИМА ДІТЕЙ

З точки зору самих учнів, сучасна школа в більшості випадків забезпечує їм комфортне і безпечне середовище. Опитування показало, що абсолютна більшість підлітків почувається в школі добре. 80% учнів зазначили, що в школі вони почуваються у безпеці. Подібна кількість (76%) стверджує, що їх приймають такими, якими вони є, тобто діти відчувають, що шкільне оточення не вимагає від них “прикидатися” кимось іншим. Близько 78% учнів погоджуються, що їм легко знайти друзів у школі, а 80% відчувають себе частиною шкільної спільноти.

Ці цифри дуже оптимістичні: вони свідчать про те, що школа виконує важливу соціалізуючу функцію – більшість дітей інтегровані у колектив, мають товаришів і відчувають приналежність до громади однолітків. Також учні загалом високо оцінюють атмосферу взаємоповаги у школі.

В Україні ситуація складніша: безпека школи має буквальний вимір — укриття, обстріли, дистанційні формати. Учні відзначають часті зміни навчання (42%) і водночас — зростання самостійності (46%).

Але і в світі, і в Україні є спільна проблема: емоційна дистанція між учнями й учителями.

Дослідження в країнах світу

Дослідження в Україні

УЧНІ ПРО ВЧИТЕЛІВ

“Ідеальний учитель — це насамперед підтримка, просте пояснення й мотивація, а не суворі правила чи технологічні новинки”. Цитата з українського дослідження

Образ учителя в очах дітей загалом позитивний і сповнений поваги, хоча учні хотіли б від педагогів більше розуміння та підтримки. Як зазначалося, 80% школярів відчувають повагу з боку своїх учителів. Разом із тим лише близько 61% дітей переконані, що вчителі щиро піклуються про них і їхні справи. Дехто з учнів почувається знеособленим у шкільній масі – вчителі виконують свою академічну роботу, але не завжди цікавляться емоційним станом чи успіхами учня поза навчальною програмою. Схожа частка (64%) зазначає, що вчителі помічають, коли учень засмучений.

Тобто приблизно третина школярів не відчуває від учителів належної чуйності до своїх настроїв і переживань. Враховуючи виклики підліткового віку, емоційну вразливість дітей, це сигнал про те, що школам варто впроваджувати більш дієві механізми підтримки – можливо, тренінги з емоційного інтелекту для вчителів, програми менторства чи психологічного супроводу.

В Україні, де війна зробила дітей більш вразливими, вони особливо потребують емпатії та підтримки. Це означає, що роль учителя зміщується від “носія знань” до “провідника й наставника”. Якщо у світі учні хочуть, щоб учитель був справедливим і зрозумілим, то в Україні — щоб він ще й умів підтримати у кризі.

Дослідження в Україні

РОЛЬ ВЧИТЕЛЯ АБО ВЧИТЕЛЬКИ  У ШКОЛІ

На думку учнів

Учні старшої школи дивляться на професію вчителя інакше, ніж молодші діти – критичніше і з усвідомленням проблем, але загалом з повагою. Близько 59–60% опитаних підлітків погоджуються, що в суспільстві цінується думка вчителів щодо важливих питань. Тобто понад половина учнів вірить, що голос учителя вартує слухати, що їх цінують не лише як викладачів, а і як моральних авторитетів у громаді. Водночас лише приблизно кожен другий учень (можна оцінити близько 53–55%) вважає професію вчителя престижною у своїй країні. Молодь бачить, що в реальності статус учителя не такий високий, як хотілося б: на відміну від, скажімо, успішних підприємців чи популярних ІТ-спеціалістів, учителів не завжди шанують. Особливо це помітно у країнах, де зарплати педагогів низькі. Учні добре знають про цю проблему. Більшість з них розуміють, що вчителі не отримують справедливої оплати за свою працю – низька заробітна плата була названа у топ-5 проблем вчительства повсюдно.

Так само старшокласники критично оцінюють підтримку вчителів державою: значна частина (за даними – менш ніж половина, близько третини) погоджується, що уряд справді підтримує розвиток і добробут учителів, інші ж сумніваються в цьому.

Незважаючи на всі ці реалістичні погляди, учні все одно вважають, що роль учителя є надзвичайно важливою. Для них хороший вчитель – це не просто людина, що “дає знання”. У фокус-групах українські школярі наголошували, що ідеальний педагог повинен бути другом, наставником і мотиватором одночасно.

На думку вчителів

Самопочуття та самооцінка вчителів у професії – складна тема, адже педагоги нерідко скаржаться на недооціненість. Результати опитування це підтверджують. Лише близько половини вчителів вважають, що їхня професія вважається престижною в країні. Тобто кожен другий учитель відчуває себе, по суті, “ентузіастом”, чия праця не має високого статусу. Ще менше – орієнтовно 44% педагогів – повністю згодні, що в суспільстві цінується думка вчителів з важливих питань. Інші або сумніваються, або не згодні. Це тривожний сигнал: виходить, багато педагогів почуваються поза суспільним дискурсом, думають, що їх ніхто не слухає. Особливо критично вчителі оцінюють економічні та організаційні аспекти своєї роботи.

Абсолютна більшість педагогів переконані, що вони не отримують справедливу оплату. Низькі зарплати очолюють рейтинг проблем учительства майже в усіх країнах: так вважають і самі вчителі (за даними, близько 46% згадали низьку платню як одну з головних бід професії), і батьки з учнями погоджуються з ними. Крім того, вчителі страждають від надмірного навантаження та емоційного вигорання. Велике навантаження та виснаження педагогів і пов’язаний з цим психологічний стрес – ще дві проблеми, які масово озвучили опитані вчителі.

Це нерозривно пов’язано і з недостатньою підтримкою: лише менше половини педагогів вірять, що уряд приділяє належну увагу розвитку і добробуту вчителів. Брак державної підтримки освіти (фінансування, ресурси, захист професійних інтересів) теж увійшов до топ-5 проблем професії за глобальними даними. Однак, попри такі непрості обставини, вчителі не втрачають віри у високе призначення своєї роботи. У всіх країнах підкреслюється, що роль учителя визначається не тільки передачею знань, а й здатністю виступати моральним авторитетом, наставником та прикладом для наслідування. Цю думку поділяють самі педагоги: в фокус-групах вони часто казали, що прагнуть виховувати в дітях цінності, бути для них другим після батьків орієнтиром у житті. Багато вчителів, особливо в Україні під час війни, взяли на себе додаткову місію – підтримувати учнів психологічно, давати їм приклад стійкості та оптимізму. Отже, очима вчителів їхня професія одночасно і недооцінена, і надзвичайно значуща. Вони відчувають суспільні проблеми (низький престиж, зарплати, вигорання), але все одно залишаються відданими ідеї, що вчитель – це не просто фах, а покликання формувати майбутнє нації. Дуже показово, що попри втому і тривогу, у 2025 році вчителі повідомляють про більш високий рівень мотивації та впевненості в собі, ніж учні. Це говорить про те, що навіть за складних умов педагоги знаходять натхнення в своїй місії.

На думку батьків

Батьки з повагою ставляться до вчителів, хоча й поділяють деякі критичні погляди щодо становища педагогів. Майже 60% батьків погоджуються, що в суспільстві цінується думка вчителів, хоча повністю згодні з цим лише близько 53%. Батьки хотіли б, щоб учителів слухали більше – особливо у питаннях освіти і виховання дітей. Щодо престижу професії: приблизно така ж частка, близько 55–60% батьків, вважає професію вчителя престижною у своїй країні. Інші сумніваються або ж прямо кажуть, що престиж невисокий. Особливо це актуально для пострадянських країн, де за інерцією професія педагогинь асоціюється з “жертовністю” і скромним достатком. Батьки, як і учні, добре поінформовані про проблеми, з якими стикаються вчителі. Багато батьків нарікають на низькі зарплати педагогів – вони розуміють, що матеріальні труднощі позначаються і на якості викладання, і на мотивації вчителя. Так само батьки не можуть не помічати емоційного вигоряння та перевантаження вчителів.

У розмовах дорослих часто звучить: “Наші вчителі заморені паперовою роботою, великою кількістю учнів, вони фізично не встигають приділити увагу кожному”. Частина батьків вказує і на втрату суспільної поваги до педагога з боку окремих учнів чи батьків – мовляв, нині учитель вже не має тієї авторитарної влади, що колись, і часом стикається з хамством або байдужістю. Водночас батьки загалом довіряють учителям і цінують їхню роль. Для переважної більшості батьків учитель – партнер у вихованні дітей. Вони очікують від педагога не тільки викладання предмету, а й виховання цінностей та важливих навичок у дітей, підтримки учнів у складних ситуаціях. Не випадково в переліку якостей ідеального вчителя на думку батьків на перших місцях стоять справедливе ставлення до всіх учнів, уміння мотивувати дітей учитися і вірити в себе та підтримка і повага до учнів. Тобто батьки прагнуть, щоб педагог був для їхньої дитини наставником і натхненником. Підсумовуючи, можна сказати, що батьки бачать у вчителях союзників і навіть рятівників суспільства – але розуміють, що самі вчителі потребують більшої підтримки і кращих умов, аби повною мірою виконувати свою високу місію.

Дослідження в країнах світу

Дослідження в Україні

Проблеми, з якими стикається вчительство

З попереднього розділу вже виплив ряд проблем професії вчителя, і дослідження чітко їх зафіксувало на глобальному рівні. Низька заробітна плата впевнено посіла перше місце серед викликів, про які згадували всі категорії респондентів. Для учителів це болюче питання – як показали фокус-групи, багато хто змушений шукати підробітки, переходити в приватні школи або взагалі змінювати сферу діяльності через фінансові труднощі. Не менш гостра проблема – надмірне навчальне навантаження та фізичне й емоційне виснаження вчителів. Велика кількість уроків, перевірка зошитів, позакласні заходи, бюрократична звітність – усе це призводить до того, що вчитель працює далеко більше від норми, часто у вечірній час і на вихідних. Наслідком є емоційне та психологічне вигорання педагогів, яке в останні роки стало майже епідемічним.

Вчителі вигорають, втрачають мотивацію, деякі молоді кадри не витримують і через кілька років полишають школу. Ситуацію погіршує брак поваги з боку окремих учнів або батьків. На жаль, у багатьох країнах педагог стикається з випадками, коли його авторитет підривається – наприклад, учень може відверто грубіянити, а батьки – тиснути, захищаючи свою дитину за будь-яких обставин. Це створює додатковий стрес для вчителя.

І нарешті, однією з п’яти головних проблем стала недостатня підтримка з боку держави. Йдеться і про фінансування освітньої сфери, і про відсутність програм розвитку вчителів, і про слабкий соціальний захист. В деяких суспільствах вчителі почуваються покинутими державою сам на сам зі своїми проблемами.

Варто зауважити, що і батьки, і учні загалом розуміють, з чим зіштовхуються педагоги: опитані в межах дослідження представники усіх трьох груп практично одностайно включили наведені вище пункти до списку основних проблем учительства. Хоча пріоритети можуть трохи різнитися (учні, наприклад, дещо частіше наголошували на браку державної підтримки, а батьки – на низьких зарплатах), загальний перелік бід спільний.

Це означає, що у суспільстві є запит на розв’язання цих проблем. Підняття зарплат і престижу професії, скорочення зайвого навантаження, психологічна підтримка педагогів, робота з учнівською культурою поваги – такі кроки необхідні, щоб зберегти і примножити кадровий потенціал школи. Адже вчителі – серце освітньої системи, і коли їм зле, то й освіта не зможе якісно виконувати свої функції.

Вчитель, якого обирають учні (особливості по країнах)

Цікавим аспектом дослідження стало те, якими учні різних країн бачать ідеального вчителя – які якості педагога для них найцінніші. Попри універсальну повагу до справедливості та доброти, в різних культурах з’явилися свої акценти.

Фінляндія та Естонія – країни з традиційно високими освітніми стандартами – фокусуються на тому, щоб вчитель умів подавати знання просто і зрозуміло. Учні цих країн цінують, коли складні концепції пояснюються доступно: хороший вчитель, на їхню думку, той, хто може “розжувати” матеріал так, що кожен зрозуміє.

Натомість в Мексиці та Туреччині найбільше захоплення викликають учителі, які вміють мотивувати учнів до навчання і вселяти в них віру в себе. Тамтешні школярі часто приходять з небагатих родин, тож наставник, який надихає вирватися вперед через освіту, сприймається мало не як герой.

У Південній Африці учні особливо відзначають учителів, які заохочують висловлювати власну думку і поважати думки інших. Це відображає потребу подолати історичні поділи – педагог має будувати атмосферу взаємоповаги і відкритого діалогу.

Для США пріоритет – справедливість та інклюзивність у навчанні. Американські школярі живуть у мультикультурному середовищі, тож цінують, коли вчитель рівно ставиться до всіх, незалежно від походження чи можливостей, і створює відчуття рівності в класі.

В Японії, де школа традиційно дуже академічна, учні відзначили тих учителів, які одночасно навчають академічним знанням і формують цінності. Тобто ідеальний японський учитель не лише готує до іспитів, а й виховує характер, прищеплює мораль (наприклад, повагу, працелюбність). А от українські школярі, переживши досвід пандемії та війни, хочуть від учителя поєднання двох якостей: мотивації та простоти у викладанні. Для них важливо, щоб учитель умів надихнути на навчання навіть у важкі часи і водночас викладав ясно, без зайвого перевантаження. Ця комбінація – підтримка + зрозумілість – робить вчителя справжнім улюбленцем учнів в Україні. Незважаючи на ці нюанси, є риси, які повсюдно визначають образ зразкового вчителя в очах учнів.

ДОСТУП ДО ОСВІТИ

“Віра у рівність здібностей зберігається, але нерівність доступу визнається як системна проблема”. Цитата з міжнародного звіту

Питання рівного доступу до якісної освіти є наріжним для формування соціального капіталу та справедливості. Думки учнів із цього приводу дають уявлення про наявність чи відсутність освітньої рівності в різних суспільствах. В цілому, дві третини школярів згодні з оптимістичним твердженням: “кожна дитина має рівні шанси на успіх у школі, якщо докладає зусиль”. З них значна частина (понад третину) повністю з цим погоджується. Така віра у “меритократію” освіти більш притаманна учням з країн, де система порівняно рівна; втім, вона може дещо маскувати наявні нерівності.

Лише трохи менше (близько 62–67% учнів) стверджують, що школи забезпечують рівні умови для всіх учнів незалежно від доходу сім’ї. Тобто на рівні шкільної інфраструктури і стандартів учні переважно вірять у рівність: мовляв, у одному класі і багаті, і бідні навчаються за однаковими програмами, мають однакові підручники. Однак коли мова заходить про якість освіти в масштабах країни, відповіді стають менш оптимістичними.

Лише 59–65% учнів погоджуються, що всі діти в їхній країні мають рівний доступ до якісної освіти. Це означає, що значна частка школярів (близько 35–40%) усвідомлює: є регіони чи школи, де якість навчання гірша, або ж є діти, обділені освітніми можливостями. Особливо це стосується великих нерівних країн, де елітні школи співіснують з бідними сільськими школами, або країн, охоплених війною, як Україна, де через бойові дії частина дітей має труднощі з навчанням. І все ж у поглядах учнів простежується цікава деталь: 84% учнів згодні, що соціальне походження дитини не впливає на її здатність до навчання. Тобто переважна більшість школярів вірить, що всі діти від природи однаково здібні і талановиті, просто треба дати їм шанс.

Це дуже важливе переконання – воно демонструє відсутність у молодого покоління упереджень про “неподоланність” соціальних бар’єрів. Навіть якщо не всі мають рівний доступ до хорошої школи, учні вірять, що за рівних умов кожен зможе навчитися так само добре, незалежно від бідності чи статусу сім’ї. Відповідно, коли вони кажуть про нерівність, то мають на увазі зовнішні перешкоди – відсутність ресурсу, погану школу, брак підтримки, а не вроджені якості.

Отже, з точки зору учнів, забезпечити реальну рівність в освіті – це завдання держави і суспільства: усунути ті зовнішні бар’єри, які заважають здібним дітям з менш привілейованих верств реалізувати свій потенціал. Цей запит молоді є надзвичайно цінним соціальним капіталом: він показує, що нове покоління налаштоване на ідеали рівності і справедливості в освіті, що є підґрунтям для згуртованого, мирного суспільства.

ВІЙНА В ШКІЛЬНИХ УРОКАХ

“Учні прагнуть чесної розмови про складні відчуття, про єдність і про відновлення країни, а не лише формальних згадок”. Цитата з українського звіту

Окремо досліджувалося, як у школах різних країн викладають тему воєн – адже від того, що і як розповідають дітям про війни, значною мірою залежить їхнє сприйняття миру й конфлікту. Результати показали, що найпоширеніший підхід – показувати війну як трагедію. Близько 41% учнів і 42% учителів зазначили, що в їхніх школах війни представлялися насамперед як події, що принесли масові страждання та втрати. Тобто практично в половині випадків дітям пояснювали: війна – це велике горе, це смерть, розруха, людські трагедії. Такий гуманістичний підхід закладає співчуття і відразу до насильства.

Другий за частотою підхід – мультиперспективність. 31% учнів і 37% учителів повідомили, що в школі війни викладали, представляючи різні погляди, а не лише точку зору однієї країни. Це означає, що третина освітян прагне давати об’єктивну, багатосторонню картину – наприклад, на уроках історії знайомлять з позиціями обох сторін конфлікту, обговорюють причинно-наслідкові зв’язки, а не просто героїзують “наших”. Такий підхід дуже важливий для критичного мислення і виховання миру, бо вчить розуміти, що кожна війна має багато вимірів, і що “чужий” погляд теж існує.

Третій досить поширений наратив – війна як приклад національної єдності у важкі часи. Його відзначили 31% учнів і 32% учителів. Це типово патріотичний підхід: розповідати про війну, наголошуючи, як народ згуртувався перед обличчям ворога, проявив мужність і взаємну підтримку. Він властивий багатьом країнам, що виборювали незалежність або пережили великі конфлікти – зокрема, для України сьогодні цей акцент дуже актуальний у шкільних дискусіях.

Приблизно так само часто згадується подача воєн через історії героїв, які принесли особисті жертви (29% учнів, 32% учителів). Цей підхід романтизує окремі постаті – воїнів, командирів, волонтерів – які заради перемоги пожертвували комфортом, здоров’ям чи життям. Через такі історії діти краще запам’ятовують уроки війни, але є ризик надмірної глоріфікації війни.

Ще один наратив – війна як шлях до справедливості або свободи (26% учнів, 30% учителів). Він теж доволі патріотичний: мовляв, війни бувають вимушені і ведуться заради вищих цілей (звільнення від тиранії, досягнення справедливості). Це частково виправдовує насильство, але дає розуміння мотивів.

Важливо відзначити, що майже чверть учнів (24%) і 22% учителів сказали, що про війни майже не говорили у їхній школі. Тобто в деяких системах освіти тема воєн табуйована чи маргіналізована – можливо, щоб не травмувати дітей або через брак часу на історію. Проте замовчування воєн може призводити до незнання ідеологічних уроків.

Менш популярними виявилися підходи, які розглядають війну з “аморальних” позицій: лише близько 19% учнів і 17% учителів чули про війни в ракурсі стратегічних здібностей військових лідерів (тобто як про шахову партію полководців), і приблизно 16–18% – як про неминуче зло в історії людства (тобто щось фатальне, що трапляється періодично). Ці наративи менш поширені, бо сучасна освіта все ж намагається робити етичні висновки з історії, а не милуватися війною.

Загалом, картина така: у більшості шкіл світу війна постає як трагедія з уроками єдності, героїзму та цінності миру, проте не всюди є баланс поглядів. Наприклад, значна меншість учнів отримують однобічний “національний” погляд без альтернативних перспектив, а іноді війни взагалі випадають з обговорення. Для формування культури миру, звісно, найкраще говорити про війну чесно і різнопланово, показувати її жахи і цінувати мир. І результати опитування втішають: багато учителів уже це роблять, розповідаючи про страждання і багатовимірність воєнних конфліктів, а не перетворюючи уроки історії на парад перемог.

Дослідження у країнах світу

Дослідження в Україні

Майбутнє освіти очима учнів (особливості по країнах)

“Критичне мислення стало глобальним консенсусом, але кожна країна додає власний акцент — від стійкості до креативності”. Цитата з міжнародного звіту

Дослідження також спробувало зазирнути наперед – які навички і якості, на думку респондентів, будуть найціннішими у майбутньому, і чи готова школа їх розвивати. Тут майже одностайно на перше місце поставили критичне мислення. Понад половина опитаних у світі (54%) назвали здатність критично думати і оцінювати інформацію найважливішою навичкою для успішного майбутнього. Це надзвичайно показово: в епоху інформаційного перевантаження і постправди і учні, і вчителі, і батьки розуміють, що без критичного мислення не вижити. Утім, окремі країни мають свої специфічні бачення майбутнього.

Україна вирізняється тим, що тут на одному рівні з критичним мисленням цінують вміння працювати в команді – по ~40% опитаних наголосили і на тому, і на іншому. І це унікально: зазвичай у світі командну роботу ставлять трохи нижче, але український досвід війни показав молоді цінність згуртованості.

Фінляндія та Естонія – дві північноєвропейські країни – вважають найважливішою навичкою стійкість (резильєнтність): 42% респондентів там наголосили саме на здатності долати стрес і відновлюватися. Можливо, це відображає суспільний акцент на ментальному здоров’ї та життєвій стійкості.

Литва та Данія набагато більше, ніж у середньому по світу, цінують креативне мислення та інноваційність – 44% там вказали цю навичку серед головних. Вочевидь, для невеликих економік інновації – ключ до конкурентоздатності, тому й в освіті роблять на це ставку.

Цікавий випадок – Японія: там частка тих, хто обрав критичне мислення, значно менша (лише 23%). Японські респонденти, ймовірно, віддавали перевагу іншим якостям – можливо, креативності чи командній роботі – що можна пояснити культурними особливостями (традиційно японська школа менше розвиває критичність, більше – дисципліну та співпрацю).

Південна Африка показала сильний акцент на самосвідомості та повазі до інших, поряд із комунікаційними вміннями. Це може бути пов’язано з потребою долати наслідки апартеїду та будувати гармонійне суспільство – тут навички саморефлексії і толерантності надважливі.

США та ОАЕ мають дещо нижчий, ніж у інших, пріоритет комунікації (лише ~22,5% вказали навички спілкування), але дуже високий – командної роботи (37%). В американській та еміратській культурах, мабуть, вважають, що вміння працювати у команді і лідерство важливіші, ніж просто комунікабельність.

Мексика демонструє цікавий європодібний патерн: майже половина респондентів (47%) виділили критичне мислення, що схоже на Північну Європу. Для країни Латинської Америки це може означати вплив освітніх реформ чи запит суспільства на зміни через освіту.

Загалом же всі країни погоджуються з тим, що майбутнє належить тим, хто вміє думати, творити, взаємодіяти і адаптуватися. Шкільна освіта вже зараз намагається змінитися в цьому напрямку, але ступінь готовності різниться. Наприклад, на запитання, які навички, набуті завдяки освіті, найкорисніші для майбутнього, учні називали: критичне мислення, ефективну роботу з іншими, самосвідомість і повагу, комунікацію та креативність. Вчителі та батьки майже одностайно поставили критичне мислення на перше місце (48% вчителів, 41% батьків), але також наголошували на умінні співпрацювати та ініціативності. Очевидно, що у всьому світі формуються дуже схожі уявлення про “ідеального випускника” майбутнього: це критично мисляча, креативна, командно-орієнтована, свідома особистість, здатна чітко спілкуватися та вчитися все життя. Завдання шкіл – перейти від декларування цих цілей до реального переосмислення програм, методів навчання і оцінювання, щоб випускник відповідав цим вимогам. Деякі країни вже лідирують у цих змінах, іншим ще належить надолужувати, але напрямок чіткий та узгоджений між освітянами, учнями і батьками по всьому світу.

ОСВІТА, ЯКА ГОТУЄ ДО МАЙБУТНЬОГО

“Школа частіше пропонує загальні заходи, ніж персональний маршрут. Хлопці частіше, ніж дівчата, зазначають, що допомоги не отримували”. Цитата з українського звіту

Одне з найбільш гострих питань – наскільки шкільна освіта готує дітей до самостійного життя після випуску. Результати дослідження вказують на певний розрив між очікуваннями і реальністю, особливо в очах учнів. Лише 26% учнів вважають, що школа готує їх до самостійного життя, зокрема до здатності працювати та заробляти на життя. Це означає, що три чверті підлітків відчувають: шкільна програма не дає їм достатньо практичних знань і навичок для реального дорослого світу. Цікаво, що батьки та особливо вчителі оцінюють підготовку до майбутнього дещо вище, ніж самі діти – але все ж менше половини усіх респондентів повністю впевнені в ефективності школи у цьому аспекті. Іншими словами, навіть педагоги усвідомлюють, що сучасна школа поки не ідеально справляється із завданням практичної підготовки молоді до життя.

Як же школи намагаються орієнтувати учнів у світі професій та дорослих викликів? Дані опитування свідчать, що в більшості країн освітяни пропонують учням радше загальні ознайомчі активності, ніж глибоку індивідуальну підтримку у професійному самовизначенні. Найпоширеніші формати – це розповіді про різні професії на уроках або спеціальних заходах (цей крок увійшов до п’ятірки найпоширеніших у ~40% шкіл), а також інформування, які навички потрібні для тих чи інших професій. На третьому місці – допомога учням визначити їхні сильні сторони та нахили, що можуть бути корисні в майбутній кар’єрі. Досить часто проводяться профорієнтаційні уроки чи сесії (наприклад, тренінги з вибору професії), а також зустрічі з гостями-спікерами – представниками різних професій. Усе це – цінні ініціативи, які розширюють кругозір учнів щодо можливих шляхів після школи.

Однак така діяльність має здебільшого масово-ознайомчий характер. В українському зрізі, наприклад, відзначено, що школи часто проводять інформаційні заходи (уроки, лекції, тести), але рідше забезпечують індивідуальний супровід чи ґрунтовне консультування з питань кар’єри. Чимало старшокласників фактично залишаються сам на сам із вибором професійного майбутнього. Хлопці, як показало українське опитування, навіть частіше за дівчат зазначають, що взагалі не отримали допомоги школи у виборі професії. Таким чином, існує потреба у посиленні профорієнтаційної роботи – можливо, через запровадження посад кар’єрних радників, співпрацю з центрами зайнятості, наставництво випускників тощо. Попри ці виклики, школа залишається для учнів важливим простором підготовки до майбутнього – хоча б тим, що дає базову освітню платформу. Батьки і учні хотіли б бачити більше практики і життєвих навичок у навчанні, і це чіткий сигнал для освітніх реформаторів у всіх країнах.

Дослідження в країнах світу

ШКІЛЬНА ОСВІТА ЯК СЕРЕДОВИЩЕ ДЛЯ РОЗВИТКУ НАВИЧОК

“Школа формує відповідальність, але потребує оновлення, щоб розвивати лідерство, ментальне здоров’я та цифрові навички”. Цитата з українського звіту

Сучасна школа – це не тільки про предметні знання, а й про “м’які” навички. Дослідження показало, що учні, вчителі й батьки визнають: школа допомагає розвинути цілу низку компетентностей, потрібних у житті. Проте бачення того, які навички розвиваються найкраще, частково різниться між групами. На думку учнів, школа найкраще тренує в них креативне мислення – цю навичку згадали 40% опитаних школярів, що є найвищим показником серед інших навичок. Справді, виконання творчих завдань, участь у проєктах, шкільні гуртки – усе це стимулює учнів до креативності. На другому місці учні відзначили таку якість як уважність до деталей і відповідальність (28% учнів вказали на неї). Ймовірно, дотримання шкільних правил, виконання домашніх завдань формують у молоді відповідальність та вміння організувати себе. Третьою за значущістю учні назвали уміння працювати в команді та емоційну стабільність (близько 31–32%).

Групові проєкти, класні дискусії та спільні види діяльності вчать підлітків співпраці й контролю над своїми емоціями у колективній роботі. Також понад третина школярів вважає, що школа розвиває у них аналітичне мислення (38%) – через задачі, аналіз текстів, наукові дослідження тощо. Цифрову грамотність відзначили приблизно 27% учнів, і це важливий показник: не всі школи поки що активно навчають цифрових навичок, тож є куди зростати.

Менш розвиненими “школою” з точки зору учнів залишаються такі компетентності, як емпатія чи навички подолання конфліктів – їх згадали лише близько чверті опитаних школярів. Педагоги та батьки загалом погоджуються, що школа добре розвиває у дітей креативність, критичне (аналітичне) мислення та відповідальність. 41% учителів також назвали креативне мислення серед топ-навичок, що їх школа прищеплює учням (батьки – 40%, тобто практично тотожна оцінка).

Вчителі дещо частіше, ніж учні, відзначають уміння працювати з інформацією та аналізувати – мабуть, тому, що краще бачать прогрес дітей у цій сфері. Скажімо, аналітичне мислення як результат школи згадали 36% учителів і 38% батьків. Цікаво, що цифрову грамотність педагоги оцінюють вище (32% учителів вважають, що школа її дає) порівняно з учнями (тільки 27% згадали цифрові навички). Можливо, учні критичніші, адже володіння технологіями у них формується більше поза школою. Стійкість, гнучкість та адаптивність – важливий набір якостей в умовах нестабільності – школа, на думку ~25–31% усіх категорій респондентів, теж розвиває. А от емпатію та навички врегулювання конфліктів рідше за інші називали як продукт шкільного навчання (під 30% або й менше у всіх групах). Це свідчить про загальносвітову тенденцію: освітні програми все ще мало уваги приділяють емоційній грамотності та ненасильницькій комунікації, фокусуючись на академічних і частково “hard” навичках. Підсумовуючи, можна сказати: школа сьогодні справді є середовищем розвитку різноманітних умінь – від творчості до відповідальності. Найкраще виходить із творчим та критичним мисленням, найменш успішно – з емпатією та вирішенням конфліктів. Це розуміють і учні, і вчителі з батьками.

Глобально акцент робиться на когнітивних і креативних навичках, в Україні — на стійкості та відповідальності. Це відображає різні контексти: мирний і воєнний. Українська школа стала “майстернею виживання”, але поки що не дає достатньо інструментів для лідерства й турботи про психічне здоров’я. Наступним кроком має стати інтеграція соціально-емоційного навчання (SEL) у шкільні програми.

Дослідження у країнах світу

Висновки

Два масштабних дослідження — міжнародне та українське — показали, що освіта сьогодні є не лише інструментом знань, а й дзеркалом суспільних процесів. Вона відображає страхи й надії, формує уявлення про майбутнє та стає тим простором, де діти вчаться не лише математики чи літератури, а й життя.

У світі школа постає як “лабораторія демократії”: тут учні вчаться критично мислити, поважати різні точки зору, співпрацювати й будувати толерантне суспільство. Коли 36–48% респондентів називають критичне мислення головною навичкою майбутнього, це означає, що глобальна освіта готує покоління, здатне орієнтуватися у світі інформаційних потоків і складних рішень.

В Україні ж школа стала “майстернею стійкості”. Тут, де 46% учнів відзначають зростання відповідальності у воєнний час, а 58% вважають головною якістю вчителя “уміння підтримати у складний момент”, освіта перетворюється на простір психологічної опори. Це не лише уроки, а й розмови про війну, взаємопідтримку, волонтерство. Як зазначено у звіті: “Учні прагнуть не лише вивчати права людини, але й проживати їх через спільні проєкти, бачити справедливість у діях учителів”.

Цікаво, що попри різні контексти, і світ, і Україна сходяться в одному: школа має готувати до життя. Але якщо для одних це означає “бути конкурентним на ринку праці”, то для інших — “вміти триматися у кризі й не втрачати віри”.

Ці два виміри не суперечать один одному. Навпаки, вони доповнюють. Український досвід показує, що освіта може бути щитом у часи війни, а світовий — що вона може бути мостом до демократії й толерантності. Разом вони формують нову парадигму: школа майбутнього — це місце, де дитину вчать не лише рахувати й писати, а й співчувати, діяти, брати відповідальність і будувати мир.

Отже, освіта — це не просто “система уроків”. Це стратегічний ресурс, що визначає, яким буде суспільство завтра. І якщо сьогодні ми бачимо у відповідях підлітків слова “самостійність”, “стійкість”, “відповідальність”, “критичне мислення”, то можемо бути певні: саме ці якості стануть фундаментом для відновлення України та розвитку світу.

Дослідження було розроблене та виконане Центром соціальних змін і поведінкової економіки у співпраці з Deloitte, за сприяння OECD, у межах підтримки Education Cannot Wait, та за підтримки Міністерства освіти і науки України та KSE.

В статті використана інфографіка досліджень

Фото - freepik