Олександр Хоменко - про консервативних вчителів, час яких минув, і Тараса Шевченка, якого треба перенести з літератури - в історію

Олександр Хоменко, співзасновник творчого об’єднання МУР, перетворює покоління поетів Розстріляного відродження на відродження розстріляних. Він змушує Шістдесятників говорити мовою покоління зумерів. У такий спосіб 24-річний драматург будує новий театр української літератури. Його історичні мюзикли “Ти [Романтика]” та “Ребелія” вже переглянули сотні тисяч людей. Під впливом мюзиклів деякі вчителі змінюють свій підхід до викладання літератури в школі.

Як молодим артистам вдається перетворювати важливе на цікаве, цікаве - на зрозуміле, а зрозуміле - на гротескне, і як вчителям зробити те саме, щоб перетворити класичну літературу на модерну, - про це розмова з Олександром Хоменком у черговому подкасті “Що там з НУШ”.

Співзасновниця ГО “Смарт освіта” Іванна Коберник  буде говорити з Олександром Хоменко про таке:

• Як і в чому музичний театр МУР та його керівник Олександр Хоменко ладні допомогти Міністерству освіти та науки?
• Новомова класичної української літератури - де їй можуть навчитися вчителі? І головне - навіщо?
• Настав час перенести Тараса Шевченка з підручників літератури в підручник історії. Чому?
• “Ти [Романтика]” вражає, а “Ребелія” зачаровує насамперед підлітків. Через що?
• Розкрити епоху через історію маленької людини - ідея нового твору.

Подивитися запис подкасту “Що там з НУШ” можна за посиланням.

Іванна Коберник (ІК): Я хотіла почати з короткого бліцу. Гра в асоціацію. Я кажу слово, ви - асоціацію.

Олександр Хоменко (ОХ): Добре.

ІК: Школа.

ОХ: Щастя.

ІК: Освітня реформа?

ОХ: Нудота.

ІК: Вчителька з літератури.

ОХ: Кат.

ІК: Російська мова.

ОХ: Минуле.

ІК: 2022 рік.

ОХ: Війна.

ІК: Одним словом, але влучно. Це те, на що я звернула увагу в мюзиклі [Ребелія]. Вам вдалося в короткій формі висловити те, що у нас страшними довгими сторінками підручника дуже нудно і важко описано.

ОХ: Мені здається, одна з проблем освітньої реформи - її важкість. Для більшості людей це звучить нецікаво. Коли у нас було вручення премії Тичини [Освітня премія від творчого об’єднання МУР], там пролунала фраза: “Міносвіти, яке нічого не робить”. І нам написали люди з Міністерства освіти: “ми намагаємось”, “ми робимо”, “все буде”. І ми поїхали до Міністерства освіти, зустрілися, там молода команда. Вони розповідали про свої плани. Але це реформи не одного року, не двох. Результати будуть через років 10. І мені здається, що саме тому моя асоціація така: освітня реформа - це нудота.

ІК: В принципі, ваші вистави пояснюють, чому є таке відчуття.

ОХ: Там була інша держава. Червона. Це інша історія. Ми за роки Незалежності встигнули зробити помилки, щоб у людей зникла ця довіра до української незалежної держави. Розумієте, в 1991 році які чудові люди були. Іван Дзюба — другий міністр культури (1992-1994 рр), Лесь Танюк (голова парламентського комітету з питань культури і духовності). Прийшли люди, які були зацікавлені в тому, щоб у нас була найпрекрасніша, найсвітліша європейська держава, люди, які віддавали свою свободу, життя, ресурси. Через те, що їм щось не вдалося, або система їх зжерла, маємо те, що маємо.

ІК: Насправді, ця пострадянська спадщина отак не зникає.

ОХ: В мене є розуміння, що я дуже-дуже молода людина, і якісь фрази, типу, “моя нація має проблеми”, може звучати від мене дивно.

ІК: Звучить цілком природно, якщо ви ще й розкажете про свій шлях. Ви навчались у російськомовній школі, та ще й імені Леніна, куди просто так не потрапляли ані учні, ані вчителі. Відверто кажучи, це була школа для мажорів. Тим не менш, ви виросли в людину, яка змогла створити мюзикл, що змушує мою доньку читати у Вікіпедії і з інших джерел, про XX-й з’їзд КПРС і вчити твори Миколи Вінграновського.

ОХ: Між тим, як моя школа перестала бути “імені Леніна” та стала школою “для мажорів”, як я поступив до першого класу, пройшло 16 років. Я прийшов до школи у 2007-му, чи здається у 2008-му.

ІК: Вона вже не була імені Леніна, але все одно вона була з викладанням російською мовою. Зазвичай ви не дуже багато говорите про свою школу. Чому? Якою вона була, як вона формувала?

ОХ: Я, здається, дуже позитивно відгукуюся про свою школу. Але в мене була жахлива вчителька української мови і літератури. В мене таке враження, що вона була засланий агент КДБ. Настільки глибоко прищеплювати ненависть до української літератури - це ще треба вміти. Це була дуже-дуже зла, чимось ображена жінка. І вона свою злість виміщала на дітях. Її не хотілося слухати. Вона могла витратити 35 хвилин на те, щоб вилаяти якогось школяра за те, що він не зробив домашнє завдання. Ми навіть витягали сірники, хто [наступного разу] не зробить домашнє завдання, паде жертвою. Розумієте? Це для того щоб у нас не було уроку, і ми її не слухали. Я думаю, що насправді це не питання нецікавого предмету, це другорядне порівняно з персоною, яка вам його викладає. Взяти найнудніший предмет, якщо у вас найцікавіший вчитель, який любить свою професію, діти будуть вчити будь що: біологія, фізика, хімія. Такий надзвичайний предмет, як література, дає можливість просто говорити цілу годину та дискутувати. Це ж предмет душі. В мене були дуже-дуже хороші викладачі з біології, з хімії, з англійської мови.

ІК: А з російської літератури, яка була вчителька?

ОХ: Надзвичайна. Вона була дуже уважна. Вона мала персональний підхід до кожного з учнів. Коли вона давала тему есе, це було не банально. Не опишіть проблематику Євгенія Онєгіна. А приміром есе на тему: “Чи можна назвати такого-то персонажа поганою людиною?” А тобі лише 14-15, років. У тебе гормони, ти сам ще не розумієш до кінця що добре, що погане. І ти пишеш, тому що тобі подобається. Ти ведеш діалог із самим собою. Вчитель дає зрозуміти, що йому не байдуже твоя думка. І це дуже рідкісне явище. Тому що в суспільстві, в шкільній програмі, подекуди в сім’ях тобі постійно нагадують: твоя думка нічого не варта. Хіба що мама скаже, що ти найталановитіша дитина, бо вона мама. Ти відриваєшся, шукаєш [оцінку] в однолітках, але однолітки не оцінять твоє есе: “Які риси є морально поганими, які хорошими”. І ось тут вступають вчителі.

ІК: Ви, до речі, мені нагадали, що моя вчителька російської літератури, я вчилась в українській школі в Києві, була досить класичною. Ми знали, що її чоловік працює в КДБ. Яке було наше здивування, коли в 1988-му вона дала нам написати твір з огляду на тоді культовий фільм “Асса”. Фантастика. Людина для нас змінилася в один день, коли дала нам висловитися і розбирала з нами наші думки.

ОХ: Новак Анна Анатоліївна звали мою вчительку [з російської літератури], і я бачив її у 2022-й, 2023-й, 2024-й роки. Мені було цікаво, чи вона буде, з того типу вчителів російської літератури, яких дратує [необхідність] “вчити мову”. Я з нею зустрівся, і зрозумів, що вона абсолютно адекватно сприймає ці реформи. Вона зараз розповідає про [Джорджа Гордона] Байрона, про [Волта] Вітмана. Знаєте, це набагато, вважаю, корисніше для сучасного українського школярика.

ІК: От ми потрапили в 2022 рік, коли для вас все змінилося. Ви казали в одному з інтерв’ю, що ви потрапили в окупацію, де було всього кілька книжок. І одна з них була Шевченка. І вам геть не зайшло. Чому?  Це ж вже було без поганої вчительки.

ОХ: В мене величезна повага до Тараса Шевченко. Мій батько говорить, а він є істориком, Шевченка треба ставити не в літературу, а в історію. Тобто він як постать, як бунтівник, як той, хто зробив вибір писати українською, це набагато цінніше, ніж митець. В нього є надзвичайно талановиті твори. Один з моїх улюблених віршів української літератури Тараса Шевченка.

Минають дні, минають ночі,
Минає літо, шелестить
Пожовкле листя, гаснуть очі,
Заснули думи, серце спить,
І все заснуло, і не знаю,
Чи я живу, чи доживаю,
Чи так по світу волочусь,
Бо вже не плачу й не сміюсь…

Доле, де ти! Доле, де ти?
Нема ніякої,
Коли доброї жаль, боже,
То дай злої, злої!

Ну це ніби Байрона читаєш.

Страшно впасти у кайдани,
Умирать в неволі,
А ще гірше – спати, спати
І спати на волі,
І заснути навік-віки,
І сліду не кинуть
Ніякого, однаково,
Чи жив, чи загинув!

І це коли тобі 16 років - найгостріша проблема. Але цього твору немає в шкільній програмі. А “ягнята за селом” осточортілі є. Розумієте? От для якоїсь людини, яка може подивитися [нашу розмову] і подумати: “Що він собі таке дозволяє?” Я просто раджу відкрити Кобзар і сісти почитати, не зупинятися і розказувати ваші відчуття. Це нудно, важкувато для сприйняття. Це мука. Особливо для молодих людей. Михайль Семенко - не мука. Микола Вінграновський – не мука. Іван Драч, не завжди, але також не мука. Василь Симоненко - категорично не мука. Леся Українка – не мука. Тарас Шевченко – мука.

ІК: Коли у вас щось таке клацнуло?

ОХ: Мені подарували збірку Михайль Семенка, і мені знесло дах. Від рівня поезії, від того, що ця людина зухвала, нахабна, авангардна. Я не уявляв, що українська література може бути такою. Ну вже відомі рядки через “Ти [Романтика]”, що

Між твоїх стеген Мох.

Тіло твоє Моє.

Воно тремтіло. Ти – Моя:

Ти віддалась

Ти думаєш, ого ого-го-го! Отак можна. А потім красива поезія інтелектуальна:

Я не умру від смерти —

Я умру від життя.

Умиратиму — життя буде мерти,

Не маятиме стяг.

Я молодим, молодим умру —

Бо чи стану коли старим?…

Залиш, залиш траурну гру.

Розсип похоронні рими.

Красиво. Вогонь. Ці рядки горять. Вони живі. Це те, що потрібно молодій людині. В школі подають один його вірш, оце Місто:

Осте сте

бі бо

бу

візники — люди

трамваї — люди…

І ти думаєш: “Напевно він фрік, шизік, він не здатен талановито писати”. А насправді суть у тому, що він глузує. Плює в обличчя. Протестує. Мені здається я вичитав все, що колись написав Михайль Семенко. Я подумав, що якщо в нас є така поезія, значить, у нас з рештою літератури все добре.

ІК: Це, до речі, одне з питань, які мені не доведеться ставити, бо ви на нього відповіли. Одна з частини обурення критиків “Ти [Романтика]” - це рожева шуба Семенка.

ОХ: Він ще й на підборах там ходить.

ІК: Але рожева шуба більше всіх, так би мовити, роз’ятрила. Але ви вже відповіли, це людина, яка мала сміливість в той час заявити про себе як про епатажного митця.

ОХ: Це дуже зухвале твердження, але мені здається, Михайль Семенко був би щасливий побачити, як його представили в цій виставі. Він провокує. Всі цю шубу бачать, всі про неї говорять, і це те, чого він прагнув. Чому рожева шуба? Бо він заснував Фламінго, [літературно-мистецьке об’єднання авангардистів та символістів]. А по-друге, він дуже зухвало одягався. Він носив бордові з кругляками краватки, клоунські сорочки. Якби я постив такого персонажа на сцену в 2023-му, то глядачі подумали б, що це просто хлопчик з Подолу. Все, що було епатажним в 1920-х, зараз норма. Тому треба було шукати нову методу, щоби це вражало. Як передати костюмом, що людина провокативна і епатажна?

ІК: Значна кількість вчителів достатньо консервативні. Уявляю, з якими почуттями вони слухали ваші враження від Шевченка і не знаю, чи змогли дослухати до того моменту, що ви вже сказали про тих митців, які вас вразили і змінили ваш світогляд. Де все ж таки ця межа? Як донести до консервативних вчителів, що сучасним дітям треба розповідати саме так, щоб вони мали інтерес.

ОХ: Якщо у цих вчителів консервативних є свої діти, просто з дозволу дітей взяти телефон їх і погортати стрічку в Instagram чи TikTok. Не залазити в переписки. Нехай дитина буде поруч. Але просто, щоб з дозволу дитини от взяти і годину провести, гортаючи TikTok чи Instagram. Що є запропонованим контентом, як він виглядає і яка його кількість? Він, вона все зрозуміє. Ви знаєте, що таке Roblox?

IK: Ні.

ОХ: Треба знати. Це такий Instagram challenge – відеогра.

ІК: Чимало вчителів насправді вважають, що правильно не погортати стрічку Instagram, а заборонити Instagram.

ОХ: Це спроби людей утримати минуле, яке розсипається у них на руках. Час їх минув. Старого світу вже ніколи не буде. І це правило працює не просто в історичних термінах, а у щотижневих. Хай спробують заборонити. Дуже бунтівні зараз школярі і молодь. Їхнє школярство проходить в часи, коли ти знаєш що таке FPV-дрон, збір, 3D принт, ти виходиш на мітинги проти закону, що ухвалює Верховна Рада, і я бачу 13-річних, які надривають горло за свої права, дитина, в якої в шапці профілю два відкритих збори, вона прийде в школу, і вчителька буде гарчати: “На полях відступ має бути три сантиметри, а не два”. І ви розумієте, що ці умовності паралельні з реальним життям.

ІК: Розкажіть про людей зі свого оточення. Що сформувало їх?

ОХ: Ми якось шукали для одного проєкту наші дитячі відео. Микола Шмундир, який трішки молодший за мене, просто на своїй сторінці Facebook його знайшов. Мені довелося, підключати для цього флешку, качати з комп’ютера. Сашко Заїка мав сканувати з диску, а Віктор Ткаченко, який написав всю музику до “Ребелії” і до “Ти [Романтика]”— композитор МУР. Він для нас наче старий дід. Йому 29 років. Він відцифровував касету. Тобто чотири хлопці, різниця буквально в три роки, і абсолютно на різних матеріалах наше дитинство. Ці люди дуже патріотично налаштовані. Я точно знаю, що всіх моїх друзів і кохану людину, і все оточення об’єднує щира любов до української нації, нетерпимість до російського. І я також спілкувався з представниками того покоління, яке було частиною історії “Ребелії”, з Клубу творчої молоді (КТМ).

Клуб творчої молоді (Київ, 1963 рік)

ІK: З ким саме ви спілкувалися?

ОХ: Я спілкувався з Мартою Дзюбою. В гості приходив. Я їй показував фрагменти сценарію. Потім вона подивилась “Ребелію” на YouTube, і мені подзвонила. Я дуже злякався. “Олександре, алло, вітаю, - починає вона розмову - подивилася я вашу “Ребелію” на YouTube. Сказати, що мені сподобалось - це нічого не сказати”. Дуже позитивні і приємні речі казала. А потім вона на виставу прийшла. Уявляєте, людина сидить і чує рядки вистави: “Ти маєш знати, не вартує дня без доньки і Марти”. І я розумію, що ці рядки чує і Марта, і донька. І потім вона зайшла до нас, ми були дуже щасливі, що вона прийшла.

ІК: Я була у Івана Дзюби вдома. Коли я була вашого віку, я працювала прес-секретарем віце-прем’єр-міністра з гуманітарної політики Миколи Жулинського. І він мене брав часто на зустрічі, наприклад, до Івана Дзюби, чи на обід з Іваном Драчем. Це незабутній досвід. І я мушу сказати, що ваш Іван Дзюба справді дуже схожий на те, яким Іван Дзюба був у житті. Але якраз Микола Григорович був на виставі і написав дуже делікатну рецензію.

ОХ: Жулинський написав дуже позитивну рецензію.

ІК: Він дуже делікатно сказав, що не впізнає Івана Драча. У мене немає претензій, бо я не вважаю, що мюзикл має бути документальним фільмом. Але я хочу сказати, що коли я дивилася “Ребелію”, я подумала, що би сказав Микола Григорович? Тому що я знала, що вони товаришували. Бо він [Іван Драч] у вас єдиний негативний персонаж.

ОХ: Ну як це? Драч не негативний персонаж.

ІК: Ну вибачте, він в костюмі повії.

ОХ: Це не костюм повії. Це дитина. Маленька світла дитина з підтяжечками і рюшами в дорослому пальті. В його костюмі еротичність. Ви його поезію читали?

ІК: Звичайно.

ОХ: Я дуже хотів щоб люди читали Івана Драча. Якби я зробив Івана Драча приглушеним, прикрученим, ну, більш класично нормальним, то я би не звернув увагу на цю людину.

ІК: Так. Але я більше говорила про те, що він єдиний виглядає зрадником.

ОХ: Він писав про себе “я щур”. Крім того, в нього дійсно є державні нагороди. Він дійсно підписав той лист, який засуджує КТМ. Половина сіла за свої ідеї, а половина підписала, що вони зрікаються і ідей, і українського націоналізму. З тих, хто підписали лист вибачень перед радянською системою, був Іван Драч, Микола Вінграновський, Іван Дзюба. Але там складніша історія. Дзюбу розколював слідчий. Тому в виставі є: “Дзюба зрікся”. І він там говорить: “Ви кажете зрада, чи це так легко?”

ІК: Вам насправді вдалося показати оцю всю складність і не робити плоских образів. Тому що в наших підручниках, на жаль, пострадянський підхід. Всіх вбили, всіх розстріляли, всіх посадили. І ти, власне, не бачиш ні вибору, ні живих людей, ні того, що може бути знову ж таки привабливим. А вам вдалося показати, що українська ідея була дуже приваблива.

ОХ: Я дуже вдячний. Але те, що персонажі в “Ребелії” значно краще прописані, ніж в “Ти [Романтика]”, - це так. Бо коли я писав “Ти [Романтика]”, мені було 22 роки.

ІК: 23 для “Ребелії”. Це, звісно, величезна різниця.

ОХ: 24. І це величезна різниця, бо ти дуже швидко вчишся і набираєш обертів.

ІК: Щодо “Ребелії”. В мене є одна особиста історія. Мої батьки були на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків”, тоді, в 1965 році. І мама розповідала рівно так, як у вас у виставі, що Чорновіл звернувся до зали: “Хто проти політичних репресій, встаньте”. Встало десь приблизно 50-60 людей на 600 місць в залі. І мої батьки були серед тих, хто встали. Але важливо, що відбулося далі. Одні кажуть, що хтось там наказав вимкнути світло, і раптово почався фільм, запустили трансляцію фактично без паузи. Насправді це те, що їх врятувало. Почався фільм, і це не дозволило всіх ідентифікувати. Мама розповідає, що після фільму всі вийшли в абсолютній тиші, ніхто не розмовляв, вже стояли вантажівки з брезентом і воронки до вулиці Хрещатик. І тато тоді сказав: “Це за нами”. І насправді це мій висновок: те, що різко вимкнули світло і запустили фільм - це було не про те, “щоби зупинити протест”, це було, щоб по суті врятувати цих людей від арешту.

ОХ: В виставі це реалізовано тим, що в нього [В’ячеслава Чорновіла] мікрофон вимикається. Це дуже крута історія. Я не знав.

ІК: Моя мама теж була на вашій виставі, і їй теж дуже сподобалось. Їй 88 років, і вона була в абсолютному захваті. Трішечки комплексувала, що навколо одні підлітки і молодь. Але вона слухає аудіоверсію, їй відгукується кожне слово.

ОХ: Дякую. Для мене це дуже цінно. Я думаю, що люди, які жили в той час, чи тим паче були в кінотеатрі, трішки з цинізмом можуть сприймати, коли зала так гордо підривається, всі 2 тисячі людей стоять. А ви встали б?

ІК: Ви знаєте, це те, що я відчувала всю виставу. В мене правда було враження, що кожне слово написано особисто для мене. Вам вдалося висловити оцей невисловлений страх, бо ним було все просякнуте. Але хто з ним не стикався, не розуміє про що це. Мої батьки щось мені розповідали, але в той же час вони тримали в голові, що мене слід уберегти, щоб я могла жити в цьому соціумі. Наприклад, в 1980-х ми вже ходили на прем’єру фільму Юрія Іллєнка “Лебедине озеро. Зона” (1989 рік), на “Радуйся земле, Син Божий народився”, що не можна було з антирелігійним підходом Радянського Союзу. Але водночас, коли в 1988-му у нас відмінників почали приймати до Комсомолу, я прийшла додому і кажу: “Мені тут запропонували вступати до Комсомолу. Я не хочу”. Батьки переглянулися, нічого не сказали. А наступного дня тато каже: “Ти ж хочеш бути журналістом. Це ідеологічна робота. Ти не зможеш вступити на журналістику, якщо ти не вступиш до Комсомолу”. Ну я сказала, що все одно не вступатиму до Комсомолу.

ОХ: Ти не вступила?

ІК: Не вступила. Тоді вже вчителі не знали, що з цим робити. Начебто не зрозуміло, за що карати, бо Перебудова. Тому вони теж обирали ніяк не реагувати. А звісно, коли я вже вступала в 1992 році [до Інституту журналістики] це вже було не актуально.

ОК: Клас. Вони поступили так наче протест.

ІК: Але мене вразило, як батьки на це відреагували. Вони не тиснули на мене, але попередили: ти маєш знати, буде важко. І насправді ось цю складність мені дуже хочеться побачити у підручниках і хочеться побачити ці історії, а не тільки перелік фактів і імен. Я вчора перечитала, як КТМ поданий в підручнику 11-го класу. А він, до речі, є в НМТ і в ЗНО. Дуже складні визначення Шестидесятників. Наприклад, “це були люди, які прагнули антропоцентризму”. Дуже “важливий” термін, який в 16 років треба вивчити в підручнику.

ОХ: Клас. Домашнє завдання вам (читає з підручника): “Виберіть одну із назначених історичних постатей. Створіть від її імені уявний щоденниковий запис про мету, яку перед собою ставить ця людина. Результати роботи слід представити в класі, проаналізувати. Створіть інтерактивну карту”. Це цікаве завдання.

ІК: Не можна сказати, що тут погано геть все. Наприклад, у цій книзі, яка зверстана дуже “старорежимно” і “олдскульно”, є листи Стуса. Дуже цікаві. Є там спогади, вони у вигляді діалогів. Насправді цікаво.

ОХ: У школярів тепер є МУР. Можна просто вставити QR-код на YouTube, і все. Я знаю, що вчителі показують це на уроках. Інколи замінюють урок, і вмикають МУР.

Олександр Заїка у ролі секретаря Кольчика (Ребелія)

ІК: А що далі?

ОХ: Далі п’ятниця. Я лекцію читатиму у Львові, про список Forbes української літератури. Найбагатші і найбідніші українські письменники. Кому вдавалося заробляти літературою, а кому ні. Який був фінансовий стан у різних наших діячів. От знаєте, наприклад, хто з них найбагатший? Приходіть на лекцію, дізнаєтесь. Ми в вересні їздили в Суми, Франківськ, в Тернополі були. Буде в Полтаві зустріч. Питають про різне. Від того, які книжки почитати, до “ як реалізувати проект”. І це надзвичайно важливо. Єдине, що це все варто розрізняти: між вчителем - і те, що я роблю. Я розповідаю казочки.

ІК: Ви на своїх лекціях і власне в своїх мюзиклах розповідаєте історії, і через це ваші герої такі живі. Якби це була історія про маленьку людину на тлі епохи, що це було? Яка епоха? Який герой?

ОХ: Мені дуже цікаво зробити про якогось офіцера з війська Івана Мазепи. Коли той робить вибір за шведів в Європу. З точки зору малого офіцера, який чує, що ми з Росією то дружимо, то не дружимо. Чому? Гетьман сказав, що вже не можна, бо росіяни хворі на всю голову. Можливо, історію якогось офіцера, який подібний до Івана Іскри та Василя Кочубея, вирішив зрадити Мазепу. Ну тому що думають, це якась радикальна зміна курсу, що це за маячня. І потім в складі армії Петра І той офіцер змушений руйнувати Батурин. Там вже злочин на рівні цієї війни. І уявіть, цей український офіцер в складі армії Петі І змушений таке чинити. І тут він раптово розуміє, можливо Мазепа був правий. Ось і вигадалася історія для нової п’єси.

ІК: Мені подобається ваша історія. Я б хотіла побачити цю виставу. Тому я бажаю вам успіху. Бажаю, щоб у вас знайшовся час і на Міністерство освіти.

ОХ: Міністерство освіти, пишіть, дзвоніть. У вас є мій номер телефону.

Фото - Розмова