Диктант – це не нудно, або як письменниця Євгенія Кузнецова зламала схему

Євгенія Кузнецова перевернула уявлення українців, чим може бути звичайний диктант. Письменниця та авторка нашумілого радіодиктанту 2025 року, а також книги “Мова-меч” і багатьох інших книжок, які не полишать нікого байдужим та викликають дуже складний, але приємний коктейль емоцій, написала текст національного диктанту, отримала два дні хейту та тижні вдячності, захоплення та поширення.

Текст диктанту “Треба жити” надихнув десятки людей написати за її зразком свої версії – регіональними говірками та діалектами, професійними жаргонами, англіцизмами чи германізмами, дуже живі і зворушливі. А підлітків та молодь – спонкував під текст диктанту знімати тисячі відео в ТікТок.

Радіодиктант, який писали тисячі українців 27 жовтня 2025 року традиційно у День української писемності та мови залишив довгий післясмак дискусії. Він не був дуже простим – лише шість учасників написали диктант без жодної помилки з понад 11,2 тис. надісланих робіт.

Про наші стосунки з мовою та чому ми не спілкуємось рідними діалектами, про висновки, спогади, цифри і все, що з цим пов’язано, - про це розмова з Євгенією Кузнецовою у черговому подкасті “Що там з НУШ”.

Співзасновниця ГО “Смарт освіта” Іванна Коберник буде говорити з Євгенією Кузнецовою про таке:

• Як вдалося зламати шаблон, що диктант – це лише відтворення.
• Як українці повертаються до своєї мови, говірок і діалектів.
• Про страхи, які нам залишила радянська імперія і як їх долати.
• Як наповнювати простір україномовним контентом для різних авдиторій.
• Як радіодиктант вийшов за межі бульбашки і поширився в ТікТок.
• Що варто зробити для осучаснення викладання літератури в школі.
• Спробуємо відредагувати диктант з популярної збірки разом з Євгенією Кузнецовою.
• Як письменниця справлялась з хейтом в перші дні після радіодиктанту.
• Яких сучасних українських авторів Євгенія Кузнєцова включила б шкільну програму з літератури – назвемо авторів.

Іванна Коберник: Які найголовніші висновки ви отримали після радіодиктанту?

Євгенія Кузнецова: Для мене це був досвід досить унікальний. Що моє улюблене у післясмаку диктанту, це те, що було дуже багато версій – цей текст спрацював, як ніби схема-завдання, за якою людина могла написати свій текст. Всі написані тексти, які ми побачили, для мене вони дуже цінні, бо вони були написані місцевими говірками. І це дуже класно, тому що всі, хто знають мене, всі, хто читав книжку “Мова-меч”, знають, що я місцеві говірки і діалекти підтримую і вважаю цінністю. Я є адвокаткою того, що ми маємо їх берегти, тому що це джерело для збагачення нашої щоденної мови. І тому для мене оті діалектні варіанти диктанту були дуже приємні, я була рада їх читати. Як і варіант диктанту від бровістки, від масажистки, від ветеринара, від військового.

Мій текст спрацював певною схемою, яка запросила інших людей заповнити цю схему своїми змістами, своїми реченнями, своїми словами. А це для мене дуже цінно.

Там ще був ще, наприклад, текст посла України в Німеччині.

Іванна Коберник: Це, до речі, мій однокласник випадково. Також був текст вчительки української мови та літератури Бучанського ліцею №9 Валентини Карпенко, ми його публікували на сайті “Нова Українська школа”, і він також був дуже популярним для прочитання. Був текст від Вінницького обласного водоканалу – у кожного свій варіант. Власне, ви справді цим зламали схему. Диктант – це досить консервативна форма вивчення мови, але ви показали, що він може ще й давати новий поштовх.

Ви зрозуміли, в чому був рецепт та як перетворити диктант від нудного тексту, якими сповнені збірки диктантів на те, що зробили ви?

Євгенія Кузнецова: В мене було два варіанти диктанту: один був такий досить сльозогінний, дещо драматичний, але потім я в якийсь момент вирішила, що Боже, стільки зараз цього навколо, що треба зробити щось інше. Щось простіше мовно, можливо менш художнє, але таким чином воно буде більш доступне для загалу.

Тому я саме пішла за цим другим варіантом.

Іванна Коберник: Але, крім цього, ви не побоялися обрати слова-винятки. Наприклад, всім вже відоме “між’яр’я” – і всі тепер знають, що це таке.

Євгенія Кузнецова: Я ходила його шукати в Ботанічному саду особисто. Це одне з трьох слів, яке має два апострофи: між’яр’я, під’яр’я і над’яр’я.

Іванна Коберник: Ви обрали діалектизми – чи справді треба вчити слова, яких ти не можеш використати у повсякденному житті?

Євгенія Кузнецова: Я дуже боялася зробити текст занадто простий – якби всі все правильно написали, це не цікаво. З таким посилом я й використала між’яр’я. Але оці три діалектні слова, які там були: допіру, пітятко, кияхи, я їх обирала за принципом фонетичної легкості.

Тобто, щоб їх просто вимовивши людина могла за слухом своїм написати правильно у тексті. Навіть не знаючи цих слів, тому що українська мова вона не завжди така: як чується, так пишеться.

Іванна Коберник: Ви багато писали про діалектизму в своїй книзі “Мова-меч”. Як радянська імперія нищила все навколо, залишаючи лише російську мову, змушувала соромитись діалектизмів та змушувала їх вихолощувати і це називалося літературною мовою. З одного боку так, це цінність і багатство – різні говірки, але з іншого боку все ж таки має бути мова, яка об’єднуватиме представників різних частин України для того, щоб вони відчували себе носіями однієї мови. Він є доречним на телебаченні, в медіа, у школі, при викладанні, у підручниках. Але водночас не варто соромитися і діалектів, і говірок. А де ця здорова межа все-таки?

Євгенія Кузнецова: У навчальному процесі, звичайно, потрібно говорити, викладати літературною мовою. Водночас на уроках української мови варто вивчати діалекти, варто дітям пояснювати, що так, як у вас говорять вдома, це не означає, що ви вдома говорите неправильною, скаліченою мовою. Її не треба соромитись і прагнути до цього дистилляту, очищеної мови.

Мені здається, що в новій українській школі не варто соромитися регіональної мови. Тому що я навіть свої студентські роки пригадую, це було років 15 тому – коли ти приїздиш до Києва, студенти зі Львова будуть говорити своєю такою львівською говіркою, вони цього не соромилися. Але, наприклад, студенти з Кропивниччини, чи з Сум, чи з Чернігова, от вони вже будуть соромитися своїх слів. І мені цього дуже не хочеться, мені хочеться, щоб всі говірки тут були рівні.

Іванна Коберник: Повертаючись до книги “Мова-меч”, ви багато пишете про те, як радянська імперія нищила всі мови навколо заради створення нової, по суті, радянської, російської мови. Але зараз, наприклад, є така ситуація, коли Росія дуже сміливо і легко краде наші військові технології, масштабує їх і використовує проти України. Можливо, є теж якісь рецепти, які нам варто запозичити для того, щоб зміцнювати українську мову, але залишатись в демократичній парадигмі.

Євгенія Кузнецова: Українська мова стає мовою престижу, і це важливо. Якщо ти хочеш робити кар’єру в Україні, без української мови тобі шляху немає вже. Але шляхи, якими ми до цього прийшли, вони абсолютно все-таки різні у порівнянні з радянськими часами.

Тому що тут йдеться про відновлення, про встановлення української держави, про повернення собі права на своє. В той час, як в Радянському Союзі універсальним редактором був страх, була відмова від власного “я”, була спроба зробити так, щоб твої діти відмовилися від своєї ідентичності. От скажімо, це була масова історія, коли батьки говорили все життя українською мовою зі своїми батьками, але бажаючи кращої долі своїм дітям, вони відмовлялися від української і навмисне свою ідентичність відрізали від себе і відповідно позбавили цієї ідентичності своїх дітей.

Це, ймовірно, одне із найнеприємніших відчуттів, коли те, ким ти є у житті, воно тобі заважає. Але я не думаю, що це український шлях, коли це має бути зроблено через тоталітаризм і через страх.

Українських книжок зараз більше і більше, але це комерційні проєкти переважно. Або якщо видавництво має некомерційні проекти, то ці некомерційні проєкти годує комерційна книжка. Тобто це все одно закони ринку, і ми йдемо таким шляхом.

Іванна Коберник: Я згодна, що зараз є достатньо велика кількість якісного українського контенту, але проблема, наприклад, тих же підлітків, які дивляться російський YouTube, в тому, що їм потрібен достатньо примітивний, специфічний контент, який вони легше знаходять в російськомовному просторі. Те саме, наприклад, була величезна проблема з київськими таксистами і тортурами російським шансоном. Але нещодавно за мною приїхав таксист, і там грав вже україномовний шансон. Що ви думаєте про цю частину українізації? Який правильний шлях наповнити ось цим десь примітивним, з нашої точки зору контентом, але таким необхідним, щоб мова була у всіх сферах?

Євгенія Кузнецова: Пам’ятаєте, коли запроваджували квоти, скільки було крику про те, що немає стільки українських пісень, немає стільки українського контенту, щоб заповнити оці квоти?

Але коли українськість стала перевагою, ринковою перевагою, так і з’явився продукт.

Коли українська є не мінусом, що це не візьмуть на радіостанції, це не будуть крутити, бо це українська мова, бо це якось асоціюється з якоюсь відсталістю, трохи воно якось не то, всі нормальні люди говорять “по-русски”. Це я вам розповідаю про 2000-ні, чи навіть 2010-ті і як бачимо – буквально за 10 років це може змінитися, і це змінилося. І ось вам і відповідь на це питання.

Іванна Коберник: Для мене стало відкриттям зізнання, яке я прочитала, з приводу того, чому досі батьки продовжують розмовляти російською зі своїми дітьми в Україні, або ж навіть розмовляють нею з новородженими дітьми, з якими, здавалося б, можна було б сформувати інше середовище. Це страх окупації. Вони реально внутрішньо бояться, що це все-таки може статися, і що їхня дитина буде більш вразливою, якщо не знатиме російської мови, але мені одразу хочеться цифри, який це відсоток людей. Я не думаю, що страх окупації був би якимось відсотково значимим.

Євгенія Кузнецова: Серед цих людей, які не переходять на українську мову, по-перше, цей аргумент окупації – це дуже-дуже-дуже невеликий відсоток людей. Справа в іншому, тому що перехід на іншу мову – це складно.

Це вимагає певної, ну, якщо не пасіонарності, то позиції принциповості, чіткої відповіді на питання, хто я? А ким я не є? Це об’єктивно важко.

Уявімо: зробимо реверс ситуації, що нам треба з вами переключитися зі своїми дітьми говорити російською – вже буде важко, вам вже доведеться підбирати слова.

І перейти повністю в побутовому спілкуванні на іншу мову, це вимагає неабиякої принциповості. І тому я з шаленою повагою ставлюся до тих людей, які таки це зробили і які не відкотилися назад. Тому що багато людей в пориві 2022 року перейшли на українську, а потім стався відкат. Мені здається, що це нормально. Можливо, їхні діти перейдуть, тому що це складно.

Іванна Коберник: У ваших художніх книжках парадигма виживання проти парадигми розвитку. Як вам, здається, українці все-таки долають цю парадигму? Чи у нас через повномасштабне вторгнення, навпаки, відбувся певний відкат? І ми, власне, готуємося до тривалого життя в цьому складному світі, коли виживання і страх як побічний, так би мовити, елемент цієї парадигми стає обов’язковим?

Євгенія Кузнецова: Страх перед великою тоталітарною державою і страх перед ворогом – це різні відчуття, як на мене.

Одна справа, коли Росія намагається зараз впровадити оцей страх перед ТЦК і вважають, що цей розрахунок їхній спрацює, щоб українці влаштували повстання. Тому що вони нас не дуже добре знають.

Вони вважають, що Україна не може повстати і хочуть Україну упокорити, і водночас намагаються зробити так, щоб Україна піднялася проти своєї влади і проти, скажімо, своєї влади в обличчі ТЦК.

Іванна Коберник: У нас зараз є таке відчуття бульбашкізації суспільства, але ваш радіотектант – він вийшов за межі бульбашки. Тобто, по-перше, він змусив людей писати, а з іншого боку, він змусив молодь знімати TikTok.

Євгенія Кузнецова: Так, це вже було, коли фактично уже хвиля спала, і я думала, що це нарешті кінець, але потім я подивилася, що в TikTok з’явились тисячі відео під озвучкою радіотектанту, саме цього уривочку:

• “Треба цілуватися, коли випадає нагода, і казати те, що на думці. Немає часу на півтони. Матеріальне — крихке, життя тікає крізь пальці. Справжнім виявилось тільки те, за що не можна схопитись руками: спогади, сміх і любов”.

Там були дуже зворушливі відеотіктоки від дуже молодих людей, фактично діти. І я зрозуміла, що це діти, які в принципі намагаються жити оце своє молоде, юне життя. Вони намагаються жити серед війни, вони формуються, вони закохуються, вони постають як люди в оцих непростих ненормальних умовах.

І в мене таке враження було, що вони якось це інакше сприймають, що це як нова нормальність для них. Це були відео, як хтось когось проводжає в армію, як зустрічають дружини військових додому і всюди – такі юні обличчя.

І були відео просто з якогось студентського життя, вечірок, подорожів, танців, моря, лиж, тобто з таких дуже цивільних задоволень, звичайних підлітків або дуже молодих людей.

Іванна Коберник: Цими двома словами: “Треба жити” ви створили новий тренд і сенс. Це насправді найцінніше те, що мала б давати освіта: змушувати рухатись далі, змушувати висловлювати свою думку, ділитися почуттями, розуміти почуття інших людей. Як ви думаєте, що треба зробити, щоб література в школі перестала бути, по суті історією літератури, а змушувала думати, розвиватися, рефлексувати і взагалі формувати звичку читати протягом всього життя?

Євгенія Кузнецова: В мене буде не оптимістична відповідь, тому що, я думаю, вже багато змінилося, але змінилося за рахунок людей. Будь-яку програму викладають люди, і навіть якщо вона буде чудова, її можна викладати погано.

Будь-яку програму, навіть якщо вона совкова, залежно від людини, яка цим займається і може зрозуміти, що доречно, що недоречно, як адаптовувати – її можна викладати добре. Тому я думаю, що ось тут, в школі, оцей людський фактор, він дуже важливий.

Звичайно, треба мати орієнтир і певну програму й набір текстів, тому що іноді і хороших вчителів можна загнати в такі умови, що вони не можуть ефективно працювати. Мені в своєму житті не пощастило із вчителями української мови. Хіба що я можу згадати один останній семестр 11 класу, коли я зрозуміла, що уроки української мови – вони можуть бути цікавими.

Це була просто молода вчителька, яка прийшла тільки з університету. І ось вона за пару останніх місяців мого навчання показала, що уроки можуть бути цікавими, може бути якесь розуміння до учнів.

І якщо говорити про шкільну програму, дуже важливо скорочувати об’єми. І скорочувати краще менше, але глибше. Краще задати твір на 50 слів, щоб діти його написали, ніж на тисячу слів, щоб за них написав Chat GPT.

Хай буде більше читання, але менше механічних вправ. Ці об’єми, мені здається, заважають вдумливому навчанню в принципі.

Іванна Коберник: Вам вдалося зробити диктант майже на 100 слів, власне таким є середній розмір диктанту, який пишуть в школах. І в інтернеті чи в пошукових системах дуже легко знайти цілі збірки диктантів досить однотипних та стереотипних за наповненням. Хочу запропонувати вам послухати один достатньо типовий диктант і поговорити, як він, з вашого вже досвіду, міг би бути більш наповненим сенсом і таким, що змушує думати, рефлексувати і, можливо, навіть писати свої тексти. Називається він “Мрію про сильну Україну”:

• “Мрію про сильну Україну-Русь, в якій пануватимуть українці та їх мова, символи та культура. Переконана, що універсальний символ українців – Дідух є ідеальним об’єднуючим зображенням нашої нації. Він повинен вигнати біду з кожної хати й витіснити чужі символи насильства та рабського невігластва.
• Пропоную встановити пишного золотого Дідуха в Києві замість поваленого ідола більшовизму. Він буде символом об’єднання українців на шляху до панування у своїй сторонці. Дідух мав би стати тим новим символічним знаком великої України-Русі, що перемогла кремлівських окупантів. Адже кожен українець повинен знати, що в Дідусі закодована слава України, її воля перемагати!”

Це диктант зі збірки на дуже популярному для освітян ресурсі.

Євгенія Кузнецова: Якби мені дали завдання відредагувати цей текст, я би, мабуть, відмовилася. Тому що сам посил тексту – я не думаю, що його можливо відредагувати. Тобто уявити школярів символом об’єднання, яких стане Дідух – це абсолютно неможливо.

Якщо ми хочемо говорити про символи, варто, щоб історія починалась з “я”. І тут у нас був дуже оптимістичний початок: “Я мрію”. Але набагато було би цікавіше, якщо б символ був прописаний через чиюсь історію, або про прапор – мені згадалась недавня історія, коли дівчинка з татом закопували у дворі прапор України перед окупацією.

Тобто щось таке, щоб це було емоційно: або щоб це було трохи смішно, або зачепало якось, щоб дитина могла хоч трошки співвіднести себе із цим текстом.

З приведеним текстом не може себе співвіднести ані дорослий, ані дитина, бо він

ні до кого не примовляє, в цьому проблема.

Пам’ятаєте, в моєму диктанті були такі рядки:

• “Треба любити свій дім, навіть якщо він тимчасовий і далеко від справжнього дому — того, що в серці. Треба здавати кров, і, може, з нею ще в чиємусь серці поселиться любов до слів: “допіру”, “пітятко” чи “кияхи”.

Я отримала дуже багато відгуків від українців, які виїхали за кордон. Хто раніше, хто пізніше, хто під час війни, хто до війни. Але багатьох зачепив оцей образ свого дому, який ми носимо з собою.

До речі, був дуже гарний текст радіодиктанту “Твій дім” від письменниці та режисерки Ірини Цілик. Він такий був і романтичний, і сентиментальний. Мені здається, що це був хороший диктант.

Іванна Коберник: Як ви справлялися з хейтом, який був першою реакцією на диктант? Тому що ви насправді, вибачте, офігенно це зробили. Це був хороший приклад, по суті, антикризової комунікації – ви жодного разу не зірвалися, ви з таким гумором до цього поставилися. Це ваш внутрішній звичний для вас стан? Ви справді така сильна особистість?

Євгенія Кузнецова: Ви знаєте, те, що ми показуємо в соцмережах, це не завжди 100% того, що ми відчуваємо. В перший день я дійсно чудово справлялася. І другий день, здається, я чудово справлялася.

На третій день я зрозуміла, коли вже мої особисті повідомлення були завалені тим, що я проєкт Андрія Єрмака. Я зрозуміла, що мені просто треба взяти паузу. Що я зробила? Я просто взяла свого сина і ми пішли гуляти на цілий день.

Я просто не заглядала в телефон, щоб перечекати. І це було дуже правильне рішення, тому що саме або на третій, або на четвертий день почалася хвиля оцих текстів, омажів власне на диктант.

Ми всі живі люди, і всіх нас до якоїсь міри не зачіпає, а потім починає зачіпати. Але в принципі я загартована такими соцмережними баталіями. Коли я записала своє іронічне відео, мовляв нібито від російськомовної українки, яка розповідала про те, що нам потрібна лагідна українізація і вчити по три слова в год, деякі люди, які знали мене, зрозуміли, що то був стьоб.

Але і багато хейту навалилось від тих, хто захищав українізацію, і від тих, хто навпаки мовляв: “Нащо ви так вже відверто знущаєтесь”.

В мене був досвід, я була загартована в онлайн баталіях. А от мені здається пані Наталія Сумська цього досвіду не мала і вона важче перенесла все те, що неслося.

Іванна Коберник: Не можу не спитати ужасне питання для письменників, але: над чим ви зараз працюєте і чого нам чекати?

Євгенія Кузнецова: Я завершила та презентувала мою нову книжку. Це англійський переклад моєї української книжки “Готуємо в журбі”, але насправді це не переклад, довелося все написати заново, тому що це такий антропологічний, іронічний путівник нашими звичками. В англійській версії вона називається ‘Cooking in Sorrow. A Manual for Interacting with Ukrainians and Food’.

І ця подія мені, я сподіваюся, дасть свободу почати працювати над чимось іншим, тому що цю книжку я видавала сама, а це означає, що всі зобов’язання були на мені, я цим дуже всім переймалася, і нарешті можу видихнути.

І сподіваюся почати працювати над якимось новим текстом. Я ще не почала писати, в мене зазвичай це працює так: є якась розмита ідея, я з нею вже певний час живу, і тоді, коли вона вже набуває якихось образів, тоді я сідаю писати.

Іванна Коберник: Повертаючись до шкільної програми, порекомендуйте, які твори українських чи закордонних, але сучасних авторів, ви би включили в програму старшої школи, 10-12 класів, і чому?

Євгенія Кузнецова: Зазвичай я намагаюся уникати відповідей-списків, тому що я майже завжди шкодую про сказане.

Якщо ми говоримо про шкільну програму, зазвичай ми маємо на увазі, що це книжки, які потрапили в канон. Давайте я так викручусь і скажу, я останні місяці читала дуже багато ветеранської літератури, і я розумію, що її буде ще багато. І вона має мати своє місце. Оці книжки, які вийшли за час повномасштабного вторгнення – я би їх радила старшокласникам, тим більше, що це зазвичай есеїстика.

Збірку есеїв різних авторів можна давати в старших класах, тому що це розбиває уявлення про військових, як про кіборгів. І якщо в п’ятому класі це уявлення може бути позитивним – наші військові нас захищають і нам нічого не страшно, то в 17-18 років це вже час повернення до реальності. Це час зрозуміти, що наші героїчні військові – вони серед нас, це звичайні люди.

Я би радила наступні книжки:

1. Артем Чапай “Не народжені для війни”
2. Богдан Коломійчук “Хороші передчуття”
3. Артур Дронь “Книга Гемінґвей нічого не знає”
4. Дмитро Крапивенко “Усе на три літери”
5. Богдан Журавель “Букурія. Історія одного плавання”

Це есеїстика від військових і це важливо знати в старших класах. Бо не повинно бути уявлення про українську армію як монолітну структуру, де немає місця нічому людському, хибно думати, що там сталеві хлопці і все. Можна згадати епізоди, як солдат начебто тікає в самовольне звільнення з частини, щоб зробити пропозицію своїй коханій, а потім повертається у свій підрозділ, бо його просто не пустив командир. І це ті речі, які олюднюють наших героїв.

Іванна Коберник: А збірку диктантів ви б погодились написати?

Євгенія Кузнецова: Ніт, – сміється Євгенія.

Іванна Коберник: Чомусь я так і думала. Я бажаю вам успіхів і дуже чекаємо вашу наступну книжку.

Фото подкасту “Що там з НУШ”, Facebook Євгенії Кузнецової, Book arsenal