Кінець війни серед мирного життя. Початок життя серед нескінченної війни

Ми маємо почати будувати наше життя не “після”, а “замість”. Будувати архітектуру постійної стійкості – освіту, яка формує суб’єктність, культуру, яка формує ідентичність, економіку, яка не залежить від того, що робить ворог. Будувати оборону, яка включає семантичні операції як базовий елемент. І, головне, жити. Повноцінно і зараз. Не “незважаючи на війну”, а тому що це і є наше життя.

Денис Блощинський – музикант, поет, співак; підприємець з інженерним мисленням та соціальний інноватор; науковець, методолог, автор. Він каже, що все, що він робить — це спроба відповісти собі на одне питання: “як перетворити країну, в якій я живу, з країни моїх батьків у країну моїх дітей”. З дозволу автора публікуємо його думки щодо дослідження “Слова, що вбивають: як російська пропаганда впливає на мобілізацію та бойову мотивацію”.

Про колоніальну зверхність

Дослідження LingvaLexa серед 1060 полонених росіян дало страшні цифри:

• 68% вважають війну виправданою;
• 43% не вважають нас повноцінними людьми;
• кожен третій хоче воювати знову.

Але найстрашніша цифра це 51%: серед тих, хто НЕ вірить пропаганді, половина все одно вважає війну правильною. Це цивілізаційний код, вбудований глибше за Соловйова. І ось тут важлива поправка: ті, хто найсильніше вірить у пропаганду, здаються вдвічі рідше. Тобто найзапекліших у полоні непропорційно мало. Реальний відсоток серед діючої армії вищий і, скоріш за все, набагато.

Окрема деталь, яку ніхто не підсвітив. Вони оцінюють нашу “розвиненість” на 88% від “нормальної людини”. Не на 50%, не на 30%. На 88%. Вони не кажуть “українці – тварини”. Вони кажуть “українці – майже як ми, але трохи гірші”. “Малорос”. “Молодший брат”. Це не звіряча ненависть – це колоніальна зверхність. І вона набагато небезпечніша, бо людина з такою рамкою може щиро вірити, що робить добро – бомблячи тих, кого вважає “трохи нижчими”.

Навіщо я пишу цей текст

Середній вік опитаних росіян – 39 років. Вони будуть активними членами суспільства ще 20-30 років. Легко масштабувати це розуміння на масштаб в межах Росії. За ці роки через війну пройшло більше мільйона росіян.

Пройде ще більше. Вони повернуться травмованими, з ПТСР, з навичками вбивства і з переконанням, що все це було правильно, звісно, без адекватної психологічної допомоги, оскільки Росія її не забезпечує. Вони повернуться не в нейтральне середовище, оскільки дослідження показує, що 47% полонених вірять пропаганді, але 77% вірять хоча б в один наратив. А серед цивільного населення, яке не бачило фронту, рівень підтримки може бути ще вищим - їм нема з чим порівнювати, їхню картинку не розхитує реальність. Тобто мільйон ветеранів з дегуманізацією в голові повертається в суспільство, яке цю дегуманізацію поділяє і підсилює. Нема демпферної зони, нема осуду суспільства, не існує ніякого контрнаративу.

Я бачу в цьому інкубатор ненависті для наступної хвилі. Це вже було в історії Європи – пригадаємо Фрайкорів у Веймарській Німеччині, які стали ядром нацистського руху. Аналогія не гіперболічна, на жаль, вона прямолінійна.

А тепер найважливіше з того, що стосується нас. Я вважаю, що для нас війна закінчилася. Звісно, не тому що настав мир. А тому що вона перестала бути окремим феноменом, який має початок і кінець. Вона стала нашим життям попри те, як би ми не хотіли жити у вічній війні.

Ні Стамбул, ні Дубай, ні будь-яке інше перемир’я не зупинить цю систему. Мільйон людей з переконанням “ви – не люди” не перестає так думати від того, що хтось підписав папір. Росія, яка виробляє ненависть на промисловому рівні, не зупиниться після паузи. Вона перезарядиться. Тож конструкція “після перемоги” – це ілюзія, яка виправдовує відкладене життя: “після перемоги я вивчусь”, “після перемоги побудую дім”, “після перемоги народжу дітей”, “після перемоги відкрию бізнес”. А якщо “після” не буде?

Не в сенсі, що ми програємо. А в сенсі, що активна фаза зміниться паузою, пауза – знову активною фазою. І так буде тривати десятиліття. На мою скромну думку, як мінімум до 2050-х років. За умови, що Росія буде продовжувати існування.

Що це означає практично?

Психологічна стійкість. Не “витримати до перемоги”, а навчитися жити так. Відновлюватися, любити, планувати, будувати. Не “колись”, а зараз. Це не цинізм і не байдужість, а найглибша форма спротиву. Бо дегуманізація працює тільки тоді, коли жертва перестає жити повноцінним життям людини. А коли ти живеш, любиш, будуєш, народжуєш дітей під ракетами – ти спростовуєш їхні 88% самим фактом свого існування.

Відновлення без ілюзій. Якщо будувати школу з розрахунком на мир – це одне. Якщо будувати школу, яка може стати укриттям, в якій вчать не тільки математику, а й медіаграмотність, критичне мислення, і яка проєктується з урахуванням того, що ракети будуть летіти, то це вже інше. Не “відновлення після”, а будівництво нового типу інфраструктури стійкості. Міста, дороги, підприємства – все має проєктуватися з розумінням, що це не тимчасовий стан.

Сили оборони нового типу. Конвенційна війна в її технологічному різноманітті має бути базована на інформаційних та семантичних операціях нового типу. Комунікації та контрпропаганда – це не “підтримка”, це наслідок правильно обраної стартової точки. А сама стартова точка – це семантична операція, війна за сенси. Дослідження LingvaLexa кричить про це прямо: пропаганда – це зброя масового ураження. Вона формує готовність вбивати ефективніше за автомат.

Медіаграмотність і критичне мислення – це гігієна, необхідна база. Але одною гігієною в семантичну війну не виграти. Якщо ми тільки відповідаємо - протидіємо - пропаганді, ми вже програємо. Потрібно проактивно нав’язувати власну гру, формувати власні сенси, а не тільки деконструювати чужі.

Пріоритет номер нуль: освіта та культура. Росія вже працює з наступним поколінням. LingvaLexa в іншому дослідженні показала, як Кремль використовує відеоігри для мілітаризації молоді – від Minecraft до тактичних симуляторів. Вони вербують геймерів з навичками керування дронами. Вони інтегрують пропаганду в геймплей. Якщо ми не будемо діяти у власному семантичному вимірі, у культурному й освітньому полі – ми програємо війну наступних 30 років ще до її початку.

Нам потрібні не одиничні проєкти, а екосистеми. 100-120 українських бізнесів, спроможних потягнути 20-25 екосистемних рішень у культурі та освіті. Різні механіки, різні рольові моделі, різні результати – від дитячих програм до ветеранських проєктів, від банальної медіаграмотності до складніших заходів культурної дипломатії, спроможностей мислення системами, рефлексії та ведення семантичної війни. Кожна екосистема - десятки, сотні партнерів та створення цінності в еквіваленті сотень мільйонів гривень. Кумулятивний ефект в десятках міліардів на розвиток культури та освіти. Наша екосистема освітніх проєктів “Ключі Покоління” - це прецедент і феномен. Але таких проєктів має бути кілька десятків, і вони мають працювати синхронно, як екосистема, а не як розрізнені ініціативи.

Дослідження LingvaLexa - це не просто “страшна статистика “про поганих росіян”. Це рентген системи, яка не має вбудованих балансуючих петель. Пропаганда породжує дегуманізацію, дегуманізація породжує готовність вбивати, воєнний досвід нормалізує насильство, ветерани несуть цю нормалізацію в суспільство, суспільство генерує запит на реванш, реванш потребує нової пропаганди. Замкнене коло. Без гальм. Для нас це означає, що ми маємо перестати чекати, перестати жити в конструкції “зараз ми терпимо, а потім буде добре”.

Поки ще воно “Навіть таке – все одно наше життя”, але якщо ми вкладемося – воно буде “Саме таке, наше життя!”

Гідність і гордість в різниці інтонацій будуть зчитуватися нашими діями. А ціна за це вже заплачена десятками тисяч життів, сотнями тисяч перекручених доль. Це не оптимізм, друзі, це стратегія.

Фото – Харків, Салтівка, автор: Вадим Бєліков