Мистецтво тримати рівновагу: роль цінностей EdCamp Ukraine у трансформації профільної освіти

Сьогодні ми спілкуємося з Олександром Думишенцем, вчителем інформатики, фіналістом премії Global Teacher Prize. Олександр щойно повернувся з глобального освітнього форуму в Дубаї, де представляв Україну на міжнародному рівні. Проте його шлях до світових арен розпочався не з великих делегацій, а з розбудови локальних спільнот та організації регіональних подій у форматі EdCamp.

- Пане Олександре, ви організовували чотири регіональні (не)конференції у форматі EdCamp. Які спільні м’язи кризового менеджера ви задіяли тоді, що стали вашим фундаментом сьогодні?

Олександр Думишинець:

“Організація EdCampʼів — це завжди про вміння бачити ціле за тисячею деталей. Самостійно я проводив дві події і ще в двох був співкоординатором. В “Особливому десанті” — експертно-менторській команді, куди входять активні освітяни з едкемпівської спільноті — я зараз виступаю ментором для команд та проводжу Особливу сесію на регіональних подіях. У цій діяльності я задіюю той самий м’яз — адаптивне лідерство. Головне — це здатність швидко переформатувати процес під конкретний запит громади та вчительства. Для цього представниці і представники Особливого десанту спілкуються з командами до події, для того, щоб максимально вчасно все підготувати та адаптувати. Менторство в кризових умовах вимагає не просто передачі знань, а створення безпечного простору для зростання, де кожна подія стає точкою опори для вчительства”.

Ці навички швидко приймати рішення та гуртувати людей пройшли найважчу перевірку в лютому 2022-го. Тоді робота координатора з “освітньої” раптово стала “рятувальною”. Виявилося, що створена роками мережа контактів — це не просто список колег, а справжній захист у час, коли звичайні звʼязки розривалися. У критичні моменти професійні контакти часто перетворюються на щось значно більше. Наприклад, через зв’язки з колегами Олександр допомагав будувати волонтерські ланцюжки, знаходити приміщення для людей, які виїздили з прифронтових регіонів та окупації, підтримувати азовців.

-Як цей “бронежилет із соціальних зв’язків” допоміг вам особисто в критичні моменти?

Олександр Думишинець:

“Цей бронежилет виявився цілком реальним. На початку повномасштабного вторгнення едкемпівська спільнота стала логістичним та гуманітарним хабом. Наприклад, коли колегам була потрібна техніка для продовження навчання, команда допомагала з ноутбуками, зшиваючи країну через освіту. Для мене особисто це стало доказом того, що ми не просто професійна мережа, а родина, яка бере на себе відповідальність за подолання освітніх втрат і підтримку кожного та кожної, хто залишається біля освітнього керма”.

Але стійкість — це не лише про захист, а й про розвиток. Навіть у найскладніші часи важливо бачити орієнтири, до яких ми рухаємося. Під час візиту до Дубаю Олександр шукав саме такі живі приклади — моделі, де заклад освіти працює як єдиний організм.

Голос дитини як реальна влада: уроки Дубая

У Дубаї Олександр відвідав місцеву школу GEMS Wellington International School і побачив те, що в Україні часто залишається на папері — справжню силу учнівського самоврядування. Це не про імітацію демократії, а про створення середовища, де учнівство є повноправними архітекторами і архітекторками шкільного життя. Саме цей підхід є ключовим для педагогіки партнерства, яку поступово впроваджують українські ліцеї.

- Що у GEMS Wellington International School змусило вас подумати про педагогіку партнерства?

Олександр Думишинець:

“Мене вразила реальна дієвість учнівського самоврядування. Це не формальні збори для галочки, а справжня можливість учнівства впливати на рішення школи, покращувати умови навчання та освітнє середовище. Це саме те, що ми просуваємо в спільноті EdCamp Ukraine: голос дитини має таку ж вагу, як і голос адміністрації. Коли учень чи учениця відчуває себе співвласником чи співвласницею школи, рівень відповідальності зростає в рази”.

Однак поїздка до Дубая стала для Олександра не лише можливістю запозичити закордонний досвід, а й нагодою поділитися власним. Поки світ демонструє нам технології, українське вчительство везе на глобальні форуми те, чого не знайдеш у жодному сучасному підручнику, — досвід незламності.

Чому світ вчиться в України

На глобальних форумах часто говорять про майбутнє крізь призму технологій, але український досвід змусив світову спільноту переглянути пріоритети. Олександр відчув: у світі, де все можна купити, наша здатність тримати освіту під обстрілами є унікальною “технологією” виживання, яка не має ціни.

Чи відчували ви, що український досвід стійкості зараз більш затребуваний, ніж технологічні інновації?

Олександр Думишинець:

“Безумовно. Світ вражений нашою здатністю навчати в укриттях та під час обстрілів, я відчув, що наші методи педагогіки в кризі — це те, чого не навчить жоден підручник у Дубаї. Технології можна купити, а таку колективну резильєнтність — лише вигартувати”.

Проте вигартована стійкість не означає відмови від прогресу. Навпаки, Олександр переконаний: саме зараз ми маємо опановувати найсучасніші інструменти, щоб підсилювати ними власний інтелект. Повернувшись із Дубаю, він одразу взявся за впровадження технології, яка викликає найбільше дискусій у закладах освіти.

Штучний інтелект як партнер, а не замінник

Повертаючись до щоденної практики, Олександр уже має чіткий план “заземлення” побаченого. У його кабінеті ШІ перестає бути магічною кнопкою для готових відповідей і стає тренажером для критичного мислення. Це і є перехід від споживання інформації до її глибокого аналізу.

-Яку ідею щодо “культури мислення” ви плануєте “заземлити” вже завтра?

Олександр Думишинець:

“Це критичне партнерство зі штучним інтелектом. Як вчитель інформатики, я впроваджую ШІ не просто як кнопку для відповідей, а як інструмент для глибокого аналізу. Я вчу учнів та учениць перевіряти дані, ставити ШІ під сумнів і використовувати його для підсилення власного інтелекту, а не його заміни”.

Вміння критично мислити та ухвалювати рішення щодо технологій — це лише частина великої свободи, яку учніство отримує у ліцеї. Олександр переконаний: неможливо виховати відповідальну особистість, якщо позбавити її права вибору в головному — у тому, що саме і як вивчати.

Саме тому принципи вільного простору, які втілюються на подіях у форматі EdCamp у його роботі перестали бути просто теорією і перетворилися на реальну модель профільної школи. Зокрема, відомий освітянам “закон про дві ноги” (право перейти туди, де тобі цікаво) Олександр переніс безпосередньо у структуру навчання. Для традиційної системи це виглядає радикально: дозволити десятикласнику чи десятикласниці помилитися, змінити курс і шукати себе, замість того, щоб два роки “досиджувати” на нецікавому профілі.

Така модель потребує сміливості не лише від педагога, а й від самої системи навчання. Олександр розповів, як саме цей механізм свободи вибору працює в реальних шкільних буднях і чому право на помилку є критично важливим для сучасних підліток і підлітків.

-Закон про профільну середню освіту чітко закріплює за учнями право обирати предмети та курси. Як у вашій моделі цей законодавчий обов’язок щодо вибору перегукується з філософією EdCamp та відомим “законом про дві ноги”? Чи стає цей вибір для учнівства старшої школи справді інструментом свободи, а не просто формальністю?

Олександр Думишинець:

“Ми у школі дали учнівству право голосу ще на етапі створення профілів. Через опитування вони самі визначали напрямки та предмети, які хочуть вивчати, і саме під ці запити ми будували програму. Навіть зараз ми дозволяємо зміну профілю посеред семестру (за певних умов), бо віримо, що помилитися у виборі в 10 класі — це теж частина навчання. Краще змінити шлях зараз, ніж усе життя займатися не своєю справою”.

Проте демократія в освіті — це не завжди легкий шлях. Для учнів та учениць, які звикли до чітких вказівок, раптова свобода вибору стає викликом. Олександр спостерігає, як через цей опір і розгубленість народжується справжня дорослість.

-Мені цікаво, як саме підлітки проходять цей шлях? Чи не лякає їх така “надмірна” демократія і як вони реагують на необхідність обирати власну траєкторію самостійно?

Олександр Думишинець:

“Були ті, хто губився. Свобода — це важка ноша, і дехто казав: “Оберіть за мене”. Ми пояснювали на реальних прикладах, як ці вибори вплинуть на їхнє життя. Коли вони бачать зв’язок між своїм голосом сьогодні та своєю кар’єрою завтра, страх зникає і з’являється усвідомленість”.

Більше, ніж окремі предмети: як працює інтеграція

Щоб знання не залишалися розрізненими фрагментами, Олександр використовує інструменти, перевірені у вчительських спільнотах. Міждисциплінарність тут — не просто модне слово, а спосіб мислення, де предмети “зшиваються” навколо реальних життєвих проблем.

-Ми багато говоримо про інтеграцію предметів, але на практиці це часто складно реалізувати. Які саме “фішки” чи інструменти формату EdCamp допомагають вам зробити цю міждисциплінарність живою та зрозумілою для дітей?

Олександр Думишинець:

“Це фасилітація та проєктний підхід. Ми не просто викладаємо предмети, ми вчимо бачити зв’язки між ними через реальні кейси, де інформатика перетинається з соціальними науками чи економікою”.

Але щоб будувати такі зв’язки та щиро говорити з учнівством про реальний світ, учитель і сам має бути частиною цього світу, відчувати його болі та виклики. Для Олександра таким “проявленням” сенсів став досвід волонтерства. Саме там, за межами шкільних стін, він остаточно зрозумів: освіта — це не підготовка до життя, це і є саме життя, де кожен твій вибір має ціну.

Цей досвід, де рішення приймаються миттєво, а відповідальність є абсолютною, Олександр переніс і в класну кімнату. Це змінило саму дистанцію між учителем та учнями й ученицями: тепер це стосунки, де є місце і для підтримки, і для високих вимог до результату.

-Олександре, волонтерство — це про реальне життя, де ціна помилки дуже висока. Як цей досвід вплинув на ваше спілкування з учнями в класі? Чи стали ви по-іншому дивитися на свою роль учителя?

Олександр Думишинець:

“Я став давати учнівству більше свободи. У мене є чіткі критерії результату, але шлях до нього — це їхній вибір. Я вчу їх володіти інструментами, а як вони використають їх у реальному житті — це їхня відповідальність. Я став більш емпатичним до стану дітей, але вимогливішим до їхньої самостійності”.

Завершуючи розмову, Олександр формулює роль сучасного педагога не через навчальні плани, а через вищу мету.

У світі, що постійно змінюється, вчитель стає маяком, який допомагає знайти правильний курс, не втративши при цьому людяності.

Ці зміни в характері та підходах зрештою складаються у цілісну картину. Для Олександра бути вчителем сьогодні — це вже не про вичитування годин, а про щось набагато більше. Він бачить у цій професії особливу місію, яка допомагає дітям не загубитися в майбутньому.

-Яка головна місія сучасного педагога-лідера?

Олександр Думишинець:

“Сьогодні вчитель — це навігатор у світі невизначеності. Моя місія не в тому, щоб дати суму фактів, а в тому, щоб навчити дитину вистояти, обрати свій шлях і залишатися людиною за будь-яких обставин. Ми готуємо не до іспитів, а до життя в глобальному світі, де цінності важать більше за алгоритми”.

Досвід Олександра показує, як едкемпівські принципи працюють на практиці: коли учнівство має право змінити профіль, вчиться критично працювати з ШІ та беруть на себе відповідальність за власні рішення. Це не про теорію з підручників, а про щоденний вибір і вчительства, і дитини.

Саме такі реальні кейси спільноти EdCamp Ukraine демонструють, як змінюється роль педагога. Сьогодні це людина, яка не просто передає знання, а створює умови, де учнівство вчиться діяти самостійно та професійно у будь-яких обставинах.

Фото надані Олександром Думишинцем