Війна і освіта: як змінюється шкільна система України під тиском фронту

Повномасштабна війна радикально трансформувала українську освіту. За понад чотири роки країна втратила частину територій, сотні шкіл, десятки тисяч учнів і вчителів. Водночас система освіти не зупинилася — вона адаптується, шукає нові формати і намагається зберегти зв’язок з дітьми навіть під окупацією.

Медіа Нова українська школа проаналізувало ситуацію в прифронтових і деокупованих регіонах — на основі офіційної статистики, відкритих даних, досліджень, свідчень освітян і експертів.

Ми дослідили, як змінюється освітня мережа, які формати навчання працюють, що відбувається з учнями та вчителями і які ризики формуються в довгостроковій перспективі.

Ключові висновки дослідження:

1. Українська освіта фактично розділилася на кілька моделей існування — від повністю дистанційної до переважно очної.
2. Дистанційне навчання рятує систему в короткостроковій перспективі, але створює серйозні ризики якості освіти і втрати мотивації.
3. Відбувається масштабна демографічна трансформація: значна частина учнів фізично відсутня в регіонах, але формально залишається в їхній освітній системі.
4. Інфраструктурні рішення дозволяють запустити освіту, але її якість дедалі більше визначається психоемоційним станом учнів та вчителів і рівнем їхньої мотивації.
5. Освіта на тимчасово окупованих територіях стає інструментом системної русифікації та пропаганди з боку країни агресора. Це вимагає створення спеціальної державної системи протидії.
6. Дослідження показало кілька робочих моделей виживання освіти.

Цей матеріал відкриває серію публікацій, у якій ми покажемо, що українська освіта вже фактично розділилася на кілька різних моделей існування – залежно від безпекової ситуації, рівня руйнувань, масштабів міграції та доступу до інфраструктури. Ми опишемо чотири моделі, які виокремили в результаті дослідження ситуації в областях, де є тимчасово окуповані території, ведуться бойові дії чи є кордон з росією. Ми розглядали ситуацію в Донецькій, Луганській, Запорізькій, Херсонській, Дніпропетровській, Сумській, Чернігівській та Харківській областях, а у першому тексті докладно поговоримо про одну із моделей, що склалася під тиском обставин повномасштабної війни.

Чотири моделі, в яких живе українська школа в прифронтових областях

За даними DeepState, станом на квітень 2026-го року окуповано 16 165 кв. км української території — це 19,25% країни, або кожен п’ятий квадратний кілометр. Лише за останній рік Росія захопила ще 4336 кв. км. Протягом останнього року розширювалася зона бойових дій, де повноцінне навчання стає неможливим.

У цих умовах українська школа не зупинилася — але перестала бути однаковою по всій країні. Освіта в різних регіонах функціонує за принципово різними моделями, які визначаються рівнем безпеки, окупації, міграції населення та доступом до інфраструктури.

Моделі, які ми виділили протягом цього дослідження ситуації у 8-ми областях, які є ареною бойових дій або межують з ними:

Модель 1. Освіта без території - Донецька і Луганська області.

Модель 2. Змішане адаптивне навчання в умовах постійної небезпеки - Дніпропетровська, Харківська області.

Модель 3. Відновлене очне і змішане навчання після деокупації - Чернігівська, Сумська області.

Модель 4. Освітня система в режимі виживання - Херсонська, Запорізька області.

Модель 1. Освіта без території: дистанційна екстериторіальна система

У першому тексті ми окреслюємо першу модель та ключові тенденції:

• як виглядає освіта в регіонах із тривалою окупацією;
• чи завжди можна відновити навчання після деокупації територій;
• які ризики несе в собі екстериторіальна модель освіти;
• чи може українська освітня спільнота протидіяти пропаганді в окупації.

Це не просто опис ситуації. Це спроба зафіксувати, які рішення вже працюють, які ризики накопичуються і які сценарії розвитку освіти в Україні формуються просто зараз, під час повномасштабної війни.

Найрадикальнішу трансформацію пережила система освіти Луганщини, де уся територія області окупована або знаходиться в зоні бойових дій. За даними DeepState 99,6% Луганської області окуповано, +0,6% - у минулому році.

Також кардинально змінилася мережа на Донеччини — у регіоні, де на початок 2026 року окуповано 78,1% території, за останній рік ми втратили ще +10,6%, а на іншій частині вкрай небезпечно. Також варто додати, що освітній процес в окупованих з 2014 по 2022 рік населених пунктах в цих областях не був інтегрований і, фактично, ці заклади були втрачені, бо вони перейшли під вплив та юрисдикцію країни-окупанта.

Фактично у цих двох областях сформувалася екстериторіальна модель освіти: школи існують, але не прив’язані до географії.

На Донеччині у 2022 році працювала 491 школа, станом на 2026 рік їх залишилося 215, повідомляє Департамент освіти Донецької області. З них 209 закладів (97%) працюють дистанційно, і лише 6 очно (релоковані) - заклади з Покровська, Маріуполя(2) та Краматорська відкрилися на Закарпатті, у Дніпрі та Києві (2). Також очно працюють 2 заклади обласного підпорядкування, які мають підрозділи загальної середньої освіти, як були переміщені ще у 2023 році. Відновити очну чи змішану систему освіти на деокупованій території Лиманщини так і не вдалося: безпекова ситуація не дозволяє повертати дітей у рідні населені пункти.

За інформацією департаменту освіти Луганської області, у 2022 році в очному режимі функціонували 252 заклади загальної середньої освіти. Після повної окупації території області відновили роботу в дистанційному форматі тільки 85 закладів. Освітній процес у інших ЗЗСО було тимчасово призупинено. Станом на 2025-26 навчальний рік кількість закладів скоротилася до 78 ЗЗСО (31 % від показників на початок 2022 року). У дистанційному форматі на цей час працюють 77 (98,7%) шкіл області, лише 1 заклад здійснює освітній процес в очному режимі - Луганський обласний ліцей з посиленою військово-фізичною підготовкою, релокований у Київську область.

Кількість учнів в освітній мережі області скоротилася з 168 тисяч до 63,8 тисячі на Донеччині та з 55,2 тисяч учні до 16,4 тисячі на Луганщині.

При цьому система зберігає зв’язок із дітьми, які фізично перебувають поза регіоном: зараз на Донеччині 27,8 тисяч школярів навчаються у своїх школах з інших регіонів України, 22,4 тисяч - з-за кордону. На Луганщині 3360 учнів шкіл проживають в різних регіонах України, 5678 проживають в окупації, 7004 перебувають за кордоном. Тобто значна частина учнів фізично відсутня, але формально залишається в системі освіти області.

Окупація суттєво змінює освітню картину областей. Наприклад, Кальчицька громада (Маріупольський район) була окупована у перші місяці повномасштабного вторгнення. За інформацією від журналістів Вільного Радіо, на той момент там працювали п’ять шкіл І-ІІІ ступенів. Станом на цей навчальний рік дистанційно працює в українському освітньому просторі тільки одна - школа імені братів Зосіма з села Кременівка. У закладі навчаються 125 дітей. Інші заклади функціонують під підпорядкуванням окупаційної влади, їхня діяльність за українським законодавством призупинена. Більшість педагогів залишилися під окупацією.

Руйнування приміщень закладів також впливає на освітній процес Донеччини. До прикладу, у Краматорську, який після окупації Донецька в 2014 році став центром Донеччини, від початку повномасштабної війни були пошкоджені 55 закладів освіти та ще чотири зруйновані. З них 28 закладів дошкільної освіти, 27 закладів загальної середньої освіти та два позашкільні заклади. Про це повідомляє видання КраматорськPost з посиланням на Краматорську МВА. Понад 10,3 тисячі краматорських школярів навчаються онлайн, тільки 400 - в релокованій школі.

“Підземна школа”, яку побудували у Краматорську: чи будуть тут колись навчатися?

Попри це, така модель демонструє формальну стабільність етапів освіти: до прикладу, під час повномасштабної війни на Донеччині 29,5 тис. учнів закінчили базову середню, 20,3 тис. — повну середню освіту.

Водночас вона має критичні ризики.

По-перше, кадрові: на Донеччині кількість учителів зменшилася з 14,3 тисяч до менш ніж 7 тисяч. 88,69% педагогів є внутрішньо переміщеними особами, з них 16,06% працюють з-за кордону.

На Луганщині освітній процес в школах області на цей час забезпечують усього 1309 педагогічних працівників, з них можуть працювати виключно дистанційно - 1286. Частина педагогів, які опинилися на окупованій території, змушені переходити на російські програми і працювати на умовах окупантів.

Вже зараз навчальні заклади областей говорять про дефіцит вчителів певних дисциплін. Утримання їх в обласних освітніх мережах через додавання у так званий “кадровий резерв” не спрацювало: вчителі знаходять місце роботи у нових громадах або йдуть з професії.

Можливість відновлення у майбутньому обласної педагогічної спільноти саме в цій моделі освіти виглядає вкрай песимістично. Враховуючи великий термін окупації частини області, держава впроваджує новий механізм, який може впливати на кадрові дефіцити. Законом “Про внесення змін до деяких законів України щодо визнання результатів навчання осіб, які проживали на ТОТ України” вже зафіксовано право визнання результатів навчання, здобутих в окупації, уповноваженими закладами освіти. 15 липня 2025 року Уряд навіть затвердив відповідний Порядок №871 і необхідні форми документів (освітня декларація, протоколи), аби заклади освіти змогли проводити процедуру. Але, на жаль, вона ще не запрацювала.

МОН підтверджує, що процедура визнання ще не працює, але обіцяє сповістити про початок.

“Ситуація залишається гострою для людей, які виїхали з окупації. Вони багато років чекали на цю процедуру. Важливо також те, що уповноважені заклади освіти були затверджені лише на 2026 рік. І було б правильно, щоб в 2026 році процедура все ж запрацювала”, - каже юристка “Донбас СОС” Тайя Аврам.

По-друге — якість освіти. Дистанційний формат не дає можливості працювати в лабораторіях, розвивати практичні навички, забезпечувати соціалізацію. Це створює довгострокові освітні втрати, про які кажуть самі освітяни, і які підтверджуються оцінюванням. Так, у 2022 році, коли цей формат використовувався майже всюди, Державною службою якості освіти було зафіксовано різке падіння результатів навчання через масові обстріли, тривалі перерви, відсутність стабільного доступу до навчання. Значні освітні втрати було зумовлено фрагментарністю навчання, нестачею інтернету та безпечних умов - про ці результати сповістили в Луганському обласному Департаменті освіти.

“Зауважимо, що рівень результатів навчання в значній мірі залежить від формату навчання, і пріоритет тут належить очному навчанню. Однак дистанційний формат залишається критично важливим для Луганщини, оскільки він забезпечує безперервність та доступність освіти для дітей за кордоном та на окупованих територіях”, - пояснюють в Луганському обласному Департаменті освіти.

Навчання у таких сучасних лабораторіях недоступне тим, хто отримує освіту виключно у дистанційному форматі.

Тож, по-третє, ми говоримо про демографічні ризики. Наприклад, близько 37% учнів, які вже перейшли до шкіл інших громад, більше не в мережі освіти Донеччини. І цей процес буде продовжуватися. Переведення дітей, які виїхали з регіону, у школи в нових місцях проживання, хоч і фактично розпорошує учнівських контингент по Україні, але є кращою альтернативою для якості освіти цих дітей - очне навчання ефективніше, що підтверджено міжнародними дослідженнями. Але є ще одна роль шкіл Донеччини та Луганщини - звʼязок з українською освітою дітей, які залишилися в окупації.

На жаль, з кожним роком фіксується зменшення кількості таких дітей - за даними МОН, в 2025-2026 навчальному році їх загалом 33 544, з них в школах Донеччини - 2212 учнів, 5619 учнів в закладах Луганщини.

Наразі ще не передбачено способів збереження в освіті регіональної ідентичності та пам’яті про рідний край у дітей, які будуть інтегровані в інші освітні середовища у разі тривалої окупації чи неможливості поновити звичайний формат освіти.

“Впевнений, це має стати частиною державного бачення, потім частиною державної політики, - каже керівник Коаліції “На лінії зіткнення” Андрій Грудкін з Торецька. - Важлива підтримка ініціатив (культурних, освітніх, молодіжних), які спрямовані на збереження ідентичності - через місцеві програми громад, куди переселилися українці з окупованих регіонів.

Бо фактор “відірваності” може зокрема утримувати дітей від переходу на очне навчання в новій громаді проживання”.

Збереження звʼязку з Україною критично важливо - і шкільна освіта єдина доступна нитка, яку окупанти наполегливо намагаються обірвати. Згідно з дослідженнями, російська окупаційна машина реалізує повну асиміляцію навчальних закладів в російську систему освіти, а навчальні програми повністю стирають згадки про українців як окремий народ чи націю.

В дослідженні “Порушення міжнародного гуманітарного права у сфері освіти України”, яке представив БФ “Схід СОС”, йдеться про системні порушення росією норм міжнародного гуманітарного права на тимчасово окупованих територіях України в освітній сфері.

На території, яка окупована з 2014 року, вже є покоління, що випустилися з освітніх закладів і ніколи не вчилися за українською програмою. І за рідкісним винятком, вони були відірвані від нашої системи, не мали можливості вивчати певні предмети та спілкуватися з українськими педагогами.

За свідченням респондентки з Донеччини, вказують у дослідженні, українська мова та література у школі викладалися тільки до 2020 року: “Українську мову і літературу прибрали ще до повномасштабного вторгнення. Коли я була в 9 класі, нам сказали, що більше уроків не буде”.

В школах громад, що опинилися під окупацією, активно просувають російські наративи, масштабують мілітаризацію освітнього процесу, застосовують примус та залякування педагогів та дітей. І зв’язок з вчителем, якому діти та батьки довіряють, у цих випадках дуже важливий.

Луганщина найбільше потерпає від асиміляції в російську систему освіти. На території, яка окупована з 2014 року, вже є покоління дітей, що випустилися з освітніх закладів і ніколи не вчилися за українською системою.

Активно просувають російські наративи й у навчальних закладах територій, які були окуповані вже після повномасштабного вторгнення. На Лугащині, на відміну від більшої частини Донеччини, населені пункти, що були захоплені у перші дні нового етапу війни, не зруйновані настільки, щоб там було неможливо підтримувати освітній процес. А це дозволяє окупантам системно і масово насаджувати свої стандарти та зміст навчання.

На презентації звіту ГО “Центр громадянської просвіти “Альменда” , який називається “Політика Росії щодо знищення ідентичності дітей на ТОТ України: підсумки 2025”, дослідники зафіксували зокрема законодавчі зміни 2025 року, які посилили ідеологічний контроль над дітьми. Це й залучення дітей до мілітаризованих рухів і кадетських класів, діяльність воєнізованих таборів та програм “оздоровлення”, новий механізми стимулювання вступу до російських ЗВО через військово-патріотичну активність.

Під час презентації документаторка Тетяна Личко наголосила:

“У 2025–2026 навчальному році на тимчасово окупованих територіях функціонують 1 980 шкіл, які переведені на російські стандарти. У них навчається понад 582 тисячі дітей. Усі ці українські діти фактично позбавлені права вибору: вони не можуть обрати мову навчання, а також саму програму. Водночас вони перебувають під постійним страхом відповідальності за невідвідування російської школи та покарання за антиестремістським законодавством”.

Дослідники підкреслили значну мілітаризацію освітнього процесу на окупованій території. Усі школи отримали практичне обладнання для навчання воєнним спеціальностям, які потрібні для “Защіти Родіни”, в якості якої українським підліткам пропонують саме росію. До уроків залучають “ветеранів СВО”, оголошують акції “Парта героя” тощо.

“Двіжєніє первых”, яке популяризує отримання російських паспортів, проводить акції “Ми - громадяни росії”, особливо активно у Криму та на Луганщині.

Медіа НУШ розповідало, що “У Криму школярам готують нові підручники з історії з російським наративом”.

З’явилося небезпечне поєднання релігійної та мілітарної пропаганди. Так звана “Юнармія” нараховує понад 2 мільйони учасників. З них 44 тисячі - це українці та ТОТ. Фінансування таких програм збільшується щороку і показує тенденції до масштабування цих практик.

Керівниця напрямку національної адвокації Валентина Потапова підкреслила необхідність системних рішень з боку України не тільки щодо активізації різноманітних механізмів залучення молоді з окупованих територій до освітнього процесу України, а й загалом - щодо розуміння державою та її представниками ситуації, яка відбувається в окупації.

“На жаль, більшість державних інституцій не розуміє, що там мовчазне покоління, яке не все потрапило під вплив пропаганди. І з боку України тій молоді потрібна рука допомоги, - підкреслила пані Валентина. - Нам потрібно витягувати молодь, нам потрібні спеціальні програми відновлення людського ресурсу за рахунок молоді з окупованих територій”.

Дискусія “Шкільний курс історії як інструмент ідеологічного контролю в Росії. Виклики та наслідки для України”, яка пройшла в Українському медіа-центрі, показала, що варто шукати не тільки законодавчі, а й освітні виходи для підтримки молоді, які залишилися в окупації.

Сергій Терепищий, професор кафедри соціальної філософії, філософії освіти та освітньої політики Українського державного університету імені Михайла Драгоманова, впевнений, що уніфіковані підручники перекрученої історії, які росія у поточному навчальному році розвезла по всіх школах на окупованій території України, це, звісно, погано. Але у сучасному світі підручник- це маленький сегмент, треба активно працювати там, де є молодь - в соціальних мережах, хоч у тому ж Тік-Току.

“Я називаю цей концепт “покоління понтифіків”. Ця молодь вже не спирається на архетиктури. А мільйони підручників, що видала росія, на тлі закриття медійного простору, це архітектура. Її час минув, - розмірковує вчений. - Зараз час не стін, а понтонних переправ через темну воду нашого сьогодення. Це етичне поняття, зараз час тих, хто будує мости”.

Він підкреслює, що ті підручники – зараз це зброя окупанта. А нам варто боротися за деокупацію мислення через родинні історії, пам’ять про історичне минуле населених пунктів, через звернення до найглибших глибин, що може очистити мислення наступних поколінь від наративів росії.

Українська школа не просто адаптується до війни — в найбільш постраждалих регіонах війна змінює природу шкіл. І від того, як ці зміни будуть усвідомлені зараз, залежить, якою стане освіта після війни.

Модель екстериторіальної освіти, хоч і є прикладом збереження освітньої мережі під час окупації територій, приречена на поступове переформатування, чому сприятиме зменшення кількості закладів через інтеграцію на нових місцях проживання педагогічного та учнівського контингенту, попит на очне навчання та якісне подолання освітніх втрат. Водночас, важливо забезпечити учням з повністю окупованих регіонів можливість збереження контакту з українською освітою, контакту з людьми, які розуміють їх регіональну ідентичність та готові спільно зберігати пам’ять про рідний край.

Але при тому, актуальними залишаються запити на освітні послуги для дітей в окупації, створення альтернативних способів взаємодії, які б враховували безпеку та доступність. Ситуація з агресивною асиміляцією та мілітаризацією дітей в окупацій вимагає потужньої протидії зокрема й з боку української освіти.

Нагадаємо, раніше медіа НУШ розповідало, “Як “пушкінська” легенда про Бахчисарайський фонтан перекочувала із радянського підручника в український”.

У наступному матеріалі ми розглянемо модель змішаного адаптивного навчання в умовах постійної небезпеки на прикладі Дніпропетровській та Харківській областей.

Публікація підготовлена у співпраці з ЛМФ в межах Strategic Media Support Program.

Фото з сторінки Faceіook Оксена Лісового, медіа НУШ. Інфографіка медіа НУШ