Мрія проти страху: чому перше краще працюватиме в школі

Час, сприятливий, щоби перейти велику ріку

Книга змін

… переляк. Проступає на обличчі школяра, коли починають говорити про навчання, школу. А згодом ховається, відходить на задній план, але не зникає зовсім. Страх став фоновою емоцією, яку “дарує” нам школа, яку ми несемо із собою все життя (поговоріть із дорослою людиною про роботу). Ми настільки звикли до неї, що не помічаємо, не знаємо, що може бути інакше, а він, цей страх, впливає на наші рішення, керує нашою долею.

Ми боїмося, що вчитель буде кричати, що отримаємо погану оцінку, що всі будуть сміятися, що батьків викличуть до директора, дадуть додаткову роботу, залишать на другий рік, виженуть зі школи. Боїмося, що не дадуть премію, комусь іншому дістанеться престижне відрядження, знайдуть помилку у звіті, звільнять із роботи.

Хто, як і навіщо це робить?

Найпростіше відповісти на запитання “хто?”. Звісно, це ми. Ті, хто були спочатку учнями, а потім – учителями, спочатку підлеглими, потім – керівниками. Не потрібні всесвітня змова масонів, холодні та жорстокі рептилоїди, щоби кожен із нас створив маленьке локальне пекло.

Друге запитання – “навіщо?”. Потрібно зізнатися, що це працює. Одне з найвищих людських досягнень – суспільство, його структура – потребує певних механізмів управління, і страх – із найпотужніших важелів.

Перелякана людина стає слухняною та керованою. Або, якщо висловлюватися позитивно, страх утримує людину від асоціальних вчинків, скеровує її діяльність у конструктивний напрям.

Якщо ми хочемо позбутися страху або зменшити його роль, маємо запропонувати альтернативу. Без такої альтернативи зникнення страху призведе до хаосу, анархії, руйнування цивілізаційних цінностей, після чого виникне океан страху, який змусить усе потроху починати відбудовувати.

Поділюся професійними секретами, як ми, вчителі, керуємо дітьми, учнями. Як змушуємо замовкати клас самою своєю присутністю. Як забезпечуємо дисципліну, щоби підлітки сиділи за партами, коли їхній природний стан – бігати, галасувати. Як мотивуємо їх до навчання, сенсу якого вони на 90% не розуміють. Як лякаємо.

Наприклад, показове покарання. Спочатку запроваджуємо правило: на уроці не можна кашляти (або якесь інше.) Погодьтеся, певний сенс у цьому є: захворів – сиди вдома, відволікає, негігієнічно.

Усі, звісно, і далі час від часу кашляють на уроках. Тож вибираємо собі жертву, яка відіграє роль лузера, ловимо її на гарячому (кашляє), витягаємо перед усім класом і вміло катуємо: “Ти що оце тільки що зробив? Ти що, не знаєш, що не можна? Покажи зошит, де на першій сторінці ти мав записати наші шкільні правила. Як не написав? Забув? А голову ти не забув? Удома на десяти аркушах паперу тисячу разів напишеш “кашляти не можна”, повісимо в класі, щоби ніхто більше не забував”.

Увесь клас, як ви розумієте, подумки шепоче: “Добре, що не мене”. Про те, що можна захистити однокласника, товариша, колегу – не йдеться. Завдання вчителя тут у тому, щоби в уяві всіх учнів зафіксувалася процедура покарання. Після цього можна викликати спогад про неї одним грізним поглядом.

Або спеціальні запитання, які руйнують цілісність сприйняття. Наприклад, ви переглянули фільм, який вам сподобався. Учитель має поспілкуватися з вами, з’ясувати, що ви зрозуміли. Нічого страшного не очікується, чи не так?

Запитання перше – “Назвіть героїв фільму в алфавітному порядку”. Чого замислився? Не вчив? Добре, запитаю щось простіше. Назвіть дату одруження батька режисера та кількість його дітей. (Взято з реального уроку української літератури, ішлося про Шевченка.) Як не цікавився? Ну, добре, останнє запитання: скільки разів у фільмі показано море? Не рахували? Юначе, я бачу, у вас великі проблеми з навчанням. Прийдете перескладати цю тему.

Повторюся, це був цікавий фільм. З якою емоцією прийде учень на перескладання?

Чи, скажімо, колективна відповідальність. Хтось з учнів надряпав на парті нецензурне слово. Скликають батьківські збори. Кожен із батьків півтори години слухає про бездуховність молодого покоління. Удома проводить роботу зі своєю дитиною. Клас не їде в заплановану подорож. Усе через кого? Так ось же він! Наплював на наш колектив! Зірвав подорож! Негативний ефект множиться на кількість учнів у класі.

Це щоби в учнів не виникало занадто сміливої думки “А що ви мені зробите?”.

Справді, учителі мають не так уже й багато важелів впливу: бити не можна, залишати без обіду, без прогулянки не можна, вигнати з уроку, зі школи – не можна. Педагогічна “майстерність” полягає в тому, щоби створювати штучні пугала. Погана оцінка, догана, виклик батьків до школи (ну що, скажіть, страшного в тому, що одна приємна людина поспілкується з іншою?), додаткове завдання – кожен учень із молодших класів має зрозуміти, яку муку обіцяють ці, загалом невинні, негативні стимули.

Поряд із нагнітанням страху, підтримуючи та доповнюючи його, іде пониження самооцінки учнів. Справді, успішного, впевненого в собі учня (і взагалі людину) важче залякати. Є словосполучення “зіркова хвороба”. Воно означає, що учень, який виграв, наприклад, якийсь конкурс, стає зухвалим, неслухняним, некерованим. Занадто сміливим. У соціалістичній педагогіці це вважається неприпустимим. Проте мій досвід показує, що учні, які відчули смак успіху, стають більш умотивованими, більш ініціативними, більш енергійними.

Тут варто зупинитися й запитати себе: “А навіщо шукати альтернативу, якщо все налагоджено і працює?”.

Процеси, які відбуваються в освіті й у суспільстві показують, що вже не працює. Шукають порятунку в складанні нових програм, в об’єднанні предметів чи, навпаки, у спеціалізації, різних способах організації навчального процесу. Моя думка – це не допоможе.

Страх, як фундаментальний організаційний принцип, працює так: людина створює у своїй голові модель небажаної ситуації – тобто ситуації, якої вона боїться. Створює схему, план своїх дій на випадок, якщо таке трапиться. І коли зовнішні обставини нагадують створену модель, у голові звучить сигнал “почалося” й автоматично вмикається план протидії, уникнення.

Такий спосіб самокерування страхом – реальний, дієвий, але має недоліки. Уявіть, що ви весь час прокручуєте в голові небажану ситуацію і свої дії в ній, небажану ситуацію і свої дії в ній, небажану ситуацію і свої дії в ній.

Наука про мозок вчить нас, що утворюються цілком фізичні, матеріальні зв’язки між нейронами, які закріплюють уявний досвід. Якщо таких зв’язків, утворених уявним досвідом, багато, то алгоритми поведінки в небажаній ситуації будуть часто спрацьовувати помилково. Простими словами, ми часто опиняємося в тих ситуаціях, яких боїмося.

Наприклад, якщо ви боїтеся собак, уявляєте собі, як ви тікаєте чи відбиваєтеся, то відповідно можете відреагувати на цілком доброзичливу собаку й цим спровокувати конфлікт. Сподіваюся, шановний читач знайде у своєму досвіді багато таких прикладів.

Керувати через страх зручніше, ніж через мрію, бо страх на всіх один, а мрія в кожного своя. Фото: автор –
Krakenimages.com, Depositphotos

Позитивне самокерування має більш привабливий вигляд. Ви уявляєте бажану ситуацію, формуєте певний стереотип поведінки, який запускається, коли схожа ситуація трапляється. Тепер ви отримаєте плюси від позитивних ситуацій, які промайнуть повз вас (і які негативно мотивована людина проґавить), нейтральні ситуації можуть перетворитися на позитивні завдяки вашій доброзичливій реакції, та й деякі конфлікти можуть пом’якшитися. Ми, зрештою, часто опиняємося в ситуаціях, які уявляємо.

Як могутній позитивний принцип називають любов. Але, на мою думку, в освітньому процесі любов не може бути центральним принципом. Учитель має любити дітей? Учні мають любити учителя? Добре, що в українській мові є окреме слово для кохання.

Лікар, який любить пацієнта, програміст, який любить комп’ютер – трохи дивно. Любов між керівником та підлеглим? Занадто особисте, інтимне почуття. Розуміння, повага, прийняття, співчуття, доброзичливість – так. Учні і вчителі сходяться та розходяться, любов занадто громіздка, щоби її тут декларувати.

ЯК МРІЯ МОЖЕ ЗАМІНИТИ СТРАХ

Отже, мрія. Мрійник, мрійливий – у сучасному прагматичному світі ці слова звучать не надто привабливо, хоча кожен хоче мати всередині такий острівець. Омріяний, замріяний…

Будемо розуміти мрію як уявлення про життя: я хотів би жити так, щоб… Тобто ви будуєте в голові світ своєї мрії та своє місце в ньому. Щоби мрія мала шанс реалізуватися, уявний світ має відповідати реальному. До речі, реальний, з цього погляду, варто вивчати.

Мрія “хочу велосипед” – у нашому контексті не мрія, а її фрагмент. Ви ігноруєте весь світ і уявляєте тільки частину – велосипед, ви не деталізуєте своєї ролі щодо велосипеда. Уявіть, куди ви на ньому поїдете, що скажуть ваші знайомі – це буде крок до створення повноцінної мрії. Подумайте, звідки велосипед візьметься, де він був до того, як став вашим, що ви маєте зробити для цього – другий крок. Врешті. ваша уява охопить увесь світ, усе ваше життя, у неї увійдуть інші фрагменти, і це буде те, що я тут називаю мрією.

Зрозуміло, що здатність повноцінно мріяти потребує розвиненої психіки. Нічого собі – уяви світ своєї мрії та своє місце в ньому. Отже, оголошується завдання для батьків та вчителів – навчіть дітей мріяти.

Для того, щоби дітям не потрібно було боятися – навчіть їх мріяти. Зрозуміло, що в молодшому віці мрії будуть фрагментарними, далекими від повноцінної реалізації, але початковий рівень – необхідний етап будь-якого навчання.

Питання “Хто я?”, “Як влаштований світ?”, “Чого я прагну?” стають так ключовими в навчанні й у розвитку особистості. Формування повноцінної відповіді на ці питання (відповіді не у вигляді слів, тексту, а у вигляді образів, стереотипів поведінки, способів мислення) – ключове завдання освіти, а також потужний інструмент взаємодії з дитиною, учнем. Взаємодії, яка дає змогу організувати навчання та виховання практично – удома та в школі.

Коротко кажучи, вчитель має дізнатися, про що мріє дитина, та запропонувати співпрацю для досягнення та розвитку дитячої мрії. Така співпраця, сподіваюся, є і мрією вчителя. Тобто навчання полягає в тому, щоби зробити мрію учня і вчителя спільною.

Шлях до своєї мрії – це і є життя та навчання. Цей процес не може перевантажувати людину, дитину. Перевантаження дітей у сучасній школі – це перевантаження негативними емоціями та протиприродними вимогами (сидіти, мовчати та ін.), а не навчанням.

Правильно організоване навчання як прагнення до своєї мрії має займати весь наявний час. Іноді досвідчені дорослі готові співпрацювати, допомагати (це часом вчителі й батьки), але, мабуть, більшість часу дитині потрібно діяти самостійно, бо чия це мрія? Правильно, спільна. Відпочинок не потрібен. Ну, це все мрії.

З практичного боку, звісно, не всі учні мають сформовану мрію і здатні мотивуватися нею. Якщо ми зайдемо в клас і скажемо: “Хай кожен робить, що хоче”, то отримаємо незадовільний результат. Зокрема, самим же учням швидко стане нудно й неприємно.

Тому, набираючи дітей у школу, формуючи класи, ми маємо диференціювати учнів за, як кажуть психологи, сформованістю мотиваційної сфери. І це, на мою думку, важливіше, ніж наявний рівень знань.

Дітям, мрія яких – адекватна, сформована, треба надати можливість у широких межах вибирати собі навчальне навантаження, спеціалізацію. І працювати весь наявний час, відпочинок не потрібен.

Дітей, мрія яких не сформована, я поділив би на дві категорії відповідно до позиції батьків: амбіційні батьки, які прагнуть, щоби дитина мала розвиток та успіх, та спокійні батьки, які хочуть, щоб у дитини було щасливе дитинство та спокійне життя.

До перших (а таких більшість серед усіх дітей) мають бути застосовані традиційні форми навчання, з не набагато меншим навантаженням, ніж у мрійників. Щоби вони потроху розуміли альтернативу: або ти працюєш на свою мрію, або робиш те, що скажуть. До речі, я вважаю, що це одна з центральних альтернатив нашого життя. Працювати однаково доведеться.

Неактивованим дітям спокійних батьків я би надав можливість приємного доброзичливого спілкування з розумними людьми під виглядом навчання. Ніхто не претендує на результат, але ймовірність, що дитина увімкнеться, почне активно мріяти, потрапить до групи мрійників, – немаленька. Особливо, якщо вчителі знають, чого чекати.

Так, пропонуються різні підходи до навчання трьох груп учнів: мрійники, трудяги та споглядачі (назви умовні). Мрійникам забезпечуються можливості просуватися на шляху до реалізації своєї мрії, з максимальним навантаженням. Трудягам пропонується стара добра школа в кращому розумінні цього слова, з великим навантаженням та сподіванням перевести їх у категорію мрійників. Споглядачам пропонується споглядати, поки в них не прокинеться мрійник, або, що теж можливо, поки батьки не вирішать, що настав час їхньому дитяті стати трудягою (мої співчуття).

Мрія полягає в тому, щоб усі стали мрійниками, причому мрія була би спільною.

Раніше освітні системи, що ґрунтувалися на позитивній мотивації, не працювали або працювали слабенько, у стилістиці третьої категорії – виховання споглядачів. У наші часи дещо змінилося, через що виникла можливість – а надалі, я гадаю, і необхідність – відмовлятися від негативної мотивації. Я маю на увазі радикальне прискорення інформаційного обігу.

Керувати через страх зручніше, ніж через мрію, бо страх на всіх один, а мрія в кожного своя. Кожен молодшокласник боїться, що вчитель буде кричати, і тому гаркнути пару разів, щоби сиділи тихо – зрозумілий вибір.

Сортувати учнів за спеціалізацією також було доволі складно. Але зараз ці можливості виникають – індивідуальний навчальний план, індивідуальна траєкторія розвитку, можливість варіювати обсяг навчального матеріалу, – технічно це стає можливим.

З іншого боку, людям із негативною внутрішньою мотивацією інформаційний потік сучасного життя завдає постійної травми – у кожному повідомленні вони вбачають загрозу, і світ для них наповнюється злодіями в політиці, наркоманами в під’їзді та зрадами в особистих стосунках. Так, активізація інформаційного обігу полегшує перехід до позитивної мотивації в освіті й одночасно погіршує наслідки негативної мотивації. Не можу довести, що саме зараз, але десь на цій лінії перехід має здійснитися.

За якою програмою вчитися, як має бути обладнаний кабінет фізики, скільки років навчатися, за якою системою ставити оцінки – не те, що не має значення, але ці питання можуть бути розв’язані в робочому порядку, залежно від обставин. Боятися чи мріяти – that is the question.

Олександр Триліс, Заслужений вчитель України, вчитель фізики, співзасновник Науково-дослідницької школи “Базис”

Титульне фото: автор – bodnarphoto, Depositphotos