Теми статті: батькам, вчителям, директорам, інклюзія
24 Травня 2021
12 110
0
Глуха дитина ніколи не буде чути. Однак люди, які її оточують, можуть вивчити жестову мову, щоби спілкуватися з нею. Так, наприклад, відбувається за кордоном: якщо в класі з’являється глуха дитина, решті дітей пропонують вивчати жестову мову як предмет на вибір серед іноземних.
“І що ви думаєте? Здебільшого, діти надають перевагу саме національній жестовій. По-перше, їм цікаво, по-друге, вони та батьки знають, що професія перекладача жестової мови – престижна, і перекладачі багато заробляють”, – пояснює старша наукова співробітниця відділу навчання жестової мови Інституту спеціальної педагогіки і психології імені Миколи Ярмаченка НАПН України Наталія Адамюк.
Наталія розповідає, як працювати з глухою дитиною в інклюзивному класі, не просто так. Вона також не чує. У неї це – спадкове порушення в 4-му поколінні. Ми спілкуємося з Наталею через перекладачку жестової мови.
Однак 90% глухих дітей народжуються в батьків, які чують. Тому інформувати про інклюзивне навчання, каже, треба саме батьків, які чують. Адже глухі батьки зазвичай віддають дітей до спеціальних класів, вважаючи, що там дитина буде “серед своїх”.
З цього тексту ви дізнаєтеся про таке:
Наталія також каже, що й термін “людина з порушеннями слуху” – неконкретний і надто загальний. Адже йдеться і про дітей, і про дорослих, і про часткові порушення, і про глухоту (водночас, він вживається відповідно до ст. 1 Конвенції про права осіб з інвалідністю, – ред.).
У всьому світі вживаються 2 терміни: “глухий” і “напівглухий”. Під терміном “глухий” мається на увазі не тільки повністю глуха людина. Він може стосуватися людей, які мають певну втрату слуху, але використовують національну жестову мову.
“Також варто вживати “напівглухий” замість “слабочуючий” чи “слабкочуючий”. Навіть у жестовій мові є жест “напівглухий” на позначення людини з частковою втратою слуху, який показується жестами “чути” й “половина”. Напівглухі люди мають таку втрату слуху, що можуть сприймати й використовувати усне мовлення. Адже їм допомагає чути слуховий апарат”, – пояснює фахівчиня.
“Інклюзивне середовище за назвою, а не за змістом може бути небезпечним для глухих. Найбільша загроза – це втрата зв’язку між дорослими глухими та дітьми. Внаслідок цього новому поколінню не передається життєвий досвід та знання, як жити глухим, порушується самоідентифікація, людина може не визнавати себе представником культури глухих”, – розповідає Наталія.
Тому важливе спілкування між глухими – вільне, невимушене. А воно, каже Наталія, може бути тільки між глухими або тими, хто чують і вважають себе представниками культури глухих.
“Ефективність навчання глухої дитини залежить від того, чи вільно вона може висловлюватися в класі та взаємодіяти з однокласниками та вчителем. Для цього потрібен засіб спілкування, який доступний для глухої дитини і яким володіють усі. Засіб, що доступний для глухої дитини, – національна жестова мова. А чи володіють нею в інклюзивному класі?”, – наголошує пані Наталія.
За словами Наталії, інклюзивне навчання для глухих дітей треба організувати так, аби проблеми з комунікацією не виникало. У 2018 році комітет із прав людей з інвалідністю обговорював антидискримінаційний підхід до організації освітнього середовища для глухих людей.
“Цей комітет підкреслює, що основа для здобуття освіти – це комунікація через жестову мову. Байдуже, про яку форму навчання йдеться. І саме це я бачила за кордоном – у Канаді, Англії, Франції. Там в інклюзивному просторі використовують жестову мову. Тобто в класі, де навчається глуха дитина, має бути двомовне жестово-словесне навчання. Або, як його нині називають, “бімодально-білінгвальне навчання”.
1. Організація бімодально-білінгвального навчання. Тільки так можна забезпечити комунікацію в класі (двомовне жестово-словесне навчання).
2. Включення в навчальний план класу предмету “українська жестова мова”. Наталія каже, що парадокс у тому, що жодний ЗВО не готує спеціалістів із жестової мови (філологів, перекладачів чи вчителів) на рівні бакалавра, а ба більше – магістра. А якщо такі вчителі є, то їхній рівень знань української жестової мови та методики її викладання – критично низький.
“Кілька років тому наш відділ провів анкетування 51 вчителя жестової мови спеціальних шкіл із різних регіонів. Виявилося, що 45% вивчили українську жестову мову на курсах підвищення кваліфікації педагогів, де цю мову викладали як один із предметів із мізерною кількістю годин. 26% опанували її в родині. 22% вчителів вивчили її від глухих дітей, працюючи в школі. Решта вивчили жестову мову на курсах підготовки перекладачів жестової мови, тривалість яких – щонайбільше пів року”, – говорить Наталія.
3. В одному класі має навчатися більше однієї глухої дитини. Бо глуха чи напівглуха дитина має контактувати з такими, як вона. Усе – аби переймати життєвий досвід глухих, ділитися ним, невимушено спілкуватися, не відчувати себе самотньою чи не такою, як усі.
У дитини може бути слуховий апарат або кохлеарний імплант. Останній – це хірургічно імплантований нейропротез, який забезпечує людині з помірною й глибокою втратою слуху модифіковане відчуття звуку, замінюючи слух електричними сигналами.
У класі можна використовувати:
“Часто таким застосунком користуються глухі люди, коли хочуть почути, про що говорять люди навколо. Глухим також цікаво, про що розмовляють люди в тролейбусі”, – усміхаючись, каже Наталія.
Змістовим наповненням, адаптацією процесу навчання та способів контролю навчальних досягнень мають займатися вчитель із асистентом – вони можуть поділити цю роботу. Так виникнуть рівні умови для отримання інформації як для тих, хто чують, так і для тих, хто не чують.
“Для глухих важливе якісне навчання: повноцінне, об’ємне – таке ж, яке дають іншим дітям. Якщо дитина, яка чує, і дитина, яка не чує, сидять в одному класі, чому дитина, яка чує, має отримувати більше інформації, ніж глуха? Це – несправедливо”, – каже Наталія.
За її словами, є багато особливостей навчання для глухих дітей. І всі вони різні, бо діти – різні. А отже, залежать від конкретної дитини й ситуації. Але є одна особливість, яка потрібна всім – комунікація. Якщо є комунікація між учителем і дитиною, можемо говорити про академічні досягнення. Якщо є комунікація між дітьми, можна говорити про досягнення соціальні.
“Через комунікацію з дітьми, які чують, дитина соціалізується, розуміє, як жити в середовищі, де чують, опановує культуру тих, хто чує. Знає, як безбар’єрно потрапити з мікросоціуму глухих до макросоціуму тих, хто чують. Тобто від комунікації залежить усе”.
Аби забезпечити її, треба зацікавити всіх появою нової людини в класі. Наталія пропонує уявити картинку комунікації: дитина, яка чує, і глуха дитина. Дитина, яка чує, жестової мови не знає, і це нормально. А глуха дитина, припустимо, знає жестову мову або використовує мануальнооральну артикуляцію (позначення жестами букв біля роту та одночасне складання губ у форму, характерну для вимовляння цієї букви).
Останній засіб – новий для України, але його вже впроваджено в понад 50-ти країнах упродовж останніх 40 років. В Україні цим питанням займаються науковці Анна Замша та Оксана Федоренко.
“Ми дивимося на дві несумісні категорії. Треба побудувати місток. Грубо кажучи: глуха дитина ніколи не буде чути, а от дитина, яка чує, може вивчити жестову мову. І це те, що я бачила за кордоном. У класі може бути одна глуха дитина з 20, а жестову мову вчать усі. І знаєте, роблять це з великим задоволенням”.
“Ми не можемо змусити вчителя вивчити жестову мову. А ось асистент зобов’язаний знати жестову мову або мануоральну артикуляцію”, – розказує Наталія.
Є кілька правил та порад для вчителя й асистента вчителя:
За словами Наталії, батьки мають добре розуміти, що таке інклюзивне середовище, чого не вистачатиме їхній дитині, які вимоги та умови, і заповнювати прогалини. Наприклад:
“Коли я була малою, ставлення до глухих у людей, які чують, було різко негативним, упередженим, дискримінаційним. Ми намагалися триматися групою, не вступати в комунікацію з людьми, які чують. Контакт відбувався тільки через перекладача”.
Нині з’явилося більше інформації про глухих завдяки закордонній практиці. Люди дізналися, що за кордоном також є глухі, вони спілкуються, усе гаразд. Спочатку перекладачі на телебаченні нервували, але з часом усі звикли. Така соціальна зміна призвела до того, що люди, які чують, нормально сприймають глухих.
Але з дітьми складніше. Є група, яка потерпає. Це – діти з кохлеарними імплантами. Вони привертають увагу як тих, хто чують, так і глухих. Ці діти не можуть швидко бігати, грати в рухливі ігри, їх не можна чіпати в місці імпланту.
“Я чула, як діти називали дітей з імплантами трансформерами. Можливо, з часом це зміниться, суспільство поки не звикло”, – каже Наталія.
З кривдниками Наталія радить говорити, залежно від того, як склалася ситуація (це було в класі при всіх, наодинці, у групі). Утім, не в присутності глухої дитини, яку образили. Це – через небезпеку, що глуха дитина може цим зловживати, користуватися своєю глухотою, сформувати свою поведінку так, щоб її жаліли. А це тільки шкодитиме їй.
Якщо іншу когось каратимуть при глухій дитині, вона отримуватиме задоволення. Або їй буде соромно, що сварять дитину, яка чує і яка її образила. Мовляв, вона винна, що через неї когось сварять. Завдання вчителя – розбудити в порушника емпатію.
Наталія каже, що якщо дитину ображатимуть систематично, це свідчитиме радше про нетерпимість батьків кривдника до глухих. Тоді треба залучати до розмови і їх.
“Це дуже болісне питання, бо треба забезпечити якісне, а не формальне навчання. Наприклад, ВШО зробила відеоконтент для школярів. Але там немає нічого для дітей, які не чують. Якщо поставити туди перекладача – це буде для галочки. Не перекладач має вчити дитину, а вчитель”.
Ще одна проблема: відео на телебаченні фіксовані за часом та прив’язані до розкладу. Є ризик, що глуха дитина щось не зрозуміла чи не засвоїла. Наталія каже, що треба робити спеціальні відеоуроки, щоби глуха дитина могла зупиняти відео, перемотувати, повторювати, поки не зрозуміє.
Відділ навчання жестової мови, де працює Наталія, спільно з Центральним управлінням Українського товариства глухих розробили відеоуроки, згідно з програмою для глухих і напівглухих дітей, у яких викладали глухі вчителі українською жестовою мовою.
“Ми зробили ці відео зразу, коли зрозуміли, яка може виникнути проблема під час дистанційного навчання. Але мінус – у тому, що ми не встигали робити відеоурок до кожного предмету й кожного класу. Щоби зробити якісно один відеоурок, нам треба 1–2 тижні”.
На думку Наталії, асинхронне навчання найкраще працює в умовах дистанційки: коли можна подивитися відео, переглянути, запитати у вчителя, якщо щось не зрозумів, вийти на відеозв’язок з учителем, перепитати, поспілкуватися, з’ясувати все.
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – adriaticphoto, Depositphotos
Матеріал підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення