Теми статті: батькам, вчителям, директорам, інклюзія, освітнім управлінцям
17 Листопада 2021
35 175
0
Зазвичай діти відвідують поліклініку, ходять у магазин, у школу, отримують реабілітаційні послуги… Так, дитина взаємодіє і спілкується з різними людьми, зокрема зі своїми однолітками.
Натомість дітям, які навчаються в спеціальних школах, пропонують отримувати всі послуги на території закладу освіти. Нові положення про спеціальну школу та навчально-реабілітаційний центр дозволяє організувати там і пансіон (тобто учні можуть ночувати), і надавати корекційні послуги дітям з особливими освітніми потребами, освітні, реабілітаційні та медичні послуги.
Усе це зовсім не сприяє інклюзії – відбувається її відкат, пояснює експертка з інклюзії та керівниця ГО “Соціальна Синергія” Маріанна Онуфрик.
“Якщо йдеться про включення дітей у соціум, то вони не можуть отримувати послуги в одному замкненому приміщенні. Автори положення “запхали” в спеціальну школу абсолютно все. Складається враження, що з такою метою, аби дитина взагалі не покидала цих стін.
Загалом у положенні закріплюється статус спеціальних шкіл. Якщо порівняти з попереднім положенням, розширюється їхній функціонал, збільшуються можливості. Як наслідок, до спеціальних шкіл залучать значно більше дітей”, – говорить експертка.
“Нова українська школа” поговорила з Маріанною про зміни в новому положенні, можливі причини, чому спеціальні школи намагаються розширити, чому це не треба робити і як працюють спеціальні школи за кордоном.
Народний депутат Павло Сушко на своїй фб-сторінці написав про головні зміни в положенні. Зокрема – про те, що тепер у спеціальних школах психолого-педагогічні та корекційно-розвиткові послуги можуть отримувати не тільки учні школи, а й інклюзивних класів загальноосвітніх шкіл або діти, які не охоплені освітою. За словами Маріанни Онуфрик, це дублює функції інклюзивно-ресурсних центрів.
“Тоді виникає питання фінансування. Тобто, з яких джерел додатково фінансуватиметься така корекційно-розвиткова робота? Адже зарплата спеціалістів ІРЦ фінансується за рахунок освітньої субвенції, як і педпрацівників спеціальних шкіл. Чи не буде подвійного фінансування через дублювання функцій?”.
За її словами, так, заклади спеціальної освіти “переманюють” до себе дітей з ООП: не лише конкурують з ІРЦ у сфері надання корекційно-розвиткових послуг, але й мають “вагомі” аргументи, щоби загалом залучити дітей на навчання. На жаль, умови, на кшталт “усі послуги в одному місці, і вам не треба забирати дитину з закладу взагалі” – дуже зручні для більшості батьків.
Така редакція положення має потенціал зменшити кількість дітей на інклюзивному навчанні, каже Онуфрик. А це – дуже негативний сигнал для міжнародної спільноти. Адже цим Україна порушує свої зобов’язання як підписант Конвенції ООН про права осіб з інвалідністю. Там ідеться про те, що діти з інвалідністю мають здобувати інклюзивну освіту, і жодного слова – про спеціальну.
“Замість того, щоб укріплювати інклюзію, в Україні розвивають спеціальну освіту. Це означає, що укріплюється сегрегація дітей за певними ознаками: у цьому випадку – з порушеннями розвитку. Дітей відділяють від суспільства в окремі заклади й інституції.
Але так не має бути”, – пояснює експертка.
Окрім того, раніше навчально-реабілітаційні центри були виключно для дітей із комплексними порушеннями розвитку. Тепер же дозволено, щоби там навчалися всі діти з ООП. Окрім усього, згідно з новим положенням, НРЦ також можуть надавати консультаційну допомогу батькам дітей, які навчають у спеціальних школах. І це знову дублювання функції ІРЦ. Усе це свідчить про розширення контингенту спеціальних закладів освіти.
Ще одна функція, про яку йдеться в положенніх і яка дублює роботу ІРЦ, – можливість надавати консультаційну допомогу щодо організації навчання дітей з ООП, які здобувають освіту в інклюзивних та спеціальних класах закладів дошкільної та загальної середньої освіти.
“Очевидно, також ідеться про перетягування ковдри. Політик, який опублікував пост про положення (Павло Сушко – ред.), відомий позицією за збереження спеціальної освіти та закладів інституційного догляду. І, на жаль, не прослідковується позиція про розвиток інклюзивної освіти. Тобто він досить послідовний. Очевидно, відбувається перетягування, зокрема, фінансування від інклюзивних центрів до спеціальних шкіл”.
Фактично, якщо батьки звертатимуться в спеціальні школи, щоб отримати консультації, саме ці сфери спеціальної освіти більше фінансуватимуться, ніж сфера інклюзивної освіти.
“В Україні понад 300 закладів спеціальної освіти. Уявіть, яке фінансування вони залучать, якщо організують купу послуг у межах закладу ще й відкриють філії, що тепер дозволено”, – підсумовує Маріанна Онуфрик.
Як пояснює експертка, це звична практика, що учні спеціальних шкіл мають навчатися більше. Однак складно говорити, що це позитивна тенденція, бо загалом увесь документ має негативне спрямування.
“Якщо діти справді мають складні порушення розвитку, які вимагають спеціальної освіти, то навчання може відбуватися в спеціальних класах у загальноосвітніх закладах. Тоді 12 і 13 класи – це нормально. А якщо йдеться про спеціальні школи – сумнівно. Ну, більше дитина перебуватиме в спеціальній школі, але що далі? Що створено в державі, щоби ця молода людина потім могла чимось займатися?”.
У спеціальному класі загальноосвітньої школи діти з ООП і нормотипові діти разом взаємодіють на перерві, зустрічаються під час загальних шкільних заходів. Це – про соціалізацію.
У спеціальних школах такого не передбачено. Тобто діти й на перервах і уроках спілкуються виключно з дітьми, які мають схожі з ними особливі освітні потреби, не бачать інших дітей і не вміють взаємодіяти з ними.
За словами Маріанни, послуга асистента вчителя чи асистента вихователя запозичена з інклюзивної освіти. Це – позитивний момент, якщо не брати до уваги положення і його концепцію загалом.
Справа в тому, що в документі вказана гранична наповнюваність класів. Наприклад, глухих дітей у класі має бути максимум 8, з тяжкими порушеннями мовлення – 12, з помірними порушеннями, з розладами аутичного спектра – 6 дітей.
“Організовувати окремі класи для дітей із розладами аутистичного спектра – це нонсенс. Адже ці діти, як правило, мають складні поведінкові порушення розвитку. Коли є одна, максимум дві дитини в класі з такими особливостями – це оптимально для всіх. Це прописано в документах про інклюзію в Україні й давно працює за кордоном”, – говорить Маріанна.
Вона пояснює: зібрати в класі 6 таких дітей – це, фактично, злочин проти цих самих дітей, оскільки вони надзвичайно сенсорно чутливі. Вони потребують спеціального ставлення, створення інклюзивного освітнього й сенсорного середовища.
“А ще мене дивує, що діти з помірними порушеннями інтелектуального розвитку мають робити в спеціальній освіті. У всьому світі спеціальну освіту отримують діти з комплексними порушеннями розвитку. Тобто коли є надзвичайно складні інтелектуальні й сенсорні чи психічні порушення. Коли йдеться просто про мовлення, порушення слуху (діти зі слуховими апаратами), порушення зору (діти, які носять окуляри), то дивує, чому ці діти навчаються в спеціальній школі, а не у звичайній”.
Натомість, за даними Держстату за 2020 рік, із 36 491 дітей, які навчаються в спеціальних школах, 3 705 – зі зниженим зором, 1 845 – зі зниженим слухом, 2 089 – з не тяжкими порушеннями опорно-рухового апарату.
Так, положення базується на медичній моделі інвалідності й надання освітніх послуг. Хоча нещодавно оновлений Порядок організації інклюзивного навчання в загальній середній освіті чи дошкільних закладах освіти побудований не на порушеннях розвитку, а на рівнях підтримки.
Тобто незалежно, які є діагнози чи нозології, треба орієнтуватися на труднощі, які є в дитини, і підтримку, яку можна їй надати. Адже синдром Дауна, ДЦП чи розлади спектра аутизму передбачають величезну кількість варіацій, проявів і різних освітніх потреб. Інклюзивна освіта в Україні потрохи відходить від концепту медичної моделі, а в спеціальній освіті вона ще більше закріпилася.
Хоча в Україні це загальна тенденція – наприклад, батьків залучають, аби вони проходили навчання, щоби бути асистентами дитини, – її не підтримують за кордоном. Насамперед тому, що батькам потрібен відпочинок від основної діяльності – вони й так перебувають разом із дитиною багато часу. По-друге, такий підхід неефективний для навчання – дитина інакше сприймає навчання й поводиться по-іншому, коли вона з батьками. Наприклад, може бути більш розслабленою й не слухати вчителя.
Так, раніше в роботу психолого-педагогічного консиліуму залучали працівників служби в справах дітей. Адже в спеціальних школах часто є діти-сироти й діти, позбавлені батьківського піклування. До того ж до роботи консиліуму долучалися фахівці соціальної роботи. І це було правильно, каже Маріанна.
Наприклад, за результатами минулорічних досліджень “Української мережі за права дітей”, багато дітей, які отримують догляд і виховання в спеціальних школах, перебувають там саме із соціальних причин. Тобто не тому, що мають особливі освітні потреби, а тому, що вони – із соціально-незахищених верств населення, вони можуть не мати жодних порушень і інвалідності. Так, залучення фахівця соціальної роботи – дуже важливе.
За даними Держстату, у 2020 році з 36 491 дітей у спеціальних школах – 1 938 дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування, і 7 055 дітей приходили тільки на навчання й не ночують у спецшколі.
“Крім того, раніше була норма: якщо дитина ночує й перебуває в так званому пансіоні без заяви батьків протягом вихідних чи якщо батьки не відвідують дитину, то школа мала звернутися в службу в справах дітей. Тепер такої можливості немає. Соціальна робота виключена з положення – і це погано, бо сприяє інституалізації дітей”, – пояснює Маріанна.
Експерти постійно наголошують, що спеціальна освіта в Україні має бути, але потребує докорінного реформування. Передусім має відбутися оновлення її змісту. Нині якість освіти в спеціальних закладах, за дуже рідкісним винятками, неприйнятна.
“Лише невеликий відсоток випускників можуть після закінчення самореалізуватися в особистому житті, професії й суспільстві. Якість освіти залежить від рівня підготовки педагогів, які викладають у цих закладах. Утім, якщо за останні роки в Україні відбувся потужний сплеск оновлення програм підготовки педагогів до інклюзивного навчання, то в спеціальній освіті ми ще дуже відстаємо”, – говорить Маріанна Онуфрик.
З чого варто було розпочати реформування спеціальної освіти? Насамперед, каже експертка, з адекватного і всебічного аналізу цієї сфери, зокрема якості освіти. Далі на основі цього аналізу треба розробити стратегічні документи і внести зміни до тих, які вже діють.
До слова, саме такий алгоритм дій передбачений у Плані заходів на 2021 і 2022 роки з реалізації Національної стратегії зі створення безбар’єрного простору в Україні на період до 2030 року: проведення загальнодержавного моніторингу якості освіти в спеціальних закладах і спеціальних класах (групах), розроблення Концепції реформування спеціальної освіти та Концепції осучаснення системи підготовки, перепідготовка та підвищення кваліфікації педагогів для надання освітніх послуг дітям з особливими освітніми потребами, відповідно до найкращих міжнародних практик.
Перелічене треба зробити до кінця 2022 року. Проте зміни до положень про спецшколу та НРЦ передують цьому логічному плану й суперечать йому. За словами Маріанни, очевидно, МОН треба було затвердити документ до певної дати, тобто виконати план.
“Тож ми знову маємо зміну форми (розширення функціоналу, закупівля обладнання тощо), а не зміну суті (якість освіти). А це означає роздуте фінансування і красиву картинку замість зміни якісних показників і покращення життя дітей з особливими освітніми потребами”.
Марія Марковська, “Нова українська школа”
Титульне фото: автор – racorn, Depositphotos
Публікація підготовлено за підтримки Міжнародного фонду “Відродження”. Позиція Міжнародного фонду “Відродження” може не збігатися з думкою автора.
Обговорення