Семенкотест: 14 запитань, аби перевірити, чи добре ви знаєте Михайля Семенка

Михайло ще в 4 роки навчився читати й писати. Адже мати Семенка дбала про освіту 7-ми дітей. Зрештою, усі її діти отримали хорошу освіту.

Його захопленням була скрипка. Сестра Софія, гімназистка, порадила йому вступати до психоневрологічного інституту, пишучи: “Адже з музикою ти давно вирішив, що робити, відсунути її на задній план, хоч як це важко; але кидати, Мишко, у жодному разі не можна, раз музика для тебе так багато важить”. 1912 року Михайль став студентом, але однаково намагався займатися музикою. Утім, через те, що це заняття потребувало додаткових грошей (а їх йому надсилали з дому небагато – інколи не вистачало, щоби пальто купити), він закинув уроки. Так, продовжив писати вірші.

Усю юність Семенка мати намагалася виділити гроші із сімейного бюджету, щоби він навчався. А коли Михайль був дорослим і працював на Одеській кінофабриці у 20-х роках, то відплатив тим самим: надсилав гроші матері. Також відправляв її на курорти, щоби вона підлікувалась.

Збереглося листування з батьком, у якому Михайль намагається пояснити, чим він займається й чому обрав саме літературу та поезію. Зокрема, з Владивостока, перебуваючи на службі в царській армії, Михайль писав батькові про це. Згадував як приклад російського поета Ігоря Сєверяніна, який, мовляв, 7 років писав вірші й тепер має 20 тисяч рублів доходу на рік. Михайль розраховував заробляти письмом не менше.

Михайль непогано заробляв і на Одеській кінофабриці, і коли жив у Харкові наприкінці 20-х та на початку 30-х років, видаючи журнал “Нова ґенерація”. Зокрема, міг собі дозволити їздити за кордон і фінансово допомагати близьким.

Михайль був дуже веселий, як кажуть, був душею компанії. Дещо бурхливий, мав експресивний характер. Зокрема, серед його друзів був Лесь Курбас, доки вони не посварилися.

Семенко не був високим. Пізніше, коли він був з з Наталею Ужвій, їх називали Пушкін і Наталі. Бо Михайль був кучерявий, чорнявий і низького зросту, а Наталі була вища від нього на пів голови.

Один з учнів Семенка, який дожив майже до наших днів, Володимир Гаряїв, розповідав, як приходив додому до Семенка в будинок “Слово”. Семенко читав вірші Гаряїва, коментував їх, нібито навіть хвалив. Так, він допомагав молодшим просуватися в літературі.

Кажуть, Семенко любив гаспароне. Довго ніхто не розумів, що це за солодощі. І зовсім недавно вдалося дізнатися, що це були шоколадні вафлі в такому вигляді, як зараз випускає одна харківська кондитерська фабрика. Про те, що це таке, вдалося дізнатися з інтерв’ю Всеволода Нестайка, який згадує, як він із мамою куштував у дитинстві ці неймовірні шоколадні гаспароне в Харкові.

Вони познайомилися у Владивостоку в 1916 році. Спочатку Михайль готував брата Лідії до вступу в інститут, навчаючи гри на скрипці, а потім їй допомагав готуватися. Так і зав’язалися стосунки. До слова, вона була українкою.

У Михайля було 2 шлюби й 3 дітей. Перший був з Лідією Горенко, у шлюбі з якою народилися Ірина й Ростислав. А другий – з Наталею Ужвій, від якої народився син Михась. До речі, він писав вірші та помер юнаком від менінгіту.

В Одесі. Наталя Ужвій була примою театру “Революція”, відомою акторкою, знімалася на Одеській кінофабриці, де Семенко працював. Вона була помітною й відомою, захоплювала багатьох. У Семенка з нею зав’язався роман. Судячи з усього, це були бурхливі та пристрасні стосунки, на відміну від ніжних довірливих стосунків із Горенко. Згодом Михайль і Наталія почали жити разом.

Це не так. Він не тільки нічого не спалив, а ще й написав власний “Кобзар”, Михайля Семенка. А щодо Шевченкового він тільки написав у книжечці “Кверо”: “Я палю свій Кобзар”. Це означало, що він виступає за нове мистецтво, відмовляється від канонізації Шевченка. Він не хотів бути наслідувачем Шевченка й обрав інший шлях – футуризм.

Семенка допитували й інкримінували терористичну діяльність. Зокрема те, що він нібито збирався кинути бомбу у формі пляшки в трибуну радянського партійного діяча. 24 жовтня 1937 року о 2 годині ночі його розстріляли в Жовтневому палаці. За розстрільним списком він був 37-м. Зазвичай стріляли в потилицю, спрямовували дуло вниз, аби було менше крові. Тоді всі тіла завантажили й відвезли в Биківнянський ліс, що в Києві за метро Лісова. Зараз ця ділянка, куди скинули тіла розстріляних тієї ночі людей, позначена – на дереві висить меморіальна дошка, присвячена Михайлеві Семенку.