Як повідомити дитині про смерть людини, з якою вона контактувала. 10 правил від психологині

“Піти в засвіти”, “заснути навіки”, “перетворитися на янгола”, “покинути світ”, “відійти в небуття”, “витягти ноги”, “віддати душу богові” – це евфемізми, якими в нашій культурі часто заміняють слово “померти”.

“На жаль, тема смерті, як і тема сексу, у нашому соціумі дуже табуйована. Натомість звично використовувати евфемізми, щоби начебто позбавити дитину травмування. Однак це неправильно. З дитиною треба бути чесними. До того ж нині настав час прямолінійності: ми маємо говорити прямо про те, що відбулося, та хто в цьому винний”, – пояснює дитяча й сімейна психологиня, президентка Професійної Асоціації Дитячих Аналітичних Психологів Катерина Гольцберг.

Журналістка “Нової української школи” поговорила зі психологинею про те:

• як розповісти дитині про смерть людини, з якою вона була в контакті;
• чого робити категорично не можна;
• яка може бути реакція;
• до чого треба бути готовим, якщо вчитель оголошує про смерть усьому класу;
• чи варто брати дитину на поховання.

ЯК РОЗПОВІСТИ ДИТИНІ ПРО СМЕРТЬ ЗНАЙОМОЇ ЛЮДИНИ

Психологиня пояснює, що є загальні правила, як повідомляти дітям про смерть людей, з якими вони були в контакті. Втім, нині нові умови формують нові правила.

“Якби ви запитали мене про це до війни, я б сказала, що з дитиною обов’язково має говорити близька людина. Адже зазвичай ідеться про смерть родичів або близьких для сім’ї людей. Але під час війни може бути випадок, коли батьки не знали людину, яка померла, а дитина була з нею дуже близька. Наприклад, якщо йдеться про друга, вчителя чи однокласника. Тому таку розмову можна делегувати людям, яким довіряє дитина. Наприклад, учителю”, – розповідає Катерина.

Якщо ви впевнені, що не дуже близькі з дитиною, не зможете їй пояснити все, а дитині буде важко говорити про це саме з вами, нав’язувати розмову про смерть людини не варто. Тож пам’ятайте, що в такій розмові дуже важливе відчуття довіри.

Під час розмови варто дотримуватися таких правил:

1. Чесно сказати дитині, що відбулося: людини вже немає – вона померла чи загинула.
2. У дитини виникне потреба з’ясувати, як і чому це сталося. Варто коротко розповісти деталі, про які ви знаєте.
3. Далі в дитини виникне відчуття несправедливості. Мовляв, чому так несправедливо сталося з цією людиною?

“Тоді треба знайти правильні слова й пояснити дитині, що, на жаль, не все в житті відбувається за законами справедливості. Тут не варто вживати слова “помста”, “помститися”, адже це розвиватиме агресію. Натомість треба обговорити, що в нас виникає природне бажання покарати тих, хто погано вчинив із близькою чи знайомою людиною.

Важливо не казати щось на кшталт “Бог покарає” – є конкретні люди, які можуть це зробити. Можна розповісти дитині про те, як покарання відбувалося після Другої світової війни, про трибунали, суд, злочинців. Адже відчуття несправедливості дуже вражає дитячу психіку”.

4. Дитину також дуже турбуватиме, чи не станеться це з нею, її батьками чи іншими близькими людьми. Тому психологиня радить поговорити про засоби безпеки у воєнний час: що ми маємо зробити, щоб уберегтися від смерті. Наприклад, чому треба бігти в укриття під час повітряної тривоги, що сперечатися з загарбниками небезпечно, що ми маємо дослухатися до порад тих, хто відповідають за нашу безпеку, тобто ЗСУ.

“Тобто ми маємо розповісти чи повторити дитині про методи, які допоможуть уникнути конфлікту та врятувати своє життя. Звісно, ніхто не застрахований від свавілля окупантів, але все ж виконувати загальні правила – дуже важливо”, – каже Катерина Гольцберг.

ЯК ДИТИНА МОЖЕ ВІДРЕАГУВАТИ ТА ЩО РОБИТИ

За словами психологині, реакції можуть бути різноманітними. Наприклад, жах, сльози, злість, а часом – відсторонення, начебто нічого не трапилося. Усі реакція під час війни – природні та нормальні. Сльози – це природна реакція, і коли ми її переживаємо, стає легше. Тоді як завмирання, відсторонення від будь-яких почуттів – теж типова реакція під час війни.

“Психіка діє, наче зі слів Скарлетт О’Гари зі “Звіяні вітром”: “Я подумаю про це завтра”. Така реакція віддаляє подію. Але, можливо, динамічніша реакція з’явиться пізніше. У цей час важливо бути поруч із дитиною”.

Також важливо не боятися плакати самим. Може бути навіть таке: якщо дитина побачить, що дорослий не боїться проявляти емоції, вона також зможе це зробити. Плакати – це нормально. За словами психологині, ми маємо пояснити дитині, що сльози – це зовсім не прояв слабкості. Це означає, що ми живі, ми відчуваємо.

До того ж трапляється, що діти поплачуть, а потім наче забувають про те, що сталося. Батьки можуть подумати: “Можливо, моя дитина жорстока, не емпатійна”. Це не так. Це відбувається, бо в людини є захисні механізми, які допомагають їй пережити найскладніше в нашому житті та не відчувати жахливий біль. Йдеться про витіснення, забування, раціоналізацію.

“Якби ми не могли пережити складні події, як-от смерть наших батьків, ми б усі також позбавляли себе життя. У дитини такі захисні механізми працюють краще, ніж у дорослої людини. Тому може здаватися, що дитина вже живе нормальним життям, а ми, дорослі, ще не можемо”.

У жодному разі не можна забороняти дитині “забувати” й повертатися до нормального життя. Якщо дитина не згадує про це, не треба нагадувати: “А от пам’ятаєш, ця людина загинула”, не варто “розколупувати рану” й нагнітати.

“У світі без війни повідомлення про смерть може коригуватися, залежно від віку дитини. Зараз, на жаль, дуже багато смерті поруч, і ми вже не можемо “побудувати паркан” навколо дитини, щоби вона не знала, що відбувається поза ним. Діти, так само як і ми, щодня стикаються з жахливими новинами та повідомленнями. Діти вже не можуть бути відокремленими від цієї реальності”, – розповідає фахівчиня.

Наша головна допомога для дітей полягає в тому, що ми – поруч, піклуємося про них, обіймаємо, даємо їм можливість висловити свої почуття, підтримуємо ці почуття, вважаємо їх нормальними. Це все, що ми можемо зробити.

Тобто дитина має одночасно бачити реальність і відчувати підтримку й захист від найближчих людей. Тоді буде спокій. Звісно, дитина горюватиме за тим, кого втратила, але розумітиме, що в неї є близькі люди, які завжди поруч і можуть захистити її.

ЧОГО РОБИТИ НЕ МОЖНА, ПОВІДОМЛЯЮЧИ ПРО СМЕРТЬ

• Не можна забороняти будь-що. Наприклад, казати “не плач”. Навпаки, за словами психологині, треба говорити так, як говорили наші бабусі: “Поплач, дитино, легше стане”.
• Не треба знецінювати життя загалом. Не варто говорити щось на кшталт: “Бог дав – Бог узяв”, “Так мало статися”. Дитина має розуміти, що цінність життя – найбільша. На жаль, під час війни цінність життя дуже знижується, люди стають жорстокішими.

“Я сьогодні прочитала про те, що під час війни найбільше звернень у ветеринарні клініки стосуються евтаназії тварин. Але навіть у такий складний час про цінність життя треба нагадувати, особливо дітям. Треба розуміти, що всі відчуття, пов’язані з оголошенням про смерть близької людини, для дитини дуже формувальні й важливі. Вони потрібні, щоби дитина навчилася цінувати життя”, – розповідає Катерина.

• У кожної родини є свої правила взаємодії зі смертю. Наприклад, хтось говорить, що люди після смерті стають янголами, хтось відчуває, що відбувається реінкарнація абощо. Як пояснює психологиня, у дорослих зазвичай є сформована позиція щодо цього – і це нормально.

“Але не варто брехати дитині й розповідати те, у чому ви не впевнені. Звісно, ви можете розповісти про це, як про теорію, мовляв, є така думка, що померла людина може далі бути поруч із нами – просто ми її не бачимо. Але не переконувати в цьому”.

ЯКЩО ВЧИТЕЛЬ РОЗПОВІДАЄ ПРО СМЕРТЬ ОДНОЧАСНО БАГАТЬОМ ДІТЯМ

Коли дорослий із дитиною перебуває сам на сам, дитині легше поставити запитання, які її турбують. На загал – складніше. Тому, якщо про смерть оголошує вчитель, психологиня радить заздалегідь обміркувати, які запитання можуть хвилювати дітей.

“Якщо бути відвертою, вони можуть бути жахливим, тому припускати треба будь-що. У мене колись була ситуація, що я як психолог повідомляла класу, що загинув їхній однокласник. Тоді діти ставили запитання: “Чи йому було боляче?”, “Чи швидко він загинув?”. Треба дати дітям можливість поставити свої запитання й чесно відповідати на них, зважаючи на те, що вам відомо”.

До того ж, якщо ми повідомляємо про смерть, то не можемо не розповісти подробиць. Діти потребують їх, аби заспокоїтися, що “я можу уникнути цього”. Наприклад, людина загинула, бо була без шолома: якщо я вдягну шолом, то цього не станеться. Тобто, якщо є можливість, треба надати дитині механізм.

“Якщо ви не знаєте, що відбулося, краще не повідомляти про смерть зараз. І в дорослих, і в дітей психологічно виникатиме дратівливість через те, що вони не розуміють і не знають подробиць. Це наче в страшних фільмах: чим більше невідомого, тим страшніше”, – говорить Катерина Гольцберг.

Якщо вчитель розуміє, що йому буде важко повідомити про смерть дітям, він може делегувати батькам розповісти, що сталося. Однак треба розуміти, що не всі батьки на це здатні.

“Я знаю історії, коли батьки довго не повідомляли дітям про те, що померли їхні родичі. У мене на консультаціях була дитина, яка не знала, що її дідусь три роки тому помер. Усі брехали їй, що він у лікарні в іншому місті. Так робити не можна”.

Також учитель може запропонувати зробити, наприклад, куточок пам’яті про людину, яка померла. Важливо зібрати фотографії з цією людиною, інші артефакти, які нагадують про неї. Це все можна зберегти в цьому куточку.

Однак не варто залишати цей меморіал надовго – це нагадуватиме про цю людину й може повторно травмувати.

“Ми маємо розуміти, що живим треба жити й мати сили на це. А якщо ми весь час думатимемо про тих, кого немає, і те, що втрачено, у нас не буде сил на відновлення. Тому ми робимо це на певний час, відпрацьовуємо та розбираємо. Це – наче поминки, етап відпускання, прощання”.

Щодо того, чи варто дітям бути на похованні, Катерина каже, що зовсім маленьким дітям не варто таке бачити. Натомість їх за бажання можна взяти на поминки, щоби дитина “побула в спогадах” про людину.

Щодо присутності на похованні молодших школярів – на розсуд батьків і дитини. Якщо дитина хоче піти на прощання, а батьки сумніваються, то все-таки варто піти. Фахівчиня пояснює, що церемонія прощання важлива для людей. Ідеться про закриття гештальту, як кажуть у психології. Це – щоби не було відчуття, що людина просто зникла.

Марія Марковська, “Нова українська школа”