“Ти при своєму розумі”, або Як працює програма розвитку психологічної стійкості для школярів

Восени продовжується навчальна програма для вчительок з удосконалення навичок психологічної самодопомоги та роботи з дитячою травмою, яку організовує ГО “Смарт Освіта” за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA). У вересні учасниці програми працюють у групах з учнями і батьками під супервізією тренерок.

Для застосування було обрано британську програму “Діти та війна. Техніки зцілення”. Її обрано з багатьох причин, зокрема через те, що після теоретичної підготовки проводити групові заняття з дітьми можуть не лише психотерапевти, але будь-який підготовлений персонал: педагоги, соціальні працівники, медики, громадські лідери.

“Діти та війна. Техніки зцілення” – британська програма, покликана допомогти дітям і дорослим, які пережили такі травматичні події як вимушене переселення, війни, катастрофи, природні катаклізми. Психологині Наталя Подоляк та Олена Божор готують тренерів за цим методом із 2014 року, і мають великий досвід.

Про те, як “Смарт освіта” за підтримки UNFPA допомагає дітям долати психологічні наслідки травматичних подій за методом “Діти та війна”, читайте в статті “Нової української школи”.

ПРО ПРОГРАМУ “ДІТИ І ВІЙНА”

Сімейна та дитяча психологиня Наталя Подоляк під час вебінару перед стартом навчання розповіла, що програма “Діти та війна” має на меті нормалізувати психологічний стан дітей та дорослих і навчити їх навичок самодопомоги та самоконтролю.

“Треба розуміти, що ця методика не покликана когось вилікувати. Мета – навчити людину оцінювати й розуміти свій стан, знизити накал емоцій, зробити так, щоби діти менше боялися. Ми навчаємо, даючи їм такі інструменти, техніки, психологічні вправи, які вони можуть робити самостійно. Наприклад, якщо нахлинув якийсь травматичний спогад – дитина знатиме, як собі допомогти. Вона зможе відновити контроль над спогадами”.

Програма розроблена 1999 року в межах співпраці лондонського Інституту психіатрії та Центру кризової психології міста Берген (Норвегія). Методика апробована в низці країн, що були охоплені війною чи постраждали від стихійних лих: Боснія, Сирія, Косово, Ірак, Греція, Туреччина, Шрі-Ланка… В Україні – це одна із двох психологічних програм для роботи з дітьми, які отримали гриф МОН.

Програма “Діти та війна” розроблена на основі доказового когнітивно-поведінкового підходу, а отже – науково обґрунтована.

Методика довела свою ефективність. Так, результати тестування стану дітей, які постраждали внаслідок землетрусу в Греції (Гіаннополоу, 2000 рік) показали значне зниження рівня травматичного стресу та депресії, хоча керівники груп користувалися лише посібником і ніколи не практикували подібні методики раніше.

Проводячи тестування до та після групових занять, тренери засвідчили, що покращення стану дітей відбулося саме завдяки втручанню, а не тому, що минув час. Більше результатів та опис досвіду використання навчального посібника можна знайти на сайті.

Крім посібника, “набір психологічного виживання” містить у собі робочий зошит та тести.

Зазвичай із дітьми проводять 7 зустрічей по 1,5 години, між якими має бути хоча б один день перерви. Кількість дітей у групі не має перевищувати 15. Але й замалою вона не має бути, аби можна було спостерігати за груповою динамікою. Також важливо, аби група була закрита, тобто, щоби до неї не додавалися “новенькі” діти, а учасники мали змогу віддвідати всі зустрічі.

Програма ефективна для дітей від 7 років та дорослих, оскільки практично всі техніки пускають у дію уяву, яка в молодших дітей розвинена не достатньо.

Також психологиня і психотерапевтка Олена Божор під час вебінару наголосила, що дітей із підозрою на гострий стан посттравматичного стресового розладу (ПТСР) не допускають до групової терапії, а спрямовують на індивідуальну роботу з психологом. Зрозуміти, чи є в дитини гострий стан ПТСР, можна за допомогою спеціального тестування, яке проводиться до початку тренінгів.

“Це робиться для того, аби вчителі могли ефективно розподіляти свій час, працючи з групою дітей, і бачити результати своєї роботи, – пояснює Олена. – Адже якщо в групі опиниться дитина з гострим ПТСР, у якої дуже вузьке “вікно толерантності”, то вона або різко уникатиме участі, впливаючи цим на рішення інших дітей, або агресуватиме, або плакатиме, забираючи всю увагу на себе й унеможливлюючи ефективну роботу з групою”.

Те, що вчителі мають працювати в парах – теж обов’язкова умова.

“По-перше, тренеру важливо не розплакатися, коли діти розповідають про свій важкий травматичний досвід. – пояснює Наталія Подоляк. – Вони, власне, тому й розповідають, бо бачать, що ми це можемо витримати. Емоційно набагато легше, коли поруч є партнер.

По-друге, може бути ситуація, коли, наприклад, у групі з 12 дітей одна дитина постійно “провалюється” у важкий емоційний стан. Тоді котренер може “підхопити” цю дитину, запропонувавши вийти на зв’язок сам на сам в одному із месенджерів, якщо це онлайн-формат, а другий тренер продовжуватиме вести заняття з групою.

По-третє, тренери можуть розподіляти, хто яку частину матеріалу викладатиме, а хто в цей час слідкуватиме за зміною емоційного стану дітей”.

ЯК ПРОГРАМА ДОПОМАГАЄ ДІТЯМ

У серпні учасниці програми відвідали дводенний теоретичний онлайн-тренінг, після чого почали формувати групи. З огляду на безпекову ситуацію, працювати діти в групах будуть також переважно онлайн. Педагоги мають працювати у парах, аби забезпечити максимальну увагу для кожної дитини. Перед початком проводиться обов’язкове тестування психологічного стану дітей, що допомагає вибудувати правильну стратегію роботи. Робота в групах стартувала 5 вересня.

Наталія Подоляк підкреслює, що програма дуже структурована, швидка в опануванні й застосуванні та має неочікуваний для вчителів “побічний ефект” – поліпшення загальної психологічної атмосфери в класі. Вона поділилася прикладом того, як тренінг для своїх учнів провела класна керівниця:

“Після занять за програмою “Діти і війна” вчителька сказала, що до того насправді не знала своїх учнів, хоча багато часу провела з ними на уроках, екскурсіях, виховних годинах. Після тренінгу її комунікація з дітьми вийшла на якісно інший, глибший рівень”.

За словами психологині, вчителі також помітили, що ті діти, з якими раніше ніхто не хотів дружити, під час тренігну починали розповідати про свій травматичний досвід і раптом отримували дуже багато емпатії від однокласників. А після занять “розцвітали на очах”, оскільки інші діти стали більше спілкуватися з ними, кликати гратися разом.

“Загалом, ми отримуємо багато відгуків учителів і учительок про те, що раніше вони думали, що якісь їхні учні неслухняні, а насправді така поведінка була обумовлена травматичним досвідом, який діти носили в собі”, – говорить Наталя.

З нею погоджується Олена Божор:

“Учителям необхідно розуміти, що ті реакції, які зараз можна спостерігати в дітей, є нормальними захисними реакціями психіки на ненормальні травматичні події”.

Серед таких реакцій можуть бути:

• дратівливість;
• гіперзбудження;
• лякливість;
• підвищена тривога;
• страхи;
• хвилювання;
• депресивні стани;
• почуття безвиході;
• порушення сну;
• уникання та бажання усамітнюватися;
• емоційне оніміння;
• зниження цікавості до участі в суспільних заходах.

Методика допомагає працювати з усіма симптомами посттравматичного стресу, кажуть психологині.

РОБОТА З БАТЬКАМИ

Батьки є дуже важливою ланкою в психологічній роботі з дітьми, пояснюють тренерки. Тому програма передбачає дві зустрічі з батьками: на початку й наприкінці, щоб отримати їхній дозвіл на психологічну роботу з дітьми й залучитися підтримкою.

І батькам важливо розуміти, що відбувається з їхньою дитиною та як діяти в тій чи іншій ситуації.

Наприклад, частим явищем у дітей є так звана ретравматизація, коли через пережиту травматичну подію з’являються інтрузії (травматичні спогади у вигляді картинок, звуків, запахів, доторків, смакових відчуттів). Услід за цим тіло реагує перезбудженням, напруженням, і дитина різними способами намагається уникнути цього, не відчувати.

Скріншот із посібника “Діти і війна”

“Утім, – продовжує Наталя Подоляк, – деякі батьки намагаються створити вакуум навколо дитини, кажучи: “Ми про це не говоримо в сім’ї”, “Ми про війну не згадуємо”, “Ми не читаємо новин”, “Ми дітей не лякаємо”. Це все – живучи в Україні, де іде війна.

Це не є здоровим оберіганням дитячої психіки, а якраз уникненням. Так само, як не є нормою позиція жертви, паніка та істерика. Тому необхідно знайти золоту середину, як толерантно, екологічно говорити з дитиною про війну, з огляду на вікові особливості”.

І батькам варто усвідомити, що навіть якщо дитина живе в місцевості, де не було жахіть війни, це не означає, що вона не травмована. Це не означає, що дитина не отримує інформацію від інших дітей та дорослих і що цій дитині не потрібні навички самодопомоги.

Інша ситуація, за словами психологині, стосується батьків, які виїхали з місць, де велися активні бойові дії.

“Вони можуть говорити дітям, що тепер вони в безпеці й у них усе добре. Але це не означає, що “хвіст” травматичних спогадів сам собою відпав, як у ящірки, – акцентує увагу Наталія. – Проте аби не засмучувати батьків, діти часто мовчать про свої переживання, не озвучують страхи, бо це або занадто страшно, або їм соромно, або вони думають, що втрачають глузд”.

Тож під час тренінгів дітям постійно наголошують: хвилюватися – це нормально, ви не зʼїхали з глузду.

“Коли ми на заняттях пояснюємо, що це нормальні реакції психіки – тривога дітей падає автоматично. Ми легалізуємо їхні відчуття та переживання, проговорюючи, що саме так і має реагувати психіка будь-якої людини, коли навколо відбуваються жахливі події. Ми навчаємо дітей стати “босом своїх спогадів”, і їм це подобається”.

Війна не триває, діти це теж розуміють. Тривожитися й боятися в такій ситуації – нормально. Втім, мати у своєму арсеналі навички самоконтролю й самодопомоги не лише корисно, а й необхідно.

Вікторія Макарова, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – gpointstudio, Depositphotos

Публікація створена в межах проєкту “Трамплін до рівності”, за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA) та ГО “ЕдКемп Україна”, за фінансової підтримки Швеції та за сприяння Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.