Пані Хелена біжить на роботу: як вчителька початкових класів випередила новий стандарт на вісім років

24-та школа ніяк не вирізняється зі стіни львівських кам’яниць, щільно притулених боками одна до одної. Не виступає вперед, не провалюється в затінений дворик. Незнайомці з легкістю можуть її не помітити, якщо не зачепляться поглядом за дві таблички – польську і українську (це школа з польською мовою навчання), які кожна по-своєму розповідають, що тут вчаться діти.

Але нічого не вказує на те, що тут вчителює Олена Леонідівна, яка вже вісім років працює так, як тільки з наступного року почнуть 22 тисячі вчителів початкових класів: навчає в групах, інтегрує предмети, використовує проектне навчання і сама обирає методики, за якими діти вчаться писати і читати.   

Стати Хеленою

Двадцять п’ять років тому студентка слов’яністики почула слова, які визначили її майбутнє: “Не знаю, ображу тебе чи втішу, але ти – природжений вчитель”. Так після місячної обов’язкової практики в школі Олена передумала бути перекладачкою і несподівано для себе стала вчителькою.

Роботу розпочала наприкінці 80-х, коли про освітні інновації говорити було і рано, і складно. Все, що вдалося, – випросити в директора особливі п’ятниці: раз на тиждень переставляла парти для роботи в групах. Кожна дитина заводила великий п’ятничний зошит, в якому завдання можна було виконувати різними кольорами. Ці зошити Олена не перевіряла, а оцінки ставила лише за активність.

Учні цього класу всього кілька разів сиділи за партами, виставленими у звичайні ряди.

“Не знаю, звідки я це все взяла. Потім виявилося, що я інтуїтивно робила дуже багато речей, описаних у методиках”.

Сьогодні пані Хелена (так ім’я “Олена” звучить польською) працює в четвертому класі за принципами “Лицем до дитини”. Учні цього класу всього кілька разів сиділи за партами, виставленими у звичайні ряди, а особливі зошити-книжечки є в них ледь не на кожну тему.

Навчити думки прилітати

Своє перше слово учні пані Хелени пишуть у першому класі в перший тиждень навчання. Без довгого заучування букв і безперестанного складання їх у склади.

Марічка виймає з мішечка принесені з дому зошити-книжки (їх друкує і оформлює на звичайному папері вчителька) – про міста, пори року, явища природи, кольори. Як і кожен тиждень, ці книжки стосуються вивчення певної теми з погляду різних дисциплін.

Дівчинка показує першу книжечку і перші, ще хиткі і непевні, букви свого імені.

Кожен тиждень ці книжки стосуються вивчення певної теми з погляду різних дисциплін.

“А як ви знали, що писати?”, – просить пригадати пані Хелена.

“У нас були бейджики!”, – діти біжать до шафи і за хвилину повертаються з прикріпленими іменами, ніби учасники поважної конференції.

“А ще ми писали казочки. Нам давали тему. Наприклад, “цирк”. І ми мали зробити самі книжечку про те, що знаємо про цирк. Або про якийсь колір складали казочку. Мені це дуже подобалося і пам’яталося. Після цього думки прилітали про те, які ще можна зробити казочки”, – ділиться один з учнів.

Пані Хелена відкриває “Сині казки”, які народилися з простого розглядання чорнильних клякс. Тут про фіалку, про синю хмаринку-Яринку, синій поїзд, кульку, дзвіночок: “На галявині ріс дзвіночок. Йому було самотньо. Поруч не було жодної квіточки, комашки, чи пташечки…”.

“Я потім це їм видрукувала в окрему книжечку до читання, і вони дуже тішилися. Ті казки вони мені пишуть всюди, постійно і про все на світі”, – сміється вчителька.

Таких збірок оповідань за чотири роки в класу назбиралося вже більше двадцяти.

“А розкажіть, як ми читаємо”, – просить вчителька.

Хтось з дітей підхоплює одну з книжечок. Ось, каже, місця, де можна ставити галочку (якщо учень це знає), знак питання (якщо ні, але хотілося б) і знак оклику (якщо інформація захоплює).

Учні ставлять позначки, обговорюють у групах, а невідоме шукають в енциклопедіях і словниках.

“Вони знають, де що лежить”, – запевняє пані Хелена.

“І нам виходить так цікавіше вчитися, бо по підручниках вчитися трохи “так собі”, – діляться діти. – А коли вчишся по таких книжках – є емоції. Тоді добре запам’ятовуєш”.

Почати

На систему навчання від тексту до букви (тобто не за букварем, а методом цілих слів) пані Хелену вісім років тому намовила Людмила Земба, яка була інспектором школи в РАЙВО.

Вчителька й сама помічала, що дітям нудно, бо поки навчишся читати за букварем – мине кілька місяців, за які інтерес до читання встигне померти. Першачки бачать штучність процесу.

Матеріали готувала і вдень, і вночі, бо підручниками в першому класі не користувалася.

І хоча пані Хелена мала застереження до змін, бо навчає дітей двома мовами (а це таки складніше), на курси вона погодилася. Відвідавши школу “Провесінь” і тамтешній урок, зрозуміла, що точно буде навчати по-новому. Як – ще не знала. Але вже мала таку певність.

Матеріали готувала і вдень, і вночі, бо підручниками в першому класі не користувалася. Треба було розробити книжечки, картки з завданнями, інтерактивні вправи. Ходила по школах, які вже мали такий досвід, радилась, запозичала.

“На початках важко, але творчий вчитель з часом перестає втомлюватися від створення матеріалів, бо це просто його природа – він такий є. Починається ефект снігового кому, коли бачиш, як дітки з першого тижня починають друкувати, мають ці вогники в очах, бажання вчитися і пізнавати”.

А кожен тиждень несе в собі цікавинки: треба принести чи одягнути речі певного кольору. Або принести яблука. Спробувати, порахувати. І коли батьки бачать, що діти швидко і багато дізнаються, то самі пропонують допомогу. Наприклад, з папером для виготовлення книжечок.

Вибудувати ставлення

Пані Хелена розкручує глобус перед ученицею, яка міцно заплющила очі. За мить дівчинка зупиняє планету, у класі звучить тріумфальне “є!”, і команда континенту “Євразія” виходить презентувати проект: на ватмані розкидані малюнки, текст, кишеньки з фотографіями і вмонтовані книжечки для компактного подання інформації.

Проекти потім розвішають у класі, щоб всі могли їх дослідити. Крім того, кожна команда визначає, на скільки відсотків кожен доклався до спільної роботи. Такий спосіб оцінювання учні придумали самі.

“Чи можу я вам зробити зауваження?”, “чи можу вас трішки покритикувати?”, – впродовж уроку пані Хелена часто ставить дітям ці запитання і завжди отримує згоду.

Пояснює це тим, що до людини будь-якого віку ставиться, як до себе. Отак просто в ній це закладено. А коли діти бачать, що їм довіряють – інакше сприймають вчителя.

“Як на мене, то цього замало, – співчутливо каже команді Євразії пані Хелена. Клас її голосно підтримує. – Тут так багато країн. Як відрізняється Індія від Франції? Тут можна було зробити чудеса. Жаль, що ви не скористалися з цієї нагоди. Але у мене є ідея. Може ми Євразію поділимо ще раз якось інакше? І попрацюємо всі над Євразією?”.

“Так! Так!”

“Але подякуймо цій групі”, – клас береться аплодувати.

Наступна зупинка на глобусі вказує на Австралію. Діти звертають увагу на все, що їх здивувало: на страуса ему, який не літає, бо дуже великий, на собаку дінго, яка не гавкає й інколи може важити, “як хтось з нас – 30 кілограм!”, на те, що кенгуру на континенті більше, аніж людей.

Пані Хелена часто має проблему, що діти не хочуть закінчувати урок.

“Тут ми маємо ціле поле для складання математичних завдань, – каже дітям пані Хелена. Інтеграцію дисциплін вона називає нормальним життєвим процесом. Каже, ми ж ніколи не ділимо піцу на певні предмети: ніби вартість – це математика, а інформація про неї – мова.

“Це все дуже цікаво, – підсумовує вчителька, – Дякую, що ви мене навчили. Робимо перерву?”.

“Ні! Ні!”

Власне, пані Хелена часто має таку проблему: діти не хочуть закінчувати урок.

“Оці проекти, – пояснює вчителька – це ми ще навіть не заглядали в підручник! Дати знання – другорядна функція вчителя. А от навчити вчитися для життя – дуже важливо. Головне завдання – бути помічником, порадником, людиною. Просто людиною”.

Знайти інший спосіб

“Двері нашого класу завжди відкриті – запрошую всіх, бо ми завжди однакові. У мене немає відкритих уроків. Таких ‒ показних, – запевняє вчителька. – Люди думають, що для того, щоб діти провели таку презентацію проектів, треба кілька репетицій. Але вони навчені і звичні”.

Восьмикласниця Аня, яка провчилася в пані Хелени всього рік у четвертому класі, часто з’являється в кабінеті своєї вчительки, аби привітатися. Перший урок пам’ятає досі: як запізнилася і боялась, що сваритимуть.

Не сварили.

“Тут я вперше щось зробила в групі. Пам’ятаю, як ми рахували левів у Львові: одні на лавочках, інші – різьблених, треті – мурованих. Як презентували континенти. У мене була Австралія!”

“Але я вас “напрягаю” не менше, повір, ‒ каже пані Хелена. ‒ Просто в трошки інший спосіб”.

“При системі, коли кожен тиждень тематичний – пояснює пані Хелена, – у них дуже гарно розвинена асоціативна пам’ять. Я не дивуюся, що Аня пригадала”.

Запитую в двох дівчаток з четвертого класу, що вони знають про навчання в інших школах – що їм розповідають знайомі.

“Що у них завжди нудно. Подружка розказувала, що вони просто беруть підручник і пишуть вправи”, – Поліна не приховує свого нерозуміння таких підходів.

“Тобі то розказували, а я то на своєму тілі відчувала, – Вероніка прийшла до цієї школи в другому класі. – Коли нам було важко зрозуміти, вчителька підкрикувала на нас. Часто. Там зовсім багато задають. Дуже напрягають мозок дитини”.

“Але я вас “напрягаю” не менше, повір, – каже пані Хелена. – Просто в трошки інший спосіб“.

“Так, – дівчинка киває, – не силою, а питаннями“.

Обрати статус білої ворони

Діти готові розказувати про своє навчання без упину: про гномика Круасанчика, який живе в книжечках, геть нічого не знає, і його треба постійно вчити. Про спеціальний зошит, куди вони записують, що прочитали за тиждень. Про те, як обмінюються книжками і як вибирали з прочитаного найсмішніше і реготали на уроці. Як проводять одне одному уроки з трудового навчання. Як створили в класі кулінарний центр і напекли налисників з бананами й малиною для школи.

Учні одне одного вчать, бо працюють за методикою “навчаючи вчусь” – коли один з них ділиться з групою інформацією, яку опанував.

Крім того, у класу немає звичайних “штучних” фізкульт-хвилинок, зате є кольорові кути. Усе відбувається так: вчителька ставить запитання, яке стосується теми уроку, і дає варіанти відповіді. Кожен кут відповідає одному з варіантів. Так, переконує вчителька, рух дітей є природнім.

А ще вони одне одного вчать, бо працюють за методикою “навчаючи вчусь” – коли учень ділиться з групою інформацією, яку опанував. Так увесь клас, каже пані Хелена, вчиться дуже швидко і набагато краще, аніж коли б вчитель читав лекцію.

“У нас, напевно, найдивніший у світі клас”, – сміється хлопчик.

У своїй школі пані Хелена послідовників не має. Коли колеги просили поділитися досвідом – вона поділилася. Але, каже, люди якось одразу це відкинули. Сказали, що надзвичайно важко. І що будуть працювати, як вважають за потрібне. Переконувати нікого вчителька не стала і вибрала для себе статус білої ворони.

“Мені легше бути вчителем, близьким дітям. І ви бачите результати. Діти абсолютно відкриті, живі і відверті. Не бояться висловлювати свою думку і знають, що за це не буде кари. Це дуже цінно”.

“Мені легше бути вчителем, близьким дітям”.

Бігти

У класі на групу подовженого дня залишаються кілька дітей. Поки вчителька зайнята розмовою зі мною, репетирують колядки польською мовою. Від “Свята ніч, тиха ніч” робиться святково і затишно. “Трохи тихіше, трошечки тихіше”, – просить вчителька.

Ми говоримо про новий Стандарт і зміни, через які мають пройти вчителі: “Складно, але реально”, – оцінює пані Хелена. Тільки зауважує, що мало часу відведено на підготовку – і матеріалів, і вчителів. У Польщі, наводить приклад, коли відбувалася реформа, було кілька років для написання підручників.

“Насправді, сьогодні найбільша проблема – це зміна свідомості вчителя. Більшість працюють як? Мене колись навчили, то чому я маю змінюватися? Мені мають привести готового учня, який має сісти ось так (складає руку на руку), слухати і визнавати мене як авторитета. Але сучасних малявок треба переконувати, чому треба робити так, а не інакше. У нас є вибір: або ми їх відвертаємо від школи, або органічно вводимо в цей процес.

“У нас є вибір: або ми їх відвертаємо від школи, або органічно вводимо в цей процес”.

Людина має вчитися впродовж життя. Змінюватися. Якщо вчитель того не робить, то треба задуматися над зміною фаху. Але якщо це таки моє – треба докладати зусиль. Семінари, вебінари, самонавчання, методичні центри, література. Треба тільки бажання. Себе довчити можна запросто”.

Власне себе пані Хелена відносить до тих людей, які завжди беруть у чомусь участь, щоб бути “в тонусі” і відчувати здорову конкуренцію. Остання з її перемог – у конкурсі “Творчий вчитель польської мови”.

“Свята ніч, тиха ніч”, – діти забувають про прохання вчительки й знову хвилею наповнюють клас гучним співом.

“Трохи тихіше, трошечки тихіше”.

Пані Хелена перераховує: чоловік, двоє дітей, двоє онуків, собака. Чим далі, тим більше ставить собі запитання, як усе встигає.

“Але мушу! Бо Нова українська школа висунула вимоги, і ми так говорили з творчими вчителями, що якщо цього всього не донесемо – то хто? Ми працюємо з дітьми, це не деталі до чогось, які можна зробити гірше чи краще. Вони виростають цікавими і трошечки іншими: більш розкутими і навченими знаходити себе. Знаєте, я коли переступаю поріг школи, то забуваю про всі негаразди.

Я на роботу біжу“.

Надія Швадчак, “Нова українська школа”

Фото: автора