З колядками, виставами й навіть під забороною: як українські письменники святкували Різдво

Різдво має особливе значення для українців. Воно наповнене родинною атмосферою, унікальними звичаями та колядками. Українські письменники теж не стояли осторонь традицій і передавали їх із покоління в покоління.

Дванадцять страв на столі, внесення дідуха в хату, прикрашання ялинок смаколиками, спів колядок із ризиком бути арештованими за це КДБ… Якими б не були часи, дух Різдва завжди панував у домівках та душах українців.

Тож із наближенням різдвяних свят “Нова українська школа” зібрала цікаві факти про те, як українські письменники святкували Різдво.

У новій статті читайте про таке:

• як готувалися до Святвечора в родині Франка;
• чому одного разу на Різдво Іван Франко захрип;
• які вистави Леся Українка самостійно ставила на свята;
• чому в родині Косачів прикрашали одразу дві ялинки;
• що пише про Різдво Михайло Коцюбинський;
• як українські дисиденти-шістдесятники святкували Різдво під наглядом КДБ.

12 СТРАВ ТА ВЕСЕЛІ КОЛЯДКИ: ЯК ВІДЗНАЧАЛИ СВЯТВЕЧІР ТА РІЗДВО У РОДИНІ ФРАНКІВ

Різдво посідало особливе місце в житті й творчості Івана Франка, а тема Святого вечора стала своєрідним початком та кінцем творчості письменника. Адже перші його тексти описували саме дійство Святвечора, а останній прижиттєвий цикл поета має назву “Пісна вечеря”. Про це розповіла українська літературознавиця та франкознавиця Наталія Тихолоз.

Саме ж Різдво відзначали в родині письменника ще з його дитинства в Нагуєвичах (Львівщина), де разом збиралась уся родина.

Франко описує такі приготування до Святвечора в батьківській хаті:

• перед святом обов’язково прибирали подвір’я і хату;
• “дівки змивають столи, полиці, а молодиці стоять при печі та хліб саджають”;
• з першими зорями до хати вносили снопа-дідуха і ставили в кут під образами;
• на столі та лавах діти розкладали пахуче сіно та солому й під час цього вдавали голоси різних свійських тварин (курей, гусей, качок, волів, телят, коней, ягнят);
• стіл також застеляли білим обрусом (скатертиною). Як писав Франко, “в памʼять Ісуса, що народився і лежав на сіні, у пелени вкритий у пустій яскині”;
• корів у стайні “обкурювали” димом із деревного вугілля і пахучого зілля, щоб захистити від злих сил;
• обов’язковими були й ритуальне умивання, і щира молитва, і споживання святкових 12 пісних страв.

Що готували у Франків до святкового столу:

• обов’язковими стравами були кутя та узвар;
• коли починали їсти кутю, то “господар набирав ложку й кидав під стелю, щоби Бог дав урожай”. Саме так “на щастя” кидав кутю і письменник, вечеряючи вже зі своїми дітьми та дружиною у Львові;
• також на столі були борщ, капуста, колочений горох, пироги (вареники), голубці, риба, страви із грибів;
• ще Франко описував символічне значення прісного меду, який перед вечерею з глиняного горщика на тупому кінці держака дерев’яної ложки подавав господар своїм найближчим. Водночас він примовляв: “Аби нам так увесь рік солодко було!”. Сам мед символізував єдність родини, її добробут і щастя.

Згодом починався спів веселих колядок і саме цю частину чи не найбільше любив Іван Франко. Ще з дитинства він вчив нові колядки зі своїми шкільними та гімназійними друзями.

“А в четвертому гімназійному класі так наколядувався і нагостився в рідних Нагуєвичах зі своїм приятелем Михайлом Коріневичем, що “як із їди, так і через спів” обидвоє “добре похрипли””, – описує Наталія Тихолоз.

За словами дослідниці, згодом це захоплення колядками переросло в серйозні наукові розвідки Франка, під час яких він ретельно записував, вивчав, упорядковував українські народні колядки. Навіть своїй нареченій Ользі Рошкевич напередодні Різдва 1879 року письменник нагадував: “А там під час свят не забудь вечорами дещо собі позанотовувати, – може, деякі колядки…”. Традицію колядування Франко передав і своїм дітям.

Також у домі Франків у Львові встановлювали ялинку, а діти прикрашали її яблуками, горішками, бубликами, саморобними іграшками з паперу та цукерками.

На Різдво родина Франків завжди ходила до церкви, а потім навідувалась у село до приятелів, священників та селян.

“На Різдво ми ходили разом із сільською молоддю колядувати, заходили до хат, запрошені господарями. Запах сіна, дідух у куті, хата чистенька, прибрана вишивками, кутя на столі, – усе це бачу, мов сьогодні”, – згадувала донька письменника Анна Франко-Ключко.

ДВІ ЯЛИНКИ, ДОМАШНІ ВИСТАВИ ТА ЛЕСЯ-СЦЕНАРИСТКА: ЯК СВЯТКУВАЛИ РІЗДВО В РОДИНІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

У родині Косачів Різдво дуже шанували та завжди дотримувалися українських традицій святкування, каже Ольга Бойко, завідувачка Колодяжненського літературно-меморіального музею Лесі Українки.

“Щоправда, самій Лесі Українці нечасто доводилося бути вдома на Різдво, коли збиралась уся родина. Адже через хворобу на зимовий період вона виїжджала в теплі країни”, – розповіла Ольга. Але коли все ж поетеса залишалась у Колодяжному (Волинська область), де вона провела свої дитячі та юнацькі роки, то була чи не найголовнішою організаторкою всіх різдвяних дійств.

На Різдво в родині часто ставили вистави, або ж “живі картини”, як їх називала поетеса. Сама ж Леся була і сценаристкою, і головною режисеркою, і навіть самостійно шила всі костюми.

“Крім традиційної ялинки, Леся й Ольга (сестра Лесі) влаштовували “Живі картини”. Участь брала вся молодь і діти. Дві картини були ілюстрацією до Дікенсових “Різдвяних оповідань”, одна до “Гайдамаків” Шевченка, одна до “Фауста” Гете, а одна – алегоричні фігури нового 1893 року і старого 1892-го, що відходить. Леся була душею цієї імпрези. Вона не тільки “головний режисер”, а під її керівництвом шились усі костюми, робили перуки, а багато робила вона власноручно.

Наприклад, мені, що виконувала ролю нового року у вигляді Амура, – туніку, чудові прозорі крильця, сагайдак і стріли, сандалі, обклеєні золотим папером, – усе сама зробила.

З тими сандалями була пригода: їх зробила Леся заздалегідь і сховала з іншим “реквізитом”. Напередодні вистави виявилось, що їх погризли миші. Я була в розпачі, але Леся за яку годину зробила нові, такі самі гарні”, – розповідала у своїх спогадах сестра поетеси Ізидора Косач.

За словами Ольги Бойко, у таких виставах велику увагу приділяли й вигляду імпровізованої сцени. Наприклад, брат Михайло займався освітленням, декораціями та бенгальськими вогнями. А тітка поетеси Саша готувала музичний супровід.

Цікавий звичай був пов’язаний із кутею. Ізидора Косач згадувала: “Кутю хрещеники носили до хресних батьків, наприклад, до нас син Миколи Лисенка, Остап, приносив кутю нашій мамі, яка була йому хресна мама, а наш Микола (брат мій) носив до Лисенка, бо був хрещеником Миколи Лисенка. Прийде дитина, подасть маленький полив’яний горщичок куті, а його хресний батько чи мати обдаровують чимось”.

Також на Різдво сім’я Косачів завжди ставила дві ялинки:

• одну – для себе;
• другу – для сільської дітвори.

Сім’я завжди відчиняла двері перед колядниками та пригощала їх різними ласощами: горіхами, медівниками, яблуками, цукерками.

“У родині Косачів також любили колядувати та щедрувати. Тексти пісень вивчали й записували, аби передати майбутнім поколінням. Під враженням від атмосфери Різдва Леся Українка написала образок “Святий вечір”, Олена Пчілка написала оповідання “Сосонка”, “Збентежена вечеря”, “Забавний вечір” тощо”, – розповіла Олена Бойко.

РІЗДВО МИХАЙЛА КОЦЮБИНСЬКОГО

Різдвяні свята письменника в дитинстві минали у Вінниці, а саме Різдво святкували 25 грудня. Про це дізнаємось із листів письменника та спогадів його дочки Ірини Коцюбинської, розповідає Наталія Коцюбинська, заступниця директора Чернігівського літературно-меморіального музею-заповідника М.Коцюбинського.

“На Святий вечір стіл у їдальні застеляли запашним сіном, вкривали його чистою скатертиною. Посередині клали паляницю, сідали вечеряти, тільки-но на небі сходила перша зірка. Їли юшку із солоної риби, кутю з пшениці та узвар із фігами. На Різдво співали колядок. У новорічне свято посівали в хаті пшеницею, щоб хліб родив, щоби багато жилося”, – пише у своїх спогадах дочка письменника.

Також Коцюбинський брав активну участь в оздобленні новорічної ялинки, бажаючи зробити дітям приємність. Запалював бенгальські вогні на ялинці, співав із дітьми колядки та щедрівки: “Щедрик, ведрик, дайте вареник, грудочку кашки, кільце ковбаски”. На саме Різдво родина ходила до церкви або до костелу.

“Тата приваблювало святкове оформлення новорічних або великодніх відправ. У костьолі цієї ночі відбувалася ціла вистава. Виносили ляльку у вигляді сповитої дитини. Це був Христос. Співали, грав орган, ходила процесія, дзвонили в маленькі дзвоники”, – згадує Ірина Коцюбинська.

Різдвяні традиції святкування Різдва відбились і у творчості письменника. Наприклад, приготування до Святвечора Михайло Коцюбинський зобразив в оповіданні “Ялинка”. Не менш яскравим є й опис гуцульського Різдва в “Тінях забутих предків”, де поєдналися християнство та язичництво.

Наталія Коцюбинська розповіла, що коли письменник гостював у селі Криворівня на Гуцульщині, то старанно вивчав місцеві звичаї та обряди, записував до свого записника, а згодом використовував при написанні творів.

“На Святий вечір Іван був завжди в дивнім настрої. Наче переповнений чимось таємничим і священним, він усе робив поважно, неначе службу Божу служив.

Клав Палагні живий вогонь для вечері, стелив сіно на стіл та під столом і з повною вірою рикав при тім, як корова, блеяв вівцею та ржав конем, аби велася худоба. Обкурював ладаном хату й кошару, щоб відігнати звіра і відьом, а коли червона од метушні Палагна серед курива того ознаймляла нарешті, що готові всі дванадцять страв, він, перше ніж сісти за стіл, ніс тайну вечерю худобі.

Вона першою мусила скоштувати голубці, сливи, біб та логазу, які так старанно готувала для нього Палагна. Але се було не все. Ще годилося закликать на тайну вечерю всі ворожі сили, перед якими берігся через ціле життя…”, – йдеться в повісті.

РІЗДВО ПІД ЗАБОРОНОЮ: ЯК КОЛЯДУВАЛИ ДИСИДЕНТИ У РАДЯНСЬКІ ЧАСИ

У радянські часи Різдва, як і інших релігійних свят, наче й не було. Взимку було єдине свято для всіх – Новий рік. А про Різдво радянська влада воліла не згадувати, каже Олена Лодзинська, завідувачка Музею шістдесятництва.

“Ввечері на вулицях з’являлися уповноважені КДБ особи, які патрулювали вулиці й записували імена всіх колядників та щедрувальників. Потім їм на роботі могли виписати догану, а дітей, які брали участь у вертепі, сварили на шкільних лінійках”, – розповіла директорка музею.

Однак попри заборони київські шістдесятники все ж намагалися відновлювати українські традиції та звичаї. Щоправда, колядували вони не 7 січня, адже в СРСР переслідували такі релігійні обряди. Натомість цей день змістили в ніч на 31 грудня, коли в СРСР починали святкували Новий рік.

“Серед колядників були й Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл, й Алла Горська, і засновник нашого музею та багаторічний політв’язень Микола Плахотнюк, а також інші учасники Клубу творчої молоді.

Такі ватаги колядників співали осучаснених щедрівок та колядок на вулицях, у трамваях та метро. Тоді в піснях заборонялося згадувати Ісуса Христа, тож дисиденти співали: “Новий рік народився”. Так само колядували й у Львові, там у такому дійстві брали участь подружжя Ігор та Ірина Калинці, Стефанія Шабатура та їхні численні друзі”, – додала Олена Лодзинська.

• Також учасники українського руху опору ходили колядувати по домівках своїх друзів, яким довіряли. Навідувалися до Павла Тичини, Миколи Бажана, Максима Рильського, Івана Гончара, Бориса Антоненка-Давидовича, Михайла Брайчевського та ін.
• Гурти колядників переодягалися в народні строї, взяті в хаті-музеї Івана Гончара, часто одяг із народними мотивами стилізували відомі художниці Людмила Семикіна та Любов Панченко. Художниця-шістдесятниця Алла Горська була головною сценаристкою цього новорічного дійства. У Музеї шістдесятництва досі зберігся мішок для “наколядованого”, який зробила сама художниця.
• Дисиденти-шістдесятники під час коляди збирали в такі мішки кошти для допомоги своїм друзям-політв’язням та їхнім сім’ям. Намагалися на ці кошти закупити ліки в місця заслання, а сім’ям ув’язнених давали кошти на продукти, адже нерідко вони залишалися без роботи та будь-яких засобів на існування.

За спогадами учасниці українського правозахисного руху Світлани Кириченко, уже на початку 1970-х років ситуація різко змінилася. “Забачивши чоловіків у смушевих шапках (а ще як із вусами!), жінок, запнутих квітчастими хустками, прикипали до нас сторожкими поглядами, вистежуючи, до кого йдемо. Бувало, підходили з вимогою “предьявить документы”, а то й кидали в міліцейську машину, відвозили “в участок для установления личности”, вихоплювали й ламали довгі палиці з різдвяними зірками, траплялося, що й били когось, затягнувши в підворіття”, – згадувала Кириченко.

Тоді колядники ділилися на маленькі групи по 2–3 осіб, одяг ховали в сумках, а також майстрували складні палиці для зірок, щоб краще їх сховати. Лише коли вони приходили до “довіреного” господаря-друга, гурт знову набував різдвяного вигляду.

Останні колядування були в ніч на 1972 рік, а вже 12 січня в Києві та Львові було заарештовано 19 учасників різдвяної коляди. Тоді цей день назвали Арештованою колядою, коли радянська влада розпочала нейтралізувати людей з активною громадянською позицією. Сама ж коляда була лише додатковим фактором.

• Тоді за ґрати потрапили Іван Світличний, Леонід Плющ, Євген Сверстюк, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель, Ірина Калинець, Стефанія Шабатура та інші учасники українського руху опору. Після цієї події публічні різдвяні святкування на тривалий час припинились.

Однак навіть у таборах політв’язні не забували українських традицій. Надія Світлична у своїх спогадах у книжці “Із живучого племені Дон Кіхотів” розповідала, що вона тричі святкувала Різдво в Мордовському концтаборі.

“Ми починали готуватися до свят заздалегідь, ще з літа. Якщо комусь належалася з дому посилка (їх дозволяють лише з другої половини терміну – раз на рік по 5 кілограмів з обмеженим асортиментом), то в родичів замовляли грамів 30–50 маку, стільки ж горіхів, сушениці, грибів. Це все добро (нехай по пучці, усе одно – скарб) зберігали до свят. Навіть якщо хтось із нас хворів, того недоторканого запасу не чіпали. Зрештою, до Різдва мали традиційних 12 страв, а якщо бракувало до 12 – лічили окремо хліб і сіль, узвар і чай”, – писала Надія Світлична. А замість пшениці для куті використовували звичну в табірному раціоні перловку, навіть якщо її доводилося виловлювати з рідкої баланди.

Також іноді ув’язненим вдавалося роздобути гілочку сосни чи ялинки. Хай вони були розміром із долоню, але все одно їх прикрашали маленькими вишиваними свічками, зробленими Іриною (Орисею) Сеник.

Після хоч і бідної, але святкової трапези, жінки виходили з барака й намагалися якнайближче підійти до паркану, який розділяв їх із чоловіками-політв’язнями. Серед них були й Василь Стус, і В’ячеслав Чорновіл. Тоді жінки починали голосно колядувати, щоб усі їх почули. Тоді під враженням Стус написав вірша “Немов крізь шиби, кроплені дощами”.

Ірина Троян, “Нова українська школа”

Фото надали: Наталія Тихолоз, Ольга Бойко, Наталія Коцюбинська, Олена Лодзинська