Місяці в підвалі під обстрілами, зруйнована школа та несподівана фотосесія під час зустрічі ЗСУ: як прожив окупацію вчитель з-під Чорнобаївки

На розмову з Юрієм Невольчуком, вчителем фізкультури із Чорнобаївської громади, “Нова українська школа” чекала майже два місяці. Село Благодатне, що за 30 км від Херсона, звільнили від окупантів 11 листопада. Та досі тут немає електроенергії й стабільного інтернет-зв’язку. Лише нещодавно в сільраді встановили Starlink, що і сприяло нашій розмові з Юрієм.

Додзвонитися в Посад-Покровську школу, у якій до війни працював Юрій, неможливо й через проблеми зі зв’язком, і через зруйноване шкільне приміщення. Тому в пошуках контактів Юрія допомогли соцмережі: у перші дні звільнення Благодатного в селі працював фотокореспондент Андрій Дубчак. Його світлина, де вчитель їде селом із синьо-жовтими стягами на мотоциклі, потрапила на новинні сайти, а також на Facebook-сторінку військової частини, у якій служить брат Юрія. Саме він і поділився з нами контактами вчителя.

Веселий та енергійний Юрій Невольчук, на диво, з усмішкою згадує пережите та легко розповідає про жахіття, через які пройшла його родина та односельці.

У статті “Нової української школи” читайте про таке:

• як благодатнівці взяли в полон двох росіян;
• порятунок закоханих у підвалі;
• заховані від окупантів українські прапори;
• особливу фотозйомку на мотоциклі;
• одну вцілілу школу на всю Чорнобаївську громаду;
• 8 місяців без спілкування з учнями.

З БЕРЕЗНЯ БЛАГОДАТНЕ ЖИВЕ БЕЗ ЕЛЕКТРОЕНЕРГІЇ

“рускій мір” прийшов у Благодатне 27 лютого. Юрій Невольчук пригадує, що того дня в село заїхали на техніці російські військові, щоправда, шукали на карті населений пункт Петрівське. Росіяни не знали, що у 2016 році Петрівське перейменували в Благодатне.

На жаль, це не завадило їм облаштувати свої позиції поблизу із залізницею та зрошувальним каналом. Благодатне стало нульовим рубежем, звідки росіяни обстрілювали позиції українських захисників, які стояли в сусідніх населених пунктах за кількадесят кілометрів. Діставалося і селу.

“У нас було “весело”, особливо коли росіяни самі себе підірвали. Надвечір 27 лютого їхні вертольоти обстріляли їхні ж БМП. Наступного дня наші хлопці пішли подивитися на спалену за селом техніку, хотіли забрати зброю, щоб росіянам нічого не дісталося. Аж тут назустріч іде двоє окупантів з автоматами. Один із наших хлопців не придумав нічого іншого, як сказати, щоби здавалися, бо зараз прийдуть наші військові і їх вб’ють. Ті без проблем віддали автомати й здалися в полон“, – розповідає вчитель.

Благодатнівцям довелося звикати до життя в окупації. Через постійні обстріли росіян мешканці ще з березня живуть без електроенергії. Спочатку місцеві електрики намагалися усувати пошкодження, та на початку березня один з окупантів збив за селом на танку кілька електроопор. Відтоді електрики й не було.

“Питали його односельці, навіщо це зробив. У відповідь почули: “Ви сильно шикарно живете”. Спочатку було важко звикнути до таких умов. Бо ж немає ні світла, ні води. Виручав генератор, який могли ввімкнути на кілька годин, тільки якщо поруч не було росіян. Бо вони заходили в хати та забирали генератори. Казали, що це на користь армії, мовляв, після війни повернуть”.

З водою допомагав… мотоцикл. Юрій із батьком заховали його під накриттям, щоби росіяни не помітили й не відібрали. Вивозили зі сховку тільки для того, аби привезти воду собі та сусідам. Її могли набрати від водонапірної вежі, яку односельцям теж вдалося під’єднати до генератора.

ЗАБРАЛИ ОДЯГ, А НА АВТІВЦІ ВИДРЯПАЛИ РАШИСТСЬКУ СИМВОЛІКУ

росіяни навідувалися в усі будинки, попри те, чи був хтось вдома, чи ні. Якщо не могли відчинити двері, стріляли в замки або вибивали вікна. Оскільки будинки Юрія, його брата та батьків розташовані поруч, чоловік вигадав схему, як створити видимість, що в усіх оселях хтось є, і в такий спосіб стерегти майно: їздив на велосипеді з одного двору в інший та вдавав, що щось робить там. Каже, що два місяці цей план працював ідеально.

Та якось Юрій пішов на обід до батьків, а до його будинку навідалися “колядники” (місцеві називали так окупантів, бо заходили до хат із порожніми руками, а виходили з награбованим). Росіяни забрали одяг чоловіка. Видно, що гортали фотоальбоми, медичну книжку та документи про підвищення кваліфікації. Чоловік дивується, звідки в росіян така тяга до світлин, бо чув від односельців подібні історії.

Крім грабунку, окупанти побили вікна в машині вчителя і вишкрябали на капоті свій символ “Z”.

“Мабуть, так помстилися, бо не змогли виїхати машиною. Хоча ключ я залишав в автівці та й вікна були привідчинені, а от у вихлопну трубу запхав ганчірку – вони просто не змогли її завести, – розповідає Юрій. – Через декілька днів я бачив, як вони виносили консервацію із сусідньої хати в моїх джинсах. Мародери, що тут скажеш.

Спочатку росіяни казали, якщо напишемо на парканах чи деінде, що тут живуть люди, то мародерити там не будуть. Але це діяло тижнів два. Можна було вийти з хати у двір на 5 хвилин, повернутися, а в будинку вже нічого немає. Вони поводилися нахабно, це я ще м’яко кажу. Росіяни нас ненавиділи, бо відчували, що тут їм ніхто не радий”.

ВІЙНА, ЛЮБОВ І ЗСУ

До приходу окупантів у Благодатному мешкало понад тисячу осіб. На момент звільнення села було 180. Люди виїжджали, а росіяни зі свого боку теж примушували місцевих до евакуації. Спочатку залякували, що прийдуть українські військові й почнуть розстрілювати мирних мешканців. Звісно, у пропагандистські байки ніхто не вірив.

А згодом окупанти вдалися до тяжчих методів – обстріляли з мінометів дві вулиці, найближчі до ворожих позицій. На одній із них жив і Юрій із родиною.

Під час цього мінометного обстрілу на подвір’я Юрієвого будинку прилетіла міна. Чоловік пригадує, що паркан із профнастилу зім’яло, як м’яч, усі його рідні на той час були в підвалі, а от двоє сусідів дістали осколкові поранення. Дівчину та хлопця одразу забрали до себе в підвал, де вже було троє дітей, дружини Юрія та брата. Про поранених невідомо як дізналися росіяни й прийшли надавати першу медичну допомогу.

“Ми дозволили допомогти пораненим, але просили, щоб зайшли до підвалу без автоматів, бо там все-таки діти, – додає чоловік. – Окупанти навіть пропонували відвезти поранену дівчину в Херсонську лікарню, але вона навідріз відмовилася їхати з ними тільки тому, що вони – росіяни. Вони були в шоці.

Уночі ми перенесли поранених до їхнього будинку, від нас він був метрів за 150. Батько десь узяв ноші, навіть не знаю, де й навіщо він їх зберігав. А вранці їхня родичка пішла на російські позиції й сказала, що треба відвезти поранених. Окупанти погодилися доставити їх лише до Киселівки, бо далі боялися, що можуть потрапити під обстріл наших військових. І так із пересадками сусіди діставалися до Херсона”.

Зараз із молодятами все добре. Так – тепер це молоде подружжя! Доки ховалися в підвалі Юрія, хлопець зізнався дівчині в коханні, а після виписки з лікарні вони побралися. Нещодавно молодик пішов служити в ЗСУ.

“СУСІДНІ БУДИНКИ ГЕТЬ РОЗБИТІ”

Зважаючи на неспокійну ситуацію в Благодатному, брат-військовослужбовець просив, аби рідні виїхали із села. Однак батьки навідріз відмовилися. У родині вирішили відправити в безпечніші місця до родичів дружин обох братів та їхніх дітей.

Юрій залишився з батьками. Пригадує, що таке рішення далося нелегко, та діти й так провели в підвалі 52 дні й боялися будь-яких різких звуків.

Батьки з Юрієм продовжили жити в погребі. На вулицю виходили, щоби приготувати їжу й коли ставало більш-менш тихо. Такі моменти тривали хвилин 20. Далі починалися години прильотів і вильотів.

“Поруч із нашими будинками були їхні позиції, ще й постійно працювала автоматна черга. У бік села стріляли крупнокаліберними кулеметами, у дім брата влучили кулі якраз із нього. На щастя, наш будинок та батьківський вціліли. А через городи постраждали будинки, це якихось 30 метрів від нас. Там хати геть розбиті”, – розповідає Юрій.

На сайті Чорнобаївської сільради, який не працював із 25 квітня 2022 року до 13 січня 2023-го, ідеться, що в Благодатному пошкоджено 47 житлових будинків. Найбільше постраждали Чорнобаївка, де зруйновано понад пів тисячі осель, та Посад-Покровське, тут знищено понад 300 хат.

ПРАПОРИ ЗАХОВАВ БІЛЯ КАЧОК

Оскільки Благодатне стало лінією фронту між ворожими та українськими військами, селяни з нетерпінням очікували на звільнення. Бо ж українські захисники начебто поруч.

Те, на що чекали понад 8 місяців, нарешті сталося 11 листопада. Збройні сили України звільнили село майже одночасно з Херсоном.

“Було любо слухати, як росіяни вночі тікали, навіть своїх кидали. А зрозуміли ми це, коли о першій ночі почали гавкати собаки й стало чути лайку. Тоді тато сказав, що, мабуть, ідуть наші, а ці втікають.

Вранці ми одразу не могли зрозуміти, що відбувається. Скрізь тиша, від якої ми відвикли за місяці обстрілів. А потім побачили, що наші солдати йдуть вулицями. Місцеві зустрічали їх зі сльозами… Ми на них дуже чекали”, – пригадує чоловік.

Аби відсвяткувати звільнення Благодатного, Юрій вивіз зі сховку мотоцикл та дістав заховані прапори: їх переховував у сараї під качиним сідалом. Навіть боїться уявляти, щоби було б, аби лишив у будинку, до якого навідувалися окупанти.

“Коли наші зайшли в село, я захотів прокататися на мотоциклі, уже спокійно, нічого не остерігаючись. Вчепили з батьком на нього прапори. Виїхав із двору до центру, бачу, там натовп. Люди махають мені, хтось попросив ще коло проїхати – та я ж залюбки”, – каже Юрій, і гадки не маючи, що став героєм світлини Андрія Дубчака.

ВІД ШКОЛИ ЗАЛИШИЛОСЯ ДВІ СТІНИ

Поволі Благодатне повертається до життя. Енергетики обіцяють повернути світло за декілька тижнів. Після звільнення в село постійно приїжджають волонтери з гуманітарною допомогою. У приміщенні старостату нещодавно облаштували пункт незламності, де є буржуйка, генератор, а тепер ще й інтернет від Starlink.

А от від робочого місця вчителя майже нічого не лишилося. Чоловік розповідає, що Посад-Покровський ліцей зараз – це дві стіни та купа будівельного сміття. У сусідньому селі Мирному, де раніше вчителював освітянин, школа теж розбита вщент. На всю Чорнобаївську громаду цілим залишився Благодатнівський ліцей – тут лише вибиті шибки в декількох вікнах.

“Якраз перед війною Благодатнівській школі присвоїли статус ліцею, у ньому вчилося 70 дітей у 4 класах. Мені здається, що на наступний навчальний рік дітей буде навіть більше, адже зараз люди повертаються у вцілілі будинки. У селі вже мешкає понад 500 осіб. А мешканці з Мирного та інших зруйнованих сіл купують у нас хати. Тобто перспектива для школи є”, – зазначає вчитель.

Всю окупацію Юрій не мав зв’язку з учнями та колегами. Вчитель міг спілкуватися тільки зі школярами, які залишилися в Благодатному. До війни він супроводжував їх як педагог-вихователь у шкільному автобусі, що возив учнів із Благодатного до Посад-Покровського. Саме із цими 30 учнями спілкувався вчитель наживо, підбадьорював та запевняв, що скоро прийдуть наші військові.

Ліцей у Посад-Покровську наразі працює дистанційно. Юрій Невольчук уже повідомив шкільній адміністрації, що знову на зв’язку й може повертатися до роботи. Він не знає, як завершився навчальний рік та як минув перший семестр. Сподівається, що всі робочі моменти вдасться вирішити.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Усі фото: Андрій Дубчак, Donbas Frontliner