28 фактів про Олеся Гончара: що нового розповісти учням про біографію та творчість письменника

3 квітня виповнюється 105 років від дня народження Олеся Гончара, автора “Прапороносців”, “Тронки”, “Людини і зброї” та забороненого на 20 років “Собору”.

Письменника, який отримав низку нагород та премій від “совєтів” і який водночас не погоджувався писати хвалебні твори про представників радянської влади, за що отримував листи із погрозами. Коли йому запропонували написати “так, як треба” роман про Українську повстанську армію, він відмовився: “Правду ви мені все одно не дасте написати, а неправду – не хочу!”

Напередодні дня народження письменника “Нова українська школа” поспілкувалася із його племінницею Вірою Сесь, директоркою Літературно-меморіального музею-садиби Олеся Гончара в Сухій (Полтавщина) Тетяною Бондаревською та кураторкою Музею-садиби письменника в Ломівці (Дніпропетровщина) Наталією Щербак.

Разом із ними зібрали цікаві факти та спогади, про які можна розповідати учням на уроках, бо навряд чи прочитаєте про це в підручниках з української літератури.

У новій статті читайте:

• хто насправді забрав Сашка (Олеся) до себе після смерті мами;
• чому він не спілкувався з батьком;
• як Гончар водив мешканців Сухої в кіно;
• яку пісню та свято любив найбільше;
• в яких умовах писав “Прапороносців”;
• хто перехоплював листи та телеграми з погрозами письменнику;
• чому його підтримували мешканці Херсонщини в часи “антисоборної” кампанії;
• які цитати Олеся Гончара досі актуальні.

ЯК САШКО СТАВ ОЛЕСЕМ ТА ЧОМУ БАТЬКО ІГНОРУВАВ СИНА

1. Олександр Біличенко народився в робітничій родині 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка. Зараз це передмістя Дніпра. Батько Терентій працював у колгоспі. Мама Тетяна померла молодою, коли синові не було ще і двох років. Хлопчик не одразу зрозумів, що матері не стало. Як пригадує його старша сестра Олександра (якій на той час ще не виповнилося і 6 років), коли на похорон прийшли люди, малий Сашко заліз на ліжко та почав танцювати.

2. Згодом хлопчик опинився в селі Суха на Полтавщині в дідуся та бабусі. Зараз їхня хатина – це музей, яким опікується Тетяна Бондаревська. Вона розповідає, що насправді Сашка забрав до Сухої дядько Гаврило, а не бабуся з дідусем, як пишуть підручники. Вони були вже у віці, тож не могли поїхати за онуком. Таку місію доручили дядькові, який працював директором заводу та головою сільради.

“Дядько мав змогу утримувати племінника. Тож він забрав малого та привіз до цієї хати в Сухій”, – розповідає Тетяна.

3. Сашко дуже любив свою бабусю Прісю. Через неписьменність вона не могла навчити внука читання і письма, але саме її історії та оповідки підживлювали дитячу фантазію. Бабуся мріяла, аби хлопчик неодмінно вивчився, бо змалку тягнувся до книжки.

“… Без неї, певно, я не став би письменником… її вплив на мій розвиток був величезний, і потім, у найважчі хвилини життя, я згадував її”, – писав про бабусю Гончар.

4. У 8 років Сашко пішов до Сухівської трудової школи. З порога дядько Гаврило сказав учителям, щоб записали до школи Сашка Гончара. Та оскільки в класі вже був один Сашко, вчителька мови запропонувала кликати майбутнього письменника Олесем.

“Чому саме Гончар, а не Біличенко? Цьому теж є пояснення, – веде далі директорка музею в Сухій. – Сашко проявляв свої здібності до науки ще до школи, дядько Гаврило навчив його читати й трішки писати. У родині вирішили, що в місті буде більше можливостей для навчання. І надумали познайомити хлопця з батьком (як забрали Сашка від батька з Ломівки, той жодного разу не провідував сина в Сухій). Рідні думали, що тато, побачивши, який гарний хлопець росте, вирішить залишити його в себе та віддати в школу в Дніпрі”.

Однак знайомство не склалося. Сашко стояв посеред батьківської хати, а Терентій його не помічав. Не підійшов, не обійняв, навіть нічого не запитав. “Це і стало причиною, що Сашко став Гончарем (прізвище рідних по маминій лінії – ред.), – каже Тетяна. – Мабуть, такою людиною був батько. Після смерті матері Сашка Тетяни він узяв за дружину її двоюрідну сестру, у них були спільні діти, можливо, це впливало на ставлення до сина”.

На початку війни, у 1941 році, батько Олеся Гончара загинув під час авіаційного нальоту на Ломівку.

5. Зараз у хатині, де минули дитячі роки письменника, діє музей-садиба. На жаль, частину експонатів, які найбільше цікавили відвідувачів, викрали.

“У нас були муляжі фронтових нагород, особистий годинник, ювілейна монета до 90-річчя номіналом у 2 гривні, ікони – усе забрали злодії, – розповідає директорка. – Наразі велике захоплення викликає друкарська машинка, з якою Олесь та його дружина Валентина поїхали з Дніпра до Києва, коли запропонували кандидатство в члени Спілки письменників України (зараз машинка зберігається в музейній кімнаті Олеся Гончара, відкритій у КНУ ім. Шевченка – ред.).

Збереглася його сорочечка, патефон, на якому бабуся любила слухати спів Марії Заньковецької, є виготовлені руками дідуся стіл та стілець. Зараз багатьох цікавлять оригінали щоденників Гончара, які теж є в нашому музеї. Мені розповідали в районній бібліотеці, що після кожної екскурсії в Суху збільшується кількість читачів “Щоденників””.

ПІСЛЯ ВІЙНИ ВІДНОВИВ СТОСУНКИ Із СЕСТРОЮ ТА ОСЕЛИВСЯ В ОСОБЛИВІЙ КІМНАТІ

6. Після школи Олесь Гончар пішов здобувати вищу освіту. Спочатку вчився в Харківському технікумі журналістики, згодом – у Харківському університеті, у якому до війни слухав лекції літературознавця Юрія Шевельова (пізніше саме він розкритикує роман Гончара “Таврія”).

У студентські роки Гончар пробує писати в різних жанрах. Пише свої перші оповідання та повісті – “Черешні цвітуть” та “Іван Мостовий”.

7. Не забував про своїх родичів у Сухій і щороку (до 1984-го) приїздив у гості. Дорогою до бабусиної хати розмовляв з односельцями, які часом просили про допомогу. Гончар ніколи не відмовляв.

“Був випадок, коли Олесь Терентійович гостював у бабусі та повів односельців у кіно безплатно, бо на той час квиток коштував дорого – 5 копійок. Не кожен міг собі це дозволити, а він витратив свій гонорар на квитки в кіно”, – розповідає Тетяна Бондаревська.

8. Війна перервала навчання Олеся. Разом з однокурсниками пішов служити добровольцем на фронт, у боях був двічі поранений і рік провів у полоні. Згодом усе це опише в романі “Людина і зброя” та збірці “Фронтові поезії”.

На фото Олесь Гончар із бойовими побратимами (справа внизу)

9. “Після війни він приїхав в Ломівку до сестри, яка в листах запрошувала не раз у гості, – розповідає Наталія Щербак. – З нею він уперше побачився після тривалої розлуки в 1935 році, коли вчився в технікумі журналістики, а вдруге – в 1938, коли вчився в Харківському університеті”.

Родина сестри мешкала в невеликій хатинці на вулиці Клубній, 25. Будинок зібрали заново, адже під час відступу з Дніпра німці підірвали будівлю. Чоловік сестри Гаврило зі зруйнованого матеріалу відбудував хату на дві малесенькі кімнати.

Одну з них виділили Олесю Гончару: принесли сюди стіл та стілець, зробили із лантухів сіна постіль, накрили це білим простирадлом, а вкривався письменник шинеллю.

10. Під час другого приїзду до сестри, в 1938 році, племінниці Гончара – Вірі Сесь – було два рочки, тож зустрічі із дядьком вона не пам’ятає.

“А в листопаді 1945 року мама бігала зустрічати на вокзал брата, але повернулася додому сама. Каже, чи не впізнала, чи не приїхав. Коли ж відчиняються двері й заходить чоловік у формі. Тоді я здогадалася, що це мій дядько, і фактично вперше з ним зустрілася”, – пригадує Віра Сесь.

ДО УНІВЕРСИТЕТУ ХОДИВ ПІШКИ, А ВНОЧІ ПИСАВ “ПРАПОРОНОСЦІВ”

11. Згодом Олесь Гончар поїхав до Харкова, аби завершити навчання в університеті. Та місто зустріло його сірим, тут не було давніх друзів, дехто з них загинув на війні. Наталія Щербак розповідає, що родина сестри переконала Олеся залишитися в Ломівці й здобути вищу освіту в Дніпрі.

Він вступив до Дніпропетровського державного університету на філологічний факультет (зараз цей заклад освіти має ім’я письменника).

До університету ходив пішки 12 кілометрів. Взимку переходив Дніпро по льоду, а влітку плив на човнику, який називав “дубком”.

“Доки дядько жив у нас, мама мені наказувала, щоб я нічого не сміла чіпати в нього на столі. Він же писав вечорами або вночі й просив не прибирати папери. Оскільки електрики тоді ще не було, то спочатку батьки принесли йому гасову лампу, а потім тато зробив на заводі карбідку, – додає Віра Сесь.

Часом я трошки заважала дядькові. Бувало, він сидить за столом, а я почеплюся йому на шию чи за плечі, стану на підніжки стільця і заглядаю, що пише. Я десь у класі 5-му зрозуміла, що це ж письменник у нас живе. Але я раділа, що дядько приділяв мені увагу”.

12. Маленька Віра якось змусила Олеся Терентійовича понюхати лілії, від чого в письменника замурзався ніс, ще і принесла дзеркало, аби подивився на себе. “Ми часто ходили з ним у садок, йому ж теж хотілося відволіктися від студентської роботи й письменницької”, – каже вона.

13. Віра Сесь пригадує, як дядько брав її із собою в Запоріжжя, показував гідроелектростанцію. А одного літа повіз її у Кирилівку на Азовське море, де відпочивали його діти з тещею (про дружину та дітей розповімо згодом). “На другий день він повертався додому зі своїм другом, письменником Сергієм Завгороднім, і пропонував мені залишатися. Я не погодилася, бо хотіла послухати їхні розмови, які були дуже цікаві, – розповідає племінниця.

Коли поверталися до Дніпра, вздовж дороги ми бачили мальви, то дядько розповідав про них так витончено й так науково, як біолог. Уже згодом я зрозуміла, що саме через квіти дядько найбільше любив Трійцю. Бо в бабусі завжди було красиво на це свято – квіти та трави в хаті, підведена долівка, йому це свято найбільше запам’яталося з дитячих років”.

14. Доки Олесь Гончар жив у сестри, написав трилогію “Прапороносці”, першу частину роману, “Альпи”, створив за два тижні. Як додає Наталія Щербак, у сестри йому було дуже затишно. Тут створили для нього всі умови для життя і творчості.

Коли приїжджав у гості до сестри вже зі своєю родиною, – дружиною Валею та дітьми – усі збиралися в саду біля груші, гомоніли й співали пісень. А Олесь Терентійович найбільше любив “Ой, чий то кінь стоїть”.

Згодом він згадував гостинність сестри: “Найщасливішими для мене були 50–60 роки. Щоліта ми з дітьми приїжджаємо в Ломівку. Цілими днями я в степу. Ввечері повертаюся додому, сідаємо з Валею за машинку. Робота йде, як пісня”.

ЗНАЙОМСТВО З МАЙБУТНЬОЮ ДРУЖИНОЮ, ЯКА ЖИЛА ЗА КІЛЬКА ХАТ

15. У Дніпрі Олесь Гончар познайомився зі своєю майбутньою дружиною Валентиною Данилівною Малою. Знайомство з нею пов’язують із друком новели “Модри Камень” у 1946 році. Це історія кохання радянського солдата до дівчини-іноземки. Звісно, така тема не могла пройти повз увагу критиків. У новелі вбачали тематичну недалекоглядність і фальш. Автору погрожували відрахуванням з університету.

“Через критику новели він не ходив на навчання в університет три дні, – доповнює Наталія Щербак. – Пішов у якесь село і спав у скирті. Місцеві жінки приносили йому молоко, хліб. Потім він повернувся, і все потихеньку затихло”.

Однокурсники почали сторонитися Олеся, крім однієї дівчини. Саме вона згодом стане його дружиною та народить двох дітей.

Валентина Данилівна описувала знайомство з Олесем Гончарем у своїх спогадах “Я повен любові”. Вона пригадує, що дівчата в університеті закохувалися в Гончара і водночас розуміли, що їхні сподівання на взаємність марні. Сама ж Валентина на той час зустрічалася з іншим хлопцем, разом із ним готувалася до іспитів.

“В один із таких днів я з подругами стояла на університетському подвір’ї, щось ми там жваво обговорювали, сміялися, і раптом до нас підходить він, Олесь, – пригадувала дружина. – А ввечері ми вже зустрілися… Це було щось досі незвідане… У душі загорілися іскри… мене пройняли, пронизали наскрізь струми найвищої напруги”.

16. До цієї випадкової зустрічі Олесь Гончар не знав, що живуть поруч: він у сестри на вулиці Клубній, 25, а Валя – на Клубній, 20.

“Усе життя вона була йому вірною дружиною, коханою людиною, – каже Наталія Щербак. – У нього ніколи не було секретарки. З усім допомагала дружина. Валентина Данилівна розповідала, що зранку сідали за машинку й разом працювали, а по обіді займалися своїми справами”.

НЕ БОЯВСЯ ПОГРОЗ НАВІТЬ ПІД ЧАС “АНТИСОБОРНОЇ” КАМПАНІЇ

17. Саме дружина оберігала Олеся Гончара від інтриг та грізних листів. Валентина Данилівна розповідала, що письменник не боявся погроз. Але при нагоді перехоплювала такі листи та телеграми, аби вберегти чоловіка від зайвих хвилювань.

Привід хвилюватися з’явився разом із романом “Собор” (1968).

На початку 60-х Олесь Гончар активно захищав шістдесятників під час перших репресій, відмовився критикувати книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?” Івана Дзюби, став на захист Василя Симоненка, Ліни Костенко, Григора Тютюнника, Юрія Яновського. А після “Собору” довелося боронитися самому.

18. Роман уже надрукували в журналі “Вітчизна”, видавництвах “Дніпро” та “Радянський письменник”. Наклад був 115 тисяч примірників.

У творі йшлося передусім про збереження національної пам’яті, охорону історичної та культурної спадщини. Читачі захоплювалися романом і майстерністю митця.

Разом із популярністю прийшла заборона на подальший друк “Собору”. Письменник готувався до вечора з нагоди свого 50-ліття, а влада передумала нагороджувати прозаїка зіркою Героя Соціалістичної Праці. Наклад роману затримувався, у журналі “Дружба народов” під примусом відмовилися публікувати “Собор” (твір мав вийти в перекладі російською мовою). А на 50-річчя письменник отримав телеграму з текстом “Вам зараз нічого не залишається, крім як пустити кулю в лоб”.

19. Перший секретар Дніпропетровського обкому компартії Олексій Ватченко побачив у романі “очорнення радянської дійсності”, наклеп на “людей праці” – “чудових радянських трудівників”, а також “замилування старовиною”. А ще він начебто впізнав в антигероєві роману Володьці Лободі – себе.

А далі Ватченко виступив на пленумі компартії та розкритикував роман Гончара. Позицію Ватченка підтримав його земляк та приятель Леонід Брежнєв. Радянська влада вважала роман “Собор” політично незрілим.

Та фактично роман заборонили для читання і друку через особисту неприязнь та образи певних політичних радянських діячів. “Совєти” не наважилися виступити відкрито, а тим паче арештувати письменника, бо він мав низку нагород та звань від радянської влади.

20. Після “Собору” письменник пише романи “Циклон”, “Бригантина”, “Берег любові”, “Твоя зоря”. У 1980-х роках створює повісті “Далекі вогнища”, “Спогад про океан”, новели “Корида”, “Чорний яр”, “Двоє вночі”.

Але не забуває про ідею забороненого роману – берегти історичну та культурну спадщину. Для цього в 1987 році Олесь Гончар став одним із засновників Українського фонду культури. Це перша неурядова благодійна організація в Україні.

ВІРИВ У ЛЮДЕЙ, АЛЕ НЕ ЛЮБИВ ЧИНОВНИКІВ

21. Олесь Гончар, крім письменницької роботи, мав багато справ державних – очолював Спілку письменників, був депутатом Верховної Ради СРСР 6–11-го скликань. Понад 20 років його обирали депутатом від округу № 60 – це Херсонщина.

Завдяки Олесю Гончару вдалося зберегти від закриття школу меліорації в Таврійську, збудувати школу в Голопристанському районі та лікарню у Високопіллі, прокласти дорогу між Бериславом та Великою Олександрівкою.

“Та він приділяв увагу не тільки своїм виборцям на Херсонщині, – зазначає Тетяна Бондаревська, – а й сухівчанам і людям з інших областей. Коли я працювала над його листами від громадян, то здивувалася, що не було жодного листа, на якому б не було його рукою щось написано – “відповісти”, “допомогти”, “зреагувати”, “надіслати”.

Він усі листи перечитував, а все, що треба було зробити у відповідь на них, виконувала Валентина Данилівна. Думаю, що херсонці недаремно найпотужніше виступили на захист та підтримку Олеся Терентійовича під час “антисоборної” кампанії. Народ разом із керівниками Херсонської області відстояли право Гончара залишатися депутатом у їхній області”.

22. Попри те, що Олесь Гончар часто працював із чиновниками, дружина пригадувала, що спілкування з ними письменник не любив. Наприклад, якщо в їдальні санаторію подружжя саджали за один обідній столик із чиновниками, він не вимовляв жодного слова (до речі, найбільше любив прозаїк гречаники та салати).

На прохання Валентини Данилівни сказати хоч щось із ввічливості Гончар відмовляв, вважаючи чиновника “мурлом”.

23. Валентина Данилівна також згадувала, що письменник був людиною не меркантильною, щедрою, часто дарував їй троянди. З кожного відрядження привозив якийсь подарунок, хоч часто помилявся з розміром, якщо йшлося про одяг чи взуття.

24. Його твори перекладені 67 мовами. Над “Прапороносцями” Олесь Гончар працював три роки, а далі за майже 30 років створив 8 романів. Постійно удосконалював свої тексти, редагував навіть надрукований твір. Тож у другому, третьому виданні є відмінності від початкового варіанту.

“Однокурсники називали його останнім романтиком епохи. На першому місці в нього була людяність, всесвітня любов. Він усе життя вірив у людей і любив їх, – каже Тетяна Бондаревська. – Так сильно, що міг усе прощати. Його однокласник, яким Олесь опікувався під час хвороби, в 1968 році збирав під дворами підписи під кляузою на Гончара. Він про це знав, але прощав. І його твори теж вчать, що людина інтелектуально росте, змінює свої погляди, але вірить у доброту, порядність, і в те, що переможе правда”.

25. Олесь Гончар підтримував студентську Революцію на граніті в 1990 році. В Українському інституті національної пам’яті розповідають, що серед молоді, яка протестувала, була онука Гончара – Леся. Письменника вразили насмішки народних депутатів щодо студентів-голодувальників. Щоби висловити свою солідарність із протестувальниками, Олесь Гончар написав заяву про вихід з комуністичної партії, до якої вступав на фронті: “Тоді я хотів умерти за партію, а тепер не хочу!”

26. Також він позитивно сприйняв ідею референдуму про проголошення української незалежності. Письменник стверджував, що для кожного з українців референдум стане тестом, який покаже, наскільки громадяни зуміли вичавити із себе тоталітаризм.

А на сесії Верховної Ради України після історичного референдуму 1 грудня 1991 року саме Олесь Гончар проголошував результати волевиявлення українців жити в незалежній Україні.

Також він був серед депутатів парламенту першого скликання у 1990–1994 роках.

27. Олесь Гончар був причетний до відкриття кафедри українського сходознавства на філологічному факультеті КНУ імені Тараса Шевченка в 1992 році. Він звернувся до тогочасного ректора Віктора Скопенка та обґрунтував потребу створення такої кафедри.

28. Письменник прожив 77 років, пішов із життя 14 липня 1995 року. Через 10 років після смерті йому присвоїли звання Героя України.

Наталія Щербак певна, що твори Олеся Гончара актуальні досі, а герої його “Прапороносців” знову боронять Батьківщину.

АКТУАЛЬНІ ЦИТАТИ ОЛЕСЯ ГОНЧАРА

Письменник влучно писав про людські цінності:

• Дорожіть миттю, секундою! Живіть так, щоб встигли зоставити слід після себе путящий. Живе не той, хто чадить. Живе – хто іскрить!
• Найбільша перемога – це та, яку здобуваєш на самим собою.
• Собори душ своїх бережіть, друзі… Собори душ!..
• Сила розвіється, а правда ніколи!
• Руйнуємо тим, що осторонь стоїмо… Руйнуємо своєю байдужістю.

Про ставлення до України:

• Україно, твій день гряде!
• Не система винна, що в нас багато кретинів. І хто певен, що при іншій системі їх було б менше?
• Сама історія запитає кожного з нас у цей день: хто ти? Чи справді вичавив із себе тоталітарного раба, чи здатен відстояти себе як людину, відстояти завтрашній день своєї згорьованої, прекрасної України?
• За трагізмом долі ми народ унікальний. Найбільші генії нації – Шевченко, Гоголь, Сковорода – усе життя були безпритульними. Шевченків “Заповіт” написано в Переяславі в домі Козачковського, Гоголь помер у чужому домі, так само бездомним пішов із життя і Сковорода…
• Дякую Богові, що дав мені народитися українцем.

Про важливість рідної мови:

• Той, хто зневажливо ставиться до рідної мови, не може й сам викликати поваги до себе.
• Мова – це доля нашого народу, і вона залежить від того, як ревно ми всі плекатимемо її.
• Ми не є і не повинні стати народом суржикової мови чи мови мертво-декоративної.
• Той, хто зрікається рідної мови, часто й не розуміє, що в цьому вже є елемент відступництва, елемент зради.

Про політичні перипетії:

• Завжди знайдеться ескімос, котрий дасть вказівку жителям тропіків, як їм поводитися під час спеки.
• Свобода патлата, голова в неї немита, а найчастіше вона має вигляд сердито піднятих, судорожне стиснутих кулаків…
• росію погубить ненависть, яку вона розпалює в собі, – ненависть до України…

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: НУШ

Фото: Літературно-меморіальний музей-садиба Олеся Гончара в Сухій, Музей-форум Олеся Гончара, “Урядовий кур’єр”