Слухали альбом-мюзикл “Ти [Романтика]” від МУР? Розбираємо контекст та алюзії

Ви теж помітили культурний бум із вивчення творчості митців “Розстріляного відродження”? У лютому цього року – прем’єра музичного альбому від проєкту МУР із подальшою інсценізацією, у травні – стрічка “Будинок “Слово”. Соціальні мережі наповнені фото із цієї епохи, митці організовують всеукраїнські тури та спілкуються з аудиторією, яка “відкриває” для себе цей період…

Раніше “Нова українська школа” вже ділилася розробками уроків за творчістю митців “Розстріляного відродження”, а в проєкті “Вчися вухами” є низка подкастів на тему:

• “Розстріляне відродження”: кого втратила література;
• Літературний авангард: які ще канони можна зруйнувати;
• Розстріляне відродження або Червоний ренесанс (Історія України).

Але в цьому матеріалі, напередодні всеукраїнського туру команди МУР, методистки ГО “Смарт освіта” Юлія Топольницька та Катерина Молодик спробували дослідити й пояснити значення найяскравіших цитат із музичних треків альбому-мюзиклу “Ти [Романтика]”.

Читайте, зберігайте, діліться з колегами та учнями.

ФЕНОМЕН ТИЧИНИ – ФЕНОМЕН ДОБИ

• Ще до того, як колись II

Ще до того, як колись він міністром став

Павло Тичина жив і кохав, і не знав що

спадок їм залишений навіки буде знищений

І від такої долі – ніхто з нас не захищений.

Юний Павло Тичина був вільним, бунтівним, освіченим, талановитим юнаком, який, подібно до європейських митців, створив власний модерний стиль – кларнетизм (неповторний напрям з особливою музичністю та філософічністю).

Однак зі збільшенням тиску на митців, погляди Тичини зміняться. Його історія буде справді унікальною: син збіднілого священика із Чернігівщини стане першим поетом-академіком, міністром освіти. Він єдиний, хто вийде живим із репресій, так і не прийнявши розвінчання культу особи Сталіна. Докладніше про це читайте в праці Василя Стуса “Феномен доби (Сходження на Голгофу слави)”.

“Кохана спить, кохана спить,

Бо так липа шелестить…

Кохана спить, кохана спить,

Бо так липа шелестить…”

І вітальня Коцюбинського

розплавилась умить.

Михайла Коцюбинського вважали літературним “хрещеним батьком” Павла Тичини, адже за його допомоги в “Літературно-науковому віснику” вперше був надрукований вірш Тичини “Ви знаєте, як липа шелестить…”. Саме цю поезію згадують автори альбому.

Після виходу збірки “Сонячні кларнети” в 1918 році Тичина прокинувся знаменитим. Його твори стали сенсацією, подією століття. Митець заявив про нове світобачення, про появу першого поета-оптиміста в українській літературі. Це була особлива музика добра. Кларнетизм став варіантом українського символізму, адже автор синтезував мистецтва, поєднавши “кольоровий слух” зі “слуховим кольором”.

За таких умов інакшості Тичина мав би бути вбитий як і його друзі, або ж точно потрапити під удар системи. Натомість він став поетом № 1 у радянському союзі.

Й Еллан-Блакитний

завжди непохитний

у таємне братство

кличе весь привітний.

Братство самостійників – таємна організація, утворена групою київських студентів у 1912 році. Це був своєрідний орден, члени якого входили до всіх інших існуючих тоді українських партій та організацій, щоб там, у відповідній формі, пропагувати ідеї самостійності України та зручною тактикою скеровувати їхню діяльність на шлях українського націоналізму.

Письменник Василь Еллан-Блакитний очолював Чернігівське відділення Братства самостійників. У ці роки Павло Тичина дружив із Василем Елланом-Блакитним. У 1919 році разом з Елланом-Блакитним та іншими друзями Тичина переховувався в склепі на Байковому кладовищі, коли до Києва увійшли більшовицькі війська.

Літоб’єднання Гарт, 1924 р. Сидять (зліва) – Аркадій Любченко, Валерян Поліщук, Микола Хвильовий, Василь Еллан-Блакитний, Павло Тичина, Гордій Коцюба, Володимир Сосюра. Джерело www.ukrinform.ua

Пізніше Тичина відійшов від “самостійників” і позиціонував себе як аполітичного поета.

• Ще до того, як колись I

Один дев’ять шість і два

Як сльозами покарано

старого співця.

Заходить пан Тельнюк,

в нього важлива справа

питання “життя і смерті”

[…]

Він премії ще згадує

отримані безбожно:

питає чи не давлять

медалі, ордени

які за зраду друзів

вручені тобі?

Павло Тичина мав авторитет у комуністичній партії СРСР. Він був офіційно пропагованим і активним поетом. Фактично, творцем єдино можливого в СРСР соцреалістичного канону. А ще Тичина був визначним політиком – народним комісаром освіти, а згодом і головою Верховної Ради УРСР.

Листівка з фотопортретом Павла Тичини, випущена з нагоди присудження письменнику Державної премії УРСР ім. Т. Г. Шевченка. Квітень 1962 р. Джерело: csamm.archives.gov.ua

Саме в 1962 році Павло Тичина став Лауреатом Шевченківської премії, тому цей рік і згадується в тексті [“один дев’ять шість і два”]. У цей час формується покоління “шістдесятників”, на творення світогляду яких чи не найбільше вплинуло “Розстріляне відродження” і вірші молодого Тичини зокрема. “Шістдесятники” були поколінням молодих ідеалістів, тому пристосуванство Тичини до радянської дійсності було для них неприйнятним. Коли в 1962–1963 роках на них почали тиснути з боку влади, “шістдесятники” намагалися опонувати офіційному соцреалістичному канону. Тичина був тим, хто в публіцистичних статтях критикував шістдесятників. Писав, що це молоде покоління кудись не туди рухається.

А Станіслав Тельнюк, якого згадують в уривку, – це якраз поет-шістдесятник і дослідник життя та творчості Павла Тичини. У тексті стає опонентом поету.

• Партія Веде

Я из газеты “ПРАВДА”,

если вам не сложно…

– Кожна зрада

починається ось так.

[…]

На фоне голода

и прочих ситуаций,

чтоб не было обиды

и разделенья наций,

во избежанье всяких

мерзких демонстраций

издательству хотелось бы

хорошего стишочка

от украинского поэта

“Партія веде” – вірш Павла Тичини, написаний у 1933 році як піонерський марш. За свідченням письменника Івана Цюпи, вірш був відхилений (як невдалий) одним із дитячих журналів.

За збігом обставин вірш потрапив до рук кореспондента московської газети “Правда”, який у складі журналістської бригади в Харкові готував матеріал про Україну. У редакції “Правди” твір сприйняли як надзвичайно талановитий і актуальний.

21 листопада 1933 року вірш “Партія веде” був уперше опублікований у газеті “Правда” українською мовою. Відтоді цей твір став хрестоматійним символом радянської літератури.

Джерело: vechirniy.kyiv.ua

Коли в 1934 році вийшла збірка Тичини “Партія веде”, переважна більшість української інтелігенції перестала сприймати творчість поета серйозно. Тичині закидали конформізм, тобто пристосування. Багато хто з друзів-митців від нього відвернувся.

Один дев’ять тридцять три

Харків. Пусті вулиці.

У 1933 році українське село помирало в Голодоморі (урок памʼяті про Голодомор “НУШ” публікувала раніше – “Урок пам’яті про Голодомор: як в умовах війни говорити з учнями на чутливу тему та не травмувати їх”). А в містах вирував сталінський терор і репресії проти інтелектуальної еліти України.

Та він той, хто врятував

українську в школах,

той, хто давав гроші

в усіх культурних колах.

І музей Т.Г. Шевченка

перший в усім світі

це також спадок Тичини

на його граніті.

Перебуваючи на посаді народного комісара (міністра) освіти УРСР, в 1944 році Павло Тичина сприяв переданню двоповерхового палацу на бульварі Тараса Шевченка в Києві музею Великого Кобзаря.

Хлопчик-той-що-вижив

у “Будинку Слово”

хоронити друзів

йому на жаль не ново.

Більшість друзів Павла Тичини – українських митців, мешканців будинку “Слово” – репресувала сталінська влада. Тичина один із небагатьох, кому вдалося вижити.

Цікаво, що в цих рядках автори проводять алюзію до головного героя твору Джоан Роулінг “Гаррі Поттер”, якого в книзі називають “хлопчик, що вижив”.

Однак, попри те, що фізично Тичина вижив, Василь Стус, аналізуючи життя поета, також зарахував автора “Сонячних кларнетів” до жертв сталінського терору: “Як би там не було, Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Скрипник, Зеров чи Курбас. З однією різницею: їхня фізична смерть не означала смерті духовної. Тичина, фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування як духовний мрець…. Тичина піддався розтлінню, завдавши цим такої шкоди своєму талантові, якої йому не могла завдати жодна у світі сила“.

Більше про Павла Тичину ви можете послухати в подкастах проєкту “Вчися вухами”:

• “Дивний мрійник з очима дитини й розумом філософа” Павло Тичина. “Арфами, арфами”, “О панно Інно”;
• “Блазень при дворі кривавого короля” Павло Тичина. “Одчиняйте двері”, “Пам’яті тридцяти”;
• Совєтсько-українські письменники: декомунізувати чи бойкотувати?

“СТАРШИЙ СОЛДАТ” ВОЛОДИМИР СОСЮРА

• Третя Рота

Ти знаєш, як ото буває:

Грудень, війна, мобілізували…

– Старший солдат Сосюра

От так і записали.

[…]

Алмазна й Дебальцеве – місця моєї слави

[…]

Усе що тут побачиш ти – не зможеш розказати

“Третя Рота” – не щоденник, казка у форматі

“Зима запахне кров’ю” – це дуже символічно

Володимир Сосюра народився на станції Дебальцево (нині місто Дебальцево) Донецької області. У 1918–1919 роках під час Української революції служив козаком у Третьому Гайдамацькому полку військ УНР. Спогади про свою участь у визвольних змаганнях описав у автобіографічному романі “Третя Рота”.

А більше про Володимира Сосюру можна послухати в подкасті “Вчися вухами”:

• “Зоологічний націоналіст” Володимир Сосюра. “Любіть Україну”;
• “Дон Жуан” Володимир Сосюра. “Осінь”, “Васильки”.

“ТЕАТР – ТО Є ХРАМ; В КРАЇНІ – ВСІ БЕЗБОЖНИКИ” – ПРО ЛЕСЯ КУРБАСА

• У Колізеї

Життя – то просто сцена,

І ми на ній – актори.

І дивиться на нас

завжди глядач суворий.

[Алюзія на відому фразу Шекспіра “Життя – це театр, і ми в ньому актори”].

Один-дев’ять один-сім

На заводі арсенал

УНР душить повстання

Кожен б’ється наповал:

Там майбутні режисери

Драматурги, корифеї

Ну а я сиджу в театрі

Наче тигри в Колізеї.

У листопаді 1917 року російські більшовики, поваливши владу Тимчасового уряду в росії, намагалися підняти більшовицьке збройне повстання в Києві на заводі “Арсенал”. Тоді армії УНР, у складі якої служило багато культурних діячів (зокрема, і Микола Садовський, творець театру “Корифеїв”), вдалося придушити Листопадове повстання більшовиків. У той час, в 1917 році, Лесь Курбас жив і творив у Києві.

Театр – то є храм;

в країні – всі безбожники

як ранні християни ми

хай з ними ототожнюють

Акторів Березіль –

ми братство єзуїтів:

Бо лицар і священник –

Одне ціле від софітів.

Навколо Леся Курбаса (справжнє ім’я якого Олександр Зенон) гуртувалися актори. Можливо, у цих рядках автори альбому символічно підкреслюють силу лідерства Курбаса, та порівнюють її із силою, якою об’єднав навколо себе учнів та послідовників Ісус Христос.

Колектив Київського “Молодого театру” в день закриття 1-го сезону. 1918 рік. Джерело: uinp.gov.ua

Митці театру разом шукали нові форми втілення як класичної, так і сучасної драматургії.

• Уперше у виставу додають кінопроєкцію як частину сценічної дійсності;
• досліджують психологічний театр, театр перетворення;
• уперше класичні світові драматичні твори звучать на українській сцені українською – це все спроби Курбаса разом із командою знайти свій почерк. Це своєрідний новий мистецький культ, який створив митець.

Тому акторів, послідовників Курбаса, автори альбому порівнюють із Братством єзуїтів (від лат. Jesu – Ісус) – католицьким чернечим орденом, заснованим у 1534 році в Парижі (Франція) іспанським дворянином Ігнатієм Лойолою та його однодумцями. Орден поширював вчення про Христа шляхом освоєння катехизису проповідницької та місіонерської діяльності, здійснення сповідального обряду та різної доброчинної праці (опікування сиротами, хворими в шпиталях, ув’язненими тощо).

До старості дожить

Навряд чи дасть епоха

То ж театр – МОЛОДИЙ

Збудуємо.

[…]

Це тексти Куліша,

а не маніфестації!

Усе ж, залишаючись осторонь політичного життя УНР, Лесь Курбас створив “Молодий театр”. Автори альбому грають на зіставленні старість-молодість. Актори “Молодого театру” здебільшого не дожили до старості.

Тексти до вистав театру писав друг режисера – письменник Микола Куліш. Це твори “Патетична соната”, “Маклена Граса”, “Народний Малахій”. Цікавим також був творчий тандем Куліша й Курбаса. Юрій Смолич, письменник і журналіст, про цих двох друзів писав таке: “По-людському Курбас і Куліш були навдивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав – абсолютні антиподи: Курбас – витончений інтелігент, Куліш, як сказано,— обрубкуватий сільський дядько. Чого було в одного надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого. Зовні Курбас – денді, чепурун за останньою модою; Куліш – зодягнутий абияк, навіть новісінький костюм першого ж дня висів на ньому, як зім’ятий, пожований старий мішок”.

Більше про Миколу Куліша можете прочитати в матеріалі на “НУШ”: “Як українізували українців: урок про творчість Миколи Куліша”.

Маніфестації, про які йдеться в уривку, – це масові політичні виступи для вираження солідарності, підтримки або протесту, а також масова вулична процесія із цією метою. Були популярні в СРСР.

Коли ми принижуємо наші вимоги до того,

що ми можемо зробити в

наших нинішніх обставинах –

це не дасть ніякого прогресу.

Пам’ятайте, політика залежить від державних мужів

майже стільки ж,

скільки погода – від астрономів.

То ж що залишається нам?

Творити, творити. Всупереч усьому.

Створити те, чого немає в дійсності,

кинути людям фантазію,

ідеальне, неіснуюче, але прекрасне.

Запам’ятайте,

бо місія наша – велика.

Театр має бути таким,

яким суспільство –

має бути завтра.

Це алюзія на маніфест театру “Березіль”. У першому номері журналу “Барикади театру” за 1923 рік був надрукований маніфест нового театру: “Березіль – не догма, хоч вміщає в себе й догматиків. Березіль – рух, і коли він ним перестане бути – заперечить своїй назві – взагалі перестане існувати. Він вільна асоціація на динамічних гаслах. Він процес. І він не в театрі тільки, навіть не в мистецтві – а в культурі, у житті. Він хоче завтрашнього дня, бо знає, що прекрасний завтрашній день, і хоче прихилити емоції й свідомість інших до свого устремління”.

Для Леся Курбаса театр був своєрідною моделлю великого життя. Драматург взагалі сповідував принцип “життя – це мистецтво”. І твори, які інсценувала його трупа, були напряму пов’язані з реальністю або ж її випереджали.

Більше про Леся Курбаса читайте в матеріалі на “НУШ”: “Жив із кулею в серці та великою любов’ю до театру: інтегрований урок про Леся Курбаса та його театр “Березіль””.

Про митця також є аудіоурок від “Вчися вухами”: “Тоталітаризм, українізація та планова економіка” (Історія України, 10 клас)”.

“СЬОГОДНІ 13-ТЕ, ВИ ЗНАЄТЕ…?” – МИКОЛА ХВИЛЬОВИЙ

• Записка Хвильового

Арешт Ялового – це розстріл ґенерації

І поки нашу націю – піддають кремації,

Це – маніфестація держадміністрації.

Микола Хвильовий був лідером не лише організації ВАПЛІТЕ, а й усього молодого літературного покоління. Навесні 1925 року Хвильовий започаткував бурхливу літературну дискусію, у якій обстоював елітарність модерної української культури й заперечував примітивний агітаційний масовізм.

12 травня 1933 року протистояння інтелектуалів, творчої інтелігенції та влади перейшло в нову фазу. До письменницького будинку “Слово” завітали непрохані нічні візитери. Після тривалого обшуку заарештували та стратили Михайла Ялового, колишнього президента угруповання Вільної Академії Пролетарської Літератури. Хвильовий намагався скористатися своїми зв’язками у владних колах і втрутитися, але нічого не вийшло. Він переживав смерть друга так, ніби сам був за неї відповідальний.

Я в громадянську, з кавалеристами

УНР – бився до останньої крові

Розстрілював націоналізм:

У часи Української революції 1917–1921 років Микола Хвильовий підтримав встановлення російської більшовицької влади на Слобожанщині, воював у лавах Червоної армії проти військ Української Народної Республіки, Української Держави та Директорії УНР. А в 1919 році вступив до лав Комуністичної партії України (більшовицької).

Тож дивіться, друзі мої єдині,

я зрозумів, як ото має нині

виглядати ідеальний

письменник сталінської епохи.

[…]

Сьогодні 13-те, Ви знаєте,

як я закоханий у це число?

[…]

я сам наврочив:

комуну загірну

що нас ковтнула

Феміда – сліпа

муза – заснула.

Микола Хвильовий вважав число “13” своїм щасливим. 13 грудня він народився, 13-го побачив світ його перший твір, й 13 травня він вирішив піти із життя.

Травневого вечора письменник запросив у гості друзів-літераторів, пообіцявши прочитати їм свій новий роман. Поводився Микола Хвильовий оптимістично, грав на гітарі, декламував вірші, а потім вийшов у сусідню кімнату нібито за рукописом твору. Пролунав постріл. Коли друзі кинулися на звук, то побачили мертвого письменника, а на столі – дві записки. Лише десятиліття потому, у 80-х роках, ці передсмертні записки були оприлюднені. Текст у музичному треку від МУР є майже перифразом передсмертної записки Миколи Хвильового.

Більше про Миколу Хвильового слухайте в подкасті проєкту “Вчися вухами” та читайте в матеріалах на “НУШ”:

• “Червоний” націоналіст Микола Хвильовий. “Я (Романтика)”;
• “Хвильовий у Літературній дискусії й навпаки: інтегрований урок із літератури та історії України”.

ПОРТРЕТ ЕПОХИ

• Суспільна Власність

У Харкові на вулиці,

На вулиці – барачній

Стоїть будинок слово

І зойк там чути лячний:

Там виховує поетів

Славная Система

[…]

Ось – ключі у квартиру,

не закривайте двері,

Нам потім їх ламати,

а ми ж не мародери…

Ставши столицею радянської України, Харків перетворився на осередок українських письменників і діячів культури. Письменники в місті були здебільшого приїжджі, а їхня кількість постійно збільшувалася. Аби розв’язати проблему із житлом, в 1930 році створили кооператив та побудували будинок “Слово” (у формі літери “С”).

Джерело: ms.detector.media

За задумом радянських ідеологів, які опікувалися умовами роботи письменницького цеху, дім мав стати райським місцем. Інтелігенція мала жити в окремих квартирах, з гарячою водою та телефоном, який пізніше використовували для “прослушки”.

У розпал сталінських репресій проти інакодумства, будинок “Слово” став пасткою для української культурної еліти. У 1933 році посеред ночі з квартири зник Михайло Яловий, потім один за одним почали зникати й інші митці.

“Рабство – це свобода”

слоган править Карфагеном.

“Рабство – це свобода” – це цитата з антиутопії “1984” Джорджа Орвелла. У романі йдеться про життя в утопічній супердержаві, де панує абсолютний контроль над усіма громадянами. Усе, абсолютно все, життя кожного проходить під пильним поглядом Старшого Брата (вождя Океанії), обличчя якого зображене на плакатах, що розвішані скрізь і всюди. Три гасла Партії, які теж постійно мелькають: “ВІЙНА – ЦЕ МИР, СВОБОДА – ЦЕ РАБСТВО, НЕЗНАННЯ – ЦЕ СИЛА”.

А Карфаген – це стародавнє місто-столиця однойменної держави. У тексті від МУР – це перегук із періодом, коли Харків став столицею УРСР.

Чекісти говорили:

У вас – майдани, В нас – нагани.

Майдан – як символ боротьби українського народу за демократію, нагани – відсутність права вибору в більшовиків і вочевидь у сучасної росії.

Більше про Майдан можна прочитати в матеріалі від “НУШ” – “Міфи про Героїв Небесної Сотні та Революцію Гідності: як росія намагається знецінити події на Майдані та як про це розповідати учням”.

А також в аудіоуроках Вчися вухами:

• “Помаранчева революція. Конституційна реформа 2005 року” (Історія України, 11 клас);
• “Російсько-українські відносини періоду незалежності України та раніше” (Громадянська освіта).

Конструктивна критика

нас дуже зацікавила!

у Андрія Чумака ви

запитайте правила.

Андрій Чумак – це головний герой роману про репресії “Сад Гетсиманський” Івана Багряного. Події у творі розгортаються у в’язницях НКВС у Харкові.

• Європа Мовчала

Лиш боротись значить жить нам заповів Франко

борітеся поборете писав Тарас давно

Алюзія на відомі вислови Івана Франка “Лиш боротись – значить жить” із поезії “Vivere memento!” та Тараса Шевченка “Борітеся – поборете” з поеми “Кавказ”.

Війна не має піти далі від батька свому сину,

Щоб ніколи знов не обирати:

Чи бігти як Багряний,

чи лишитись – як Тичина.

Тут теж алюзія на вислів Івана Багряного з роману “Тигролови” – “Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи”.

• Спочатку було Слово

Спочатку було слово,

і слово було “Бог”…

Що булó жовто-блакитним

у червоне окропилось,

Бога – відмінили,

Слово – залишилось.

[…]

Спочатку було слово,

потім був будинок.

Майже ритуальний

за кількістю поминок.

З 1933 до 1938 року радянська влада репресувала понад 70 митців, які мешкали в будинку “Слово”. 11 з них розстріляли в урочищі Сандармох. Згодом усіх митців, які загинули в цей період, почали називати “Розстріляним відродженням”.

Ми зустрінемось з тобою

Там де 20.000 льє.

Там де Плужник і ДаВінчі,

Там де зло нас не знайде,

Там де Ратушний і Курбас,

Там ніхто не нападе,

Там де буде Примаченко

Малювати Семенкá,

Там де цілі всі будинки,

і не знищені міста.

“20.000 льє під водою” – науково-фантастичний роман Жуля Верна. У цьому контексті автори підкреслюють метафоричність місця, де можуть “зустрітися” всі перелічені персоналії, які загинули або були знищені радянською чи російською владою у XX та XXI століттях.

• Марія Примаченко – це українська народна художниця в жанрі “наївного мистецтва” (не була жертвою радянського режиму), а Михайль Семенко – український поет-футурист, який загинув під час сталінського терору. Більше про Семенка можете послухати в подкасті проєкту “Вчися вухами” – “Михайль Семенко – найскандальніший поет “червоного Ренесансу”. “Місто”, “Бажання””.
• В уривку згадують також Романа Ратушного. Це громадський діяч, журналіст, активіст і учасник Революції Гідності, борець за збереження Протасового Яру в Києві, який із початком повномасштабного вторгнення росії пішов добровольцем до 93 ОМБр “Холодний Яр”. Загинув у червні 2022 року під Ізюмом, захищаючи Україну. Йому назавжди 24.
• Ще один військовий, про якого згадують, – Дмитро Коцюбайло (ДаВінчі) – український доброволець із 2014 року, командир батальйону “Вовки ДаВінчі”. 2022 року був включений до рейтингу “30 до 30: обличчя майбутнього” від “Forbs”. Загинув у березні 2023 року під Бахмутом, захищаючи Україну. Йому назавжди 27.

Обидва – представники нової генерації української нації. Народжені в незалежній Україні, убиті росією в боротьбі за збереження цієї незалежності.

• Це ще не кінець

вони збирають разом

однодумців та ідейних мрійників

формують марси, вапліте

об’єднують прихильників

прихильників свободи слова та свободи думки

У 1920-х роках – у період встановлення комуністичного тоталітарного режиму в Україні – совєти оголосили про політику “коренізації”. В УСРР вона проявилася “українізацією”. В умовах тимчасового послаблення більшовицького режиму існували різні обʼєднання українських митців, зокрема “Гарт”, “Марс” та “Вапліте”. Їхні учасники творили нову українську літературу. Але недовго.

питання буде вирішено без краплини поту

прогнилих трійця без вагань виконує свою роботу

У червні 1929 року за рішенням політбюро ЦК КП(б)У при Колегії й голові ДПУ (ГПУ) утворено судову трійку, яка розглядала завершені слідством кримінальні справи. ДПУ й керівництво КП(б)У використовували “Трійки” і як особливе знаряддя боротьби з політичною та ідейною опозицією, і як інструмент масового терору. У добу “Великого терору” Трійки мали повноваження: висувати звинувачення, арештовувати, розстрілювати без суду і слідства.

і от історія нагадує, історія повчає

робити висновки та знати всі минулого деталі ми маємо

ми маємо, щоб залишити в пам’яті ті шрами

що є нашим тілом

один із них розстріляне відродження

“Після Сандармоху бібліотека української літератури ніби потребує двох паралельних каталогів. Окремо – творів, що є на полицях, а окремо – списку незаповнених, порожніх місць, де мали б стояти книжки, так і не написані впродовж століття”

– каже професорка Віра Агеєва. Період розстріляного відродження – це час, унікальний у своєму творчому прояві та жахливо болісний у втратах, які понесла наша нація.

Тому дуже важливо, аби пам’ять про ті часи та людей жила. Список репресованих і знищених у 30-ті роки насправді значно довший, ніж може вмістити в себе будь-яка стаття чи альбом. Але те, що такі проєкти стають популярними, – важливий факт свідчення та утвердження нашої національної ідентичності.

Читайте більше про митців “Розстріляного відродження” в спеціальному проєкті PROSLOVO, де зібрані спогади й світлини від родичів знищених митців, від науковців та лідерів думки.

А більше про Сталінські репресії й “Розстріляне відродження” слухайте в аудіоуроках “Вчися Вухами”:

• “Розстріляне відродження або Червоний ренесанс” (Історія України, 10 клас);
• “Великий терор в Україні” (Історія України, 10 клас);
• “Сталінізм та його наслідки для України” (Історія України, 10 клас);
• “Радянські концентраційні табори: ГУЛАГ (ГУТАБ)” (Історія України, 11 клас).

Ознайомитися з текстом збірки першого історичного альбому-мюзиклу “Ти Романтика” можна за посиланням.

Юлія Топольницька, Катерина Молодик, спеціально для “Нової української школи”

Титульне фото: ГО “Смарт освіта”