Яке це – серйозне кіно та з якого віку його можна дивитися дітям: короткий гайд для батьків

Чи можна ходити всією родиною на кіно про війну, так само як на мультик? Як уникнути травматичного досвіду під час перегляду такого фільму? І що взагалі вважати дитячим кіно, а що – дорослим?

Такі питання можуть виникати в батьків, які побоюються, що їхнім дітям рано знайомитися з фільмами, де є сцени жорстокості або стосунків між дорослими. Іноді батьки свідомо уникають фільмів, які порушують серйозні теми. У такий спосіб хочуть уберегти дітей від зайвого стресу, або ж не бажають відповідати на незручні запитання, які можуть виникнути під час чи після перегляду кіно.

Через це вибір стрічки для родинного перегляду може стати справжньою дилемою. Утім, якщо правильно підготуватися до кіноперегляду, це може принести користь і задоволення. У цьому переконана Ольга Бірзул, кінокураторка, культурна менеджерка та авторка книги “Твоя книга про кіно”, учасниця журі 11-го “Чілдрен Кінофесту” (докладніше про перебіг цьогорічного фестивалю ми розповідали раніше).

У розмові з Ольгою Бірзул ми обговорили декілька аспектів:

• що вважати дорослим чи дитячим кіно;
• з яких тем та жанрів починати знайомство зі світом кіно;
• з якого віку можна водити дітей на серйозні фільми;
• як батькам підготуватися до кіноперегляду;
• яку роль відіграє кіно в дитячому розвитку.

ЧОМУ КІНО – ЦЕ НЕ ЗАВЖДИ МИСТЕЦТВО

Насамперед Ольга Бірзул радить батькам розібратися, як взагалі працює кіногалузь. Наприклад, з’ясувати:

• що таке кіно і як воно співпрацює з етикою;
• яка історія його розвитку (загалом кіно відображає розвиток усього XX століття);
• як фільми потрапляють на екрани;
• які професії пов’язані з кіно;
• що таке крупний план або деталь;
• яке кіно є артхаусним [розрахованим на вузьке коло глядачів, найчастіше підіймає як гострі соціальні аспекти, так і глибокі питання внутрішнього світу людини – ред.], а яке мейнстримом.

“Кіномистецтво – це складна галузь людської діяльності, яка існує на перетині творчості, технологій, політики й комерції. Я б радила зняти з кіно корону мистецтва, адже фільми не завжди є витворами мистецтва, як і не всі кінорежисери створюють щось унікальне й особливе. А краще навчитися бачити в кіно не лише досягнення, а й негаразди, говорити про нього трохи критичніше. Особливо сьогодні, коли в російському кіно захована пропаганда, зокрема, вони транслюють у своїх фільмах негативний образ українців”, – пояснює Ольга Бірзул.

На її думку, замість поняття “кіномистецтво” можна використовувати термін “медіа”. Таку концепцію пропонує Маршал Мак-Люен, канадський філософ, який досліджував вплив популярної культури на масову свідомість.

Він розглядав культуру як систему обміну інформацією, пояснює Ольга. Традиційними елементами цієї системи є:

• автор;
• його твір;
• аудиторія;
• технологія, яку обрано для донесення твору (фактично технологія є посередником або медіа, адже саме так перекладається з латини слово medium – посередник. Це, наприклад, текст, фотографія, радіо, кіно).

Мак-Люен також помітив, що всі медіа по-різному “розігрівають” сприйняття та мислення людини, і розділив їх на холодні й гарячі.

• Наприклад, коли людина читає книжку, їй треба самостійно уявити все, про що в ній йдеться, перетворити чорно-білі знаки на картинку – так працюють холодні медіа.
• Кіно належить до гарячих медіа, адже дає мозку готову інформацію, яку людина сприймає зором, слухом і поринає в готовий уявний світ, мінімально активізуючи власну фантазію.

Утім, якщо сприймати лише гарячі медіа, наш мозок лінується і звикає до комфортної “теплої ванни”, чим успішно користуються пропагандисти та диктатори. Бажано поєднувати холодні та гарячі, щоби забезпечувати інтелекту температурний баланс.

ЯКЕ КІНО ВВАЖАТИ СЕРЙОЗНИМ, А ЯКЕ – НІ

Поділ фільмів на серйозні чи несерйозні, дитячі або дорослі пов’язаний з історією розвитку кіно. За словами Ольги Бірзул, кіно виникло як розвага. Ніхто з-поміж перших кіноробів не уявляв, що згодом кіно стане чимось особливим. Коли почали з’являтися сюжетні історії в кіно, його порівнювали з театром і літературою. Вважалося, що кіно не може бути самостійним мистецтвом.

Але деякі кінороби шукали шляхи, як зробити щось особливе. У 1910-і роки в Голлівуді почалися перші експерименти та перші спроби монтажу. Примітно, що кіно перестало бути німим завдяки теорії монтажу, яку активно розвивали в Радянському Союзі. Раніше про це часто і спеціально забували, але великий внесок у розвиток кіномови у 20-х роках XX століття зробили кінороби, які працювали у Всеукраїнському кінофотоуправлінні (ВУФКУ). Наприклад, Дзига Вертов та Олександр Довженко.

“Кіно дуже швидко почало рухатися у двох різних напрямах, які ми сьогодні називаємо мейнстримом та артхаусом. Ще на початку зародження кіногалузі були люди, які сприймали фільми як видовищний атракціон і джерело швидкого заробітку. Паралельно з ними з’являлися експериментатори, які використовували нову технологію рухомих картинок для творчого самовираження”, – додає Ольга.

Що вирізняє артхаусне кіно?

• Авторський почерк.
• Творче осмислення сценарію або реальності.
• Кінороби наважуються на відверту розмову про власні страхи, бажання і тривоги, але не перетинають “червоні лінії” людської чутливості заради вау-ефекту.

Натомість мейнстримне кіно прагне комерційного прибутку, шокування глядачів і відволікання від буденних клопотів. Воно потрібне, бо допомагає зняти стрес і розважитися.

Але навіть несерйозне кіно можна перетворити на серйозне, якщо обговорити його з дітьми та розставити правильні акценти.

• Наприклад, після перегляду героїчних саг поговорити про те, що вони вчать робити світ кращим, карати злочинців та допомагати слабшим. Іноді в таких фільмах є ще й історичний контекст, про який теж можна розповісти дітям.
• На прикладі “Зоряних війн” можна пояснити, що таке імперіалізм та імперія зла, провівши аналогії з тим, що зараз робить росія на території України.

“Я раджу обговорювати кіно після перегляду. Адже кіно живе не лише тоді, коли ти його дивишся, а й тоді, коли ти про нього говориш, – пояснює Ольга Бірзул. – Ми обговорюємо книжки, виступи улюблених музикантів, виставки тощо. З кіно має бути так само”.

Після перегляду кіно батьки можуть обговорити з дітьми, скажімо, такі питання:

• чи розв’язав/-ла режисер/-ка проблему, показану у фільмі;
• чи був/-ла чутливим/-ою до жіночих образів, чи у фільмі була лише чоловіча думка;
• кому у фільмі хотілося поспівчувати, а кому навпаки;
• залучити уяву й пофантазувати, що станеться в майбутньому з персонажами фільмів.

“Критикувати кіно та розумно його підважувати – дуже корисно. Наприклад, з підлітками, які люблять сперечатися, це може допомогти в обговоренні теми особистих кордонів. Батьки можуть зняти цю важку ношу із себе й перекласти на плечі фільму, тобто розцінити все на прикладі героїв і їхніх вчинків”, – каже Ольга Бірзул.

ЯК УНИКНУТИ ТРАВМАТИЧНОГО ДОСВІДУ ПІД ЧАС КІНОПЕРЕГЛЯДУ

Живучи в умовах війни, ми чутливі до певних сцен, слів та звуків. Деякі з них можуть бути тригерами для дітей та дорослих. Але все настільки індивідуально й залежить від здобутого під час війни досвіду, що ніхто наперед не знає, що саме може травмувати під час перегляду кіно – гучний звук чи сюжет, який нагадуватиме про пережите.

За словами Ольги Бірзул, кіно справді може мати травматичний ефект, але його не треба боятися. Навпаки – його можна використати як тренажер власної емпатії, довіри та співчуття.

“Іноді навіть корисно “травмуватися” через кіно (мається на увазі не довести дитину до стресу чи паніки, а радше познайомити її з важливими проблемами, яким присвячене кіно), – вважає вона. – Також кіно дає змогу тренувати критичне мислення, оцінюючи зміст фільму й викладені у ньому факти. Це можна простежувати на прикладі російських фільмів, де через забування колективної травми (війни) вони переписують історію.

Згадайте спадок радянських фільмів про Другу світову війну та портрети переможців. Героями та лицарями завжди були росіяни. Українців та представників інших – так званих “малих народів” – цензура неодмінно наділяла іронічними та недолугими рисами. Зрештою, і маємо, що російське суспільство так самовпевнено боролося на екранах зі світовим фашизмом, що в реальності стало рашистською державою, на яку з огидою дивиться увесь світ”.

Тож якщо в батьків є бажання переглядати з дітьми історичні драми, фільми про сучасну російсько-українську війну або фільми жахів, то це можна і варто робити.

Але спочатку вони мають до цього підготуватися:

• оцінити стан дитини – чи готова вона до сприйняття обраного фільму;
• ознайомитися з рецензіями на фільм;
• бути готовими обговорити стереотипи та наративи, які поширюються в ньому.

Ольга Бірзул додає, що не варто уникати важливих тем, які порушуються в кіно. Адже його створюють не завжди для розваги, а і для того, щоби потренувати наше критичне мислення.

ПРО ЩО СВІДЧАТЬ ВІКОВІ ОБМЕЖЕННЯ У ФІЛЬМІ

Система вікових обмежень спочатку з’явилася в американському кіно. Її розробили у 1960-х роках замість кодексу Гейза. [Упродовж 40 років він регулював, що можна показувати глядачам Голлівуду, а що – ні. Наприклад, до заборонених тем належала критика політики та християнських цінностей. Фактично діяла цензура, через яку люди втрачали цікавість до кіно, адже не бачили в ньому свого реального життя].

У 1968 році в США з’явилася “Система рейтингів американської кіноасоціації”, якою користуються досі. Відповідно до неї всі фільми, які виходять у прокат у США, можуть отримати один із п’яти рейтингів:

1. G (General audiences) – до перегляду допускаються глядачі різного віку;
2. PG (Parental guidance suggested) – рекомендується присутність батьків, деякий матеріал, можливо, не підходить дітям;
3. PG-13 (Parents strongly cautioned) – застереження батькам, що деякий матеріал може бути невідповідним для дітей до 13 років;
4. R (Restricted) – до 17 років потрібен супровід одного з батьків або дорослого опікуна;
5. NC-17 – особи до 17 років до перегляду не допускаються.

В Україні такі рейтинги визначає Державне агентство з питань кіно. Будь-який фільм має потрапити в одну із чотирьох категорій:

• “0+” – до перегляду допускаються глядачі будь-якого віку. Фільми прийнятні для сімейного перегляду, у них неприпустимі грубість, насильство, жорстокість, непристойні вислови в будь-якій формі, показ сексу та вживання наркотиків;
• “12+” – перегляд дозволений у присутності одного з батьків або опікунів, оскільки у фільмі можлива естетична демонстрація оголеного тіла без показу статевих органів, епізодичне використання грубих слів та ненормативної лексики;
• “16+” – перегляд фільмів не рекомендується особам віком до 16 років, оскільки вони можуть містити сцени з обмеженим ступенем насильства та жорстокості, короткі та епізодичні зображення оголеного тіла, сцени кохання;
• “18+” – рекомендується для перегляду тільки повнолітніми глядачами. Фільми цієї категорії зображують високий ступінь насильства, жорстокість, катастрофи, жахи, відверто показують оголене тіло та імітацію інтимних стосунків.

Фактично вікові обмеження фільмів базуються на тому, наскільки присутні в них еротика, відверті епізоди, сцени насильства та ненормативна лексика.

На ці обмеження варто зважати, коли родина обирає фільм для спільного перегляду. Але, як кажуть, довіряти й перевіряти.

Бо, скажімо, американські експерти бояться теми тілесності, але виявляють лояльність до відвертих сцен насильства. Тому кіноцензори можуть заборонити до загального перегляду фільм, де будуть еротичні сцени, а фільм з елементами жорсткості не матиме таких обмежень.

“Хоча кінознавці й психологи вважають, що говорити з підлітками про тілесність якраз краще через кіно, – додає Ольга Бірзул. – Адже вони шукають відповіді на питання про своє тіло, про ранній секс та про квірність. Фільми про підлітків та про дорослішання можуть стати хорошою нагодою почути своїх дітей, зрозуміти, що їх зараз турбує.

А от насильство може бути заразним. У російському кіно є чимало фільмів про бандитизм та свавілля, коли злочинці уникають покарання і стають бізнесменами та політиками. Вони завжди значно привабливіші ніж позитивні персонажі. Не дивно, що така “формула успіху” стає життєвим планом неосвіченої частини населення [свого часу такі фільми показували й на українському телебаченні]. Тому я б зважала на вікові обмеження фільмів, але не боялася перетинати певні межі, вмикаючи критичне мислення”.

ЯК КІНО ДОПОМОЖЕ У РОЗВИТКУ ТА ЄДНАННІ ВСІЄЇ РОДИНИ

Війна в Україні триває 10 років. Ольга Бірзул каже, що нині вкрай складно давати універсальні поради. Утім варто завжди пам’ятати про чутливість власної дитини. Вибір кіно залежить не лише від вікових особливостей, а й від того, у якому емоційному стані родина, наскільки спокійно минула ніч і де перебувають рідні.

Що можна дивитися родиною без обмежень, то це, скажімо:

• кіно про історію або культуру України – не обов’язково в кінотеатрі, чимало таких стрічок є на каналі “Суспільне.Культура” або в YouTube;
• науково-популярні фільми;
• просвітницькі тощо.

Аби перегляд кіно не був буденною справою, можна влаштувати дитячий чи сімейний кіноклуб та запропонувати спільно створювати колекції фільмів.

• Наприклад, обрати певний жанр, режисера чи епоху й шукати фільми за цими критеріями.
• Спільно вибрати цікаву тему й досліджувати, як про неї розповідають режисери з різних країн. Наприклад, фільми про майбутнє. Кінороби вигадали купу версій і деякі з них часом стають пророчими.
• Обрати улюблених акторів і відстежувати, як вони перевтілюються в різних фільмах.

“Кіно може бути хорошим інструментом виховання та розвитку критичного мислення, – акцентує Ольга Бірзул. – А спільний перегляд фільмів дає відчуття єднання та допомагає в комунікації. Кіно розвиває емпатію та співпереживання.

З огляду на той потік інформації, який несеться на нас у соціальних мережах, кіно більше не є самостійним гравцем на полі людської жорстокості. У будь-якому разі батьки можуть впливати на смак своїх дітей, пропонуючи їм якісне і глибоке кіно. Але мені дуже хочеться вірити, що наша система освіти в найближчому майбутньому інтегрує історію та теорію кіно в шкільний курс і допоможе учням самостійно знаходити собі потужні фільми”.

Інна Лиховид, “Нова українська школа”

Титульне фото: unsplash.com