Напишіть нам

Всі проєкти

Всі теми

“Спершу завжди людина, а вже потім її інвалідність чи хвороба”: як спілкуватися з ветеранами та людьми з інвалідністю

Ветерани та люди з інвалідністю – це звичайні люди, які мають сім’ї, роботу, хобі, симпатії, проблеми та радощі. Та водночас вони мають і інший досвід. Це треба сприймати з повагою та толерантністю.

Дуже важливо ставитися до них як до особистостей та не перетворювати на жертв. Як спілкуватися з ветеранами чи людьми з інвалідністю та які табу є в розмові?

Про це в межах освітнього фестивалю “Вчителі майбутнього” розповіли Андрій Новосад, фізичний терапевт Національного реабілітаційного центру UNBROKEN (“НЕЗЛАМНІ”), та Вікторія Хемич, соціальна працівниця, яка підтримує тих, хто переживає втрату кінцівки, а також організовує дозвілля для пацієнтів центру.

“Нова українська школа” публікує короткий конспект їхнього виступу.

Так, із цього матеріалу ви дізнаєтеся:

  • що треба знати про етику спілкування з ветеранами та людьми з інвалідністю;
  • яких слів варто уникати під час спілкування;
  • як поводитися, коли бачите людей з ампутованими кінцівками;
  • як правильно запропонувати допомогу та чому не треба її нав’язувати;
  • які є табу під час розмови.

ЯК ВЗАЄМОДІЯТИ З ВЕТЕРАНАМИ ТА ЛЮДЬМИ З ІНВАЛІДНІСТЮ В ПОВСЯКДЕННОМУ ЖИТТІ

  • Безбар’єрна мова

Насамперед варто пам’ятати, що в якому б стані людина не була, саме вона [людина] має бути на першому місці, а лише потім її травма, хвороба чи інвалідність, каже Вікторія Хемич.

Часто ми можемо стикатися з такими висловами, як “інвалід”, “неповносправний/на”, “неповноцінний/на” тощо. Але так говорити некоректно. У будь-яких аспектах варто поважати й бачити насамперед людину”, – вважає Вікторія.

  • Тому правильно казати людина з інвалідністю, а не інвалід,
  • людина з порушенням слуху, а не глухий,
  • людина з порушенням зору, а не сліпий тощо.

Більше про безбар’єрну мову ви можете дізнатися в словнику довідника “Без бар’єрів”.

Скриншот із довідника “Без бар’єрів”

“Також ми не вживаємо термін “людина з обмеженими можливостями”.

Наприклад, Вікторія отримала травму, унаслідок якої була проведена ампутація, а згодом – протезування, але в неї немає якихось обмежених можливостей. Вікторія може так само ходити, харчуватися, вчитися, кататися на мотоциклі тощо. Головне – бажання”, – додає Андрій Новосад.

  • Не жалійте людину

Жалість досить неприємне відчуття, яке провокує багато незручностей, каже Вікторія.

Ветерани – це сильні чоловіки й жінки, які захищали Україну й мають унікальний досвід. Бо потрібно мати дуже велику силу, щоби пройти процес реабілітації й рости над собою. А жалість у такому випадку може лише погіршити мотивацію людини. Тож краще ставитися з гідністю та повагою”, – наголошує вона.

  • Не фокусуйте надмірну увагу на людях з ампутованими кінцівками або на їхньому протезуванні. Але й не уникайте їх

Важливо, щоб людина не відчувала надмірної уваги на своїй травмі, хворобі тощо, продовжує Вікторія. Намагайтеся поводитися природно, адже перед вами стоїть така сама людина – вона не є небезпечною чи поганою.

“Пам’ятайте, що і відвертання поглядів теж неприємне. Часто можна побачити, як мами кажуть дітям не дивитися на людей з ампутованими кінцівками або закривають їм очі руками. Це дуже дискомфортно.

Я, наприклад, з розумінням ставлюся до того, що дітям може бути цікаво, і це нормально. Якщо дитина просить доторкнутися до мого протеза, я можу це дозволити. Для мене це не є чимось поганим. Але часом трапляються випадки, коли діти ставлять не зовсім коректні запитання. Тому батькам варто пояснювати їм, як поводитися з людьми з інвалідністю, та про що в них можна запитувати”, – додає вона.

Більше про те, як говорити з дітьми про людей з інвалідністю, ви можете прочитати в матеріалі “Нової української школи”.

  • Запитайте перш ніж допомогти

Коли, наприклад, людина нещодавно протезувалася, важливо давати їй змогу самостійно щось робити та вчитися жити в новому стані, продовжує фізичний терапевт.

За його словами, треба пам’ятати, що дорослі з інвалідністю є незалежними людьми. Тому запитайте, чи дійсно їм потрібна допомога, і не нав’язуйте її, якщо людина відмовила.

У нашому центрі із цією темою пов’язано чимало історій. Наприклад, у нас є пацієнти з порушенням зору, яких ми вчимо ходити за допомогою тростини. Для них ми розробили окремі маршрути, які вони запам’ятовують і на яких вчаться самостійно пересуватися. Але часто люди хочуть їм допомогти. Це, звісно, добре, але не треба насильно підхоплювати людину і вести її кудись, а що гірше – змінювати її маршрут. Тому запитайте, чи справді потрібна ваша допомога й не нав’язуйте її”, – акцентує Андрій Новосад.

Важливо, аби людина спробувала та зрозуміла свої можливості, додає Вікторія Хемич.

Часом під час прогулянок наших пацієнтів на кріслах колісних деякі люди можуть просто підійти й почати їх кудись везти, забираючи можливість спробувати щось самостійно й довести собі, що в тебе все вдасться. Це насправді дуже дратує”, – каже вона. Тож найкращий спосіб уникнути таких ситуацій – це підійти й запропонувати допомогу: “Чи потрібна вам моя допомога? Дозвольте вам допомогти?”.

  • Не відчиняйте двері без погодження

Насправді людина з ампутованою/ими кінцівкою/ками може опиратися на двері біля входу або виходу з приміщення. Тому, якщо різко їх відчинити без попередження, людина може просто впасти, пояснює Вікторія.

Коли, наприклад, дощова погода, східці можуть бути слизькими, тому у свій час я залишала милицю, яка могла послизнутися, і трималася за двері як за опору. Людям варто звертати на це увагу, особливо біля лікарняних установ чи реабілітаційних центрів, де є чимало таких пацієнтів, які ще не зовсім навчилися балансувати своїм тілом”, – каже вона. У такій ситуації теж краще запитати, чи можна відчинити людині двері.

Запитання – це шлях до якісного контакту з ветеранами та людьми з інвалідністю.

  • Обов’язково розміщуйте попереджувальні знаки після миття підлоги

Падіння є великою проблемою для людей, які використовують допоміжні засоби для пересування (милиці), додає Андрій Новосад.

Не завжди можна помітити, що підлога помита, а милиці просто за одну секунду з’їжджають і людина падає. Тому краще попередити про це заздалегідь. Тоді вона або попросить когось допомогти пройти цю ділянку, або буде більш обережною і повільніше йтиме”, – каже фізичний терапевт.

“НІ” В СПІЛКУВАННІ З ВІЙСЬКОВИМИ

Андрій та Вікторія також підсумували основні табу в спілкуванні та взаємодії з військовими:

  • не проявляти жалість;
  • не допомагати, коли це не потрібно;
  • не пропонувати нагодувати, напоїти чи дати грошей;

[“Пам’ятаю ситуацію, коли старша жінка підійшла до військового з ампутованою кінцівкою і дала йому 1 000 гривень. Це дуже незручно й неприємно. У кращому випадку людина може сказати віддати кошти на благодійність, а в іншому разі це може спричинити й агресію”, – зауважує Вікторія Хемич]

  • не обіймати без згоди;
  • не питати “Скільки людей ви вбили?”;

[“Військові не рахують цього. Вони роблять свою роботу. Такі запитання максимально неприємні, тому не ставте їх”, – акцентує Вікторія]

  • не запитувати про спроби самогубства;
  • не акцентувати на відсутності кінцівки.

Головне – не перетворюйте ветеранів, людей з інвалідністю на жертв. Ставтеся до них як до особистостей. Пам’ятайте, що кожна людина унікальна й має свій досвід”, – підсумувала Вікторія Хемич.

Текстову версію розмови підготувала Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне фото: village.com.ua

Матеріали за темою

Обговорення