304 онлайн-курси як edutainment – поєднання освіти, розваги та практичної допомоги: кейс рекордсменки

Наприкінці липня з’явилася новина про освітянку з Кривого Рогу, яка встановила національний рекорд України, пройшовши 304 онлайн-курси й отримавши відповідні сертифікати. Аліна Кузьмич викладає в Державному університеті економіки й технологій, працює в. о. директорки Навчально-наукового юридичного інституту й завершує роботу над кандидатською дисертацією на тему “Організаційно-правові засади залучення самоврядних організацій у процесі розвитку території”.

На перший погляд, може здатися, що кейс Аліни Кузьмич є яскравою ілюстрацією до тези про “згубну сертифікатоманію”, яку неодноразово повторювали в опитуванні про підвищення кваліфікації вчителі. Однак, поспілкувавшись з освітянкою, редакція “Нової української школи” з’ясувала, що її випадок – радше антитеза до таких побоювань.

Під час інтерв’ю з Аліною ми дізналися, що онлайн курси можуть стати:

• хобі;
• освітньою розвагою;
• оптимальним способом здобуття інформації;
• інструментом розширення уявлень про світ і поглиблення професійних компетентностей;
• джерелом практичних знань, які можна реалізувати у власній роботі.

Про те, скільки часу знадобилося Аліні, аби пройти 304 курси, чи всі курси зарахували, як частину підвищення кваліфікації та який особистий рейтинг платформ вона створила, читайте в матеріалі.

Далі – пряма мова.

• Яку загальну кількість годин охоплюють 304 курси, які ви пройшли за три роки?

Дуже часто на відкритих онлайн-курсах у підсумкових сертифікатах не вказують, скільки годин тривало навчання чи який його еквівалент у кредитах ЄКТС. Отже, зараз я не можу точно сказати, скільки часу тривали всі курси разом.

Не у всіх сертифікатах зазначена кількість кредитів чи годин. Але за тим, що можна порахувати (десь 60–65 % сертифікатів) – це приблизно 2 100 годин. Я не намагалася рахувати години на тих сертифікатах, на яких вони не вказані.

• Навіть так це приблизно 87 діб безперервної роботи. Тож закономірне питання: коли ви це все встигли? У позаробочий час?

Одразу зазначу, що в мене не було цілі поставити рекорд. Це трапилося само собою. Зрештою, я ж не спортсменка, яка готувалася до цієї відзнаки.

З початком карантину під час пандемії COVID-19 це стало загальною тенденцією: нас заохочували проходити онлайн-курси. Я працювала дистанційно – викладала, і вже близько року, як жила одна (перебралася від батьків), тож проблеми із вільним простором і спокійними умовами для навчання не мала.

Тоді я почала слухати онлайн-курси, скажімо так, замість серіалів – займаючись домашніми справами, наприклад, готуючи їсти чи прибираючи, під час прогулянок із котом, а пізніше, після карантину, – дорогою на роботу та в подорожах. І з’ясувала, що це найефективніший для мене формат сприйняття інформації. Значно продуктивніший, ніж, скажімо, читання книжок – це не зовсім “моє”. Ще готуючись до ЗНО 2013 року, я зрозуміла, що можу належно засвоювати знання за онлайн-уроками – наприклад, з географії, яку я склала досить пристойно, на 186 балів, хоча зовсім не мала цього предмета у випускному класі. Онлайн-уроки тоді були лише на YouTube, вони не були такими цікавими, як зараз, але цього вистачило.

[Нагадуємо, що ГО “Смарт освіта” реалізує проєкт “Вчися вухами” – аудіоуроки з історії України (7–11 класи), української мови й літератури (8–11 класи), які можна безоплатно прослухати за посиланням – ред.]

Сфера, у якій я працюю, публічне управління та адміністрування, динамічно змінюється. Це не формули, які можна запам’ятати раз і назавжди, – вчитися треба постійно. Я розуміла, що мені потрібно, скажімо, твердо засвоїти термінологію з публічного управління та адміністрування. Онлайн-курси здалися мені чудовою можливістю для саморозвитку – і, якщо чесно, про те, що їх я зможу “записати” собі в підвищення кваліфікації, я тоді навіть не думала. У той час я лише почала викладати, а через пандемію взагалі не було офлайн-подій (семінарів, конференцій, форумів), які мені подобалося відвідувати до цього.

Щоб їх компенсувати, я почала проходити онлайн-курси. А потім виявилося, що, коли проходиш якийсь курс, одразу хочеться розпочати ще один.

• Тобто ви відчували своєрідний азарт, опановуючи дедалі нові курси?

Так, відчувала азарт щодо можливості отримання нової інформації. Мені здається, це так само як люди, які обожнюють читання, читають книжки: закінчивши одну, вони ж не покидають цю справу на п’ять років, правда? Беруть наступну книжку. Так і в мене з онлайн-курсами.

До речі, я не проходжу їх паралельно – зосереджуюся на одному, поки не закінчу. І ще, знаєте, є люди, які не дивляться серіал, поки не вийшов увесь сезон? У мене та сама історія. Поки не вийшов увесь онлайн-курс, я його не проходжу, але потім, коли він є повністю, занурююсь у нього нон-стоп.

Можна сказати, що це моє хобі – те, що називають edutainment, поєднання освіти й розваги.

Тобто я почала цим займатися для себе, із цікавості. А коли подавала вперше звіт викладача із цими курсами, то перерахувала їх усі. І керівництво мене викликало – вирішило з’ясувати, чи точно я пройшла всі ці курси. Я кажу, бачите, там є посилання на кожен сертифікат, можна всі переглянути. І мені кажуть: “Ого!”. А я якось і не думала, що це “ого”, мені здавалося, що всі викладачі так, як я, – втомлюються вводити дані про своє навчання у звіт.

Однак, як я вже говорила, кількість ніколи не була самоціллю цього процесу.

• Тобто ви не проходите фасилітовані курси, де можна одразу спілкуватися з лектором? Ви слухаєте лекції, а далі виконуєте підсумкові завдання “у своєму темпі”?

Так, позаяк я слухаю вже “готові” курси, ті, які повністю вийшли, то не спілкуюся з лекторами. Є, наприклад, курси, де умовні 20 балів зі 100 нараховують саме за комунікацію із фасилітатором. Але я вже їх проходжу постфактум, тож максимально можу заробити, скажімо, 80 балів. Можливо, я б спілкувалася із лекторами, якби мені цього бракувало. Але зараз паралельно до роботи я навчаюся в аспірантурі. І я б не сказала, що мені бракує комунікації з викладачами вищої школи.

• Ви обирали лише безоплатні заходи й курси чи також оплачували цікаві для себе власним коштом?

Усі курси безоплатні, я проходила їх на освітніх онлайн-платформах. І зрозумійте правильно: не те щоб це моя принципова позиція – не буду купувати онлайн-курси. Ні. Просто я для себе вирішила: спочатку використаю можливості безоплатного навчання. Їх зараз дуже багато. А потім уже, як вони закінчаться, перейду на платні, якщо будуть такі, що мене зацікавлять.

Але я доначу, наприклад, на Prometheus. Часто заходжу на різні платформи й там, де бачу оголошення про збір коштів на певну мету, то роблю внесок.

• До речі, розкажіть, якими платформами ви найбільше користуєтеся.

Після фіксації рекорду мене часто про це питають, тож я зібрала список посилань. Це ті платформи, які я готова рекомендувати:

• https://prometheus.org.ua
• https://www.ed-era.com
• https://vumonline.ua
• https://osvita.diia.gov.ua
• https://zrozumilo.in.ua
• https://eduhub.in.ua
• https://u-learn.org.ua
• https://www.thecampster.com
• https://www.culturepartnership.eu
• https://business.diia.gov.ua
• https://academy.sendpulse.com

Я не просто прослуховую курси – із деяких я виношу суть, доопрацьовую і роблю курс основою навчальних дисциплін, які читаю. Ми вводимо їх до освітньо-професійної програми. Багато курсів я і досі раджу студентам. Наприклад, курс “Децентралізація в Україні – теорія та практика” від Анатолія Ткачука, або курси про зв’язки із громадськістю й урбаністику – це, на мою думку, must have, щоб самостійно розібратися із тонкощами децентралізації, самоврядування, регіонального управління, принципу організації об’єднаних територіальних громад.

• Можливо, в університетах ця проблема меншою мірою поширена, але вона актуальна для вчителів: вони можуть пройти курси на певній платформі, але педрада не зарахує сертифікат як підвищення кваліфікації. Ви із таким стикалися?

В університеті зараховували все, що я проходила. Однак слід зазначити, що я проходила різноманітні курси – не всі вони безпосередньо стосуються публічного управління та адміністрування. Наприклад, до цієї сфери не дотичний курс з SMM. Тому я обрала таку стратегію: ті курси, які я подаю у звіті викладача, напряму повʼязані з публічним управлінням та адмініструванням. І не було ще жодного разу, щоб документи про проходження поставили під сумнів. Однак усі свої сертифікати я вводжу в профіль науковця ORCID, це займає досить багато часу.

Водночас моя бабуся викладає в школі, тож мені знайома проблема, про яку ви говорите. Буває так, що я їй допомагаю з онлайн-курсами – підбираю, допомагаю зайти на платформу, зареєструватися тощо. Є ще одна родичка-вчителька – їй я теж можу надіслати ці посилання. Вони із бабусею працюють у різних закладах освіти. І буває, що одній педагогічна рада зараховує курс, а іншій – ні. Так було, наприклад, з онлайн-курсом з академічної доброчесності для освітян. Родичці сказали, що це курс не для шкільних учителів, а для викладачів університетів, а “ми наразі не в університеті”. А бабусі той самий курс зарахували без проблем.

• Чи є у вас побажання щодо вдосконалення системи підвищення кваліфікації, зокрема і для науково-педагогічних працівників у сфері вищої освіти? Можливо, пропозиції щодо взаємодії між закладами вищої й середньої освіти?

Мені здається, у старших класах навчання досі відбувається великою мірою формалізовано: є програми, є домашні завдання, на уроках клас рухається за підручником – та й усе. У вищій освіті все-таки більше кейсів з інтегрованого, практичного навчання. Можливо, якраз цей напрям міг би стати перспективним для співпраці з підвищення кваліфікації.

Наголошу, що маю на увазі роботу саме з учнями 10–11 класів і 1–3 курсів університетів – це насправді плюс-мінус одна вікова категорія. За моїми спостереженнями, в університетах зараз багато уваги приділяють розвитку soft skills – більше, ніж у старшій школі. Тож було би корисно, якби викладачі поділилися з учителями своїми напрацюваннями в цій сфері: показали, як реалізувати різні методики у викладанні дисциплін – не лише гуманітарних, але й точних, природничих. Можливо, вчителі вже знають про ці методики, намагаються їх застосовувати – але підтримка й обмін досвідом ніколи не будуть зайвими.

Для Кривого Рогу й кількох інших міст [Київ, Дніпро й Чернігів – ред.] наразі діє платформа Освіта 4.0 HUB. Наш університет теж працює над удосконаленням цього ресурсу, який акумулює інформацію про заклади середньої, вищої, професійно-технічної освіти. Він допоможе здобувачам освіти обрати освітню траєкторію, починаючи зі школи, а викладачам вишів – спрямувати зусилля із додаткової підтримки вчителів і школярів, які поглиблено навчаються за певними профілями.

• Можливо, у вас є яке-небудь побажання для колег?

Я б хотіла ще раз наголосити, що в кожної людини є певний домінантний канал сприйняття інформації. І всі ми різні – хтось краще запам’ятовує текст візуально, хтось на слух, комусь потрібні лекції чи відеоролики. Якщо одна людина проходить онлайн-курс, а інша не проходить, це не означає, що хтось із них кращий чи гірший фахівець.

Тож я бажаю кожному знайти свій найефективніший і найкомфортніший формат навчання і сприйняття інформації – й активно користуватися ним для саморозвитку і для користі справи.

Ірина Пасько, “Нова українська школа”

Титульне зображення: ГО “Смарт освіта”