5 історій про правозахист, які можна розповісти в класі

“Права людини – це ж занудно”, – можуть сказати учні й учениці.

“Ні, це цікаво!”, – скажемо ми. Саме тому зібрали добірку історій* правозахисників і правозахисниць, які можна розповісти в школі на тематичних уроках і позакласних годинах.

Це історії про те, як закохатися в права людини та зробити правозахист сенсом свого життя. А також – міркування про те, чому важливо розповідати про права людини в школі.

*Історії прозвучали під час Онлайн-толоки EdCamp Ukraine #3/2021 “Стійкість в освіті: підсумки навчального року та нові ідеї на наступний” (23 травня 2021 р.).

“Якщо ми не виконаємо домашнього завдання, нашим дітям доведеться виходити на Майдан”

Олександра Матвійчук, голова правління Центру громадянських свобод

Олександра Матвійчук, фото – з fb-сторінки Олександри

Під час Революції Гідності Олександра Матвійчук координувала ініціативу “Євромайдан-SOS”, яка об’єднала кілька тисяч людей для допомоги постраждалим учасникам і учасницям протестів у Києві. Працювали 24/7, через руки активістського кола пройшли сотні побитих, катованих, звинувачених через сфабриковані справи.

Ще одна ініціатива, яка розпочалася за кілька років потому, – #SaveOlehSentsov. Це глобальна акція, що відбулася в понад 30 країнах і мала за мету звільнити Олега Сенцова та інших заручників, які були й нині перебувають на окупованих територіях Криму, Донбасу та у в’язницях РФ.

Дотримання прав людини, вважає Олександра, – це історія про створення певного клімату, без якого наша країна (як і більшість держав із пострадянською історією) не можуть завершити трансформацію й долучитися до країн із вищим рівнем розвитку. Нині нам потрібно активно змінювати парадигму мислення, вірити й довіряти правам людини, дотримуватися цих настанов, незалежно від ситуації.

Якщо ми не виконаємо наше домашнє завдання й не вибудуємо атмосферу прав людини, застерігає Олександра Матвійчук, нашим дітям доведеться знову і знову виходити на Майдан та завершувати те, що не змогли ми.

“Освіта з прав людини дає змогу дивитися на світ через оптику цих прав та ухвалювати правильні рішення. Що це означає? Уявіть людину на кріслі колісному, яка хоче потрапити в магазин чи держустанову. Можна помилково думати, що їй це складно, бо фізичні можливості людини обмежені. Проте, якщо ми поглянемо на ситуацію крізь права людини, то акцент зміститься, і стане зрозуміло, що це магазин чи держустанова не пристосовані до потреб різних людей. І це можна змінити.

Центр громадянських свобод – це правозахисна організація, яка захищає права людей в Україні та країнах Євразії. Ми просуваємо реформи, моніторимо діяльність поліції та судів, проводимо кампанії для звільнення заручників Кремля, документуємо воєнні злочини в окупованому Криму й на сході України. Ми перебуваємо, так би мовити, на другому поверсі: не просто гасимо пожежі, які постійно виникають, а намагаємося зосередитися на полагоджені несправної проводки, яка ці пожежі зумовлює”.

“Права і свободи стосуються кожного та кожної без винятку”

Сергій Буров, директор Освітнього дому прав людини, консультант, викладач, тренер у сфері прав людини, громадянської освіти

Сергій Буров, фото – з fb-сторінки Сергія

Сергій Буров – педагог за освітою, понад 10 років присвятив учителюванню, тож добре знає, як важливо викладати права людини для формування активної та цілеспрямованої особистості. За його словами, захист прав та свобод асоціюється, насамперед, з адвокатською та суддівською практиками, а отже – зі спеціальним фаховим навчанням. Проте, права та свободи – це те, що стосується кожної та кожного, не лише фахового кола.

Тож 13 українських громадських організацій об’єдналися заради створення в країні простору для навчання прав людини теперішніх та майбутніх правозахисників і правозахисниць. Освітній дім прав людини – частина міжнародної мережі, чия діяльність спрямована на підтримку:

• свободи вираження поглядів;
• свободи мирних зібрань;
• свободи асоціацій;
• захисту правозахисників і правозахисниць.

Окрім спільної ідеї, концепція передбачає роботу ресурсного центру для проведення тренінгів та заходів із підтримки прав людини та просвітницької роботи.

Історія Освітнього дому з прав людини розпочалася у 2007–2008 роках з освітньої програми “Розуміємо права людини”, яка стала фундаментом для подальших ініціатив Дому й виросла до Школи з прав людини для молодих активістів. Випускники й випускниці школи ведуть активну правозахисну діяльність.

Наприклад, учнівство старших класів проводить екскурсії виставкою “Кожен має знати свої права” (мобільна експозиція Освітнього дому, що діє постійно і складається з майже двох десятків стендів) для однолітків, депутатів і депутаток місцевих рад і навіть поліцейських.

Ще однією ініціативою учнівсства стало вивчення законодавства щодо обладнання шкільних туалетів кабінками із дверима, що замикаються. У результаті, діти організували збір макулатури, а зібрані кошти передали адміністрації школи на переобладнання туалетів, адже саме так учнівство розуміло забезпечення свого права на приватність.

Освітній дім із прав людини ставить за мету розроблення та впровадження загальнодержавної програми освіти у сфері прав людини. Найбільшу перешкоду наразі вбачають у підготовці вчительства, адже програма навчання нині не передбачає вивчення прав людини.

“Права людини – це те, що має кожна людина за фактом народження, і це частина природи людини. Життя, свобода від жорстокого поводження, свобода вираження поглядів, приватність і багато інших цінностей, що зараз закріплені в міжнародних та національних документах як права людини, створюють межі, що захищають нас від свавільного втручання з боку будь-якої сили.

Ми відчуваємо приниження, біль, коли ці межи порушують – страждає людська гідність, яка є основою прав людини. Навчання з прав людини – це навчання поваги до людської гідності й навчання безпеки. Людина, яка розуміє цінність прав людини, поважатиме їх і підтримуватиме людину, чиї права опиняться під загрозою.

Права людини мають бути гарантовані державою, і якщо цього не відбувається, то, напевно, для всіх важливо знати, куди звернутися за захистом, як вимагати, а не просити, бо права людини ніхто нам не дарує й ними нас ніхто не наділяє, ми з ними народжуємось.

Права людини стали сферою моєї громадянської активності, коли я ще працював у школі. Для мене права людини – це можливість впливати на суспільне життя й робити його таким, щоби кожна людина почувала себе вільною й у безпеці, була захищена від принижень”.

“Не потрібно бути супергероєм, щоби займатися правозахистом”

Володимир Селіваненко, координатор освітніх програм Amnesty International Ukraine

Володимир Селіваненко – в окулярах, фото – з fb-сторінки Amtesty International

Володимир Селіваненко – юрист за освітою та працівник міжнародної організації – переконаний, що активістом чи активісткою може стати кожен і кожна, і для цього не потрібно бути супергероєм чи чекати сприятливого збігу обставин. Достатньо мати освіту, роботу, друзів і вдалий момент.

Саме так сталося з Володимиром. Він довго працював у різних напрямах – адвокатурі, суді, був юристом компаній та організації. Проте своє покликання віднайшов у правозахисті. Величезна кількість його друзів уже працювали в цій сфері й надихнули його на захист прав людини. Адже саме цього вчать на юридичному факультеті.

“Юрист, який займається іншим, фактично зраджує своєму покликанню” – ця фраза, яку він почув у дружній розмові, перевернула його світогляд.

Освіта з прав людини – це не лише про знання законів, це про емпатію, співчуття, бажання змінювати світ, каже Володимир. Створення інструментів, які би заохочували дітей не лише вивчати теорію, але й емоційно включатися, а отже – формувати активну позицію, поступово змінювати світ на краще, поважаючи права та свободи інших, – у цьому вбачає своє завдання.

Один із таких проєктів – Марафон написання листів, щорічна акція, яка залучає людей (а насамперед навчає дітей) захищати права, які порушують. Суть марафону в тому, що вчитель або вчителька розповідає учнівству історію-кейс, за мотивами якої вони мають написати листа герою історії чи будь-кому за своїм вибором, у якому викласти свою думку щодо подій. Як показала практика, такі завдання допомагають дитині не лише закріпити теоретичні знання, але й розвивати емпатію та емоційний інтелект.

Педагоги можуть і повинні навчати дітей своїм прикладом, упевнений Володимир. Коли ви говорите про права дитини, залучаєте до діалогу, правозахисних акцій, ви теж є правозахисником чи правозахисницею. Якщо ви підписали петицію, вийшли на мирну акцію, організували перегляд документального кіно, ви вже долучені до захисту прав людини.

“Кожен і кожна з нас хоча б інтуїтивно розуміє, що має “якісь” права й що “хтось” повинен їх забезпечувати та охороняти. Освіта з прав людини – шкільна, університетська, неформальна – нам пояснює, які конкретно права ми маємо і хто цей загадковий “хтось”, до якого ми маємо звернутися по реалізацію й захист прав. Освіта з прав людини робить цілком осяжною та наочною таку загадкову матерію як “права людини”, “гідність” та “відповідальність”.

Моє ж завдання як правозахисника вбачаю в тому, аби зміст освіти з прав людини був очевидним і простим для різних людей, але в жодному разі – не спрощеним. Я мрію про те, аби діти, які зараз навчаються в школі, по її завершенні могли легко зрозуміти зміст законів, відчували в собі силу впливати на цей зміст і на те, як вони будуть реалізовуватися”.

“Культурна дипломатія – універсальний інструмент захисту прав”

Сабіна Іліас, кримськотатарська активістка

Сабіна Іліас, фото – з fb-сторінки Сабіни

Сабіна Іліас понад шість років працює в правозахисній організації. Вона потрапила туди за покликом душі, відчуваючи гостру несправедливість після початку окупації Криму.

Кримли – кримські татари – народ, який помилково вважають сформованим кочовими племенами, хоча насправді є автентичною народністю Криму, розповідає Сабіна. Вони завжди змушені були виборювати право на самоідентифікацію, історично обравши шлях мирного спротиву через освіту, культурні обміни. Ще до революції на початку минулого століття для дітей кримських татар організовували школи та культурні центри, навчання в яких оплачували меценати та благодійні фонди.

Коли щодо кримськотатарського народу розпочалася політика заміщення, переселення, а згодом і депортації, національні громади та окремі родини виступили з ініціативами збереження культурного надбання народу: дітей і далі вчили рідної мови, пісень, традиційних вишивок, ремесел, історії та традицій, передавали культурний спадок і прищеплювали любов до рідної землі та відчуття самоідентифікації як кримських татар.

У 50-х роках минулого століття в усьому Радянському Союзі почали збиратися осередки народного руху, проводилися культурні заходи, аби показати багатство культури народу. До заходів поступово долучалися місцеві жителі та жительки й місцева влада. Так поступово змінювалося ставлення до кримських татар.

У результаті мирних дій, що базувалися на масовості та згуртованості – основних інструментах супротиву кримських татар, – стало можливим їхнє повернення на Батьківщину на початку 90-х. Але й тоді не було все настільки гладко: їм не можна було жити у великих містах, треба було доводити місцевим мешканцям і мешканкам своє право на існування. Але мирний спротив та долучення до власної національної культури поступово прокладали шлях кримським татарам до закріплення на історичній Батьківщині.

Нині, з початком окупації, ситуація знову погіршилася: місцева влада пильно стежить за тим, що роблять кримські татари. Для них же універсальним інструментом захисту інтересів лишається культурна дипломатія – мирні акції протесту, документальні фільми про історію народу, пісенний та літературний конкурси, власний телеканал та інтернет-портал тощо.

Яскравим прикладом, який отримав масову підтримку скрізь у країні, став так званий “Кримський марафон”. У 2015 році російська влада заборонила масові протести. На них потрібно було отримувати дозволи, які кримським татарам не видавали. Тоді активісти й активістки розпочали одиночні пікети.

Їх заарештовували та присуджували значні штрафи. Штрафи виплачували, але монетами по 10 рублів, які збирали та обмінювали “всім світом”, що призводило до колапсу банківської роботи, коли працівники і працівниці змушені були перераховувати мішки з монетами вручну. Результатом акції стало суттєве зниження суми штрафів за одиночні пікети в усій країні.

“Освіта загалом відкриває широкий спектр можливостей та є дієвим інструментом у створенні  світу. У стані виживання не може йтися про розвиток та вдосконалення. Розвиток починається з розуміння цінності людського життя, розуміння та прийняття права бути різними, а інакше світ приречений на катастрофу. Освіта з прав людини є невід‘ємним складником цього розвитку.

У випадку з кримськими татарами діти з народження стають правозахисниками і правозахисницями. Кримські татари пройшли шлях від стрімкого процвітання власної державності в часи Кримського ханства до майже знищення за дві депортації та життя у вигнанні. Однак, ми як фенікс, відроджуємося щоразу. Тобто для мене права людини – це повернення власної сили, щоби рухатися вперед, та творення”.

“Кожен педагог здатен бачити нові виклики”

Олександра Козорог, тренерка Всеукраїнської освітньої програми “Розуміємо права людини”, експертка ОБСЄ з прав людини, координаторка освітніх програм Української Гельсінської спілки з прав людини

Олександра Козорог, фото – з fb-сторінки Освітнього дому з прав людини

Для Олександри Козорог занурення в права людини відбулося 20 років тому, коли молода вчителька прийшла в школу викладати історію та правознавство. Уже в перший рік роботи активна педагогиня запропонувала учнівству взяти участь у конкурсі, за умовами якого діти мали написати есе про права людини. У результаті вони потрапили у фінал проєкту й отримали запрошення на конференцію правозахисників. Саме на ній Олександра віднайшла фахову інформацію, яка допомогла їй подивитися на права людини з практичного погляду.

Учителька почала аналізувати історію через фокус правозахисництва – дискримінації, голодомор, геноциди, Голокост та авторитарні режими відтепер сприймала по-новому. Ці й багато інших історичних подій традиційною шкільна наука не показувала через призму прав людини.

Це спонукало Олександру проаналізувати, що відбувається на всіх ланках освіти. Вона дійшла висновку, що тему прав людини в закладах освіти практично не порушують, навчання фокусується на теоретичних знаннях щодо громадянських прав та обов’язків, хоча це різні, лише дотичні, речі.

Нині в контексті громадянської освіти та виховання громадянських компетентностей говорити про права людини стало легше та зрозуміліше, каже Олександра. Вона переконана, що, працюючи в школі, учительство здатне бачити нові виклики через неможливість повністю реалізувати свої права. Хтось не знає про порушення, що відбуваються в школі, для когось мета виправдовує засоби, хтось не вважає ці права за цінність, вони належно не регулюються, і це не дає змогу самореалізуватися в системі освіти ані вчительству, ані учнівству.

Тож Олександра побачила можливість вплинути на ситуацію через участь у проєктах Української Гельсінської групи. Одним із таких проєктів став всеукраїнський моніторинг у системі освіти про права людини. Його метою було з’ясувати, що знають про тему учнівство, учительство й батьківство, адміністрація і представники і представниці органів влади.

Нині правозахисниця працює ще над одним проєктом – Школою “Територія прав людини”. Це спроба створити модель, яка б дала змогу реалізувати повною мірою права людини в школі, вплинути на їхню реалізацію в конкретних закладах освіти.

“Права людини – це мої цінності; “фільтри”, “окуляри”, через які я сприймаю світ. Права людини для мене – це про справедливість, свободу, захист слабшого, людську гідність та можливості розвитку й самореалізації для суспільства та кожного й кожної.

Захист прав людини може бути різним, для мене це можливість вести просвітницьку діяльність, пояснювати, що таке права людини, чому і як їх можна захищати, і, звісно, вимагати всіма можливими способами від держави їх забезпечення в освіті, бо це саме те “поле”, яке я добре знаю, і можу ідентифікувати як саме порушення прав людини, так і його причину, порадити кроки та засоби для їхнього захисту чи забезпечення.

Наша команда домоглася включення напряму “Підвищення рівня обізнаності з прав людини” в Національну стратегію з прав людини. Хоч МОН так і не виконало зобов’язання щодо розроблення й затвердження Загальнодержавної програми з освіти у сфері прав людини, але в змісті оновленої Національної стратегії з прав людини вже бачимо конкретні зобов’язання держави в цьому.

Отже, наші пропозиції почуті, громадське обговорення дало свої результати. Активно просуваємо наскрізний підхід до вивчення прав людини в школі, і сьогодні це вже є в освітніх стандартах початкової та середньої освіти, у вимогах у професійному стандарті вчителя. Зараз пропонуємо навчальну програму для 5–6 класів, де права людини і громадянська освіта посідають важливе місце. Учнівство, яке буде за цією програмою навчатися, точно знатиме свої права й буде ставитись відповідально та з повагою до прав інших.

Освіта з прав людини формує світогляд, що базується й захищає загальнолюдські цінності. Це – про кожного й кожну, про людську гідність, право бути собою, такою й таким, як ти є, можливість зберігати свої індивідуальність і особливість, бути захищеним державою. Окрім того, це про ставлення до інших, повагу до прав інших людей, активну життєву позицію й підтримку. Коли ти обізнаний/-а, то твої права вже складніше порушити, ти починаєш “бачити” й вимагати виправлення ситуації, рівень претензій до держави щодо її безпосередніх зобов’язань зростає, зростає й рівень вимог до себе.

Для школи це важливий процес, бо освіта з прав людини – це не тільки “про права людини”, але й “через права людини”. Тобто, усі процеси в системі мають базуватися на правах людини і “для прав людини”. Діти мають розуміти, як це їм знадобиться в подальшому житті, щоби будувати суспільство, де культура прав людини є невід’ємною складовою життєвої філософії й цінностей кожної людини. Я дуже хочу жити в такому суспільстві, де кожен і кожна цінує свої гідність та свободу й поважає права інших”.

Анна Степанова-Камиш, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – Syda_Productions, Depositphotos

Ця публікація була створена у партнерстві з Європейським Союзом. За зміст публікації відповідальність несуть ГО “ЕдКемп Україна” та ГО “CRISP-Crisis Simulation for Peace e.V.”. Зміст публікації не обов’язково є відображенням офіційної позиції Європейського Союзу.