Чому діти лаються під час війни та як із цим бути. 21 порада від психологині

Немає сенсу забороняти дітям говорити те, що вони хочуть. І якщо йдеться про лайливі фрази під час війни – це правило працює також. Натомість сенс є в тому, щоби вчити усвідомлювати, що, для чого та кому вони говорять, що таке емоційно забарвлена мова, для чого вона потрібна, які є правила комунікації між людьми та що ми хочемо цим донести.

“Лайка – це відреагування накопиченого через надмірний стрес, вона може виразити глибину переживання, якщо інші слова не підходять”, – пояснює психологиня в приватній практиці, інклюзивна тьюторка, спеціалістка дошкільної освіти Анастасія Абманова.

“Нова українська школа” поговорила з фахівчинею про те, чому діти лаються, як їм пояснювати, що це таке, що можуть зробити вчителі та батьки.

ЧОМУ ЛЮДИ ЛАЮТЬСЯ ПІД ЧАС ВІЙНИ ТА ЩО РОБИТИ З ДІТЬМИ

Психологиня пояснює, що під час війни ми чуємо багато лайки від дорослих і дітей, тому що люди емоційно перевантажені.

“У французькій армії спеціально вчать солдатів лаятися. Адже їхнє завдання – максимально чітко й виразно висловлювати свої думки та давати команди. У них немає часу та можливості влаштовувати терапевтичні групи й переживати почуття. Натомість лайка – це дуже коротке та чітке послання. Лайка показує конкретний намір та яку енергію вкладає людина. А на війні немає часу для прохань і сумнівів”, – говорить Анастасія.

Що робити з дітьми:

• З дитиною, яка взяла за звичку лаятися, варто поговорити, чому в буденному житті ми не використовуємо такі методи. Адже ми – не в армії, ми в інших умовах, а тому комунікація – інша, ми маємо змогу використовувати більш соціально прийнятні форми висловлення.

“Якщо дитина ненароком почула лайку й запитує дорослих, чому людина так говорить, треба все пояснювати, не вважаючи дитину дорослою й такою, яка сама має все розуміти. “Лайка – це така мова, дядько дуже злякався, а тому так сказав. Ця мова має певне послання. Але ми в буденному житті так не спілкуємося. Це нормально для війни, але не для нашого спілкування”.

• Дитині треба знати, що лайка може ранити почуття іншої людини. У такий спосіб ми виштовхуємо багато необробленої агресії – і з цим важко бути тим, хто поруч. У звичайних умовах люди сприймають лайку за грубість.

Натомість дорослим треба бути уважними до стану та послань дитини – і вчасно надавати підтримку, допомагати розряджати переживання. Діти можуть навіть гратися у війну. Їм важливо знайти форму, яка підходить їхнім віку та розвитку.

Про вплив мови на взаємини можна також пояснювати через метафори. Наприклад, разом намалювати малюнок, пояснюючи метафорично, як це працює. Зокрема, малюємо двох людей у колі. Коло – це простір, у якому ми спілкуємося, простір між нами. Людина не просто говорить щось – вона говорить щось комусь.

Тож важливо усвідомлювати: якщо я переживаю злість і щось говорю, то точно передаю цю злість у наш спільний простір. А це впливатиме на простір наших взаємин. Правило таке: я говорю – я впливаю.

“А тепер нехай дитина поміркує: “Чого я хочу, коли лаюся? Я хочу забарвлювати цей простір лайкою? Що я хочу отримати?”. Дитина, наприклад, зрозуміє: якщо я злюся, мені важливо, щоби мене підтримали, валідували. Валідація або легалізація – це перший крок. Так, людина у відповідь на лайку дитини може сказати: “О, зараз ти сердишся. Чого ти зараз хочеш?”. Треба підготувати дитину до цього й навчити висловлювати те, чого вона хоче. Наприклад, підтримки. Тоді інша людина зможе допомогти й потреби в лайці не буде”.

• Важливо, щоби діти розуміли, що це – мова, яка висловлює концентровані сильні емоції, здебільшого злість, а ще в лайці завжди є послання. Якщо ми лаємося без причини, то це радше емоційний викид. Це для дітей загалом нормально.

Якщо дитина багато лається, наче матюкливий гномик, то, найімовірніше, у неї накопичилося багато переживань – і їх треба кудись злити, якось відреагувати на них.

“У такому випадку треба говорити з дитиною, що відреагувати емоції можна іншими, більш соціально прийнятними методами – через розмови, ігри, малюнки. Якщо в мирні часи психологи не рекомендують батькам купувати дітям танчиків чи солдатиків, то зараз – будь ласка. Дітям треба відрефлексувати, програти свої емоції – і якщо вони цього потребують, треба це дозволяти.

Утім, треба розуміти, що зараз діти рефлексують над своїми емоціями методом, який вони найчастіше бачать у суспільстві, – і цього не забереш. Адже діти дивляться відео, а навіть якщо увімкнути серіал, перед ним однаково 10 хвилин показують рекламу, у якій можуть бути вже сталі лайливі вирази цієї війни. Навіть якщо вони заблюрені, дитина могла до того чути оригінал і відтворювати його”, – пояснює психологиня.

• Якщо дитина в афекті, то спочатку треба розрядити цей афект, а потім говорити про кордони, межі, про спілкування, яке ранить, і ситуацію, у якій ми перебуваємо.
• Окрім усього, треба знати, що зараз нормально спрямовувати свою агресію на агресора та ситуацію загалом. Натомість не можна спрямовувати її одне на одного.
• Дорослим треба розібратися: це їм некомфортно, що діти поруч із ними лаються, чи діти просто не можуть інакше висловити свої почуття. Психологиня пояснює: якщо, наприклад, дітям постійно кажуть: “Не бійся”, “Не хвилюйся”, “Припини плакати”, а дорослі поруч постійно лаються, то лайка – це єдино прийнятний спосіб вираження емоцій для дитини.

“Тоді важливо говорити: “Знаєш, я чую, що ти зараз емоційно висловлюєшся. Поговорімо про це!”. Під час розмови треба розібратися, через які емоції відбувається цей викид. Усе також залежить від ресурсів дорослих. Якщо вони зараз не мають змоги помічати почуття інших і турбуватися про них, то така розмова не матиме сенсу”, – говорить Анастасія Абманова.

• Старшим дітям можна пояснювати, що нині завдання ворога – це деморалізувати нас. Тому важливо залишатися в стійкому моральному дусі, бути уважними та дотримуватися нормальних правил комунікації.

“Так і пояснюємо дитині: “Лайка є, її використовують солдати, ми можемо подосліджувати з тобою, у яких ситуаціях її використовують, адже слова – це також зброя. Ми не можемо дати людині, яка не вміє користуватися зброєю, рушницю. Так само із лайкою – якщо ви не вмієте користуватися емоційно забарвленою мовою, то можете нашкодити комусь”, – наводить приклад фахівчиня.

• Далі можна поговорити про правила комунікації. Наприклад, удома з батьками, братиками та сестричками ми не лаємося, ми уважні одне до одного, не ображаємо одне одного, намагаємося висловлювати свої почуття прямим текстом.

“Нагадую, що головне – не забороняти. Для дітей це – новий досвід, вони ніколи не переживали стільки важких подій за такий проміжок часу. Якщо дорослі не дають альтернативу й не збираються говорити з дитиною про її почуття, то нехай дитина краще лається – буде здоровішою”, – пояснює Анастасія.

• Наше напруження звідкись з’являється – страх, злість, безсилля, порушені кордони. Треба вчити дитину розуміти, звідки це прийшло, і відпрацьовувати ці емоції через дії. Наприклад, ми не можемо зупинити війну самотужки, але можемо поміркувати: якщо я серджуся й відчуваю, що на цілісність моєї безпеки та родини, цінність мого життя наступили, то що я можу зробити, щоби хоч трохи це відновити? Можливо, волонтерити.

“Важливо, щоби не було так: “Я чую, що ти лаєшся. Ану йди поволонтер чи допомагай, треба чимось зайнятися”. Але коли дитина сама дійде до того, що “Я лаюся, бо мені страшно чи сумно”, то, можливо, є сенс погорювати та поплакати. Якщо сумно, бо втратили близьку людину, можна умовно назвати зірочку її іменем і “говорити” з людиною перед сном, створити ритуал прощання.

Якщо я відчуваю себе безсилим, то можу допомогти ЗСУ та своїй країні, навіть коли слухатимуся маму та спускатимуся в укриття. Адже для військових важливо, щоби населення не заважало війні, щоби вони могли працювати”, – пояснює фахівчиня.

• Чим менші діти, тим більше страху вони переживають. А тому їм постійно треба повторювати: “Я тут, я з тобою. Так, зараз війна Так, ти злишся. Але наші ЗСУ нас захищають, стараються. Вони все вміють, це – їхня справа життя, вони це добре роблять”. Дитина може запитати щось на кшталт: “А що буде, якщо в них закінчаться патрони?”. На це ми відповідаємо: “Волонтери їм допоможуть, кожна людина робить свій внесок”.

“Дітям важливо одержувати інформацію, що про них хтось турбується. Можна розповісти історію про 12-річного хлопчика, який після онлайн-уроків носив воду літнім людям, отримував за це кошти – і віддавав на потреби ЗСУ. Після всіх пояснень ця лайка сама поступово зникне”.

ЩО РОБИТИ ВЧИТЕЛЯМ, ЯКЩО ДІТИ ЛАЮТЬСЯ

• Спочатку вчитель має поговорити з дітьми про ситуацію: “Я помічаю, що ви лаєтеся. Мені здається, це через високий рівень напруження і страху, і лайка допомагає вивільнити енергію. Проте це не допомагає нам навчатися, створює атмосферу, що не збігається з нашими завданнями: навчатися, здобувати знання, спілкуватися. Нам важливо виконувати завдання, які ми перед собою ставимо, бо від цього залежить наше майбутнє. Тож пошукаймо іншу форму висловлення емоцій”.
• Далі варто становити правила в класі, відштовхуючись від тих-таки завдань.
• Якщо дітям дозволяють лаятися вдома, а в школі – ні, про це також треба говорити, нагадуючи правила комунікації в класі.

“До того ж, якщо винести цю тему на обговорення, точно знайдуться діти, які скажуть, що їм це неприємно. Треба домовлятися. Якщо хтось робить емоційний викид, це робить простір не таким безпечним”.

• Можна організувати дебати. Одна команда обстоюватиме думку, чому лайка – це добре, а інша має знайти аргументи проти. Тоді вчитель може м’яко підвести клас до єдиного висновку.
• З літературного погляду лайку називають емоційно забарвленою мовою. Студенти філологічного факультету вивчають велику тему щодо цього – це художній прийом літератури, а тому їм дають завдання шукати в книжках різноманітних авторів емоційну забарвлену мову.

“Опісля студенти описують, що ця лайка висловлює те-то, а ця – описує те-то. Тоді можна розібратися, коли ми користуємося лайкою та коли вживаємо ці слова. Наприклад, домовитися, що вульгаризми та “грубовато-експресивну лексику” ми не використовуємо в контексті навчання. Це можна робити на уроках мови та літератури, зробити з цього проєкт, наприклад, з дітьми підліткового віку. Для них якраз важливий контекст”.

• Можна також шукати літературні твори, виокремлювати лайку та вигадувати відповідники, синоніми, замінники. За словами психологині, найважливіше – щоби діти осмислювали лайку.
• Пригадувати соціальні історії, чому та в якій ситуації людина може лаятися, які емоції вона переживає. Тобто треба спробувати зрозуміти лайку в контексті соціальної взаємодії.
• Можна вивчати неочевидні феномени війни, кажучи: “От дивіться, коли почалася війна, ми почали частіше читати новини, ми ходимо в укриття, лаємося. Але що з цього ми можемо викорінити? Що нам не допомагає закінчити її?”. І поміркувати.
• Вигадувати з дітьми їхню мову. Наприклад, фраза “Геть з України, москаль некрасивий” – це не лайка, але вона так само емоційно заряджена.

“Так діти дійдуть до суті лайки. Наприклад, якщо я хочу принизити, отже, хочу зменшити, а отже, можу не обзивати, а сказати: “Ти – букашка””. Треба вчити дітей розуміти сенси того, що вони кажуть, і що форма сказаного може бути дуже різною. Це – ознака високоінтелектуальної людини, яка в розмові дає чітке емоційне послання, але водночас форма соціальна прийнятна”.

• Написати есей про те, яка історична цінність фрази про “русскій корабль”.

“Діти писатимуть про те, як вона підтримує український дух, що це символ, який необхідний людям, бо так ми ідентифікуємося з військовими, які показали характер, обстоювали свою землю. Треба запрошувати дітей більше усвідомлювати ці феномени, замість накладання цензури. Тоді викорінення відбудеться природно”, – завершує психологиня.

• Важливо емоційно відгукуватися на слова дитини: “Мені сумно це чути”, “Мені страшно, коли я чую це” – тоді дитина буде мати фідбек і більше розуміти, яке враження можуть мати лайливі слова.

Марія Марковська, “Нова українська школа”