Напишіть нам

Всі теми

Діти та війна. Як учительки з Харкова та Одещини працюють із дітьми, травмованими війною

Війна дуже сильно впливає на стан і поведінку дітей. Вони можуть бути неспокійними, дратівливими, полохливими, боятися голосних звуків. Учителям варто знати, як працювати з дітьми, які пережили жахіття війни, як виявляти таких дітей і запобігати розвитку подальших симптомів.

Тож ГО “Смарт освіта” та Фонд ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA) провели навчання для вчительок з удосконалення навичок психологічної роботи з травмованими дітьми за методикою “Діти та війна”. Більше про неї читайте за цим посиланням.

Особливість методики в тому, що після спеціальної підготовки в роботі з дітьми її можуть використовувати не тільки психологи, а й інші спеціалісти, зокрема й учителі. Тож після навчання вчительки в парах працювали з учнями своєї школи для того, щоби допомогти дітям упоратися з травматичним досвідом війни.

“Нова українська школа” поспілкувалася з двома вчительськими парами про таке:

  • коли, як і чому вирішили взяти участь у проєкті;
  • як відбувалося навчання;
  • як працюють із дітьми;
  • чи вдається їм допомогти та які результати.

Учителька інформатики Дарія Кубрик і вчителька початкових класів Анастасія Бережна, Харківська загальноосвітня школа № 58

Якось у стрічці на фейсбуці Дарія побачила оголошення, що вчителькам пропонують повчитися й допомогти дітям. Тоді вона кинула клич в учительську групу школи – й Анастасія відгукнулася.

І до 24 лютого на Харківщині було багато дітей, які вимушено переїхали з Донбасу. З такими дітьми було часом важко працювати. Іноді педагогині не знали, як себе поводити. Тож, не вагаючись, вирішили об’єднатися, аби взяти участь у проєкті.

“Наприклад, у нас навчається хлопчик, який свого часу зі сім’єю переїхав із Донбасу. Йому важко спілкуватися з дітьми й учителями, він часто закривається. А якщо я хотіла йому допомогти й надмірно звертала увагу на нього, у нього бували неочікувані спалахи агресії, він міг битися головою об парту, плакати, закривати голову руками. У дітей із Донбасу бували заціпеніння, було видно, що їм важко”, – розповідає Дарія.

До повномасштабної війни в Анастасії також були учні з Донбасу, але яскравих проблем не було. Натомість у її мами, яка працює в дитячому садочку, були вихованці, які лякалися гучних звуків, ховалися під стіл або в туалеті. Уже зараз Анастасія почала помічати зміни за дітьми, у яких викладає. Йдеться не тільки про тих, хто залишився в місті, а і про тих, хто виїхав за кордон чи в інші міста.

“Батьки скаржаться і я помічаю, що діти виведені з ладу, у них немає звичної цікавості, вони не хочуть нічого робити, немає азарту до навчання, який був раніше, проблеми із зосередженням і концентрацією. Тож ми хотіли розуміти, як правильно ставитися до дітей, які потребують допомоги, як реагувати й допомогти. Адже ми можемо нашкодити, якщо не знатимемо базових правил”, – упевнена Анастасія.

Теоретичне навчання вчительок за методикою “Діти та війна” тривало три повноцінні дні. Нині вони застосовують знання на практиці, використовуючи методички, які надали тренерки.

“Нам дали дуже багато напрацювань, якісну й покроково розписану методичку, навіть зі словами, які ми можемо казати дитині. Водночас є багато місця для простору вчителя. Ми дещо змінювали, зважаючи на те, що працюємо з маленькими дітьми – учнями 2–4 класів. Їм, наприклад, менше хочеться слухати – вони краще й більше запам’ятовують через дотик, дію, вправу”, – каже Дарія.

Учительки вже провели чотири зустрічі з групою із шести учнів, яку вони зібрали з дітей своїх колег. Залишилися ще дві зустрічі з дітьми та дві – з батьками. Заняття тривають по півтори години.

Учительки називають перевагою роботу в парі – у такий спосіб можуть підтримувати одна одну, а якщо в дитини на якомусь етапі виникає проблема чи вона потребує більше уваги, інша вчителька може відокремитися й попрацювати прицільно з тою дитиною.

“Звісно, ця програма призначена для зустрічей у реальному часі. Втім, зараз ми не можемо зустрічатися очно з дітьми, тому проводимо зустрічі онлайн. Можливо, ниточка психологічного зв’язку трішки порушується, але загалом діти відкриті та все вдається. Тобто підлаштовуємося під реалії”, – розповідає Анастасія.

ЯК ПРАЦЮЮТЬ ІЗ ДІТЬМИ

Насамперед учительки засвоїли два основні правила, якими треба керуватися, працюючи з дітьми:

  • Насильно не лізти до дітей “в душу”. Якщо дитина захоче, вона сама поділиться своїми переживаннями;
  • Пам’ятати, що вони не психологи й не психотерапевти.

“Загалом ми працюємо з дітьми у форматі історій про тих таки дітей. Наприклад: “Це хлопчик або дівчинка твого віку, з ним чи нею трапилася така-то ситуація”. Деякі ситуації ми трішки адаптовували до віку. Як-от, у методичці бувають жорстокі ситуації про те, як дитина побачила, як когось вбили чи коли стріляли. У нас у групі немає дітей, які переживали подібні ситуації, тому ми вирішили не занурювати їх у це й не травмувати. Ми підбирали ближчі до їхнього досвіду історії”, – розказує Дарія.

Діти слухають ці історії й починають говорити самі, відкриватися. Вчительки пояснюють, що це працює, як розповідь друга, який каже: “Ой, а зі мною таке трапилося…”. Тоді хочеться натомість щось розповісти зі свого досвіду. Те саме відбувається з дітьми після почутих історій.

Далі, коли діти розповідають свої історії, вони наче переживають їх знову. І завдання вчителів – навчити дитину правильно ставитися до цієї історії, спогаду, ситуації, свого досвіду. Усе – щоби дитина розуміла, що те, що відбувається, – це нормально. Якщо ти боїшся – це нормально, тобі досі страшно – це нормально, ти хвилюєшся чи плачеш – це нормально.

Дитину навчають так, аби в майбутньому вона не боялася, згадуючи цю подію, а вчилася або контролювати (“Так, це було, воно зі мною, але якщо я хочу – згадую це, а якщо ні – забуваю й не згадую”), або відволікатися (дитину вчать подумки створювати безпечне місце).

“Безпечне місце ми навіть малювали. Діти уявляли кожну деталь, аби це місце було реальним: що під ногами, що я бачу поблизу та вдалечині, що можу спробувати на дотик, хто зі мною поруч.

На третьому занятті ми запропонували дітям ввести героя-помічника. Хтось приносив м’які іграшки, хтось – машинку з лего, хтось сказав, що помічник – Зеленський. Так дітям надійніше, вони тримають ці іграшки поруч. Ми говоримо: “Якщо тобі страшно, поділися цим страхом зі своїм помічником”, – ділиться Дарія.

Також учительки вчили дітей захищати не тільки свої думки, а і свої сни. Наприклад, створювали амулети, пропонували змайструвати так звані ловці снів, спілкувалися про те, що коли нам щось сниться – ми просто це бачимо, але це не відбувається.

До того ж вчилися контролювати своє тіло. Говорили про те, що страх завжди діє на наше тіло. І ми перестаємо його контролювати. Треба, щоби не страх керував нами, а ми могли контролювати і страх, і тіло.

“Ми вчилися дуже простих прийомів із диханням, заспокоєнням себе (постукування по колінах, обіймання себе, наче метелик крильцями). Якщо на думку спадають погані спогади, ними можна керувати, наче телевізором. Ми можемо “увімкнути” ці спогади, “вимкнути”, поставити на паузу, зменшити чи збільшити зображення тощо. Також малювали людину й записували фрази підтримки на кшталт “Ти все зможеш”, “Ти молодець””, – каже Анастасія.

Загалом учительки надали дітям кейс практичних навичок, аби в будь-якій ситуації діти могли врегулюватися чи заспокоїтися. До того ж харківські вчительки переконані, що такі навички стануть у пригоді не лише під час війни чи в її контексті. Адже хвилюватися можна, коли посварився з батьками чи друзями, перед контрольною роботою чи коли щось не вдалося. Усі ці навички – для життя загалом.

ЯК ЗМІНИЛИСЯ ДІТИ

Мама дівчинки, з якою ми працюємо, говорила, що дитина панічно боялася зумів, вона не могла бути на онлайн-уроках, плакала, трусилася. А на наших заняттях їй дуже сподобалося, і тепер вона добре почувається на шкільних зумах, розкрилася, стала активною”, – наводить приклад Дарія.

До того ж учительки розповідають про те, що проводили для дітей тестування на рівень тривожності перед початком занять (таке ж проводитимуть наприкінці). В одного хлопчика з групи виявився найбільший рівень тривожності. Але ззовні цього зовсім не було видно. І навіть його батьки були здивовані.

“Річ у тім, що цей хлопчик був у Харкові з початку війни, він нікуди не виїжджав. Він і до війни був емоційний, а коли відбуваються такі події, він особливо сильно реагує. Але ми відточили з ним такі практичні навички, що сподіваємося, він буде ними користуватися й коли, наприклад, відчуватиме приплив емоцій, “заховається” в безпечне місце абощо”, – сподівається Анастасія.

Окрім навичок допомоги дітям, проєкт допомагає й учителям. Вони зізнаються, що почали краще розуміти себе, навчилися розуміти й відокремлювати від себе страх, усвідомлювати, що це відбувається, але все закінчиться й залишиться з ними на все життя, тому ці спогади й ситуації треба приручити.

“Ми розуміємо, що навіть коли все закінчиться, буде дуже багато травмованих дітей, навіть тих, хто виїжджали з міста, – вони сумували за домом, життям, однокласниками. Нам потрібно вміти працювати з цими дітьми, щоби допомогти їм і не погіршити їхній стан”, – каже Анастасія.

Наприкінці навчання, проведених груп із дітьми та батьками, вчительки отримають сертифікати. Вони дають змогу проводити заняття в групах до 15 людей. У харківських учительок є плани – працювати з іншими дітьми, які зараз у місті, і надалі влаштовувати заняття в класах, аби надати інструменти самодопомоги якомога більшій кількості дітей.

Заступниця директора з навчально-виховної роботи в початковій школі Лариса Савенчук і вчителька Тетяна Андрієвська, Шабська школа № 1, Одещині

“Десь наприкінці травня я почала розуміти, що зі мною щось не так у контексті війни. Я помітила, що реагую на ті чи інші обставини зовсім не так, як раніше. А коли наш останній дзвінок відбувався під час повітряної тривоги, це стало для мене таким тригером, що я зрозуміла, що точно треба щось робити. Влітку я почала шукати вихід із ситуації та знайшла навчання за методикою “Діти та війна””, – розпочинає Лариса.

Тоді Лариса запропонувала Тетяні взяти участь у проєкті з нею в парі. Тетяна вагалася, але зрозуміла, що всі в Україні пережили травматичні події й вона хоче знати, як із цим бути та працювати, тому погодилася.

“Під час навчання в нас були плідні зустрічі з тренерами, які доступно та послідовно розповідали про методику. Також нам презентували дуже корисний посібник, з яким можна працювати, як із конспектом.

Зараз ми проводимо практичні заняття для групи з чотирьох 8-річних дітей із мого класу, батьки яких погодилися на участь. На превелике щастя, ми на Одещині не пережили вкрай важких подій, які переживали люди в інших регіонах України. Однак цей проєкт для нас – помічник, превенція, яку ми можемо застосовувати, щоби критичних ситуацій із нами й дітьми не сталося, – ділиться Тетяна.

ЯК ВІДБУВАЮТЬСЯ ЗАНЯТТЯ

Тетяна розповідає, що спочатку вчительки з дітьми встановили правила. Наприклад, важливо, щоби була увімкнена камера.

“Однак із дітьми початкової школи проблем немає – вони дуже відкриті, окрім увімкнених камер, вони показують нам своїх домашніх улюбленців, іграшки тощо”, – розповідає Тетяна.

Далі разом із дітьми обирають настрій. Оскільки дітей – четверо, про настрій розповідають, розмірковують, що на нього вплинуло. На заняттях обов’язково перевіряють “домашнє завдання” й чого діти навчилися. Наприклад, якось діти малювали безпечне місце.

“Інколи ми обираємо техніки з посібника інтуїтивно, а часом цілеспрямовано. Буває, техніки не спрацьовують настільки, наскільки ми очікували. Дітям буває важко уявити абстрактні речі, але вони пробують, стараються. Усе вдається, коли ми їх спрямовуємо”, – коментує Лариса.

До того ж учительки розповідають, що тренери їх попереджували, що діти можуть уникати своїх емоцій, казати, що в них усе добре. На щастя, у їхній групі такого не було, але Лариса та Тетяна припускають, що з підлітками такий варіант можливий, адже вони краще вміють приховувати свої емоції.

“Загалом на заняттях така концепція, що ми – супергерої, які разом із дітьми долають шлях, усе навчання відбувається у вигляді гри. Коли я прийшла на це навчання, у мене була єдина ціль – допомагати дітям. А от коли ми з тренерками відпрацьовували всі практики на собі, я зрозуміла, що вони дієві і для дорослих”, – говорить Тетяна.

Говорячи про результати, Лариса акцентує, що варто лише порівняти фото з першого заняття і з останніх. Мовляв, слова зайві, діти дуже змінилися, стали життєрадісними, розквітли.

“Навіть ми, вчителі, змінилися. Коли я чую звук повітряної тривоги, помічаю, що використовую практики, уявляю безпечне місце, заспокоюю себе тими словами, що говорила дітям. А коли лягаю спати, також обираю собі героя”, – ділиться Тетяна.

Лариса ж розповідає про неочікуване відпрацювання кількох практик. Коли вчительки закінчили навчання і формували групи дітей, Лариса була інструкторкою на НМТ.

Уявіть, залишається 10 хвилин до початку тесту, забігає учень 11 класу. Він спізнився. Хлопець був у жахливому стресі. Уже потім я дізналася, що він – з Миколаївщини, а НМТ складав у Одесі.

Тоді я несвідомо почала робити те, чого нас навчили. Запропонувала йому сісти, заземлитися, дихати, запропонувала води, дивилася йому в очі й казала: “Це нормальна поведінка за ненормальної ситуації”. За 8 хвилин я вивела його зі стресового стану. Хоча я сама була вражена тим, що зробила, що зібралася й говорила монотонним голосом, як нас вчили”.

Учительки рекомендують усім колегам брати участь у продовженні проєкту. Насамперед, кажуть, розширюється коло спілкування, ти бачиш, що ти не сам, у тебе є команда, яка готова тебе підтримати, практики стають у пригоді у звичайному житті й навіть для дорослих і загалом почуваєш себе значно впевненіше.

“Ми хочемо, щоб усе було гаразд і нічого не сталося. Але тепер у нас є рятівна настільна книга й ми знаємо, що в разі чого порятунок і вихід є, ми знаємо, як поводитися в стресовій ситуації та як зарадити дитині”, – закінчує Лариса.

Марія Марковська, “Нова українська школа”

Титульне фото: автор – ridofranz, Depositphotos

Публікація створена в межах проєкту “Трамплін до рівності”, за підтримки Фонду ООН у галузі народонаселення в Україні (UNFPA) та ГО “ЕдКемп Україна”, за фінансової підтримки Швеції та за сприяння Офісу Віцепрем’єрки з питань європейської та євроатлантичної інтеграції.

Матеріали за темою

Обговорення