“Для чого мені фізика?”: які проблеми з предметом у школах та як залюбити дітей у фізику

Низькі результати виконання деяких завдань НМТ із фізики свідчать про проблеми у вивченні цього предмета школярами, йдеться у звіті УЦОЯО про результати НМТ-2023.

Згідно зі звітом, з року в рік більшість учасників та учасниць тестування демонструє лише фрагментарні, неглибокі знання основних понять, законів, теорій, явищ і процесів із фізики та не має базових умінь і навичок із практичного застосування теорії.

Що не так із викладанням фізики в школах та як можна покращити цю ситуацію – ми дізналися під час розмови з Олександром Трилісом, заслуженим вчителем фізики та співзасновником школи “Базис”, у сьомому епізоді третього сезону подкасту “Дофамін для освіти”.

Послухати подкаст можна на сторінці (там також є посилання на подкастинг-платформи й на попередні записи) або нижче.

Читайте текстову версію подкасту, якщо вам зручніше працювати з текстом:

• чому діти в українських школах часом не люблять і не знають фізики;
• як покращити уроки фізики та зацікавити дітей предметом;
• з яких засобів можна провести лабораторні та досліди, якщо в школі немає відповідного обладнання;
• як відповідати дітям на питання, навіщо вчити фізику;
• що можуть зробити вчителі та батьки, щоби розвинути в дітей цікавість до природничих наук.

НА НМТ-2023 ФІЗИКУ ОБРАЛИ СКЛАДАТИ ЛИШЕ 2 % УЧНІВ

• Згідно зі звітом УЦОЯО, у 2023 році складати НМТ із фізики зареєструвалися лише 2 % від усіх учасників тестування. Нижчий показник вибору лише в хімії та іноземних мов – іспанської, французької й німецької.

Водночас багато шкіл потребують вчителів фізики, але їх просто не вистачає. Молодь не поспішає вступати на спеціальність “Середня освіта. Фізика”. Так, у 2023 році державне замовлення на цю спеціальність становило 2 000 студентів, подали заяви 415 вступників, а зараховані взагалі лише 129. Що пішло не так?

Для початку зауважу, що вищеперераховані оцінки передусім стосуються лише тих 2 % дітей, які все-таки вирішили складати фізику. Водночас невідомо, які ж знання мають діти, які не обрали фізику, як предмет на ЗНО/НМТ.

З таким погіршенням позицій фізики в школах я пов’язую декілька причин.

Перша з них така: під час існування СРСР на території України науково-технічна галузь була перерозвинена. Тобто відповідних спеціалістів та закладів освіти було більше, ніж треба в мирній країні. Але маємо враховувати, що в Радянському Союзі ця величезна науково-технічна база була спрямована насамперед на військово-промисловий комплекс, космічну та ядерну програму.

Але коли СРСР розпався, ця потреба зникла й тому утворилася велика кількість безробітних інженерів. Тож у суспільстві почало складатися враження, нібито інженери – невдахи, бо для них немає робочих місць, а тому вчитися та працювати за цією професію – не престижно.

Звісно, це не відповідає дійсності. Інженер – дуже шанована й багатьом потрібна людина. Однак через те, що колись їх було занадто багато, а робочих місць – ні, маятник похитнувся в протилежний бік і професія втратила попит. Так, статус природничих наук почав знижуватися.

Що ж відбувається в школі? Діти досить сумно реагують на традиційні шкільні уроки з фізики. Та й з інших предметів учні не дуже поспішають вчитися, намагаються всіляко уникнути цього процесу, не роблять домашні завдання, на уроках користуються телефонами тощо.

- Перша проблема в тому, що вчителі своїми обмеженнями наносять дітям відчутних травм.

Наприклад, заборона рухатися на уроці. От ми поміщаємо, скажімо, семикласників, які тільки починають знайомитися з фізикою, у клас, де вони мають нерухомо сидіти 45 хвилин і слухати вчителя. Звісно, їм складно, дискомфортно й неприємно.

Але коли вони починають крутитися, смикати одне одного, вчителі дратуються, бо порушується план уроку. Тоді педагоги починають сварити учнів. Негатив нарощується й учні від цього страждають. Натомість рух – це фізіологічна потреба дітей і якщо цю потребу не задовольняти, формується травма.

- Друга проблема – це заборона спілкування.

Вчителі кажуть дітям: “Працюй самостійно, не розмовляй на уроці, не підказуй, не запитуй”. Виходить, що форм роботи, де б учні могли спілкуватися під час уроку, у традиційній українській школі немає. Учні змушені мовчати. Коли ж діти починають щось говорити, вони знову отримують від вчителів негатив, виникає інша травмівна ситуація.

- Третю проблему я вбачаю в шкільних програмах. Вони, звісно, гарно та логічно систематизовані, але не враховують того, що самі діти – хаотичні, вони часто перемикаються на різні речі.

Натомість вчитель чи вчителька не може цього робити, адже є план уроку і треба вичитати матеріал. Тим часом дитина подивилась у вікно і їй уже цікаво, чому дерево коливається в різні сторони, якщо вітер дме в одну. Але це питання не вклалося в план уроку і вчитель/ка просить не відволікатися, бо ж зараз треба слухати про закони Ньютона.

- Ще одна проблема в тому, що у викладанні фізики є велике нагромадження тексту й саме навчання за поле цього тексту майже не виходить.

Уроки з фізики будуються так, що вчитель повідомляє якийсь текст учням, вони цей текст мають вивчити й потім, під час перевірки знань, надати ще й текстову відповідь. Звісно, дітям це складно, бо вони сприймають інформацію різними каналами – і на дотик, і на слух, і візуально…

Але із часом (до старших класів) мозок дітей звикає до текстового навчання і до того, що треба дати текстову відповідь. Проблема в тому, що коли в житті виникає ситуація, де тобі для розв’язання проблеми треба зробити конкретні дії, то “текстовий процесор” уже не допомагає.

У фізиці це особливо відчувається. Коли ми розгорнемо підручник із фізики, то там на перших сторінках написано, що фізика – це наука про природу.

Але далі природа відходить на інший план і починається наука про підручник.

Ми вивчаємо підручник, робимо завдання, але природи це практично ніяк не стосується. Діти це відчувають і вони опираються – не хочуть читати великі обсяги тексту, виконувати завдання, щось писати.

Але як тільки справа доходить до якогось руху, експериментів, спостережень, то в них усе стає на свої місця і цікавість до предмета знову прокидається.

• До того ж така форма подачі інформації емоційно забарвлена й тому легко запам’ятовується. Я одразу пригадала центр науки “Коперник” у Варшаві. Зокрема, одного разу під час екскурсії дітям дали в руки маленькі літачки, у яких під крилами були розташовані двигуни.

Далі їх попросили повернути в різні сторони літаки під час вимкнених двигунів. А потім двигуни ввімкнули й виявилося, що в такому стані їх дуже складно повернути. Після цього кожен раз, коли я сідаю в літак, згадую цей експеримент і розумію, чому літак летить і не падає.

Це один зі способів вийти з текстового поля. Здавалося, що в цьому дивного? Ніби просто вмочив пальця у воду на уроці, відчув, що одна місткість із водою тепла, а інша – холодна. Але це вже якось зовсім по-іншому сприймається дітьми.

МЕНШІ ГРУПИ, ПОШУК ЗАВДАНЬ, ФІЗИКА НА ДИСТАНЦІЙЦІ: ПОРАДИ ДЛЯ ВЧИТЕЛІВ

• Логічно виникає питання, що робити в тих умовах, у яких ми зараз є? Є вчителі, які хочуть видозмінити викладання фізики, але водночас у них є вимоги, за якими вони мають працювати, і немає обладнання. З чого тоді робити всі ці експерименти? Що би ви порадили вчителям?

Взагалі проблему з обладнанням за певної концентрації уваги й досвіду можна обійти. Якщо ви над цим працюєте, то із часом у вас з’являтиметься багато різних прийомів, експериментів, лабораторних завдань тощо. Але є ще одна проблема, яку обійти не можна, – це велика кількість учнів у класі.

Якщо ви хочете зайнятися експериментами, дослідами, де кожен учень має щось робити, то, якщо в класі понад 30 дітей, ніякого результату не вийде. Лише хаос і пошкоджені прилади.

З мого досвіду, якщо хочеться все-таки фізику не розказувати, а показувати, то найкраще, коли в групі 12–16 учнів. Тобто, якщо в класі 30 дітей, їх краще ділити на підгрупи. Інший варіант – залишатися із зацікавленими дітьми на додаткові заняття, гуртки.

• Тобто, якщо розділити дітей на групи, то можна проводити експерименти навіть із тим обладнанням, яке є?

Щоб створити в таких умовах дійсно цікаві завдання, звісно, вчителі мають мати певний рівень підготовки. Це насправді не просто. До речі, у мене є багато таких напрацювань і я охоче ними ділюся з педагогами, тому, якщо їм цікаво, можуть звертатися до мене.

Але тут випливає інший аспект – опір дітей. Вони можуть протестувати навчанню і чомусь новому. Здебільшого це трапляється через ті ж самі травми.

Коли до мене на навчання потрапляє отака “наїжачена” дитина, мені треба десь пів року, аби вона зрозуміла, що все нормально, ми завжди можемо по-людськи поговорити, ніхто її сварити не буде й можна себе вільно почувати. Лише тоді починає проявлятися дитяча цікавість, яка є в кожного/ї. Тому 90 % успіху, щоби зацікавити учнів, – це зняти оці травми, про які я говорив, та надати можливість проявитися дитячій цікавості.

• Ми вже почали частково говорити про різні експерименти, як формат вивчення фізики. Ви винаходите і пропонуєте учням цікаві дослідницькі завдання.

Я пам’ятаю експеримент зі снігом та сіллю, які можна просто змішати в термочашці й заміряти температуру. Якщо до снігу додавати сіль, то температура опускатиметься. Звучить, як магія, але це просто фізика. Як можна створювати отакі завдання?

Мій досвід почався з того, що я, як вчитель, мав проводити лабораторні роботи в школах. І, звичайно, є рекомендовані лабораторні роботи, усі вчителі їх знають і дають своїм учням. Але в таких робіт є недолік – вони вимагають робити все за планом і, якщо учень відволікається від цього плану, ви зобов’язані йому занижувати оцінку. Виходить, що якась ініціатива чи креатив карається.

Звісно, навіть із цих лабораторних робіт я почерпнув якусь базу. Також брав участь в експериментальних турах олімпіад із фізики. Це теж допомогло мені назбирати різні експериментальні задачі. Правда, не кожен зможе їх зробити.

Але загалом я розвиваю в собі таку надивленість. Тому завжди ставлю перед собою завдання шукати експерименти не за планом і бажано не дуже складні, аби їх було цікаво виконувати учням, які ще не дуже в цьому підковані. Це теж ще одна з особливостей мого викладання – зацікавлювати тих учнів, які ще не дуже розуміються у фізиці або ж налаштовані категорично.

Як відбувається мій пошук цікавих завдань? От я бачу стоїть гітара, у неї натягнуті струни. Одразу в голові виникає питання, а як можна поміряти, з якою силою вони натягнуті. Підкажу, що для цього треба лише тягарець відомої маси й лінійку. З їхньою допомогою ви зможете дізнатися силу натягу струни.

Коли ви з таким запитом весь час дивитеся на навколишній світ і речі, які вас оточують, то за тиждень ви точно одну цікаву задачу знайдете для учнів. І так за рік можна назбирати гарну базу.

Звісно, на початку це складно, але головне поставити собі мету й далі ідеї поступово накопичуватимуться. Зараз я маю весь шкільний курс фізики, який охоплений саме такого роду задачами зі всіх тем із 7 до 11 класу.

• Як батькам зацікавити дітей та організувати вдома якісь експерименти, наукові дослідження?

Для цього все ж раджу знайти якогось спеціаліста, який міг би це все організувати. Якщо такої можливості немає, то я рекомендую батькам ходити з дітьми тими місцями, де вони зможуть отримати якісь враження. Когось, можливо, вражає природа (гори, водоспади, ліс), когось – музеї, когось – спорт тощо.

Основна ідея – забезпечити якомога ширший діапазон вражень для всіх органів чуття. Тоді можна буде краще зрозуміти, яким напрямом цікавиться дитина й що варто в ній розвивати.

• Батьки можуть подумати, що під час таких активностей їм може бути складно давати відповіді на запитання дітей. От, наприклад, гурчить потяг, а що відбувається в цей момент зі звуком? Батькам, які так само як і діти, не любили фізики, буде складно давати відповіді на такі питання.

Добре буде, якщо батьки хоча б зможуть класифікувати, що от про це варто запитати у вчителя фізики, а це питання – з хімії, історії тощо. Щось більше вони можуть розповісти про ту сферу, у якій працюють. А з інших питань достатньо знати, до кого переадресувати. Батькам не варто соромитися, що вони чогось можуть не знати.

Адже коли, наприклад, мова доходить до якихось старших класів, коли дитина запитує про реактивні літаки чи ще щось, то, звичайно, на це складно відповісти.

Головне – це враження, які дитина отримує від різних нових активностей. Вони допомагають визначити, у якому напрямі дитина хоче розвиватися та що її цікавить найбільше. А далі батьки вже можуть записати дитину до відповідного гуртка, школи чи викладача.

Марно сподіватися, що достатньо дитині купити багато книжок, дати доступ до інтернету і вона якось сама розвинеться. Без участі дорослих це не працює. Якщо є дорослий, який сидить поруч і ту саму книжку показує пальцем, то тоді процес рухається. Натомість цікавість до самостійної роботи дитина може швидко втратити.

• Я правильно розумію, що дистанційно вчити фізику, або використовуючи VR-технології, на вашу думку, не дуже добра ідея?

Я вважаю, так. Мої колеги зі мною посперечаються і я не можу точно сказати, хто має рацію. Звісно, може в майбутньому це буде можливо і з’являться технології дистанційного розвитку дитини, де вчителі зможуть розвивати учнів, не контактуючи з ними. Але мені в це не віриться.

Те, що я бачу з досвіду дистанційного навчання через пандемію, а потім повномасштабну війну, то діти вчаться стільки, скільки вони пам’ятають очне навчання. Коли воно стирається з пам’яті й у дітей немає спілкування з однолітками, відповідного середовища, у фізиці нема експериментів, то вони вчаться все менше й менше. Цікавість втрачається і наразі я не знаю засобів, як у дистанційних умовах її підтримувати й відновлювати.

• Як усе ж таки покращити ситуацію із викладанням фізики?

Я вважаю, що вчителям для початку треба зняти травмуючі чинники у своєму викладанні, як-от заборона спілкування і надлишок тексту. Розумію, що це складно, і в умовах державної школи я навіть не знаю, як це зробити, якщо чесно.

Я працював у найкращих державних школах, у мене є багато гарних вражень і відгуків, але навіть у цих обставинах, де відібрані найкращі учні, зняти оці травмуючі чинники реалії сучасної школи не дозволяють. Тому, реалізуючи якісь свої бачення та забаганки, я пішов шляхом створення власної школи й системи.

Я вважаю, що все-таки в класах не має бути багато дітей. Тоді цих травмуючих факторів можна буде легше позбутися і загалом у таких умовах і вчителі, і діти краще розкриваються.

Якщо в мене є уявлення, що треба прагнути до висот науки, учні це відчувають і підхоплюють. Але це не догма, не всі вчителі мають бути такими, в усіх різні підходи.

Наприклад, інший вчитель вважає, що треба щось майструвати руками, можна пробувати й це. Учні будуть із задоволенням щось творити. Ще інший вчитель взагалі може вважати, що висот науки, можливо, досягати не треба, а краще добре розбиратися в побутовій техніці, щоби вміти її ремонтувати. Я впевнений, що в класі також знайдуться учні, які, скажімо, з радістю будуть працювати з паяльником та збирати радіо.

У мене ж більш академічна цікавість, мені цікаво, як влаштована природа, тож я в це заглиблююся, і ті учні, яким це резонує, разом зі мною досягають успіхів.

Головне – зняти в дітей оці травмуючі чинники, тоді відбувається справжнє спілкування та передача досвіду.

На жаль, реалії школи змушують вчителів просто вичитувати програму, а не проявляти себе, і я вважаю, що це неефективний підхід. Від цього неприємно й самим вчителям, бо вони мають лише вчити по програмі. Учні відчувають це і виходить, що, нібито всі сидять і слухають, але не розуміють, для чого це все.

У СРСР хоча б була ідея, навіщо це робилося, – учнів наповнювали певними знаннями, щоби вони потім долучалися до високотехнологічного виробництва радянської зброї. Зараз замовлення від держави немає. Ні вчителі, ні учні не розуміють, навіщо їм вчити ту програму, якою вона не була б – хорошою чи поганою. А в процесі навчання все це відчувається.

ЯДРО ЗНАНЬ ІЗ ФІЗИКИ: ЯК ВИОКРЕМИТИ Й ВИКОРИСТОВУВАТИ

• Ви вже згадали про те, що вчителі мають вичитувати програму. Я чула, що наша програма з фізики дуже щільна, інтенсивна й діти не встигають опанувати всі теми. Тоді складається ситуація, що нібито фізика і є, ми її вчимо, але насправді діти її не знають.

Що би ви могли порадити авторам стандарту профільної школи, майбутніх підручників із фізики, типових навчальних програм, щоби програма з фізики давалася дітям краще?

Взагалі я сперечаюся з колегами щодо того, чи є взагалі таке поняття, як база з фізики, тобто те, що мають засвоїти всі. Моя позиція в тому, що такої речі, як база, не має бути.

Фізика, на мою думку, найскладніша зі шкільних предметів. Там дуже багато матеріалу та різних форм діяльності – треба запам’ятовувати, логічно міркувати, мати просторову уяву, малювати, креслити схеми, графіки. Засвоїти це все вцілому – гарна мета для майбутніх професіоналів.

Якщо я бачу, що учень піде далі й обере фізичний профіль, то тут уже варто говорити про профільну програму. Але таких дітей мало – тих 2 %, про яких ми згадували на початку.

Що ж тоді робити з іншими 98 %, серед яких може ще є і третій, і четвертий відсоток, але їх треба знайти й не відлякати.

Тож для основної маси учнів немає обов’язкових знань. Відштовхуватися треба від того, що фактично учень робить та що він засвоїв. Якщо йому “зайшла” якась тема і він із захопленням її вивчає, то хай займається в цьому напрямі. Якщо ж наступна тема не сподобалася, то це теж норма, не варто вимагати чогось неможливого.

Уже ближче до старших класів стає зрозуміло, чи учень буде далі займатися фізикою, тож тоді йому можна давати профільну фізику і відповідні програми. Вони складні, але якщо дитина зацікавлена і вмотивована, це можна опанувати.

У викладанні фізики решті учнів, мені здається, треба відштовхуватися від захопливої практики. Побільше практики й таких гачечків, на яких учня можна піймати й запросити його до профільного вивчення предмета. Якщо учні так і не зацікавляться, то в них хоча би залишаться приємні спогади та враження.

До речі, коли я організовую дослідницькі задачі, то в кожній залишаю можливість обмежитися лише враженням. Наприклад, завдання – показати дітям маятник. Отже, маятник коливається, діти слідкують за ним очима, їм це подобається. А далі, якщо не вдалося зрозуміти пояснення, це теж ок. Тобто в мене немає такої установки, що кожен учень має засвоїти означення періоду маятника й формулу для визначення цього періоду.

• Тобто, на вашу думку, досить складно або фактично неможливо виокремити базу або ядро знань із фізики, яке мають знати всі діти для того, аби вони могли потім піти у світ і, наприклад, розуміти, що земля не тримається на слонах і черепахах?

Загалом, так. До речі, останнім часом я заради розваги заходжу на форуми плоскоземельників і слухаю, що вони пропонують. Звісно, це дуже смішно. Але бувають доволі цікаві спостереження. Запам’ятав одну їхню теорію [розповідає іронічно].

Виявляється, за твердженням плоскоземельників, оскільки вдень сонце зверху, а земля – знизу, то їхні сили тяжіння віднімаються. Уявляєте собі? [сміється] Тобто сонце зверху – воно тягне вас вверх своїм тяжінням, а земля – знизу й тягне вас вниз. Тому сили тяжіння віднімаються і відповідно ви маєте бути трохи легші вдень. А вночі й сонце, і земля перебувають знизу, тому ви лежите і спите. Якщо ви зважитеся вночі, то вага має бути більшою, ніж удень. Про яку тоді теорію гравітації можна говорити [сміються]?

Тому казати, мовляв, вивчи в школі фізику й ти відіб’єш усі аргументи плоскоземельників, я не можу. У них цікаві, складні аргументи, не кожен вчитель розбереться в цій історії із сонцем. Але, якщо зробити цей дослід і зважити предмет вдень і вночі, ви різниці не побачите. А чому це так, доволі важко пояснити.

Просто сказати, треба було фізику в школі вчити, я не можу. Це складно й це не база. Таких випадків у фізиці багато, бо світ досить складно влаштований, знайти якісь родзинки, які не зовсім зрозумілі, можна завжди й у будь-якій темі.

• Щоразу, коли я дискутую з дітьми про те, навіщо знати фізику чи інший предмет, то пояснюю їм, що в них має бути наукове бачення світу. Аби вони розуміли, як усе взаємопов’язано й могли аргументувати думку науковими фактами та доказами. А що би ви відповіли на запитання дітей, навіщо їм усе це?

Людина відчуває себе комфортно, коли навколо неї знайомі та близькі їй люди. Нам же з ними добре не тому, що вони найкращі люди у світі, а тому, що ми їх добре знаємо, ми пізнаємо всі їхні прояви й нам із ними комфортно.

Те ж саме відбувається з явищами природи. Йдете вулицею й раптом бачите, що отут відбувається відбивання, а тут вдома дивишся на чайник із бульбашками й вже знаєш, що це кипіння.

Коли ви починаєте впізнавати те, що ви розібрали й вже знаєте приховані механізми цього явища, то з’являються дуже позитивні відчуття. Тож поступово, коли таких речей багато, ти просто живеш у комфортному світі й тебе навколо оточують знайомі речі.

Проведу тут таку аналогію: наприклад, твого знайомого звати Петро й раптом тебе запитують, як ти це знання будеш використовувати. Відповідь може бути така: ти знаєш, що його звати Петро, а, отже, ти можеш до нього звернутися. Але ти ж не будеш ці знання продавати, просто треба знати, що знайому людину звати Петро. Так само це працює і з іншими речами чи живими істотами.

Тобто, якщо ви трохи більше розумієте, як влаштований світ, то він стає дружнім до вас і жити можна значно комфортніше.

До речі, ще з одинадцятикласниками я практикую таку частину уроку, коли прошу їх заздалегідь сказати мені, яку б професію вони хотіли опанувати в майбутньому, тоді готуюсь і пояснюю їм, як у тій чи тій професії може допомогти фізика.

Одразу скажу, що в переважній більшості професій я можу розказати, як знання фізики зроблять із вас кращого професіонала, ніж якби ви не знали фізики й займалися тією самою професією.

Наприклад, учень хоче стати журналістом і каже, що для цієї професії не потрібна фізика. Але ж у журналістиці є різні напрями, у тому числі пов’язані з наукою. А якщо ви в ній розбираєтеся, то можете зайняти якусь нішу й бути унікальними у своїй сфері.

Або, наприклад, ви журналіст, який хоче розказати, що якась делегація приїхала на завод і там впроваджує чи переймає якусь технологію. Якщо ви не знаєтеся у фізиці, то ви не зможете повністю висвітлити весь процес, бо ви не розумієте, що відбувається. Зараз більшість подій у світі пов’язані тим чи тим боком із якимись технологіями. Тому часом буває дуже незручно, коли через своє незнання журналісти припускаються помилок, над якими потім жартують інші.

Очевидно, якщо ви не знаєте фізики, ви, звісно, зможете бути журналістом. Але, якщо ви знаєте фізику, ви матимете переваги й будете журналістом, який може виконувати ті завдання, які не всім під силу.

Також я люблю розказувати, навіщо фізика музикантам. Насправді в цій сфері багато фізики на різних рівнях. Наприклад, візьмемо техніку. Ви співаєте на концерті й раптом чуєте, що мікрофон пищить чи якось не так передає звук. І якщо розуміти, що й до чого, то можна дати команду прибрати щось, чи додати. Також, знаючи фізику, можна розрізняти гарний інструмент від поганого.

Таких професій багато. Єдиний випадок, де я нічого не придумав, коли дівчина сказала, що хоче бути балериною. Зрозуміло, що в бальних танцях є багато цікавих рухів, які з погляду фізики можна й подосліджувати. Наприклад, як тримається рівновага, якою є динаміка повороту.

Але я не хочу обманювати учнів, тому що для того, щоби багато танцювати, не потрібно фізику розбирати й розуміти. Натомість треба тренуватися і мати естетичне відчуття.

• Може, це щось про тертя і про контакт зі сценою?

Це важливо, якщо ви виробник і розробник взуття і хочете забезпечити танцюристів якісним взуттям.

• Отже, ключовим у вивченні фізики є не так підручники й програми, як підхід. Але якщо все-таки в класі багато учнів, чи можуть вчителі поділити їх на групи й дати їм різні види завдань (одні щось читають, інші – експериментують)?

Тут складно втримати баланс. Якщо увага вчителя перемикається на тих, які роблять експерименти, інші зроблять хаос. Звісно, я все це тестував, але якщо багато учнів, то експериментальна та індивідуальна діяльність не виходить. Тут працює лише якась стандартна схема.

• Також хочу поговорити й про обладнання. Якщо в школі його не вистачає, як вийти з такої ситуації й провести якісь експерименти?

У таких випадках за обладнання в мене слугували всі предмети, які лежали довкола. Навіть різні дрібниці насправді можуть бути ресурсом для кабінету фізики. Це й кульки, і гвинтики, і монетки, і шматки гумки, і склянки тощо. Усе підійде, якщо вчитель знає, як це можна застосувати.

Єдине, що за такого підходу у вас не вийде зробити багато однотипних завдань. Бо, коли є лише одна куля, то де ви візьмете ще таких 20? Тому я в таких випадках кожній групі даю індивідуальне завдання і ними учні міняються протягом тижня. У такий спосіб усі діти, але в різний час зможуть скористатися певним набором для експерименту.

• Зрештою, результати, які показують ваші учні й на всеукраїнських, і на міжнародних олімпіадах, свідчать про те, що їм такий підхід подобається.

Олімпіади – це більш академічний напрям. Я не скажу, що захоплююся ідеєю олімпіад. Це не зовсім фізика, радше – цікава гра. Насправді в олімпіад є певна група недоліків, які мені не подобаються:

1. по-перше, під час олімпіад вам заборонено спілкуватися. На мою думку, це не дуже правильна ідея (у мене, до речі, на всіх заняттях, включаючи тематичні контрольні роботи, спілкуватися дозволено).

У фізиці ви навіть не зможете зробити деякі досліди, коли, наприклад, треба розподілити певні ролі. Та й загалом у сучасному світі ні наука, ні бізнес не робиться поодинці, потрібні командні навички;

2. по-друге, у всіх учнів різний тип мислення та швидкість. Наприклад, мені потрібно багато часу, щоби подумати, роздивитися ту чи ту задачу. А на олімпіадах час обмежений і треба дуже швидко все виконувати. Але ж наукова проблема може розглядатись і тижнями, і місяцями.

• Виходить, що не завжди те, що дитина не посіла якогось місця на олімпіаді, означає, що вона недостатньо добре знає предмет. Адже часом у дитини може бути інший тип мислення, їй потрібно більше часу, щоби обміркувати якусь задачу. Тож батькам варто це враховувати та зменшити свій тиск.

Я би порадив батькам вважати за результат сам процес навчання дитини. Якщо ви бачите, що дитина чимось займається (опрацьовує якусь літературу, щось рахує, пише, робить досліди, ходить на конференції) і вона активна в цьому процесі – це вже дуже добре. А чи проявиться це, як результат, одразу на олімпіаді чи через 20 років у вигляді Нобелівської премії, ми, звісно, гарантувати не можемо. Суть у тому, що дитина чимось займається.

Якщо ж це не відбувається і дитині цікавіше сидіти в телефоні й грати в якусь гру, то це, звісно, сумно. Тоді в дитини взагалі може зникнути бажання робити хоч щось і втрачається цікавість до всього іншого.

• Що можна порадити батькам, якщо діти постійно в телефонах? Які у вас є інструменти?

Взагалі я вважаю, що деякі форми активності в телефоні, насамперед ігри, де на екрані дитина бачить якісь яскраві події, мабуть, варто взагалі заборонити. Адже їхній механізм дії такий:

• дитина відкриває гру і вже через 5 хвилин отримує яскраві емоції. Але це не зовсім її враження, це враження, які створили розробники гри. Виходить так, що дитина проживає їхнє життя, їхні емоції й не розвивається в такий спосіб.

В ідеалі отримання цієї радості, вражень мало би виглядати так:

• дитина приходить на урок тієї ж фізики, отримує складне завдання, працює над ним, у неї щось не виходить, вона отримує негативні емоції, але працює далі над цим завданням і нарешті досягає бажаного результату. Тоді ці враження справжні, це досягнення дитини.

Натомість телефон та різні ігри дають дітям спрощений шлях до щастя. Коли дитина до цього звикає, то вона вже не хоче працювати, щоби потім отримати враження, адже вони вже є в телефоні й там цей шлях значно коротший – лише декілька хвилин.

З такого стану дітей витягти дуже важко, із цим мають працювати спеціалісти. Зі свого боку, я часто помічав, що така залежність у дітей знижується під час перебування на природі.

• Під час третього сезону нашого подкасту “Дофамін для освіти” я ще не запитувала в спікерів про формулу любові до навчання. Тож хочу поставити це питання вам. На вашу думку, якою має бути ця формула?

Навчання – це емоція, що, на жаль, не дуже враховують у шкільних підручниках. Емоція – це такий маркер, який створює відчуття, що все, що відбувається, дійсно справжнє.

Таке емоційне підґрунтя дає відчуття наповненості життя. Для дітей це дуже важливо. Тож коли навчання відбувається емоційно, тоді це справжнє навчання, яке закарбовується в пам’яті. І тут вчителям важливо не лукавити у своїх емоціях, адже учні все відчувають.

Текстову версію підготувала Ірина Троян, “Нова українська школа”

Титульне фото: mydigitalprof.com

Публікація підготовлена за підтримки Представництва “Фонду Фрідріха Науманна за Свободу” в Україні. “Фонд Фрідріха Науманна за Свободу” – фонд ліберальної політики, що сприяє зміцненню свободи та гідності людини в усіх сферах суспільства. Детальніше за посиланням.